кіт

Кіт — йольський кіт з легенд або звичайна тварина.

            Котику-муркотику мій, Йольська ніч на дворі, а ще – комендантська година, котику-котику, виє тривога,

            куди ж ти зібрався йти?

            Дивиться – очі його горять, впевнено каже до мене – «няв».

            Котику-муркотику мій, ти ж тіки-тіки прийшов, ти десь гуляв два дні, потім від’їдався і наче досі лишився голодним,

            куди ж ти зібрався йти? Я тебе ще не нагладився,

а він мені – «няв».

Котику-муркотику, я не знаю, звідки ти взагалі прийшов до мене, я жив без тебе довше, ніж із тобою,

але давай, щоб ти лишався зі мною, з ким же ж мені зустрічати Йоль? Запалені свічки тріщать і коптять, а вередливий котяра – «няв».

Котику-муркотику, світло зникає, щоб його, так невчасно, і чорне створіння тане в пітьмі, ані блиску шерсті не видно,

ані вогників хижих очей, не чутно славетного «няв», наче кімната у Йольську ніч стала як чорний кіт.

Я сідаю за стіл, я йду на вогники моїх свічок, які – наче котячі очі, щось дійсно – тиша така м’яка, як шерсть в кота.

Холодно – бо опалення ж теж відключилось, де там мої теплі речі? Треба було купляти, як була можливість,

але я все тягнув і тягнув.

Ніч за вікном облизується, як зголоднілий чорний кіт, ніч ще трохи – і скаже «няв», наче то мій чорний кіт став самою ніччю.

Але ж мій кіт не стане їсти мене, якби він там мене не ненавидів, правда ж? Щось муркотить за вікном – хтось генератор включив, певно.

І щось хитро усміхається мене з-за вікна, треться щокою, здирає стару штукатурку стіни: мій кіт не стане їсти мене,

та хто його знає, що робить він не зі мною…