Порожнє місто

Поїзд стукав рівно.

Колеса несли його назад — до Лондона. До буденності. До місця, яке тепер здавалося чужим.

Містер Рід сидів біля вікна, дивлячись на розмиті ландшафти.

Світ за склом був вологим, сірим, ідеально підходив до того, що відбувалось у ньому самому.

Він не рухався. Не пив води. Не перечитував листи.

Вперше за багато днів — нічого не робив.

Бо більше не було сенсу.

Слова, які він тримав у собі — не дійшли.

Погляд, який він привіз — не був прийнятий.

Його мовчання вже зробило свою справу. Ніщо не могло це розвернути.

Її обличчя стояло перед ним навіть із заплющеними очима.

Вона була тиха. Стримана. Рівна.

Не жорстока.

Просто — інша. Та, що вже не чекає.

Він пам’ятав кожну секунду тієї зустрічі.

Як вона відкрила. Як подивилась.

Як він знову промовчав найголовніше.

Я тебе кохаю.

Він прикусив язик, аби не сказати це тоді, бо… бо був собою.

І тепер — лишився з собою.

Без неї.

Лондон зустрів його звично. Галас. Люди. Дощ.

Але щось змінилось.

Раніше це місто здавалося йому укріпленим: цегляні фасади, порядок, правила, коректність.

Тепер — все це здавалося просто фоном до однієї втрати.

Він ішов вулицями, як непомітна тінь серед інших.

Його руки були в кишенях. Його думки — в неї.

Він зайшов у бібліотеку.

Знову — порожній кабінет. Тиша.

Але вже не та, що заспокоює.

Ця — знущалась. Говорила її відсутністю. Повторювала:

ти програв. бо мовчав.

Він дістав з кишені лист.

Той самий.

Відкрив.

Подивився.

І вперше… порвав.

Акуратно. Повільно. Але — остаточно.

Кожен шматок цього паперу — як пульс у пальцях. Як маленька смерть.

Потім він сів за її стіл.

І сказав уголос:

— Ти мала рацію. Я промовчав тоді, коли треба було крикнути.

Його серце було не просто розбите.

Воно було мовчазним — так само, як він був тоді.

І тепер він відчув це вперше:

як звучить власна тиша, коли в ній більше нікого.