благовісна вічність

Сонце, благослови мою вічність своєю присутність, своїм поряд – своїм так близько, а не вийде – благословляй словом.

            Слів не так вже й багато, аби не добрати потрібних, пам’ять розрахована так, щоб вміщати все необхідне, безмежне лише забуття.

            Тому на нього й не розраховують.

            Благовісна вічність починається разом зі світанком, світанок – разом з посмішкою, схованою за поцілунком ночі.

            Дай мені прихисток точно так само, як даєш його ночі, сховайся від мене під ковдрою, як ховаєшся від неї.

            Я знайду тебе – я ж шукаю вічність.

            Календарі виплакали очі до останнього клаптику паперу: підставити руки – пройдуть крізь пальці і проростуть назад у дерева.

            Засніжений світлий ліс – я не знаю куди йти, хоч і не зізнаюсь у цьому, стежку не витоптали, тому йду просто за світлом.

            Шляхом світла може вести і темрява.

            Благовісна вічність танцює поміж сніжинок, відблискує в сувенірних кульках, мерехтить на гірлянді, сидить на горищі будинку.

            Всі її бачили, адже – всі історії переповіли, всі архетипи каталогізували, але вічність стоїть набагато вище.

            Себто поряд із нами.

            Сонце, благослови мою вічність: окропи своєю присутність, своїм поряд, своїм так близько. Хай від того моя

            перетвориться в наша.