кнур

Кнур — взагалі, самець свині, але в челенджі «рулька».

            Грудень, Густав Мейрінк приїхав у Прагу незадовго до Різдва, його візит не мав особливого символізму чи значення.

            Просто письменник приїхав в таке магічне місто, щоб випити пива та з’їсти місцевої рульки:

            хто хоч трішки близький з Густавом – той точно знає, що чехи дійсно вміють смачно готувати цю штуку.

            Набір спецій, правильно розрахований час, додавання правильної кількості правильного пива,

            якось так пану Мейрінку пояснював особливий смак рульки його друг-кухар, на що отримав дуже письменницьку відповідь:

            «цить».

            Цить – а потім дзень скла бокалів, Густав сказав, що хай це буде однією з загадок Праги, краще вип’ємо, друже.

            Кухар йому посміхнувся, і від посмішки його кругле обличчя стало схожим на червоне сонце.

            Сніг у Празі нагадував шкуру білого ведмедя, Густав колись так і записав це в блокнотик, саме тут чомусь в нього такі асоціації.

            Він насправді ніколи не бачив білих ведмедів, але чомусь вони здавались йому схожими на цей сніг.

            З-під чобіт Мейрінка виривався тихенький хрусь: він чув кожен свій крок, так зимою завжди – чуєш кожен свій крок,

            не сумніваєшся, що ти справжній.

            Що ти існуєш. Густав Мейрінк зайшов у ресторан, який тримав його знайомий кухар – від перепаду температур

            одразу ж запотіли окуляри.

            Ще огрядніше та старше став його товариш, усміхнений вітав його, казав, що рулька вже доходить, питався, яке пиво наливати.

            В різдвяні дні, це зрозуміло, лише темне, бо варять його краще, або ж воно смакує просто ліпше.

            Сиділи – говорили: розповідав про страви кухар, про рецепти, здавалось, ну, зі сторони, що це він романи пише, не Густав,

            Мейрінк ділився враженнями від поїздок.

            По вулицям старої й магічної Праги йшли големи один за одним, і зазирали в вікна ресторану, та їх Густав не помічав.

            Або лише вдавав. Єврейські міти теревенили десь за сусіднім столиком, і можна було б ту розмову підслухати,

            але в Мейрінк захоплений своєю.

            «Густав Мейрінк!» – щось раптом кухар вигукнув. Він тільки-но закінчив розповідати, як нещодавно став дідусем.

            «А ти не знаєш, що значить це ім’я? Не вивчав історію прізвища там?».

            Письменник пива пригубив ще та витер піну з вус, задумався, поправив окуляри. Цікавого сказати йому нічого.

            «Та ні, насправді. Як вперше був у тебе – хтось капелюх тут загубив. Я підібрав його, і те ім’я написано було всередині. От я собі його й лишив».