обітниця

Обітниця – обіцянка, зобов’язання, переважно релігійного характеру.

            Старі монахині дають обітниці мовчання – мовляв, це краще їм допомагає зрозуміти бога, вони мовчать,

            і він чіткіше починає промовляти.

            Сидять у келіях – такі смиренні й чисті, спокоєм сповнені, мовчать – і більше починають слухати.

            Сказав би хто з них, та не можуть, але це дуже видно: старий на небесах говорить з ними, його слова прості і ясні.

            Справжніші от написаного тексту: їх не зафіксувати звуком, реченням, не записати диктофоном, ні,

            бог – то дивний текст, текст, який ніхто не вимовляє.

            Обітниця мовчання – єдиний інструмент, що здатен фіксувати, і те, цілком умовно, скажемо.

            Ми в пошуках з тобою, ми в роботі вже тридцять з гаком років: художниця і журналіст, які так невловимо,

            наче крадії, від храму і до храму їздять.

            Говоримо багато, один з одним, безумовно, так, майже стільки ж – з священниками в храмах, виборюємо нашими словами,

            сказав би – жертвуємо ними, щоб мали право помовчати.

            Ми пишемо щось дивно-дивовижне: картини – ти, сюжети – я. Твоя задача як художниці – вловити фарбами і пензлями

            той спокій, те мовчання і блаженство старих монахинь.

            Обітниця мовчання.

            А я пишу статті, здавалося б – це неможливо, записати інтерв’ю, коли твій співрозмовник настільки по-святому мовчазний.

            Ми пишемо – від храму і до храму, ми вдосконалюємо власне ремісництво, художниця і журналіст,

            навіки скуті творчістю, немов обітницею.

            Де наша віра в бога? В газелі не повісити ікони, та і не треба їм нас бачить, чесне слово, на кожну орендовану квартиру ними

            теж не напасешся. Сусіди чують – вже соромно, а тут – ікони.

            Ми в творчості, у вічних пошуках: не вистачить життя той текст мовчання нам зафіксувати, але на спроби,

            на спроби – з головою.

            Най буде легше тим, хто після нас. Ми дивимось мої блокноти, ми розглядаємо картини, обіймаємось – і темряви торкаємося посмішками:

            не буде легше, ну не буде ж легше тим уявним «їм». Але так хочеться повірити у краще.