Ми стали чужими?

Вона залишилася стояти біля вікна свого кабінету, дивлячись, як він тихо виходить із книгарні. За плечима — тихий шелест сторінок і запах свіжозавареного чаю, що ще довго залишатиметься в повітрі, мов останній дотик їхньої зустрічі.

У глибині душі щось розривалося — не від образи, не від гніву, а від тихого, нестерпного болю, що її серце пекло зсередини. Вона все ще кохала його. Так, можливо, кохання це було приховане під шаром самозахисту і мовчання, але воно не зникло.

«Як це могло статися, що ми стали чужими?» — думала вона, згадуючи кожен їхній погляд, кожне слово, яке не було сказано. Її пам’ять жадібно ловила моменти з минулого — як він тихо сидів у бібліотеці, як намагався бути близьким, але водночас залишався далеко. Її серце наповнювалося водночас і теплом, і гіркотою.

Вона усвідомлювала, що її відштовхування, ця холодність, якою вона обплутала себе, були не лише захистом від болю, а й своєрідним покаранням — за страх бути вразливою, за те, що не змогла віддатися цілком.

«Він досі мені потрібен,» — прошепотіла вона, — «і я боюся, що більше не зможу відпустити.» Її думки плуталися, немов павутиння, і вона знала, що цей біль — не просто ностальгія, а глибока рана, що загоїться не скоро.

Але вона також відчувала тремтіння надії — ніби маленьке світло, що пробивається крізь темряву. Вона розуміла, що їхня зустріч була більше, ніж випадковістю. Що між ними ще залишився незавершений діалог, який вартий продовження.

«Можливо, одного дня ми знову говоритимемо не як чужі, а як ті, хто колись любив,» — думала вона, стискаючи в руках чашку, що залишилася на столі. — «Поки що ж — я зберігатиму це почуття у серці, як найцінніший скарб, хоч і прихований від світу.»

Вона повільно видихнула, відчуваючи, як тягар у грудях трохи полегшав. Її кохання було тихим, як тінь, що супроводжує її повсякденність, і вона знала — цей спокій ще не кінець їхньої історії.