Гарний чай

Вона повела його вглиб книгарні, до маленького кабінету, де стояв старий дерев’яний стіл і кілька стільців. На столі вже стояв заварений чай у порцеляновому чайнику, а поруч — чашки. Вона обережно наливала чай, не відводячи погляду.

— Чай? — тихо спитала вона, ніби пропонуючи не просто напій, а можливість поговорити без слів.

Він кивнув і взяв чашку. Між ними був короткий момент мовчання, лише тихе дзюрчання заварки і шурхіт сторінок старих книг за вікном.

— Як твої справи? — нарешті промовив він, дивлячись на пару хвиль, що утворювалися на поверхні чаю.

— Вже краще, — злегка усміхнулася вона, — дякую, що запитав.

Він зробив ковток і відкинувся на спинку стільця, розслабляючись.

— Рік… здається, це багато, — промовив він, не відводячи погляду від неї.

— Час лікує, — відповіла вона просто, але в її очах читалась глибина пережитого.

Вони сиділи так ще хвилину, обмінюючись лише поглядами і теплом чаю в руках. Ні слів вибачення, ні признань — просто двоє людей, які колись багато значили один для одного, і тепер можуть просто бути поруч, не порушуючи спокою.

— Гарний чай, — сказав він нарешті, посміхаючись.

— Радію, що тобі сподобалось, — відповіла вона.

Він поставив чашку, підвівся і зробив крок до дверей.

— Бережи себе.

— І ти теж, — тихо сказала вона.

Він вийшов, залишивши за собою легкий аромат трав і затишок, який довго залишиться в її книгарні.