Книжкові хроніки Анімант Крамб (альтернативна кінцівка)

Бібліотека дихала тишею, яка здавалася старішою за сам Лондон. Світло — вузькою доріжкою — падало крізь вікна на спинки книг. Я сиділа на підлозі між полицями, гортаючи каталог. У мене боліли коліна. І душа. Бо знову — він.

Кабінет був тихим, як завжди. Запахи: старого паперу, чорнил — і чаю. Він заварював його сам. Завжди. Сильно, без цукру, з нотками терпкості.

Двері кабінету зачинилися тихо, але повітря всередині стало важким одразу. Містер Рід стояв біля вікна, спиною до неї. Руки його були схрещені за спиною, спина — пряма, погляд — незворушний, хоч у його щелепі вже давно напружився кожен м’яз.

Коли двері бібліотеки зачинилися за нею, місто навколо здалося несправжнім. Вулиці розмиті, люди — мов тіні.

Містер Рід сидів у своєму кабінеті, спершись ліктями на стіл. Перед ним лежала відкрита книга, сторінка 241.

Коли двері за нею зачинились, тиша не впала — вона вибухнула.

Такою гучною тишею, що навіть книги ніби завмерли.

Ніч.

Бібліотека спить, але він — ні.

Лист 4

Минув майже місяць.

Анімант поверталась до Лондона не для нього.

Так вона собі твердила.

Коли вона зайшла до кабінету, він сидів спиною до дверей.

Вікно було трохи прочинене, і дощ стукав об підвіконня так, ніби це хтось просився всередину.

Сон! Це був лише сон. Він до ранку так більше і не заснув.

Вранці, після безсонної ночі, бібліотека була ще порожня.

Але він — уже не був спокійним, мов тиша навколо.

Минуло ще дев’ять днів.

Бібліотека працювала. Люди приходили. Справи рухались.

Але він ні.

Дощ не припинявся вже кілька годин.

Капелюх він загубив ще на пероні — не помітив. Його пальто змокло наскрізь. Валіза важила, хоч у ній майже нічого.

Двері зачинились.

Вона стояла до них спиною. Долоні тремтіли. Серце билося так гучно, що, здавалося, луна розходилась по порожньому коридору.

Поїзд стукав рівно.

Колеса несли його назад — до Лондона. До буденності. До місця, яке тепер здавалося чужим.

Двері до бібліотеки були все ті ж — трохи скрипучі, з бронзовою ручкою, холодною від дощу.

Анімант відчинила їх повільно, ніби боялась, що тиша впізнає її першою.

Вона вже зібралась йти.

Вона сиділа, схилившись над столом.

Дощ був дрібним, але впертим.

Він ішов містом без певного маршруту. Так робив часто — коли думки не вкладались у речення.

Вона повела його вглиб книгарні, до маленького кабінету, де стояв старий дерев’яний стіл і кілька стільців. На столі вже стояв заварений чай у порцеляновому чайнику, а поруч — чашки. Вона обережно наливала чай, не відводячи погляду.

Ніч опустилася важкою темною завісою, загортаючи місто у тишу, яка здавалася майже нестерпною. Він сидів на підлозі біля вікна, спина притиснута до холодної стіни, руки обіймали коліна.

Вона залишилася стояти біля вікна свого кабінету, дивлячись, як він тихо виходить із книгарні. За плечима — тихий шелест сторінок і запах свіжозавареного чаю, що ще довго залишатиметься в повітрі, мов останній дотик їхньої зустрічі.

Вечір поволі опускався на місто, вкриваючи вулиці тьмяним синім світлом. Містер Рід стояв на тротуарі перед знайомими дверима книгарні, його серце билося так голосно, що він міг би почути цей стукіт навіть у самому гучному натовпі. 

Вона стояла біля вікна, відчуваючи, як холодне осіннє повітря просочується крізь щілини рами, змішуючись із теплом затишку книгарні. Зорі починали мерехтіти на небі, але її погляд був прикований до чоловіка, що стояв осторонь, біля дверей бібліотеки.

Вечір опустився на його кімнату, освітлюючи її м’яким, тепленьким світлом настільної лампи.

Він залишив бібліотеку з листом у руках — маленьким уламком правди, який нарешті наважився відпустити у світ. Кожен крок коридорами здавався йому важким, як ніби під ногами була не підлога, а пісок, що тягнув донизу.

Вона саме зачиняла двері книгарні, обережно піднімала вниз жалюзі, коли на вулиці почав накрапати дощ. В руці вона тримала маленьку чорну парасолю, відкривши її над головою, аби захиститися від перших крапель.

Поцілунок поступово розтанув у повітрі, залишивши по собі лише тепло їхніх дотиків і прискорене серцебиття. Він тримав її ніжно, ніби боявся, що цей момент може розвіятися, мов легкий туман.

Ранкове світло ласкаво просочувалося крізь прозорі штори, наповнюючи кімнату м’яким теплом і ніжністю. Вона стояла біля вікна, притиснувши долоню до легкого вигину свого животика, який вже тихо нагадував про маленьке життя всередині.