падуб

Падуб — вічнозелений південний чагарник або невелике дерево

 з колючим гострим листям і отруйними червоними плодами.

            Мені так дивно усвідомлювати, що ми з тобою, взагалі-то, знайомі довше, ніж знаєм один одного, це так,

            якою б дивною та, може, дикою, ця думка не здавалась.

            Безумовно, в житті минулому, або ж у позаминулому, та скільки хочеш поза-, ми точно бігали у верби цілуватись,

            два юних тіла відділяли лишень льняні сорочки, які нам вишивали наші матері.

            Вдихали запах квітів із віночків, але щоби вловити той тонкий і майже повністю розталий запах волосся.

            Це – безумовно, але я все кажу про, дійсно, час позапозаминулий, не знаю, скільки точно поза- раз,

            та маю на увазі всього лиш дрібні роки, а не століття величаві.

            Я пам’ятаю твої пальці чорні від землі, робочий одяг – ти пересаджувала кущі і квіти, то був сезонний ринок,

            де продавали різні-різні рослини.

            Сказав би – з квітів там була лиш ти, але брехня: і квітів, і дерев, і навіть овочів було багато, чого там тільки не було.    

            Тоді купив на тому ринку падуб, щоб висадити на подвір’ї: він молодий, я молодий, і ти – теж молода,

            із твоїх рук його я взяв.

            Я посадив його в той самий день, але, здається, насправді посадив щось більше, хоч і не усвідомив того.

            Немов червоні ягоди отруйні на твої шиї – буси, які цілую обережно, аби не отруїтись випадково, вічнозелений падуб виріс,

            ми виросли також, або ж сказати – доросли, так точніше буде.

            І все ще відчуваю – білосніжні руки неначе досі пахнуть рідною землею. Згадати важко, що ми вже знайомі,

            тим паче – що вже познайомилися ще раз.

            Але прикольна штука – доля, не думати про неї неможливо. Вона як падуб в мене на подвір’ї, а ми – як перший сніг,

            що вже не вперше вкриває ті вічнозелені гілочки.