неня

Неня — мама.

            Неню, я навіть шукала у ґуґлі: щонайменше в сорока мільйонів людей ненька з таким самим ім’ям,

            як і ти в мене, уявляєш?

            П’яні туристи мають гидкі пики і запах їх тіл – то сморід, сморід чогось на літеру «з», неню, вони звуть мене Машею,

            кажуть так правильніше і легше, а я ж знаю, що моє ім’я Латіфа.  

            Чесно скажу тобі, що я скучила, і відчуваю, що й ти за мною теж: ми з тобою сиділи на пляжі, дивились на море,

            я досі так роблю, виходжу на наш пляж, сиджу – і відчуваю, що ти поряд, ти ж насправді нікуди не йшла від мене.

            Чайки пролітають і говорять твоєю мовою, я посміхаюсь; чайки пролітають і говорять моєю – я розумію.

            Справжні птахи-поліглоти, та не знають з усіх мов світу лише одну: і ми, неню, з тобою її забудемо одного дня.

            Птахи-поліглоти! Я так жартувала колись саме тут, на цьому березі, ти гладила мене по голові, ми сміялись.

            Вітер торкається мене – це ж твої руки, правда? Правда, і не кажи, що ні, я ж впізнаю такі рідні речі.

            Перебираю камінчики, я не ходжу на ті пляжі, де пісок, бо пісок нагадує мені час, так сиплеться крізь пальці – і мені страшно,

            бо всі кажуть про час без тебе. Неню, я плачу, ночами, в подушку, але не на пляжі: в морі ж багато солі, нащо ще?

            Я плачу, але ж я знаю: ти нікуди звідси не йшла, ти досі тут, хто ж, як не ти, поряд зі мною сидить зараз?

            Хто ж, як не ти, зараз в моєму серці?

            Неню, я знаю, ти нікуди звідси не йшла, але я кажу, кажу в один голос з морем: повертайся, люба, повертайся.

            Ми будем сидіти на пляжі – і сонце сідатиме поруч з нами. Ми будем сидіти на пляжі – ти, сонце і я, як колись, пам’ятаєш?

            Як колись, тільки

            старші на вісім років: ти, сонце, я.