мед

Мед – хмільний напій, виготовлений з цієї солодкої маси (меду)

            Я схожий на Скруджа МакДака – такий же ж пихатий гусак, наче маю в кармані не картку з нулем на балансі,

            а цілу американську монетку.

            Ти схожа на школу чаклунства Гоґвортс – така вже чарівна леді, немає у світі магії, бо вся пішла, щоб створити тебе.

            Ми – корінні шотландці, але земляки щось постійно приймають нас за туристів, смішно, справді, але якщо так продовжиться –

то рокам к тридцяти ми з того сміху натурально луснемо.  

            Я вмію розмовляти із привидами: вони шепочуть мені дивовижні історії з потойбіччя, я їх записую,

            постійно перепитуючи у древніх духів «вибачте, а тут треба ставити кому?».

            Але я не вмію їх бачити, тож образи доводиться вигадувати, або ж нагло брати в борг у випадкових перехожих, пасажирів маршрутки,

            ну звісно в самому крайньому випадку – в тебе.

            Ти вмієш привидів бачити, того скільки я чув від тебе зауважень про те, як їх зображую, я не стану тебе цитувати,

            навіть не думай, мені соромно то повторювати.

            Але зовсім не вмієш їх чути, і я розумію, наскільки тобі страшно: бачити по життю мовчазні незнайомі фігури, від яких хто знає чого чекати,

            чи він тягне руку щоб так сказати «привіт», чи щоб тебе задушити…

            Ми стоїмо так само, як стоїть грудень, і погода сувора, геть непривітна, але і ми їй вранці не посміхнулися,

            яйця пашот на сніданок були жовтіші за сонце.

            Ніхто не любить таку погоду, але всі люблять гуляти – особливо ті диваки, що полюбляють цілуватись чи триматись за руки,

            від них чого завгодно можна чекати, скажи? Не пускай.

            Я питаю – що бачиш тут, на цій самотній висоті нашого рідного Геллоуею, розкажи, я знаю, якийсь образ тут точно є.

            Ти кажеш тоді – я бачу горбатого старого, я бачу його сина, в нього таке ніжне обличчя, видно одразу – його не торкалась бритва.

            Син дивиться кудись далеко, зникає, являється знов, вже дорослий – наче його накрило хвилею дорослості,

            та все ще він той самий юнак з ніжним обличчям. Його не торкалась бритва й жіночі руки, кажеш, ти такі обличчя легко впізнаєш.

            По моєму ти добре їх вивчила.

            Ти питаєш – що ти чуєш, що кажуть тобі привиди цього місця, яку історію хочуть тобі розказати, і я дослухаюсь:

            я чую привидів червоного вереску.

            Рослини теж по собі лишають привидів, вони переповідають історію незнайомою мовою древнього вітру, я ще не вивчив її,

            але вона така поетична і гарна.

            Дзинчали завзято бджоли, курликали журавлі, наче вони існують, неначе досі живі, а не просто сумна луна

            давно вже минулих літ.

            Я дослухаюсь ще – і чую страшний голос, я таких ніколи не чув до цього, і вам не бажаю чути. Він казав зі спокоєм морозного грудня:

            «і верскового меду таїна помре зі мною».