древо

Древо — застаріле слово «дерево».

            Відьомські прокляття завше схожі на жарти, і наче робляться від нічого робити за ранковою кавою:

            так думаєш, доки його не накладуть на тебе.

            Наше кохання, люба, схоже на казку, а які ж казки без відьом? Ліпше б дракони, чесне слово, ліпше б дракони

            але не нам обирати героїв і злодіїв наших казок.

            Мене перетворили на древо, на самотнє древо, до якого веде єдине стежка, яку протоптувати тобі, моя люба.

            Кохати мене до кінця часів, не мати змоги закохатись в когось ще, говорити з листвою, цілувати кору,

            триматись за гілки і не отримувати відповіді, як ділишся сокровенним. Що ж, до зустрічі в наступнім житті.

            Я так думав з тисячу років тому, наївний, як дуб, дурний, наче тополя, романтичний, що липа!

            Ми помираємо завжди в один день – я ж казав, що кохання схоже на казку, а яка ж казка без таких солодких банальностей?

            І перероджуємось: ти – від життя до життя закохана невідомо у кого жінка, я – знов якесь дерево, якесь дурнувате дерево.

            І від життя до життя ти стаєш все більш досвідченою друїдкою, ти слухаєш і чуєш природу все краще, ти все швидше знаходиш мене.

            Так, буває таке, що знаходиш мене і років в тридцять, буває і в п’ятдесят, частіше, звісно, ми зустрічаємось молодими.

            Я чекаю на тебе і знаю, що тільки ти можеш знайти мене, я чекаю і знаю, що ти кохаєш мене: я пам’ятаю свої минулі життя краще,

            але ти краще за мене пригадуєш.

            І навіть в цьому сучасному світі, де руйнуються імперії, де раціональний, ясний розум вище кохання і всіх можливих вірувань –

ти вірна серцю, вірна традиціям, вірі наших предків.

Аж як сталось диво – я народився взимку, так, таке вже бувало, але – не деревом, я народився людиною!

Прокляття спало чи що, не знаю, може, навіть найсильніша з відьом не здатна мучити людей вічно, або ж,

ну як без цього у казках, добро перемогло.

Я чекав нашої зустрічі, люба, насправді – тисячоліття, ну, округлити – то вийде двадцять з гаком років.

Ми зустрілись, люба, я побачив тебе на вулиці, я готовий був тебе цілувати, обіймати, і майже вже заплакав від щастя,

але ти не впізнала мене.

Я дивився вслід тобі і вперше за тисячу років задумався: чи може пам’ять мене підвела і я втратив вміння тебе впізнавати?

А сонце зимове, сонце грудневе, дивилось на те, як ми становимось далі один від одного і сміялось

своїм відьомським сміхом.