пух

Пух – м’яке пташине пір’я, що знаходиться під жорсткішим зовнішнім пір’яним покривом.

Зима! Час, коли зв’язок між світами стає таким тонким, що, переходячи з кімнати в кімнату, можна потрапити кудись, скажемо,

у паралельний всесвіт.

Зима – і вітер, наче голосом чоловіка з метро, каже: «обережно, двері відчиняються», так, двері кудись в зовсім інший світ.

Тож я й користуюсь можливостями, що, буду відвертим, трапляється не так часто, як би мені того хотілось, але що є.

Я переходжу у паралельний всесвіт: там теж зима, але час йде інакше, наприклад, я дивлюсь на механічний годинник –

і не розумію, що мені хочуть сказати стрілки. Я розблоковую смартфон – і його цифри не промовляють до мене,

схожі на непристойний малюнок, який ми малювали з однокласниками на задніх партах, а не на час.

В цьому всесвіті є інший я, старший од себе з цього рази у три, трішки гладкий, проте з рівною спиною,

одружений, без дітей, але якимось чином маю онуків, я не питав себе про це.

Маю гарну бороду – як у Грушевського, ношу окуляри як в Магнусена, але дешевше і з тріснутою лівою лінзою,

светр як в Стуса, тільки тепліший, схоже – хендмейд, зачіска – як в Драча.

З такою поетично-літературною зовнішністю я точно маю бути відомим письменником чи поетом, у крайньому випадку –

тримати пасіку, як Ющенко. Але я в цьому всесвіті займаюсь тим, що роблю подушки: набиваю їх пухом невідомих птахів,

дружина вишиває наволочки, якусь копієчку то й маємо.

Коли зимою стає тонкою ця грань між всесвітами, між світами, я прямую аж ніяк не до богів, боронь боже – не до конкретного бога,

не в пекло, чистилище чи рай, хоча буває, що з Вергілієм і Данте бачимось, махаємо один одному, перекидуємось парою слів,

я хвалю його за той гарний постріл у вісімсот тридцять шостому, він закочує очі і йде до своєї Надії,

яку лисий Вергілій частенько водить по ресторанам.

Я прямую до самого себе, старого і бородатого, щоб придбати собі чергову пухову подушку, бо таких в нас не роблять.

Я сплю вже на трьох – і не спав так добре ніколи: вони пахнуть якоюсь мудрістю, дарують сни, що вказують шлях до пізнання,

в найгіршім випадку просто не дають забути сюжет.

Четверту купив, щоб підкладати під сколіозну спину, коли читаю книжки або просто міркую про все на світі:

думки в голові літають, як пух, та варто податись трішки назад – і вони раптом збираються в цілу подушку,

вени й шрами раптом стають візерунками, які вишила чиясь любляча дружина, наприклад, моя.

Я собі посміхаюсь – наче чекаю себе, і маю для себе гарну пухову подушку, тіки-тіки набиту, візерунок якої

ще немов би тягнеться з-під голки, яка танцює у пальцях жінки.

Я тисну міцну руку собі, вона така, не як у торговця, знаєте, скоріш – то рука лісоруба, я питаю себе:

«що, хочеш придбати собі нову подушку?». І відповідаю, почервонівши, то від морозу, правда:

«ні, не собі».