апельсин

Апельсин — запашний соковитий плід цитрусового дерева родини рутових.

            Китайські небожителі не щедрі на своє благословення, проте – щедрі на жарти, мають своєрідне почуття гумору.

            Один божок, що має тисячу обличь, серед яких немає жодного хоч трішки азіатського, від справ своїх божественних

            прийняв рішення відійти.

            То рішення важке, але ніяк не важче за його пузо, яке він за роки встиг відростити, і так співпало, що він поїхав зі свого Китаю

            так далеко, як тільки міг.

            А я, я в просторі не орієнтуюсь, що приховувати, але що знаю точно – що я далеко від Китаю, завдяки чому це знаю?

            Завдяки кому. Китайський тисячоликий бог без жодного, утім, китайського обличчя.

            Він відкривати став крамнички, і кожну, ну чесно, наче у богів фантазії нема, а є вона лише у тих, хто їх вигадує,

            став називати Апельсин.

            Навпроти одного ну дуже популярного університету в місті, що так далеко від Китаю, він продавав хот-доги

            і дволітрові пляшки капець яких дешевих енергетиків.

            Ходив, щось усміхався ввічливо мені і всім студентам, жартував, коли під час занять ми купували в нього алкоголь,

            і дуже добре за прилавком ховав свою божественну природу.

            Лиш пузо був сховати геть не в змозі.

            Це перша, іншу його крамничку я з дивом віднайшов, коли замість того, щоб вчитись, спробував стосунки будувати.

            За рогом від будинку теж була крамничка Апельсин, я ходив й туди, там, звісно, був інший власник: чи мало в світі чолов’яг,

            що мають той десяток зайвих кілограмів?

            Брав каву в нього і морозиво без упаковки, воно було настільки ж дешевим, наскільки смачним.

            І з балкону бачив іноді, як він іде, сідає на трамвай, та їде так далеко – наче в інший магазин, я жартував так,

            бо щось було в його очах знайоме та божествене.

            Я довчився й розлучився, то й довелося нарешті пошукати собі якусь роботу, і вона знайшлась: не так важливо, що робити,

            як те, що можна діставатись прямою маршруткою без пересадок.

            Ви не повірите, і не кажіть, що це не так, бо навіть я не вірив, та й не вірю досі: за десять десь хвилин, а якщо

            повільно плентатись – то і всі п’ятнадцять, від роботи знаходилась яка крамничка?

            Апельсин. І серед привітних, але мовчазних азербайджанців, за грилем з курками, ховався хтось такий – знайомий і пузатий.

            І як сочилася олія та крапала кудись униз – так само з нього виступала та його божественість, і він, немов то піт,

            стирав її клітчастою хустинкою.

            Отак живемо: дивовижне місто, що містить в собі мене й цілого китайського тисячоликого божка, який фантазії не має,

            що кожен з магазинів називає Апельсин.

            Не знаю, добре або ні, що нас життя підштовхує одного разу змінити рідне місто: стільки ж за, скільки й проти, але я ось,

            живу в гуртожитку із ноутбуком, не часто ходжу до будівлі університету та з тарганами в кухні ще на ви.

            Забувся той божок, бо стільки вражень, але здається, що не забувся йому я: навпроти університету – помаранчева вивіска

            з написом Orange. То ремонт телефонів чи типу такого, мені, слава богу, туди не треба: це не хот-доги, не морозиво, навіть не кава і курки.

            Та бачу все частіш і частіш хазяїна точки, що витирає вікна чи підмітає ґанок: він і не намагається сховати божественну природу погляду

            і гордо випирає його пузо.