Глава 2: Всупереч зрадам (Мирні дні)

Мені сниться сон…

Я бачу людину, з якою граюся в пісочниці. Мені тоді приблизно було 7 років. Однак чомусь не пам’ятаю її, наче крізь землю провалилася. На цьому сон закінчився. Чому він мені снився, так і не зрозуміла. Навіть обличчя не розпізнала. Так, я забула, який мав вигляд. «Поняття не маю, хто це був, але ж це не просто так, чи не так?» - запитуючи в думках саму себе, монітор увімкнувся й оголосив:

- Доброго ранку! Як спалося? Сподіваюся, що чудово! Бо ви маєте готуватися до наступного вбивства! Ху-ху-ху… Гарного проведення часу! - завзято посміхався пухнастик, після монітор вимкнувся. Вставши з ліжка, згадала, що ми домовлялися зустрітися в їдальні.

- Тоді, час іти. - сказала я, вийшовши з кімнати. Підходячи до їдальні, було досить тихо. «Значить усі прийшли.» - подумала про це і зайшла туди, виявивши їх.

- Доброго ранку. - побажала їм з усмішкою на обличчі. Вони поглянули на мене і мовчки хитнули. Атмосфера в цьому місці виявилася доволі похмурою, наче щойно втратили двох близьких друзів. Хоча це справді сталося, адже вчора був суд. Зрештою футболіст вирішив почати розмову:

- О, привіт Атсуко! Тепер усі в зборі. - сказавши це, він посміявся. Щоправда, у когось є сумніви. Льотчик озирнувся і не помітив одну примітну особистість.

- Ем, я так не думаю. Тут немає… Як там його? Точно, Іошинорі Морі. - підмітив про цей нюанс. Я та інші згадали, що коли ми домовлялися, то його вже не було з нами.

- Чого? Це що для вас проблема? Та цей засранець нікому не здався! Ха-ха-ха! - під кінець своєї нібито » чудової» промови шаман зареготав. Хтось виявився дуже цим незадоволеним, як не дивно, це пірат.

- Не поспішай із таким виразом! Я його знаю, як ніхто інший. Він хороша людина, просто ти ні чорта про нього не відаєш, як і багато хто тут. - промовив він, твердо дивлячись на Хомму. Сам він був здивований, як і деякі з нас. Потім Ючі зрозумів, що спалився і швидко заспокоївся.

- Зачекай, так ти з ним знайомий до цієї гри? - запитала я його, на що той усміхнувся.

- Так, інакше б не став так говорити. - логічно відповів Фурукава.

- Але, коли я з Іошинорі знайомилися з тобою, то ти по-іншому говорив. Наче й гадки не мав хто він такий. - помітивши недолік, вказала йому на це. Той продовжив тримати своє відкрите обличчя. Мабуть, відчуває дискомфорт від щойно висловленої моєї фрази.

- Справді, я ним тоді був не задоволений. Чомусь він не зрозумів мого жарту. Так, його ніхто не осягав, крім нього. Це справді засмутило мене. - сумно підсумував хвилястий шатен.

- Ви були друзями? - поцікавилася в нього, той обурено втупився на мене. Насупивши брови, він промовив:

- Чому це одразу були? Ми і є друзі, але не розумію. Іошинорі, не пам’ятає мене чи ігнорує? - розгублено запитував хлопець самого себе, намагаючись знайти спосіб залагодити розмову.

- Я так не вважаю. Просто йому потрібен час, щоб про це сказати. - вимовила підбадьорюючи його, і синьоокий заспокоївся.

- Сподіваюся, що ти маєш рацію. - сказав він і на цій чудовій ноті червоноволоса почала говорити:

- Ммм… Ючі, може тоді покликати Іошинорі? - запитала вона, натякаючи на те, щоб той пішов за ним. Однак пірат бажає по-іншому, він дивиться на мене, явно щось прикидаючи. У всякому разі, очі його були розширені.

- Звичайно. Атсуко, ти можеш за ним сходити? - придумав Фурукава, я була не проти.

- Так, ще побачимося. - швидко вимовила їм і попрямувала в кімнату Іошинорі. На годиннику видніється 8 година ранку. Невже він ще спить? Ні, найімовірніше сидить у своїй кімнаті. Якби я розуміла Ючі, то, можливо, вважала б Морі хорошою людиною… Але це вже точно станеться не скоро…

***

Вже біля його кімнати я подивилася на двері і зітхнувши постукала, але ніхто не відповів. Я за хвилювалася, адже він має бути вдома! Тому стала агресивно смикати ручку, тут же дехто з’явився:

- Що ти робиш?! Не ламай двері!!! Вони в гру не записані!!! - кричало пухнасте створіння, злісно виблискуючи маленькими оченятами.

- Я не ламаю двері. Моя мета знайти Іошинорі! Де він?! - запитувала вже я, підозріло дивлячись на нього, а Інносу на це посміявся, але потім відповів:

- Ху-ху-ху-ху-ху-ху!!! То ти будівельника шукаєш? О… то ви ще не знаєте, що дещо сталося… Ой… Точно, я вам про це не казав. Перед вами відкрилися нові двері. Тільки знай, що їх так просто не відчиниш. Ху-ху-ху… - під кінець видав задоволений писк. Схоже він просто зараз знущається наді мною, але продовжив: - Тому я дам тобі вибір! - голосно оголосив мені й зацікавилася цим.

- Що за вибір? - запитала я в Інносу. Пухнасте створіння підскочило, як стрибунець. «Йому дуже подобаються ігри?» - помислила, потім почав пояснювати:

- Річ у тому, що в тебе є два варіанти. Перший - самій відкрити двері, які тільки тобі будуть доступні. Самі ключі я видам одразу. Другий - разом з іншими піти шукати ці ключі, але не факт, що ви їх знайдете. Та й ще одні двері будуть відчинені. Тільки якщо випадково їх закриєте, то декому буде смертельно погано. Ху-ху-ху!!! Вибирай!!! - переді мною постав вибір. Самій відкрити двері чи з іншими. Якщо піду з ними, то не великий шанс, що ми його знайдемо. «У що я вляпалася…» - подумала про це і зробила його…

***

Поміркувавши що обрати, зрештою вирішила:

- Я вибираю 1 шлях. - невпевнено відповіла йому, бо не знаю, чи правильний він. Усе ж у цьому випадку в мене більше шансів знайти його.

- Блін, як нудно… Що не будеш шукати з іншими. Ну й добре, тримай. - після засмучених слів, Інносу дав ключі, і я взяла їх. Створіння продовжило: - Тільки якщо раптом захочеш покликати інших, то в тебе це не вийде. Я їх усіх відпущу, коли ти відкриєш двері на 2 поверсі. - пояснив, невдоволено дивлячись на мене і під кінець трохи посміявся.

- Ось як ти чиниш, але будь-якому разі вони звільняться. Може вже підеш, Інносу? - запитала я, бажаючи швидше відкрити їх, він на це широко посміхнувся.

- Ху-ху-ху… Тобі так не терпиться. Тоді не буду заважати. - сказавши це в мить зник, а я підійшла до сходів, які ведуть на 2 поверх.

- Подивлюся, що там. - вимовила для себе і спочатку помітила, що цей коридор виявився двох кольорів: чорний та білий. Стіни світлі, а підлога і стеля темні, немов це лікувальний поверх, і я не помилилася. Подивившись на табличку, там написано «Медпункт». Діставши ключ, відчинила двері. Це дійсно звичайний медпункт: два сірі подвійні ліжка і стільці біля них, такого самого кольору шафи з ліками і не тільки, також коробки, в яких складено одяг та рукавички. Сама кімната біла і відчуваю себе, наче в психлікарні. «Краще б там опинилася, ніж тут.» - ненароком поміркувала і вирішила вийти з кімнати. Наступними на черзі є двері з назвою «Палата 1» заглянувши туди. Виявилося, що мало відмінностей від попередньої кімнати. Там лише розташовано більше сірих ліжок і таких самих тумбочок із деякими речами. Напевно, ще від інших людей, які бували тут. «Однак навіщо їх тут залишили? У цьому ж має бути сенс?» - запитувала в думках саму себе і взяла одне з них. Це був кубик і на ньому накреслено тоненьким стрижнем фломастера «Я буду завжди з тобою», що це могло б означати? Але це дізнаюся пізніше… «Тут більше нічого робити.» - подумала я, забравши з собою кубик і поклала його в потаємну кишеню. Далі така ж сама кімната тільки з назвою «Палата 2», там було те саме, тож вирішила на цьому не зупинятися. Ось наступні двері цікавіші - це «Лабораторія Хімії».

- Може він тут? Треба перевірити. - вимовила я і вставила ключ у двері та спробувала відчинити. Але на жаль, замок не піддався або проблема в іншому. Загалом мене це не дуже потішило.

- Що? Чому ці двері зачинені! - обурено прокричала, смикаючи двері на себе. Я з кожною секундою відчуваю щось не те - у спині з’явилося неприємне відчуття. Опісля почула муки за дверима, наче хтось задихається. З-за дверей долинають глухі удари та стогони. Мені навіть здалося, що сама відчула, як людина рве своє горло, намагаючись закричати. Це звучить так моторошно й огидно, що побоялася відчинити двері. Минула 1 хвилина, я зрештою зважилася ще раз вставити ключ, цього разу двері відчинилися. Потім згадала, що Інносу говорив про двері, які будуть відчиненими. «Як могла про це забути», - подумала я і повністю відчинила їх і побачила перед собою Іошинорі. Він лежить без свідомості. Я не бачу його обличчя, але він ще живий. Це найголовніше.

- Гаразд, краще тебе в палату покласти. - сказавши це, взявши його за ноги, потягла по підлозі. Відчинивши двері в одну з палат, акуратно поклала його на ліжко. Сівши на стілець біля ліжка, чекала поки прокинеться. За кілька хвилин повіки Морі відчинилися. Очі мають такий вигляд, немов щось страшне з ним сталося - вони сповнені страху, обличчя бліде і вкрите краплями поту. Таке обличчя буває в людини, яку хтось або щось мало не вбило. Щоправда, коли побачив мене, він швидко схопився і глянув презирливо в мій бік, що я відчула, як мурашки пробігли по моєму тілу. Я теж встала зі стільця і підійшла до нього.

- Ха? Ох… Це ти Атсуко… Стривай, що ти тут забула? - запитав він мене, намагаючись налаштувати свій голос, але все одно звучав тихіше, ніж зазвичай. Після озирнувся і не розуміє, де він перебуває.

- Якщо що ти в Палаті 1 і щодо мого перебування тут… Бачиш, я врятувала тебе. - вимовила, дивлячись на нього, будівельник швидко змінив емоцію на ту, яка в нього зазвичай була.

- Хм… Врятувала мене, цікаво… Тільки з якого дива я маю вірити тобі? Може це ти замкнула «Лабораторію Хімії». Непогано, дуже непогано, але ти облажалася. Проте була близька, щоб вбити мене. - припустив це з посмішкою на обличчі. Я стала злою і здавалося, що говорив правду. Але не розумію «Де в ньому доброта?» - здивовано і не усвідомлюючи цього роздивлялася його. Обличчя набуло живого вигляду, очі засяяли.

- Ні! Це брехня! Я цього не робила! Ти виправдовуєшся! - кричала на нього, хлопець випростався і, опустивши посмішку, знову став кам’яним.

- Брехня? Ти сама не несеш нісенітницю? Просто подумай, на мить я почув звук, як хтось зачинив двері. У цей момент стався витік газу. Гаразд, ти не змогла б його влаштувати. Це була пастка, але якби двері не зачинили, то вона б не сталася. Хтось мав стати гачком, а далі все б поширилося. Браво Атсуко, домоглася того, що потрапив в таку легку пастку. Навіть так, мене розчарувала не вона, а той, хто привів її до дії. Це виявилася ти, хіба я не правий? - поцікавився впевнено. Та й видно, як радий, що знає хто це був. Усе ж таки, навіть він не очікував від мене такого вчинку. Треба визнати, що зачинила ці двері.

- Так, ти маєш рацію, це була я, але ж це вийшло випадково! - проговорила на своє виправдання, той невдоволено дивиться на мене.

- О, так ти це підтвердила. Хм… Випадковість, а мало не вбила мене! - під кінець голосно вимовив темноволосий. Справді, я мала бути уважнішою, бо стояла 1 хвилину без діла. Могла відкрити й раніше, але чомусь зробила через хвилину. «Справді… Я хотіла його смерті?» - запитувала саму себе і не знаю, що йому відповісти, але потім зрозуміла, що це правда.

- Знаю… і цього побажала. Захотіла вбити тебе. - спокійно зізналася, дивлячись на нього. Я прийняла цей факт, що мала намір забрати його життя. Темноокий не змінив своє кам’яне обличчя, але стало помітно, що засмутився. Щось усередині нього стиснулося й обважнилося, після зітхнув.

- Ось воно що. Даремно сподівався, що ти одна з хороших людей. Здається, досі не усвідомив, що таких не існує. Бувай, Атсуко. Знай, не чекай від мене допомоги. - холодним тоном вимовив це, йдучи з кімнати. Я відчула біль… Душа в мені чорніє і цього не зупинити…

***

Після того, що сталося, вийшла з кімнати і вирішила поки не оглядати інші місця. Я пішла вниз, щоб зазирнути в їдальню. Усередині неї виявилося, що багато людей пішли. Усього залишилося 5, а саме: Чіко, Хіромі, Рейден, Ючі та Теруко.

- Куди всі поділися? Хіба вони не повинні бути тут? - запитувала так, немов мене хтось покусав і примушую їх до чогось. Вони дивно поглянули на мене, ніби не впізнаючи.

- Ось і Атсуко прийшла, тільки собою Іошинорі не принесла. До речі, ти випадково не знаєш, чому двері зачинилися? Ті, хто були відсутні - це ти і він. Оскільки невідомо, де він перебуває, залишається один варіант, що закрила їх ти. - розмірковувала агентка, підозріло втупившись у мій бік. Я відчула, як у моїх жилах закипає кров від злості.

- Ні, це не я! У той час рятувала ту кам’яну людину. Щоправда він пішов у незрозумілий мені напрямок. - відбілювалася цим і зараз є обуреною, що мене підозрюють. Усі здивувалися моїй поведінці, такого раніше не було. Мабуть, вони злякалися мого погляду, який здався ворожим.

- Припустимо, що це правда, але ти надто довго була на тому поверсі, що вже 20:00 годин. Ти з кимось говорила? - поцікавилася вся в темному схрестивши свої руки на грудях.

- Так, і що з цього? Яке вам діло? Я що на допиті?! - злобно запитувала, вже втрачаючи терпіння і з люттю дивлячись на дівчину. Вона здивовано підняла брову, намагаючись усвідомити, чому так змінилася.

- Оу… Здається за межами їдальні щось сталося. Можеш мені й не казати, я зараз декого покличу. Інносу, тут гра почалася без тебе!!! Ти повинен це побачити!!! - крикнула Цудзі кличучи його і пухнастик з’явився, його очі заіскрилися сердечками.

- Ігри! Ігри! Які ігри? Тут їх немає… А так це ти Чіко кликала! Що хотіла? - захоплено промовив він, махаючи лапками, подивившись на синьоволосу.

- Інносу, Атсуко з кимось спілкувалася? - запитала та в нього, створіння посміхнулося і відповіло:

- Звісно. Власне, ця персона перед вами! Ху-ху-ху… - сміх пролунав знущально, явно не відповідає його милому образу.

- Ось це новина. У цьому випадку стало зрозуміло, чому вона про це не говорить. Також її особистість помітно змінилася в поганий бік. Може набереться розуму, хі-хі… - прорекла і потім хихикнула, пізніше Інносу попрощався з нами та зник.

- Гей! Та ну тебе! Краще піду звідси подалі, а то тут завелися недоброзичливці. - мало не зціпивши зуби, сказала їй і пішла з їдальні. Далі я попрямувала до своєї кімнати. «Зі мною все ж гаразд? Вірно? Вона помиляється.» - з жахом подумала про це. Опісля опинилася всередині й глянула на своє відображення в дзеркалі. Тільки зараз помітила, як моє обличчя набуло злого виразу. Звідки? Значить, вони мають рацію…

- «Бачиш, як чиниш. Чим більше робиш поганого, тим божевільнішою стаєш» - промовив голос у моїй голові.

- Що? Цього не може бути… Не реально! – волаючи, оглядаюся на всі боки, але в кімнаті перебуваю лише я.

- «Зрозуміло, хочеш не вір, але я тебе попередив.» - сказав та тут же зник. Я струснула свою голову і вирішила, що пора лягти спати, адже вже 21:50. Сівши на ліжко, лягла і за кілька хвилин заснула…