скипень

Скипень – лютий мороз.

То цей, немає світла знов, моя хороша, у тебе і у мене – ти там, я тут, ми мерзнем, вдягнені у светри

вісімдесят відсотків вовни і двадцять – щирості, кохання, себто поліестеру, як пишуть недолугі майстри, кравці, виробники…

Лютує грудень – аж скрипить повітря, такий вже скипень за вікном, що хазяї собак не виганяють, лиш дурнуваті кішки виходять погуляти

й очима посвітити замість вуличного світла.

Як мерзнуть ліхтарі, ти б знала! Зігріємось самі – підемо гріти їх, напевно, це їм допоможе працювати

чи не це, та хто ж там знає точно, що спрацює, правда?

Моя хороша, діставай з полиці мій подарунок – словничок, тіки прошу, не вбийся, як у пітьмі за ним полізеш – бережи себе,

людське життя напрочуд цінна і потрібна штука у наш час, ти ж розумієш.

Читати будем разом, без тебе не читаю, як вчитися тримати клятви – то поступово і з малого, а не кидатись з головою

            у великі й нездійснені, де ставляться на кін такі чутливі й ніжні закохані серця.

            С – скипень, діалектне значення для лютого морозу, і наче привиди у темряві гуляють тексти Шевченка й Скорюка,

            їм тісно бути просто прикладами к слову.

            Шкребеться пазурами той мороз з-за вікон – аж тримтять, і побачиш зранку, може, які лишаться там страшні й химерні

            візерунки, та не факт, бо зникнуть можуть до того, як вдягнеш окуляри. В мене постійно так – ти знаєш.

            Запалюй свічку, моя хороша, люба моя: для світла й для тепла, щоб літери чіткіше було видно, щоб текст привидом не став,

            дивись в вікно: крізь місто, крізь країну, континенти, Всесвіт,

            хай найлютіші скипні (запам’ятала слово, правда?) не лякають твого зору – шукай мій вогник, мою свічку,

            а як підведе зір – то хай на допомогу прийде

            серце.