Глава 51

У снах Артурія здавалася мені найпрекраснішою дівчиною на землі. Немов місячна фея, світла, ніжна і нелюдсько гарна. Один тільки її профіль змушував моє серце тремтіти. Але зараз, коли вона стояла переді мною, цей ідеальний образ був повністю зруйнований. Ні, Сейбер, звичайно, красива: її трохи невинне обличчя і мініатюрна фігура повністю на мій смак. Однак якщо порівнювати її з Рю, то ельфійка на порядок краща, не кажучи вже про Артеміду.

Але не зовнішність розчарувала мене, а мої почуття: немає чогось особливого, тієї іскри, на яку я очікував. Все здавалося надто звичайним для зустрічі з тим, хто був для мене всім. Слабка радість, цікавість, трохи захоплення та передчуття, але не більше. Те саме я відчував, коли зустрічав головних персонажів улюблених аніме, — і це засмучувало.

— Дозволь запитати. Ти мій майстер?

Її спокійний, впевнений голос, сповнений гідності, вирвав мене з роздумів, і я звернув увагу на трохи напружену атмосферу навколо неї. Цей тиск був ненавмисним, просто сама її присутність могла змусити будь-кого, хто знаходився в одній із нею кімнаті, відчути озноб. Але, на відміну від холоду льоду, цей був холодом найчистішої гірської річки. Щоправда, на мене діяло слабо, все ж таки я, здається, звик спілкуватися з неординарними особистостями.

— Так. Моє ім’я Еш Ейнсворд, — представився я, сховавши свої справжні емоції за посмішкою. Але співрозмовниця не випустила з уваги мій первісний вираз обличчя.

— Майстер, я слуга класу Сейбер, не недооцінюй мене тільки тому, що я жінка.

Її витончені брови насупилися, погляд став гострим, а тон висловлював невдоволення і навіть дорік. Гордість дівчини була зачеплена, саме тому вона проігнорувала Авалон, якого не могла не помітити, і вирішила спершу висловити своє обурення.

— Ти мене неправильно зрозуміла. Я з самого початку знав, що Король Артур насправді дівчина. Тому твоя стать не є причиною мого розчарування. Просто твої обладунки безглузді. Безліч незахищених зон, спідниця, яка не надто зручна у бою. Правий наруч більше і важчий за лівий, що негативно впливає на центр тяжості. Як на мене, твої обладунки не захищають тебе в повній мірі. Чесно кажучи, піхви мене зачарували, і я очікував від твого обмундирування щось подібне, але, на жаль.

Розповісти їй правду я не міг, але й придумана відмазка не надто вдала. Мої слова виставляли мене не в найкращому світлі. Навіть якщо мої зауваження були логічними, мало значення, хто і за яких обставин промовив їх. Поки що в очах Артурії я просто маг і не кваліфікований критикувати її. Чорт, не найкращий початок.

— Майстер, мої обладунки були зі мною багато років. Не злічити скільки разів вони рятували мені життя. Запевняю, моє обмундирування жодним чином не зменшує моєї сили.

— А я й не казав, що вони тебе обмежують, просто вони недостатньо добре захищають тебе.

— Добре, майстре, як скажеш, — дівчина тихо зітхнула і не стала продовжувати цю тему. Схоже, вона вирішила більше не сперечатися, але при цьому виразно показала, що дозволила мені здобути перемогу. Такий результат був непоганим, тому я перейшов до наступної теми:

— Ці піхви належать тобі, візьми їх.

— Дякую, майстре.

Сейбер зробила кілька кроків із кола і взяла до рук Авалон. Її обличчя потепліло, і вона сумно посміхнулася. Артурія ще кілька секунд дивилася на піхви, після чого її броня разом із Авалоном зникла. Тепер дівчина була одягнена в синю старомодну сукню, яка підкреслювала її струнку фігуру.

— Будь ласка, називай мене Еш, — я ще раз уважно оглянув її з голови до п’ят. — Артуріє, а тобі йде ця сукня. Принаймні, воно набагато краще, ніж твоє попереднє вбрання.

— Еш, треба приховувати справжнє ім’я, щоб не видати ворогові слабкості, які були в мене за життя. Тому називай мене Сейбер.

— Я подумаю про це, а зараз підемо у зручніше місце.

— Не заперечую, — погодилася дівчина і пішла за мною.

Ми піднялися з підвального приміщення у житлову зону. Інтер’єр будинку був вишуканим, без зайвого багатства, акуратним і теплим, — але він відображав мої пристрасті. Замість картин, ваз та горщиків із квітами була зброя, підвішена на стінах. Звісно, коли в будинку жила Сакура, всі ці небезпечні штучки були заховані, але зараз я міг просто насолоджуватися блиском металу та холодною сталлю.

Артурія йшла на крок позаду, але я помітив, як вона з цікавістю розглядала обстановку. За весь час, поки ми добиралися в північну частину маєтку, лоджію, вона так і не промовила жодного слова. Я відкинувся на спинку крісла та розслабився; на відміну від мене співрозмовниця зберегла рівну спину і дуже серйозний настрій.

— Хочеш чай, каву, можливо, свіжий сік? Не соромся, замовляй.

— Слуги не потребують їжі, — рівним тоном відповіла дівчина.

Я тільки й міг, що скрушно зітхнути і прикласти руку до чола. Її слова викликали напад легкої мігрені. Ну невже не можна хоч трохи розслабитись? Щоб не засмучуватися ще більше, я пішов на кухню і приготував три чашки ароматного чаю. Ніжний, приємний запах лоскотав ніс і викликав мимовільне бажання проковтнути. Одну чашку залишив на кухні для Кіри.

Повернувшись назад на лоджію, я поставив порцелянову чашку на стіл біля дівчини та другу біля себе, а також тарілку з печивом, приготовленим заздалегідь. Дівчина ледь помітно підняла витончену брову, правда, я не зовсім зрозумів, чи це було через аромат чаю чи те, що її слова були проігноровані.

— Дякую, — Артурія взяла чашку в руки і вдихнула багатий аромат, після чого зробила невеликий ковток. Приємний смак змусив її злегка пожвавитись і навіть непомітно кинути погляд на печиво.

Вона вагалася, тож я перший взяв свою випічку і закинув у рот. Артурія вирішила наслідувати мій приклад: теж взяла одне печиво і елегантно відкусила. Мені здалося чи пасмо волосся, що стирчало на маківці, сіпнулася? Дівчина пожвавилася і закинула у свій милий ротик частину печива, що залишилася, після чого запила її чаєм. Приємна гармонія смаку змусила її забути про все на світі і задоволено примружити очі. Цієї миті вона здалася мені звичайною дівчиною, яка любила солодощі. Артурія продовжила елегантно, але досить швидко уплітати печиво та запивати його чаєм.

Вона зупинилася лише тоді, коли тарілка повністю спорожніла. Провівши порожню посудину сумним поглядом, Артурія підвела очі і помітила мою задоволену посмішку.

— …Кхм. Еш, це було досить смачно, — дівчина прокашлялася, щоб приховати ледь помітне збентеження. Ну так, ми ніби мали розмовляти на серйозні теми, але вона, Слуга, відволіклася на солодощі. Напевно, зараз вона думала, що показала негідну лицаря поведінку.

— Я радий, що тобі сподобалося, обіцяю, вечеря тебе не розчарує! А зараз, будь ласка, розкажи мені те, що вважаєш за потрібне, — у відповіді Артурії не було особливої необхідності, все ж таки вона була одним з моїх улюблених персонажів. Тому природно, що я про неї знав майже все, до того ж цю інформацію доповнив Ґрааль. Але мені хотілося почути її відповідь.

— Моє справжнє ім’я — Артурія Пендрагон, клас Сейбер. Мій меч Екскалібур здатний знищити будь-яку перешкоду на своєму шляху. Піхви Авалон створюють ідеальний захист, який не здатні зруйнувати інші благородні фантазми.

Не побачивши захоплення або особливо яскравих емоцій на моєму обличчі, дівчина трохи спохмурніла і почала детальніше описувати здібності своїх Небесних Фантазмів. Її суха розповідь було більше схоже на доповідь, але інформація виявилася вичерпною і повною, що дозволило мені дізнатися про всі переваги і недоліки Слуги, а також розробити необхідну стратегію. Більшість інформації була вже відома, але це не завадило мені щиро похвалити Артурію:

— Ти дуже сильна, — співрозмовниця ніяк не відреагувала на комплімент, тому я прокашлявся і повернув розмову в практичне русло: — Густонаселене місто не надто підходить для твого меча. Але я довіряю тобі, ти можеш використовувати його на власний розсуд.

— Дякую, майстре.

— Будь ласка, — я трохи посміхнувся і зробив кілька ковтків чаю. — Це все, що я маю знати?

— Я не можу входити у форму духу через особливі обставини.

Схрестивши руки на грудях, я чекав продовження, уважно втупившись у смарагдові очі дівчини. Але вона мовчала. Не думаю, що її причина надто особиста, швидше за все, Артурія не хотіла, щоб я перейнявся до неї співчуттям і сприймав її більш ніж інструмент для перемоги. Іншими словами, це деяка форма турботи про мене, а все через те, що на вигляд мені не більше сімнадцяти. Хоча це лише мої припущення.

Проте, я знав її історію. З дитинства її виховували, як інструмент: від світанку і до пізньої ночі її навчав лицарському ремеслу сер Ектор, а в снах Мерлін. Коли настав час, вона відкинула людяність, придушила емоції та стала королем. Її правління, повне воєн і жертв, закінчилося зрадою та смертельною раною. На краю смерті Артурія уклала контракт із Світом в обмін на Ґрааль; за життя вона стане Стражем протидії. Іншими словами, вона не могла загинути, доки не здобуде чашу. Її існування було відокремлено від часової лінії, а дух перенесений у майбутнє задля участі у війні за Святий Ґрааль. Сейбер будуть призивати знову і знову, доки вона не переможе. Це схоже на сон, а пробудження неможливе, поки вона не помре. Але навіть після смерті на неї не чекає спокій — лише вічна битва заради захисту людства.

— Я не розпитуватиму тебе, якщо ти того не бажаєш.

— Дякую, Еш.

— Що ж, тепер моя черга трохи розповісти про себе. Мене звуть Еш Ейнсворд, і наш зв’язок не дасть мені збрехати, я досить сильний маг, — моя співрозмовниця повільно кивнула, підтверджуючи мої слова. — Не думаю, що виникнуть проблеми з нестачею прани, незалежно від ситуації. Щодо моїх бойових можливостей – скажімо так, я не програю іншим майстрам.

Досить скромно промовив я, якщо зважати на те, що майстри в принципі мені не суперники.

— Тепер стосовно обстановки. Війна за Святий Ґрааль почнеться приблизно через шість місяців, не раніше.

Без емоційна маска тріснула, смарагдові очі здивовано розширились. І Артурія уже зовсім по новому подивилася на мене. Все ж призвати Слугу так рано досить важка справа. А, я, мало того що без видимих зусиль провів ритуал, так іще й залишки мани в тілі дозволили дівчині оцінити мене як «сильного мага».

— Схоже, я недооцінила твої здібності, Еш, Але навіщо ти призвав мене так рано?

— Я просто хотів угамувати свою цікавість.

Туманні слова, які можна трактувати завгодно, але я говорив чисту правду. Мною справді рухав інтерес, але, на жаль, очікування не співпали з реальністю. Все не так, як я собі уявляв.

— Ну і остання тема на сьогодні — про твоє прохання називати тебе Сейбер. Я відмовляюся, — непохитно заявив я, вперто дивлячись на очі співрозмовниці. — Ставлення слуга-майстер мені не подобається. Ти — герой, оспіваний у легендах. Особою, яка ставить себе вище за звичайних людей і звертається до тебе, немов до собаки, я не збираюся. Ти перш за все людина, а не інструмент.

— …Еш, це…

— …але й падати перед тобою ниць я не збираюся, як і просити автограф, — перебив я її і, підвівшись, простяг руку. — Давай поважати один одного як рівні партнери в цій війні.

— Схоже, мені попався досить норовливий майстер, — Артурія трохи зітхнула, після чого встала, і куточки її губ піднялися вгору. — Добре, Еш.

Вона підвелася і простягла руку, щоб потиснути мою, але в останній момент я змінив хват і поцілував зворотний бік долоні, як це заведено в неї на Батьківщині. Артурія виглядала спантеличеною і просто обережно вивільнила руку, не надавши особливого значення моїй витівці.

— Я радий, що ми дійшли згоди. А тепер як давай повечеряємо — я впевнено посміхнувся і підморгнув дівчині. — Артуріє, запевняю, моя готування тебе не розчарує.

— Якщо ти наполягаєш, я складу тобі компанію, — погодилася дівчина, непомітно кинувши погляд на порожню тарілку від печива.

Подумки посміхнувшись, я зібрав увесь посуд на піднос і пішов на кухню. Артурія склала мені компанію, але щоб не псувати враження, мені довелося попросити її залишитися у вітальні. Через годину напруженої роботи я викотив візок із закритими тарілками в кімнату, швидко все розставив по місцях і за помахом руки відкрив кришки, які приховували страви. Чарівний аромат заповнив вітальню. Запах був настільки багатим і дурманним, що мимоволі доводилося ковтати. Зовнішній вигляд був без перебільшення витвором мистецтва, здавалося, наче страви зійшли з картинок кулінарної книги.

Поки я прискіпливо оцінював сервірування столу, Артурія вже опинилася на своєму місці, навпроти мене, і блискуче в очах оглядала приготоване м’ясо.

— Будь ласка, частуйся.

— Дякую, — промовила дівчина, одночасно накладаючи собі в тарілку кілька шматочків соковитого тушкованого м’яса, ігноруючи овочі. Елегантно орудуючи вилкою та ножем, вона поклала в рот маленький шматочок ніжної телятини. На мить Артурія завмерла, широко розплющивши очі, а потім почала з новою силою працювати столовими приладами.

Дівчина не втрачала манер та елегантності, але її швидкість була просто неймовірною. Виглядало це, щиро кажучи, кумедно, настільки, що я навіть забув і просто спостерігав за цією картиною. Через кілька хвилин від реберців у кисло-солодкому соусі, смажених овочів салату Цезаря і тушкованого м’яса не залишилося і сліду.

— Еш, все було дуже смачно. Дякую, — щиро подякувала Артурію. Але, як тільки вона перевела свій погляд на мене, дівчина зовсім трохи почервоніла, адже моя тарілка залишилася, як і раніше, чистою — я взагалі не доторкнувся до їжі. — Схоже, я надто захопилася…

Вона виглядала настільки винною, що я не зміг стримати посмішки.

— Не хвилюйся, я поїв під час готування. Радий що тобі сподобалося. До речі, перш ніж дякувати, витри олію з губ і крихти зі щік.

Моє зауваження змусило її обличчя палати. Ось тепер вона справді була схожа на звичайну дівчину. Що ж, раніше я мав підступний план заволодіти її серцем через шлунок. І мені успішно вдалося розбудити її внутрішнього гурмана. Якщо враховувати, що навіть Широ не зміг викликати настільки бурхливу реакцію, то можна сказати, я досяг приголомшливого успіху.

Тим часом Артурія швидко витерлася і знову набула нейтрального виразу обличчя, ніби нічого не сталося, проте кінчики її вух видавали внутрішній стан. Налюбувавшись цією смішною картиною вдосталь, я підвівся і почав прибирати посуд.

— Я допоможу, — сказала дівчина.

— Добре.

Ми разом склали посуд на візок і на кухні почали мити тарілки та столові прилади. Проте було видно, що Артурія не часто таким займалася, її рухи були трохи невмілими. Але, щоб не бентежити дівчину ще більше, я вдав, що все так і має бути. Коли посуд був вимитий і зайняв своє місце, я повів Артурію на другий поверх.

— Це моя кімната, а ти можеш вибрати будь-яку, яка тобі сподобається.

— Тоді я вибираю цю.

Дівчина вдячно кивнула і підійшла до дверей, які були прямо навпроти моєї кімнати. Її вибір не був чимось несподіваним: вона надто відповідальна, тому, навіть незважаючи на те, що до війни ще цілих півроку, вона не збиралася нехтувати моєю безпекою.

— Артуріє, — почувши своє ім’я, вона обернулася і подивилася на мене своїми великими зеленими очима. — Завдяки збігу обставин у тебе з’явилося багато вільного часу. Будь ласка, скористайся нагодою і просто відпочинь.

— …Я постараюся, — у її чистому, завжди впевненому голосі почулися нотки нерішучості. Гадаю, вона просто не знала, як це розслабитися, пожити для себе. Раптова свобода змусила її розгубитись.

— Тоді на добраніч, Артуріє.

— На добраніч, Еш.

***

Я дав дівчині абсолютну нічим не обмежену свободу. Артурія могла піти куди завгодно і робити будь-що, але результат був плачевним. Більшість часу вона проводила вдома і лише один раз за цілий тиждень вийшла на вулицю. Взявши в мене простий, гендерно-нейтральний одяг, вона вийшла на розвідку. За цілий день дівчина, можна сказати, обійшла майже все місто, відвідала храм Фуюкі, академію Хомурахара, Сінто та Міяма.

Я думав, що це тимчасово і вона заспокоїться і розслабиться, але єдина річ, до якої вона щиро виявляла інтерес, — це моє страви. Все інше було для неї незнайомим і чужим, тому вона перетворилася на домосідку-ненажеру. Що за ідеєю дозволило б мені дізнатися про неї трохи більше, налагодити контакт. Але й тут я відчув, що ми з різних світів.

— Артуріє, а чим ти зазвичай займалася у вільний час?

— У мене, як у Короля, його було вкрай мало, — відповіла дівчина, з передчуттям поглядаючи на мене. Зазвичай після вечері я радував її солодким десертом, але цього разу вирішив виявити інтерес до її життя.

— Ти перебільшуєш, погода не завжди сприяє подорожам, та й напевно траплялося й таке, що адміністративних справ немає. Загалом, я не вірю, що ти кожну секунду свого часу була чимось зайнята.

— Я не брешу. Навіть коли військові походи неможливі через погоду, завжди можна відвідати дипломатичний візит у віддалені володіння або зайнятися справами замку. Навіть лютою зимою було важко знайти вільний час, завжди є справи, які потребують уваги Короля, — своїм звичайним, навіть байдужим тоном відповіла співрозмовниця. Вона не бачила в своєму становищі нічого незвичайного.

Якби це сказав хтось інший, я не повірив би: завжди знайдеться час на себе коханого. Але Артурія — зовсім інший випадок, адже її виховували як Ідеального Короля, а для цієї істоти невідома лінь, особистий час та інші речі, притаманні звичайній людині. Поки я думав, що відповісти, дівчина продовжила:

— Але в дитинстві я іноді ходила до сусіднього лісу полювати разом із сером Ектором і Кайєм, — її голос був переповнений теплотою, а губи злегка розтяглися в чудовій посмішці. Зелені очі відсторонено дивилися поверх мене кудись у далечінь.

— Я можу організувати полювання.

— Еш, я не думаю…

— Не хвилюйся, це нескладно, та й до того ж мені теж хотілося б спробувати.

Коли маєш товстий гаманець, абсолютно не важко підготувати необхідний захід. І ось, позичивши спеціально натренованих собак, ми з невеликими сумками за плечима почали піше полювання на кабана. Кілька годин собаки шукали сліди тварини, а коли знайшли, почалося багатогодинне переслідування.

Так, це був старий римський спосіб полювання на кабана. Тварину гнали до тих пір поки, вона не опиниться в глухому куті, а потім мисливець виходив один на один проти злого і зляканого звіра. Не вдаючись до магії, ми змогли загнати кабана тільки надвечір. Артурія оголила короткий ніж і вийшла віч-на-віч проти розлюченого звіра. Досить агресивна сцена, яка мені була не до душі. Нічого непередбаченого не сталося: дівчина легко ухилилася від ривка кабана і полоснула його по артерії. Тварина пройшла ще кілька метрів, ослабла і впала набік, продовжуючи важко дихати. Артурія швидко підійшла до кабана і перервала його страждання.

Так як ми зайшли надто далеко в глиб лісу, було вирішено одну ніч провести на відкритому повітрі. Я сидів на поваленому дереві і дивився на жовті язики полум’я вогнища. У піднесеному над вогнем казанку булькала навариста юшка.

— Артуріє, тобі сподобалося полювання? — спитав я й поглянув на свою співрозмовницю. Вона була одягнена у похідний костюм: щільні штани, куртка та високі чоботи, які зовсім не прикрашали її. Погіршував ситуацію бруд і пил, якими вона була вимащена. Зовсім не привабливе видовище змусило мене зітхнути; ніколи б не подумав, що наше перше побачення буде таким.

— Так. Щоправда, у моїх спогадах було трохи інакше.

Подумки я ще раз зітхнув. Мало значення як подія, а й оточення. Зрозуміло, з прийомним батьком і братом їй буде набагато комфортніше і приємно проводити час, ніж з незнайомцем.

— Еш, а тобі сподобалося? — несподівано поцікавилася дівчина. Її смарагдові очі у світлі багаття блищали, коли вона дивилася на мене.

— Ні. Півдня шукати кабана, ще стільки ж переслідувати, щоб убити. Якось це не по мені, — відповів я без особливого інтересу і, перемішавши юшку, спробував отриманий результат. Непогано, як для польових умов із мінімумом приправ. — Але сидіти отак біля вогнища серед лісу досить непогано.

— Ясно.

У тиші, що настала, було чути тільки звуки лісу і потріскування багаття. Наше мовчання ставало некомфортним, і я навіть встиг пошкодувати, що сказав правду, але раптом заговорила Артурія:

— Еш, а чим ти займаєшся у вільний час?

— Здебільшого магічними дослідженнями, готуванням та тренуваннями, а далі все залежить від настрою: можу фільм подивитися чи книгу почитати, а може, навіть містом пройтися.

— Стривай, якщо я правильно зрозуміла, магія для тебе лише захоплення? — з неабияким здивуванням спитала Артурія.

— Так. Я вивчаю магію насамперед тому, що мені вона цікава.

Моя легковажна відповідь змусила дівчину спохмурніти: магія — це не та річ, яку можна сприймати так легко. Єдина помилка може призвести до незворотних наслідків — можна стати калікою, а то й зовсім втратити життя. Несерйозне ставлення до магії абсолютно неприйнятне для магів. Я дуже сильний чаклун, і Артурія це чудово відчувала, але з моїх вуст вийшли настільки безтурботні слова.

— Не зрозумій мене неправильно. Хоча магія для мене лише хобі, я не ставлюся до неї легковажно. Просто пізнання всіх таємниць чаклунства не є метою мого життя.

— Тоді можу я спитати тебе, навіщо ти береш участь у Війні за Святий Ґрааль? Яке бажання хочеш виконати?

Мій погляд мимоволі опустився жовтими язиками полум’я. Раніше я й не думав про таке; все ж таки Ґрааль осквернений Ангра-Майнью, і будь-яке бажання буде виконано через руйнування, що абсолютно не підходило мені. Хоча якби з чашею все було добре, а я був легковажнішим, то, можливо, моє бажання звучало б, як «Хочу, щоб усі гарні дівчата світу носили панчохи». Щоправда, вголос я сказав інше:

— У мене немає бажань, з якими міг би впоратися лише Ґрааль.

— Ясно.

— А що щодо тебе, чого ти хочеш?

— Моє єдине бажання — врятувати мою країну від руйнування…

Її обличчя було холодне, відсторонене, як у нашу першу зустріч. До того ж Артурія не розповіла, як саме вона збиралася використовувати Ґрааль. Можливо, мені не слід було торкатися цієї теми так рано — все ж таки поки що ми не настільки близькі. Саме тому я не став допитувати її, просто розуміючи кивнув і розлив по тарілках наваристу юшку. Всі розмови затихли самі собою, оскільки ми зголодніли. Коли животи наповнилися, ми розійшлися в різні намети і заснули. Таким чином закінчилося наше перше побачення.

Після походу прийшло розуміння, що, доки я не візьму ініціативу в свої руки, Артурія продовжить сидіти вдома, і буде тільки їсти і спати. Принаймні саме такий розпорядок дня був у цієї ненажери. Не приховуватиму, це мене дістало: я тільки й робив, що пропадав на кухні. Час трішки струснути цього Короля у спідниці.

— Артуріє, — я звернувся до дівчини, яка з умиротвореним виразом обличчя зручно сиділа на кріслі, — Тобі необхідно оновити гардероб — і зараз ми цим і займемося.

— У цьому немає потреби, Еш, ти вже надав достатню кількість одягу.

У її розпорядженні тільки старомодна синя сукня, мішкуватий спортивний костюм та одяг для полювання. Красивій дівчині необхідно мати відповідний одяг інакше це буде злочином проти людства. Раніше я не обмежував дівчину в надії, що вона одягатиметься в те, що хоче, і робитиме, що хоче, але зараз стало ясно, що цей підхід невірний.

— У тебе лише два вибори: або скласти мені компанію і вибрати кілька комплектів одягу, або стейк, який ти так любиш, їстиму тільки я.

— Ти шантажуєш мене? — Артурія похмуро дивилася на мене. Вона схрестила руки під грудьми і почала свердлити поглядом, властивим лише королю. Але я знаходив цю ситуацію комічною, адже перед Артурією стояло не питання життя та смерті цілої держави, а доля простого шматка м’яса.

— Саме так, я злий маг, підсадив невинну дівчину на смачну їжу і тепер шантажую її для своїх мерзенних цілей.

Артурія піднялася і зробила по мені кілька кроків, продовжуючи пропалювати мене поглядом, але, побачивши, що я не збирався відступати, зніяковіло зітхнула. Тепер від грізної неупередженої моськи не залишилося й сліду, навпаки, вона, хай і стримано, показала, що засмучена.

— Я піду.

Дівчина збиралася недовго, а таксі було викликано заздалегідь, тому ми в найкоротший термін опинилися навпроти найбільшого торгового центру Сінто. Сьогодні субота; безліч людей входили і виходили з великого шестиповерхового закладу. Ми теж влилися в натовп, піднялися на другий поверх, де розташовувався найдорожчий і найбільший магазин жіночого одягу. Грала приємна, розслаблююча музика, що гармонійно поєднується зі стильним інтер’єром. У магазині було ще кілька відвідувачів, тому я нахилився до вуха дівчини і прошепотів:

— Артуріє, ми не підемо з цієї крамниці, поки ти не вибереш і не приміряєш двадцять комплектів різного одягу.

— Навіщо мені стільки? — спитала дівчина, кинувши на мене похмурий погляд.

— Бо інакше я не буду тобі готувати.

— Ти граєш брудно.

Я обдарував її слабкою посмішкою і пішов до крісла біля примірочних, де вже сиділи кілька втомлених чоловіків з порожнім поглядом. Декілька десятків пакетів поруч із ними видавали причину їхніх страждань. Мда, мені б їхні проблеми. Я глянув на блондинку, яка зі смиренністю на обличчі ходила магазином.

Через кілька хвилин Артурія з оберемком одягу зникла в примірочній. І ось фіранка від’їхала убік, і я, як і хлопці поряд, мимоволі ахнув. Дівчина була одягнена в білу сорочку і довгу, нижче колін, спідницю синього кольору; її довгі ніжки були одягнені в чорні колготки. Досить закрите вбрання, але дивним чином він доповнював і підкреслював милу і невинну стороні Артурії.

— Тобі йде, однозначно купуємо.

Вона зітхнула, ніби все це їй у тягар, і зникла за чорною фіранкою. Декілька наступних нарядів не дуже відрізнялися: можливо, фасон і колір були іншими, але одяг поєднували скромність і закритість. Звичайно, Артурія виглядала в цьому чарівно, але після шостої довгої сукні я не витримав.

— Стривай, решта одягу теж така… — я на мить зам’явся у спробі підібрати найкраще слово, — …скута?

Артурія зупинилася і глянула на себе у дзеркалі, після чого перевела незрозумілий погляд у мій бік і помітила манекен, недалеко розташований, з короткою спідницею та майкою, що відкриває живіт. Тільки після цього вона зрозуміла суть мого питання.

— Так.

— Зрозуміло, тоді можеш не продовжувати, — вона встигла видихнути, але мої наступні слова змусили її напружитися: — На додаток до того, що ти вже обрала, я підберу щось на свій смак. Заперечення не приймаються.

Нагородивши її своєю чарівною посмішкою, я пройшовся по магазину, вибираючи одяг, який чудово виглядатиме на ній. Звичайно, я розумів, що Артурія керувалася нормами пристойності свого часу, але спробувати щось нове та сміливе їй теж не завадило б. І це зовсім не тому, що я хочу побачити її в панчохах, ні просто їй потрібно вийти із зони комфорту. Пошуки необхідного одягу не зайняли багато часу.

— Будь ласка, приміряй.

Артурія, глянувши на спортивний костюм, трохи розслабилася і, взявши його, зникла за завісою. У дитинстві її напевно одягали, як хлопчика, а отже, замість простеньких суконь вона носила штани та сорочку. Я вирішив почати зі звичної для неї одягу, який би трохи зменшив настороженість дівчини.

Фіранка від’їхала вбік, і на мій погляд з’явився чудовий вигляд. Сіра тканина трохи облягала спортивне тіло моєї супутниці, при цьому вимальовувала гарний силует. Якщо в такому вигляді Артурія вийде на пробіжку, то за нею утворюється ціла зграя спортсменів.

— Непогано, — впевнено промовила дівчина, роздивляючись своє відображення у дзеркалі.

— Тоді приміряй це.

Я вручив їй новий комплект одягу і з нетерпінням почав чекати. За хвилину Артурія знову перетворилася: обтягуючі джинси чудово демонстрували стрункі ніжки і підтягнуту попку. А проста біла футболка зі скромним принтом відкривала вид на витончені білі ручки дівчини. Артурія виглядала стильно, свіжо та досить привабливо.

— Еш, це трохи занадто, — трохи невпевнено промовила дівчина, хмурячи свої витончені брівки. У цей момент вона побачила, що кілька чоловіків за моєю спиною, які нещодавно були подібні до овочів, з живим інтересом кидали в її бік погляди. Замість того, щоб зніяковіти, Артурія знову натанула на себе маску байдужості.

— Хіба? Як на мене, ти виглядаєш дивовижно, — зі щирим захопленням її красою, я оглянув красуню, яка стояла переді мною. — Щоправда, для завершення образу тобі варто змінити зачіску та трохи розслабитися.

— І все-таки мені не дуже подобається.

— Розумію, ти не звикла одягати таке, але повір: тобі йде, — я підморгнув супутниці і вручив нове, сміливіше вбрання.

Артурія більше нічого не сказала і пішла в гардероб. Чуйний слух вловив шелест одягу, а уява сама собою намалювала досить гарячу картину; проте, коли я повернувся до чоловіків, моя холодна посмішка змусила їх зіщулитися і опустити погляд. У повітрі повисла напруга, яку можна було різати ножем.

— Кхм, люба, ти виглядаєш просто шикарно, — чоловік підскочив до своєї супутниці, що тільки-но вийшла з примірювальної, і почав її підштовхувати у бік виходу. — Давай скоріше розплатимося і ходімо далі.

— Але хіба це не дорого…

— Кохана, мені для тебе нічого не шкода! — впевнено промовив незнайомець, підхопив сумки і швиденько вийшов до виходу.

Другому хлопцеві пощастило більше: його дівчина ще не обрала, що приміряти, тому, перехопивши її, він щось наплів їй на вухо, і задоволена пара швиденько пішла. Третій просто вдав, що забув купити щось важливе, розпрощався з дружиною у примірочній та звалив. Звичайно, я розумів, що мій вчинок не робив мені честі, але ці старі хтиві хричі сміли з бажанням витріщатися на невинне шістнадцятирічне тіло Артурії.

Я сів на чорне зручне крісло і поклав оберемок одягу на сусіднє, став чекати, коли моя супутниця нарешті вийде. Цього разу в неї це зайняло більше часу, чимала частина з якого вона, швидше за все, вагалася чи виходити, — все ж таки це вбрання виявилося для неї надто сміливим. Але Артурія зважилася — і чорна фіранка від’їхала вбік.

Дівчина виглядала просто чарівно. Біла сукня до колін з чорним бантом спереду, відкривався вид на тендітні плечі красуні та витончені ніжки. Сміливе вбрання підкреслювало невеликі груди красуні і тонку талію. У цій сукні Артурія здавалася ніжною, невинною, але водночас досить сексуальною.

— Чарівно — Ні! — Приголомшливо. Неймовірно? Ах, мені просто не вистачає слів, щоб гідно описати своє захоплення твоєю красою, — вираз обличчя Артурії ні краплі не змінився після моїх слів. Я підійшов до дівчини, продовжуючи дивитися на неї, як на витвір мистецтва. — Але мені здавалося, ти таке ніколи не вдягнеш.

— У мене не було вибору, — вона зітхнула і, схрестивши руки під грудьми, дивилася на мене з докором. — Якби я відмовилася, ти знову почав би мене шантажувати.

Я посміхнувся. Її слова не більше ніж виправдання. Нехай моя їжа і чудова, не слід забувати, що дівчина підліткового віку переді мною — Король Британії. Її сила волі і витримка на зовсім іншому, недосяжному для нормальної людини рівні. Проста їжа, яка Слузі не потрібна, не могла бути засобом контролю. Мій шантаж — лише спусковий гачок, який дозволив їй виконати давно поховані глибоко всередині бажання звичайної дівчини. Але я вдав, що не усвідомив цей факт, і продовжив грати:

— Правда? Тоді, може, одягнеш ось те вбрання?

Артурія глянула на манекен, на який я кивнув, і її обличчя потемніло. Схоже, короткі обтягуючі шортики, і маєчка, що відкриває вигляд живота, для неї вже занадто.

— Нізащо.

— Навіть за всі м’ясні страви, які я готував? — відповіддю мені послужив похмурий непохитний погляд, у якому хлюпався смуток. — Не хвилюйся, я не настільки жорстокий.

— Тоді, може, закінчимо?

— Добре, — м’яко погодився я і, коли дівчина вже встигла подумки видихнути, продовжив: — Але якщо ти залишишся в цій сукні і вдягнеш ось це.

Для ідеального завершення образу Артурії не вистачало двох речей: панчохи та коротшої сукні. Однак я сумнівався, що моя супутниця погодиться на другу умову, а от одягти панчохи вона все ж таки не відмовилася. Шкода, звичайно, що довга спідниця приховала всю велич панчох, але їхня наявність на її довгих ніжках все одно гріла мені душу.

На касі я розплатився за одяг, який обрала Артурія, а також за ту гору речей, який вибрав сам. У результаті ми стали ВІП-клієнтами, але навіть так магазин не надав послуги з доставки покупок додому. Однак щедрі чайові роблять чудеса.

— Куди хочеш піти: кіно, ресторан чи, можливо, просто прогуляємось?

— Вважаю за краще відпочити вдома, — похмуро промовила дівчина.

Звичайно, спочатку я не мав наміру слухати супутницю і потяг її до ресторану. Однак зовнішній вигляд дівчини притягував до себе погляди, в яких читалися найрізноманітніші емоції: від щирого замилування до хтивого бажання та заздрості. Як воїн Артурія дуже чутлива до чужої уваги, тому вона не могла розслабитися і знову одягла свою непроникну маску. З таким настроєм у нашій прогулянці не було сенсу, тому ми повернулися додому, де я добряче постарався над приготуванням.

— Артуріє, скажи чесно, тобі сподобалася увага хлопців? — раптом запитав дівчину, яка після вечері та десерту зараз відпочивала навпроти мене в кріслі.

— Еш, мені слід дещо прояснити, — вона випростала спину і серйозним впевненим тоном промовила: — Я не сприймаю себе як жінку, тому не можу відповісти на твоє запитання.

— Яка цікава брехня, — я відкинувся на спинку крісла і закинув ногу на ногу. — Якби це було правдою, тоді б ти не турбувалася про свій зовнішній вигляд. Звичайно, є ще лицарська честь та гідність. Але смію зауважити, що у твоє бойове вбрання входить цілком жіноча спідниця. То в чому ж різниця: розмитість понять чи, можливо, все простіше і — є банальний сором?

— Еш, ти порівнюєш різні речі.

— Хіба? Адже це ти вирішуєш, що допустиме, а що ні. Твоє синє плаття може носити лицар, а те вбрання ні

Я знав, що займався софістикою, але все ж таки в моїх словах було деяке зерно істини. Хоч Артурія і говорила, що не сприймала себе як жінку, і для багатьох аспектів це вірно, але також вона не забула, ким була. Доказом служила її акуратна зачіска, бойове вбрання та сукня під ним. Вся ця неприємна розмова потрібна, щоб Артурія прийняла всю себе і зробила крок уперед. Я хочу вивести її із зони комфорту.

Щоправда, кілька нещасних слів не зможуть похитнути образ життя співрозмовниці — я це чудово бачив по її виразу обличчя. Зараз вона принишкла, тільки щоб підібрати більш підходящі аргументи. Ну, принаймні, насіння сумнівів посіяно. Тишу, що зависла, раптово перервав звук дверного дзвінка.

— Схоже, прибув твій одяг.

Це справді виявився працівник магазину, який притяг цілу гору пакетів. Йому потрібно було повернутися в машину двічі, перш ніж весь замовлений товар перекочував до будинку. За старання я йому подякував не тільки слову, а й чаєвими, після чого я почав транспортування всього цього добра в кімнату дівчини. Артурія, почувши метушню, теж допомогла.

— Тепер це все твоє. Допомогти розкласти на свої місця?

— Не варто, — нейтрально промовила дівчина, розглядаючи пакет, що перекинувся на землю, з якого вивалилася білизна. Це були досить сексуальні трусики, які я купив, щоб подразнити дівчину. Однак Артурія не виявила особливих емоцій і пройшла поглядом по кімнаті. — І все ж таки мені здається, що це занадто багато для мене.

— Не перебільшуй, це не так багато. Ось у Євангелини справді був величезний асортимент одягу: аж дві кімнати було виділено під гардеробну, — а в тебе максимум півшафи — і то з натяжкою, — легко відмахнувся від дівчини і тут клацнув пальцями. — Артуріє, тобі слід надіти кожне вбрання хоча б раз.

— Я так не думаю, — промовила дівчина і, витягнувши з пакета коротку плісеровану спідницю, помахала нею перед моїм носом. — Це надто вульгарно для мене.

— І ось настав той момент, коли наші погляди розійшлись Звичайно, я міг би спробувати натиснути на тебе за допомогою їжі чи Командних заклинань, — я із задоволенням спостерігав, як витончені брови дівчата поповзли вгору. Так, тепер вона мала зрозуміти, що це питання дуже важливе для мене. — Але я думаю, це недалекоглядно, тому пропоную вирішити все за допомогою парі.

— Парі?

— Так, чесне змагання. Якщо виграєш ти, то я більше не підніматиму питання, яке стосується твого одягу. Але, якщо перемога буде за мною… — я підняв плісеровану спідницю, яку впустила Артурія. — …ти одягнеш усе, що я захочу.

— Навіщо мені приймати такі невигідні умови?

— Нам доведеться ще п’ять місяців жити під одним дахом. Думаю, краще якнайшвидше припинити всі конфлікти, — викинув спідницю в бік дивана і посміхнувся.— Тим більше, що я пропоную спаринг на мечах. Переможе той, хто зачепить супротивника перший — ось і все.

— Що ж, тоді я не маю приводу відмовлятися.

Мені здалося чи в тоні Артурії були нотки зловтіхи? Ну, в принципі, не дивно: за цілий день я встиг її неодноразово вивести з себе, — ось тепер у неї з’явився шанс помститися. Принаймні вона так думала. Ох, моя мила, наївна Артуріє, ти поки що не знаєш, на що погодилася.

— Тоді ходімо!

Ми спустилися до підвалу, на найнижчий рівень, де було додзе в традиційному японському стилі. Дерев’яна підлога та стіни були укріплені магією, що дозволяло навіть Слугам боротися тут, не завдаючи величезної шкоди поверхням. Звичайно, це справедливо, поки в хід не йшли Благородні Фантазми. Я підійшов до стелажу з боккенами і, діставши два, кинув один дівчині, після чого став навпроти неї.

— Еш, як у Слуги класу Сейбер, я маю безперечну перевагу в цьому змаганні, — раптом заговорила Артурія, уважно розглядаючи мій хват меча і позу, в якій стояв. — Щоб зрівняти наші шанси, ти можеш використати все, що маєш.

— Не відмовлятимуся від такої щедрої пропозиції. Але перш ніж почнемо, як щодо скріпити наш усний договір Гейсом?

— В цьому немає необхідності. Мені буде достатньо твого слова. Чи ти сумніваєшся у мені?

— У жодному разі, — миттєво відповів я і став у стійку.

Будь-який мечник з першого погляду побачив би, що я знайомий з фехтуванням, але в той же час у моєму захисті було повно дір та недоліків. Загалом, зараз в очах дівчини я не більш ніж любитель. Тому Артурія виявила шляхетність і залишила за мною право першого ходу. Я стер зі свого обличчя посмішку і уважно дивився на супротивника. Тримаючи дерев’яний меч, мініатюрна дівчина в білій сукні випромінювала тиск, властивий тільки досвідченим воїнам.

П’ятнадцять кроків, що розділяли нас, я подолав зі швидкістю звичайної людини, а потім зробив дурість, яку ніколи не зробив би мечник. Я підстрибнув і обрушив на дівчину всю міць удару, підкріпленого власною вагою. Однак Артурія не ухилилася, навпаки, вона продемонструвала різницю в наших фізичних даних і легко заблокувала мій удар у сантиметрі від свого плеча. Все, що їй залишалося, це застосувати трохи більше сили, відкинути мене, після чого вразити беззахисну ціль у повітрі.

Але сталося те, що вона ніяк не могла чекати: мій дерев’яний меч тріснув і зламався навпіл; кілька трісок відлетіли просто в очі Артурії. Нехай вона і Слуга і зараз не була людиною, проте інстинкти самозбереження в неї залишились. На мить вона заплющила очі. Я скористався моментом і відштовхнувся від платформи. При цьому ні звук, ні коливання повітря не змінилися.

Коли вона розплющила очі, половинка меча вже торкалася її плеча, в той же час її атака ось-ось мала мене торкнутись. Я приземлився на ноги і, полегшено видихнувши, посміхнувся. Слова були непотрібні.

— Я визнаю поразку, але чи наважишся ти ще раз поборотися зі мною? — дівчина стискала ручку дерев’яного меча, який зупинився за міліметр від моєї голови. Її смарагдові очі палали обуренням і жагою до реваншу.

— Звісно. Однак я не борюся без ставок. Якщо виграєш ти, моє бажання скасовується, а якщо я… Дай-но подумати… — я відійшов від дівчини на кілька кроків і провокаційно підморгнув красуні з мечем, — …ти будеш прикидатися моєю дівчиною до кінця Війни за Святий Ґрааль. Тобто триматимеш мене за руку, обійматимеш, як це роблять інші парочки, навіть…

— Не має значення, тобі не перемогти мене, — перебила мене Артурія.

— Як знати, — з посмішкою промовив я, дістаючи новий боккен, після чого став у верхню стійку навпроти дівчини.

Сигналом послужив мій слабкий кивок; дівчина миттєво рвонула на мій бік. Її швидкість була дуже високою, але все ще помітною для звичайного людського сприйняття. Я встиг зробити лише один крок, Артурія встигла подолати двадцять. Вона піддалася емоціям, тому що не могла прийняти таку безглузду поразку, тому її удар був спрямований на мій меч. Не скажу, що вибір неправильний, все ж таки в цьому випадку дівчина не втрачала переваги в бою. Принаймні їй так здавалося.

Меч Артурії майже торкнувся мого. Мить — і від віддачі я мав випустити його. Але наступної миті боккен у її руках зник, а мій горизонтальний помах легенько торкнувся її чарівної голови.

— Тепер у мене є дівчина, яку я можу одягати як заманеться. Хм-м мені подобається.

— Еш, чи насмілишся ти битися зі мною ще раз?

Від її завжди стриманого тону не залишилося й сліду — тепер можна було ясно почути найрізноманітніші емоції: гнів, обурення, краплю образи. Сьогодні на її обличчі я побачив більше емоцій, аніж за весь час нашого знайомства. Артурію весело дражнити.

— А ти готова витримати моє третє бажання?

— Безперечно.

— Тоді приступимо.

Вона дістала новий меч, уважно перевірила його та зайняла позицію навпроти мене. Я теж стер з обличчя задоволену усмішку і кивнув головою. Тієї ж миті Артурія зірвалася з місця. Навіть тренований маг не встиг би встежити за швидкістю Слуги класу Сейбер. Але водночас з моїм кивком боккен у моїх руках миттєво спалахнув, як сонце, а я спробував зміститись у правий бік. Навіть Слуга з нелюдськими здібностями не міг би в такій ситуації покладатися на свої очі.

Але з різницею нашої швидкості їй це й не потрібно. Суперниця бачила початок мого руху; один косий помах зліва направо — і я безперечно буду вражений. Однак це стосувалося звичайної людини. Я ж одним танцювальним рухом ухилився від удару Артурії. При цьому мій навик спотворила її сприйняття, і вона навіть не зрозуміла, як мені вдалося опинитися в неї за спиною. Легким невимушеним рухом я вдарив її по лівій сідниці.

— …Як? Як це можливо? Я б відчула активацію магії, але ти наче згустився з повітря, — дівчина, не вірячи, дивилася на порожнє місце, де мав стояти я. Раптом шок змінився бойовим азартом: Артурія різко розвернулася в мій бік, що навіть спідниця трохи піднялася, на мить оголюючи коліна в панчохах. — Ще раз! Давай битись ще раз, Еш!

Зараз дівчина більше переживала про свій програш, ніж про мої бажання. Нехай це всього лише спаринг, який не мав нічого спільного з реальною битвою, але Артурія не любила програвати. Ця уперта дівчина кидатиме мені виклик знову і знову, поки не виграє. Але мені слід остудити її запал.

— Ні, спершу хочу свою нагороду.

Дівчина трохи помовчала, глибоко зітхнула, повертаючи собі спокій, і після нечутного видиху подивилася мені просто у вічі.

— Яке твоє бажання?

Замість відповіді, я наблизився до неї на відстань витягнутої руки. Артурія була нижче за мене на голову, що, на мою думку, було ідеальним зростанням для дівчини. Вона не відступала, спокійно продовжуючи дивитися у мої очі, ні краплі не турбуючись про інтимність ситуації. Ні, вірніше буде сказати, що Артурія не бачила у цій обстановці щось особливе. Час це виправити.

Лівою рукою я обійняв її за тонку талію і притяг до себе. Приємний аромат трав лоскотав ніс, тепло її гнучкого тіла дурманило розум. Безперечно, це були дуже приємні обійми, навіть незважаючи на те, що дівчина, приголомшена моїми діями, стояла як укопана.

— Еш, що ти робиш? — спитала Артурія, в голосі і погляді якої читалося більше нерозуміння, ніж збентеження чи хвилювання.

— А ти здогадайся, — з усмішкою промовив я і торкнувся її щоки правою рукою. Ніжна, наче шовк, шкіра була неймовірно приємною на дотик. — Артуріє, тобі залишається тільки прийняти свою долю.

— Чи вистачить тобі духу ще раз зійтись зі мною в бою? — цього разу її слова були різкими і навіть твердими. Можливо, будь-яка інша людина від одного тільки тону відступила б.

— Спершу нагорода.

Я поклав свою праву руку на її талію і почав повільно нахилятися вперед. Артурія хотіла сказати ще щось, але, стиснувши зуби, заплющила очі. Її миле, невинне обличчя ставало все ближче, маленький носик, довгі вії і тонкі губи. У цей момент для мене перестало існувати майбутнє, минуле, мій світ звузився до одного моменту. Серце шалено калатало, думки плуталися, а губи дівчини моєї мрії ставали все ближче.

Коли залишався тільки останній крок, жалюгідний міліметр, я зупинився і промовив:

— Знаєш, я, мабуть, притримаю своє третє бажання на потім.

Смарагдові очі розкрилися, а її біла шкіра почала червоніти. Почувся хрускіт дерев’яного меча, що сминався в руці. Артурія була зла, біса зла! Відчувши неабияку загрозу, я припинив її обіймати і раптово відступив. Дівчина пропалювала мене поглядом, і тільки її залізна витримка змогла врятувати мене від негайної фізичної розправи.

— Що це означає, Еш? Ти намагаєшся мене принизити?

— Ні, в жодному разі, — я криво посміхнувся і почав відступати до дверей. Артурія грізно ступала вперед, продовжуючи пропалювати мене поглядом. — Просто я згадав, що козирів на наступний бій у мене не лишилося. Загалом, пока.

Дерев’яне руків’я в руках дівчини не витримала і перетворилася на тріски, з глухим стукотом упав на паркет. Її ніжні плечі тремтіли від злості, а вираз обличчя втратив стриманість, і тепер вона виглядала, як просте розлючене дівчисько, якому заглянули під спідницю. Але Артурією я милувався вже за допомогою Бьякугана, оскільки покинув кімнату, щоб уникнути побоїв.

Зникнення об’єкта ненависті злегка остудило запал дівчини, і вона не стала переслідувати мене, вирішивши спочатку прийти до тями. Вважаю, Артурія не хотіла в пориві гніву покалічити свого майстра. Чим далі я віддалявся від неї, тим менше веселощів залишалося на моєму обличчі; коли двері моєї кімнати зачинилися, від колишнього ентузіазму не залишилося й сліду.

У темній кімнаті єдиним джерелом світла було місячне сяйво, що падає на стіл біля вікна та пляшку вина. Кіра сидів на стільці і дивився на нічне небо. Я сів навпроти, розлив по двох келихах яскраво-червоне вино і зробив невеликий ковток. Солодкий, приємний смак трохи підняв настрій.

— Чому ти засмучений?

— Це не зовсім вірне визначення, точніше буде спустошений, — трохи задумавшись, відповів я і поставив на стіл порожній келих. — Щойно я підтвердив, що не люблю Артурію. Так, дівчина мені подобається, все ж вона мій тип, але такі самі почуття викликають у мене Локі, Артеміда, Рю або Арія.

— Тепер, коли ти визначився зі своїми почуттями до Сейбер, ти здобув свободу. Незримі ланцюги, якими скував тебе твій попередник, зруйновано. Вітаю, тепер ти можеш жити як забажаєш, — Кіра підняв келих, ніби щойно вимовив тост, і повільно почав пити вино.

Я наповнив свій келих, але не став пити, а просто дивився на багряну рідину. Свобода, так? Особливого щастя я не відчував, тепер у мене немає особливих цілей.

— Отже, що ти збираєшся робити? — спитав друг, з цікавістю дивлячись на мене.

— Плисти за течією. Я маю виконати свій обов’язок майстра.

— А ти не боїшся, що, допомагаючи Сейбере, ти можеш і закохатися в неї? — він з посмішкою помахав порожнім келихом у повітрі й продовжив: — Нагадаю, що ти хлопець недосвідчений, а Сейбер — гарна дівчина, яка мешкає з тобою під одним дахом. Це вже не кажучи про твої бажання.

— Я не проти.

Кіра виглядав трохи ошелешено, але потім просто посміхнувся і відкинувся на стілець. Хоч я й сказав, що не проти, але таки сумнівався в такому результаті. У нас дуже мало загальних тем для розмови, тому часто виникала незручна тиша; також у нас немає спільних інтересів, друзів, знайомих, захоплень — загалом, ми з різних світів. Погіршувала ситуацію відстороненість самої Артурії: вона не хотіла зближуватися, тому всі зусилля перекладалися на мої плечі, що робило наше спілкування ще важчим.

— Гаразд, давай вип’ємо, давно ж не бачились! — витягнувши мене з роздумів, Кіра налив собі ще келих вина.

— Добре.

***

Ранок почався для мене, як завжди, о сьомій; похмілля не було, бо ми зовсім небагато випили. Я швидко прибрав зі столу шість порожніх пляшок у скарбницю, після чого подався на кухню. Варто мені відчинити двері, як я одразу ж натрапив на войовничу фігурку Артурії. Дівчина була одягнена у сірий спортивний костюм, який не приховував її вигинів.

— Еш, давай біймося!

— Ніякого доброго ранку, ні привіту. Ех, яка ж невихована у мене дівчина, — я скрушно похитав головою і, підійшовши до неї, погладив по м’якому, наче шовк, золотистому волоссю. — Зате люба.

— Припини, — вона відкинула мою руку і грізно дивилася. — Чи наважишся ти всерйоз поборотися зі мною?

У зелених очах Артурії можна було побачити граничну серйозність. Схоже, вона почала підозрювати, що я ховав свою силу. Ну, в принципі, і не дивно: Артурія — надто досвідчений воїн, щоб не помітити деякі дива за три раунди. Але у моїх планах було зберегти у секреті справжній рівень сили.

— Ні, — відповів я безапеляційно і, обійшовши її, спустився на перший поверх.

— Втікаєш, підібгавши хвіст? У тебе що, зовсім нема гордості?

— Намагаєшся спровокувати мене такими дешевими прийомами? — я зупинився і з легкою поблажливою усмішкою звернувся до дівчини. — Вибач, але перш ніж приймати виклик, я хочу насолодитися своєю перемогою. Отже, чого хоче моя дорога дівчина на сніданок?

— Еш, не намагайся перекласти тему. Нам необхідно обговорити умови поєдинку!

Після емоційних слів Артурії настала тиша, яку раптово перервали звуки бурчання її живота. Дівчина начепила на обличчя свою відсторонену маску, ніби вона тут ні до чого.

— А твій животик говорить про інше. Гаразд, я піду на кухню і приготую м’ясо у тандирі. Хм-м, може, ще курочку? Легкий салат?

Артурія не промовила жодного слова і непомітно проковтнула. Я поблажливо посміхнувся, показуючи, що її жалюгідні потуги — ніщо для мене. Вираз обличчя дівчини, поза, — нічого не змінилося, крім почервонілих кінчиків вух; і не скажеш, що моя витівка її зачепила.

— Сніданок буде готовий за годину, потерпи, люба.

— Не називай мене так.

— Принцеса?

— Припини, будь ласка.

— Добре, кошеня.

Артурія скрушно видихнула і приклала свою тонку ручку до чола. Сил сперечатися зі мною в неї просто не залишилося, тому вона пішла до своєї кімнати. Я спустився на кухню і почав готувати. Щоб покращити настрій своєму кошеняті-ненажері, довелося приготувати багато смачного м’яса; задоволена мордочка була непоганою нагородою за годину кропіткої роботи.

За столом, на якому залишилося кілька порожніх тарілок, сиділа Артурія і поволі їла шоколадний торт. Неслухняна ахоге на її маківці мирно погойдувалася.

— Як тортик?

— Смачно, дуже смачно, Еш! У тебе безперечно є талант, — промовила Артурія, доїдаючи останній шматочок, після чого елегантно витерла рот і продовжила: — Отже, коли ми зможемо битися?

— Ми маємо важливішу справу.

— Щось трапилося? — побачивши мій серйозний настрій, дівчина уважно дивилася на мене, готова будь-якої хвилини кинутися в бій.

— Так, нам потрібно сходити на побачення, ми ж парочка, як ніяк. Зрозуміло, я збираюся скористатися привілеєм і вибрати одяг.

Мій напружений абсолютно серйозний тон не відповідав змісту. Дівчина навіть на мить розгубилася, виразно підняла праву брову, ніби говорячи: «Серйозно?» Я статечно кивнув і з передчуттям посміхнувся, чекаючи реакції у відповідь. Артурія мовчала довгий час, після чого неохоче зітхнувши промовила:

— …Добре.

— Тоді підемо в твою кімнату переодягатися, — промуркотів я і підвівся. Чесно кажучи, очікував, що дівчина під тим чи іншим приводом відмовиться, навіть багато контраргументів приготував. Але, мабуть, вона вирішила не сперечатися з людиною, яка могла одягнути її як завгодно.

Ми піднялися в кімнату Артурії, і після дозволу я відчинив шафу. На вішалках висів різний одяг, який вибирав він сам, а також кілька комплектів, які купив я, решта валялося нерозпакованим на дні. Зрозуміло, моя увага припала на забраковані зразки. Через кілька хвилин на широкому ліжку з балдахіном було розстелено кілька спідничок, шортиків, короткий топ, а також дві сукні, що облягають. Якщо чесно, нічого вульгарного — впевнений, у гардеробі шістнадцятирічної дівчини є щось і сміливіше, — але для Артурії це було все ж таки занадто.

— У що ж тебе нарядити? Джинсові шортики та футболку? Чи, може, ось у цю коротеньку спідничку з панчохами? Що скажеш?

Однак моя провокаційна посмішка була повністю розбита непроникним виглядом Артурії. Її емоції були приховані за нерухомою восковою маскою стриманості. Атмосфера навколо дівчини не мала жартів, ні, вірніше буде сказати, що в її присутності така поведінка здавалася не до місця. Але я чудово знав, що це лише маска, яка приховувала справжній стан Артурії. Ось тільки через відсутність реакції досить складно визначити, чи варто було продовжувати чи краще зупинитись. Безневинне кепкування могло перейти в образу.

— Я дала слово і програла, тому мені доведеться надіти все, що ти мені накажеш, — відсторонено відповіла дівчина. Через байдужий тон і поведінку навіть у мене зник настрій дражнити її. Однак я майже впевнений, що вона це спеціально, тому…

— Зрозумів, тоді вибирай, — я з усмішкою махнув рукою на два найвідвертіші вбрання: облягаючі джинсові шортики з панчохами та топом і найкоротша спідниця, панчохи та футболка.

Артурія повільно, мов робот, вказала на вбрання праворуч, де були шортики. При цьому вона нічого не сказала, а на її обличчя набігла тінь. Чорт, таке відчуття, ніби я знущався з невинної дівчинки.

— Добре, значить, це одягнеш завтра, а на сьогоднішнє побачення… — муркочучи собі під ніс мелодію, я закинув неналежний одяг у шафу і дістав звідти довгу до колін чорну спідницю та білу закриту сорочку.

— Як скажеш, Еш, — досить беземоційно відповіла дівчина і прийняла одяг.

Я покинув кімнату і почав чекати на свою супутницю у вітальні, через деякий час Артурія спустилася на перший поверх. Довгі білі ніжки, які гармонійно наголошувала на чорній спідниці, відразу ж притягли мій погляд. Якщо так і далі піде, то я можу відмовитися від своєї релігії!

— Видивишся приголомшливо, проте не вистачає однієї деталі. — Я витяг з кишені кулон із великим смарагдом і допоміг його надіти. — Намисто допоможе тобі уникнути надмірної уваги простих людей.

— Дякую.

На вулиці зараз була чудова погода: рідкісні пухнасті хмарки пливли безкрайнім літнім небом. Вранці температура повітря стала помірно теплою – ідеально для прогулянки. Тож не дивно, що наші сусіди також вирішили провести цей день на свіжому повітрі. В наш бік вулицею йшла жінка похилого віку зі своєю милою онукою і, побачивши нас, привітно посміхнулася.

— Доброго дня, Еш-кун. Пробач за нахабство, але, будь ласка, вгамуй цікавість старої жінки: ця прекрасна панночка — твоя дівчина?

— Так, і моя майбутня дружина, — я пригорнув Артурію за талію і ніжно, але наполегливо притяг до себе. — Знайомтеся, її звуть Шарлотта. Шарлотта, це Сая-сан і Чизуру-чан.

— Приємно познайомитись, — відповіла літня сусідка і добродушно посміхнулася.

— Взаємно, — нейтральним тоном відповіла моя супутниця, навіть не намагаючись обійняти мене у відповідь. У цей момент вона здавалася навіть холоднішою, ніж зазвичай. Маленька дівчинка, відчувши ауру навколо Артурії, сховалась за бабусею.

— Не звертайте уваги, вона просто соромиться показати свої емоції на публіці, — я, вибачившись, усміхнувся жінці та дитині.

— Гаразд, ми не будемо вас більше відволікати.

Сусідка трохи схилилася і продовжила йти. Я перестав обіймати Артурію за талію і взяв її за руку, промовивши досить голосно, щоб це почула сусідка:

— Чизуру-чан така мила. Як гадаєш, наші діти теж будуть такими гарними?

Малятко почервоніло і, соромлячись, крадькома кинула погляд у наш бік. Сая-сан стримано посміхнулася, а ось моя супутниця, не змінивши обличчя, стиснула мою руку. Звичайна людина напевно б як мінімум скривилася від болю, а то й зовсім із криками впала б на землю, але я не виявив і краплі болю, продовжуючи легко посміхатися. Усвідомивши, наскільки по-дитячому чинить, Артурія перестала стискати мою руку і спробувала звільнитися, але я не дозволив, сказавши, що така поведінка — теж частина її обов’язків, як моєї дівчини. На підтвердження моїх слів повз нас пройшла парочка, що трималася за руки. Дівчині більше нічого не залишалося, окрім як підкоритися долі.

Першим нашим пунктом прибуття стали лавочки, в яких продавалися різні ласощі. Спробувати щось нове не завадить та й завжди знайдеться, чому повчитися в інших кухарів. Так, поволі прогулюючись вулицею в Сінто, ми натрапили на зал з ігровими автоматами. Біля входу, поблискуючи різними вогнями, стояли апарати з м’якими іграшками. У мене з’явилася чудова ідея.

— Кошеня, хочеш зіграти? — я з посмішкою поплескав скляним корпусом грального автомата. — Якщо виграєш, то можеш завтра не одягати той вульгарний одяг.

— Відмовляюся. У мене немає досвіду у подібних розвагах.

— Клянуся, я теж жодного разу не грав у такі ігри. — Артурія зазирнула мені у вічі і після нетривалих глядалок кивнула. — До того ж у разі своєї перемоги я не маю наміру щось від тебе вимагати.

— Звучить підозріло, але я не маю приводу відмовлятися, — дівчина трохи пожвавішала і підійшла до автомата поруч.

Мені довелося відійти всередину закладу, щоб знайти працівників закладу та обміняти гроші на спеціальні жетони. Мене не було лише п’ять хвилин, а до моєї супутниці встиг підкотити хлопець. Досить привабливий старшокласник намагався завести розмову з Артурією, дівчина стримано відповідала, проте з кожною миттю його впевненість танула на очах. Настав час рятувати хлопця, а то раптом ця невдача стане глибоким шрамом на його невинному сердечку.

— Хлопче, ти маєш чудовий смак, — щиро відповів я і, коли він подивився в мій бік, дружелюбно підморгнув. — Але мені пощастило зустріти її раніше.

— Я… зрозуміло, вибачте, що потурбував, — незнайомець чемно схилився і з уже піднесеним настроєм пішов.

— Не хвилюйся, все нормально, — я підморгнув веселому співрозмовнику і поклав два пластмасові посудини з жетонами біля себе та Артурії, після чого з усмішкою глянув на красуню. — Ого, та ти прямо-таки магніт для хлопців! На хвилину тебе не можна залишити одну.

Однак вона залишилася безпристрасною і не стала коментувати подію.

— Почнемо?

— Так звичайно.

Як я й казав, мені справді не доводилося грати у таке. Однак управління примітивне, а якщо хтось і не здогадається, то на картинці зображено весь процес гри. Маніпулятором рухаєш у потрібний бік і, коли механічна трипала рука зависає над іграшкою, що сподобалася, натискаєш на кнопку — і все. Далі все залежить від обраної мети, досвіду та удачі.

І, схоже, нічого з перерахованого вище не було на моїй стороні. Спроби йшли одна за одною, але навіть після п’ятдесятого разу мені не вдалося витягнути цю чортову іграшку! Чорт, та навіть людина не з цієї епохи впоралася на тринадцятій спробі! Артурія з легкою, непомітною для більшості усмішкою спостерігала за моїми жалюгідними потугами.

— Гаразд, я визнаю свою повну поразку. Як тобі, так і цій пекельній машині.

— Еш, не переймайся. Будь ласка, візьми, — Артурія простягла мені біле плюшеве кошеня з рожевим бантом.

— Я справді можу його взяти? Дякую! Я його берегтиму… Так, стоп! Все має бути навпаки!

— Правда?

— «Дзинь! Отримано досягнення: Дівчина Короля лицарів!

Моє обурення не було межі, проте я не став кидати прийнятий подарунок і глянув на дівчину. Артурія хоч і намагалася виглядати стримано, але не змогла довго дивитися на мене — повернула голову в інший бік і постаралася прикрити посмішку. Після такої сцени мій гнів вивітрився сам собою. Однак потрібно і самому завдати випаду у відповідь.

— Ого, навчилася жартувати над своїм хлопцем? Похвально мені подобається. До речі, тут ще багато ігор, чи не хочеш поборотися?

Звичайно, Артурія не стала відмовлятися, і ми планомірно пробували найрізноманітніші ігри змагання, такі як удар крота, закидання м’яча в кошик, різні файтинги і навіть у танцювальному баттлі взяли участь. І якимось неймовірним чином більшість перемог здобула Артурія. Добре, що ми не робили ставок. Принаймні нам вдалося чудово повеселитися. Непомітно настав вечір.

— Артуріє, ти здобула найбільше перемог, тому заслуговуєш на нагороди.

— Невже ти позбавиш мене одного свого бажання? — Схрестивши руки під грудьми, поцікавилася красуня.

— Звичайно ні, я не такий щедрий.

З-за спини я дістав плюшевого лева і вручив його дівчині. Артурія прийняла подарунок; в її глибоких смарагдових очах, звернених на левеня, хлюпала ніжність, теплота і ностальгія. Вона навіть не помітила, що щиро від щирого серця посміхнулася. Цієї миті вона була не лицарем, не Королем, а звичайною шістнадцятирічної дівчиною. Цієї миті вона була така мила, що мені захотілося її погладити, але я не став псувати цей чудовий момент.

— Дякую, — її сильний, схожий на передзвін дзвіночків, голос злегка тремтів від емоцій, що її переповнювали.

— Будь ласка.

Посміхнувшись дівчині, я подивився на нічне небо і задумався, що буде завтра. Куди ще зводити Артурію? У що вдягнути? Може, щось вульгарне? Не знаю, якого виразу набуло моє обличчя, але дівчина з погрозою дивилася на мене. Табун мурашок пробіг по спині, і я швиденько викинув усілякі вульгарності з голови.