сонце

Сонце — світло й тепло.

            А зимове сонце щось тямить у посмішках, знаєш: я думаю, це воно вчило тебе посміхатись, та що думаю,

            прямо питаю, а ти смієшся, віджартовуєшся, ухиляєшся.

            Ховається правда у гілках дерев, як молоді дріади, тільки краще, бо не знайдеш її навіть тоді, коли листя давно вже немає.

           

            Грудень подарував нам нарешті свого білого первістка: сніжок солодко спить на землі, на бетоні, на клумбах,

            на вуличних столах і стільцях, ну правда, як оте немовля.

            Але в сніжинках-очах – якась вічна мудрість, яка приходить лише з віком, мова не про тридцять, п’ятдесят чи вісімдесят років,

            мова про числа більше у мільйони разів.

            Ти ступаєш босоніж по першому снігу – крокуєш від порогу до середини двору, спочатку в тебе перехоплює подих:

            це так ти зближуєшся з природою.

            У всього навколо, люба, перехопило подих: це зима, це грудень, це ти. Ступаєш так само впевнено, як вони.

            Тонкий светр – і пов’язаний шарф, ти легка, як повітря, ти зібрала хмаринки у коси та відправила кудись на схід.

            Ти посміхаєшся в промінні зимового сонця: я, такий босоногий, стою, мружусь, і часом буває не відрізняю вас.

            Ти гуляєш м’яким першим снігом, дитино природи, дитино зими, всіх пір року, гармонія чистого тіла.

            Біжиш, повертаєшся в хату, і я наче вклоняюсь богині: витираю рушником твої холодні – після снігу – босі ноги.