жага

Жага – велике, нестримне бажання чого-небудь.

            Коли я вже прочитав всі книги на твоїх полицях, а цього не робила навіть ти, я зажадав ще:

            чогось більшого за «Людину, яка сміється», «Колекціонера», когось більшого за Шекспірів, Гомерів, Канетті й Кортасарів.

            Ти повела мене на горище, те саме горище, з якого ми дивились на небо: скільки ж сонць скотилось по тому смішно-малому шматочку неба,

            скільки місяців вийшло на нього, товстих і щокастих, і тонких, як кавунова скибка або якась невиразна посмішка.

            Там, мовляв, лишились якісь книги, погризені мишами часу, це здається якимось наївно-підлітковим жестом

            та настільки дешевою романтикою, що за неї не купиш навіть жуйку з наліпкою.

            Але я чи то закоханий чи що ще, та маю пару слів на твій захист: я б не запросив тебе читати книжки на моєму горищі,

            бо там суцільні лєрмонтово-пушкінські «Крисолюди», там суцільні толсто-достоєвські «Майн кампфи».

            Я хочу бути Чендлером і на такий випадок мати третій сосок на грудях, щоб було чого типу соромитися,

            але в сутності було не соромно.

            Напевно, вивезли все цінне з твого горища, бо лишились лише якісь застарілі методички, книжки підготовки до ЗНО,

            причому тих років, коли ми про нього навіть не думали, тож – повернулися в дім, звісно, спочатку посидівши – як завжди,

            дивлячись на невимовно смішний, маленький шматочок неба. Якщо воно не смішне – то чого ж, ти скажи, чого ж ми з тобою так посміхаємось?

            Вже темно ставало, наче зараз якась зима, або ж – то час разом з тобою плине якось інакше і швидше, обидва твердження здаються

            рівноабсурдними.

            Тоді ти і запропонувала – читай мої татуювання, хочеш? Чи готовий ти для цього? А я знав? Не знав, але і не погодитись не міг.

            Ти зав’язала мені очі, а світло ми і не вмикали, я пальці простягнув, коли почув, як впала блузка, тоді сказала – ні,

            читай мене губами, читай мене губами – і ніяк інакше.

            І я читав: ожини ягоди на плечах, і стебла – нижче, колючий дріт ключиці обіймав, я довго-довго намагався прочитати шию,

            поки не почув твій шепіт – там порожньо, нема татуювань.

            І я читав: маленька зірочка на лівій голені, випадково зчитав щось на коліні з того ж боку, але то виявився просто шрам,

            читав живіт, торкався ребр, там точно тексту не було, але мене не зупиняла, я сам пішов читати далі – спину.

            І я читав – два янгольських крила, які ну точно не готовий був відчути, і слово поміж ними, яке на смак було шовковично-фіолетовим:

            жага, який курсив, де той чудовий шрифт ти відшукала?

            «В тебе ж нема татуювань, я ж не такий дурний, що не помічав, а ти закрита не настільки, що не сказала?»

            «Читай. Прошу тебе – читай. І не знімай пов’язки».