сутінки

Сутінки – напівтемрява

            Я боюсь сутінок, і вважаю вкрай необережними й легковажними тих людей, які ні: вони не варті вашої довіри.

            Сутінки померли десь у Америці сторіччі так в дев’ятнадцятому: якщо якогось Едгара лікарі ще намагались відкачати,

            то сутінки направили одразу до морга.

            Викинули їхні штани й сорочку до мертвих немовлят, плащ кинули до брудних бинтів, патологоанатом різав груди,

            тримаючи в робочій руці склянку бурбона.

            Мертві сутінки – царство небесне. Апостол Петро курив і курив папіроси, був сьогодні страшенно смутний:

            відчиняй ворота, діду! Але попіл впав, коли Петро похитав головою: які сутінки в раю, там не буває сутінок.

            Хіба що йдуть по Новому каналу: Ісус передивляється їх в компанії Магдалени і їсть морозиво sugar free.

            А чорти у воріт пекла лише посміялись: змусили мертві сутінки підняти банку, наче вчили управлінню героєм в якійсь старій грі,

            так повторили з десяток разів, і лише потім послали геть.

            Сутінки в пеклі вже є, кому ти тут чешеш, довбень, а як хтось тобою прикинувся і під твоїм ім’ям в нас гуляє – то наші проблеми?

            То нас гребе чи що? З босом говорити не пустимо, він по вечорам п’ятниці обжимається з дакімакурою,

            яку йому під замовлення розписав один іконописець з Хмельниччини.

            Хропів патологоанатом, вірніш – то був вже його син, часу минуло більше, ніж здавалося, і в нього на столі лежало тіло

            красуні Мерілін Монро. Тоді мертві сутінки повернулись в наш світ: зі шрамами на грудях, блідою шкірою, і таким виразом обличчя,

            наче їм місця не знайшлося ані в пеклі, ані в раю.

            Два ребра стирчать, розірвавши слабку тілесну оболонку. Мертві сутінки ходять повільно, але завжди приходять до нас.

            Стільки різних людей, але всі, повально, як дружні ірландці, запрошують їх випити, як старого друга: байдуже, зима чи весна,

            мертві сутінки сідають з ними за стіл і входять в дома. Дивляться – наче з того світу, сіють непомітний морок й тривогу, але ж знайте:

            вони не з того світу, і ніколи там не були.

            Мертві сутінки наче вийшли з могили, але не мають її, як можна довіряти їм, ви скажіть?

            Сутінки страшний час, і страшніше за все те, що він обов’язково загляне вам в душу, я кажу, я попереджаю,

і бачу ледь помітний відблиск на екрані комп’ютера:

            це вкрадлива, підла посмішка живого мерця. Так посміхаються сутінки. Мертві сутінки.