Запізно

Коли двері за нею зачинились, тиша не впала — вона вибухнула.

Такою гучною тишею, що навіть книги ніби завмерли.

Містер Рід стояв за столом, не рухаючись.

Його очі дивились на порожній стілець навпроти.

Він ще чув її голос у вухах. Відлуння її кроків.

«Я не можу більше тут залишатись.»

Це були не звинувачення. Не гнів. Просто факт.

Він розбив її не криком, а мовчанням.

Його пальці мимоволі стиснули край столу.

Так, ніби сила могла утримати те, що вже зникло.

Він вийшов із кабінету.

Повільно спочатку — як той, хто ще сподівається, що це дурниця. Що вона стоїть десь у коридорі, вагається, перечитує в думках те, що сказала.

Але коридор був порожній.

Тоді він пішов швидше.

Він пробіг повз Коді, не сказавши ані слова.

На вулиці — дощ. Вічний, сірий.

Він вийшов, не одягнувши пальта.

Вулиця була така ж порожня, як і він.

— Анімант! — голос, який рідко лункав голосно, цього разу розрізав повітря.

Люди обернулись.

Вона — ні. Бо її тут не було.

Він ішов ще кілька хвилин. Мокрий, запорошений, розгублений.

Потім зупинився.

І стояв. Довго.

Не тому, що сподівався побачити її з-за рогу. А тому що вперше в житті не знав, що робити.

Цей чоловік, який завжди мав відповідь, структуру, раціональність —

тепер не мав нічого.

Ні її.

Ні свого звичного спокою.

Ні навіть себе.

Він повернувся назад — повільно.

Зайшов до кабінету.

Сів на її стілець.

Поклав руки туди, де ще кілька хвилин тому лежали її пальці.

Заплющив очі.

І прошепотів уперше вголос те, що мав сказати ще давно:

— Я тебе… люблю.

Але стіни не відповіли.

Книги мовчали.

Він залишився наодинці з власною тишею.

І з думкою:

я запізнився.