Як довго я тебе чекала

Вона саме зачиняла двері книгарні, обережно піднімала вниз жалюзі, коли на вулиці почав накрапати дощ. В руці вона тримала маленьку чорну парасолю, відкривши її над головою, аби захиститися від перших крапель. Світло у вітрині відбивалося у мокрій бруківці, на якій вже збиралися калюжі.

Раптом вона помітила його — він стояв кілька кроків від входу, мокрий від дощу, але очі його світилися рішучістю і хвилюванням одночасно. Серце її застукало швидше, і вона зупинилася, ніби зачарована.

Він повільно підходив, ніби кожен крок вимагав від нього усієї мужності світу. Кожен його крок здавався їй одночасно і нерішучим, і рішучим — як той, хто пройшов довгий шлях боротьби зі своїм страхом і тепер нарешті осмілитися. Його груди піднімалися і опускалися, дихання було частим, але в його погляді було щось незламне — бажання бути поруч, незважаючи ні на що. 

Вона злегка посміхнулася, спостерігаючи за ним, і тихо сказала:

— Я знала… що ти зрозумієш.

Його серце стиснулося, і він не міг вимовити нічого, крім того, що вже давно хотів сказати. Зупинившись прямо перед нею, він простягнув руки, ніби просячи дозволу зняти всі бар’єри між ними.

Її очі блищали від сліз, і вона повільно відкинула парасолю, відчуваючи, як холодний дощ торкається їхніх облич.

Вони стояли так близько, що могли відчути тепло один одного, мовби світ навколо зупинився.

І тоді він нахилився, і їхні губи зустрілися в палкому поцілунку — ніжному, але водночас повному всього накопиченого кохання, страхів і надій. Це був поцілунок прощення і нового початку, обіцянка бути разом попри всі перешкоди.

Вона обережно обійняла його за шию, а він міцно притиснув її до себе, відчуваючи, що, нарешті, зробив найважливіший крок у своєму житті.

Дощ тихо шумів навколо, змочуючи їхні волосся і одяг, але в цей момент їм було тепло і світло, бо вони були разом.

«Як же довго я ховалась за холодною маскою, — думала вона, — бо боялася признатися собі, що не можу жити без нього. Що кожна його відсутність — наче порожнеча в мені.»

Її пальці стискали парасолю так сильно, що здавалося, ось-ось вона розламається, але це було єдине, що тримало її зовні — бо всередині вирувала буря.

«Він тут… Він прийшов… — шепотіла вона в думках. — Він знайшов у собі сили. Сили переступити через страх, гордість, мовчання. Сили бути чесним зі мною і з собою.»

Її розум відмовлявся вірити, що це дійсність, що він стоїть так близько, що його очі — такі знайомі і рідні — дивляться прямо в її душу. Вона відчувала, як кожна клітинка тіла наповнюється теплом, як якщо б сонце раптом пробилося крізь хмари.

«Скільки ж я чекала цього моменту… — промовляла вона беззвучно, — скільки ночей, скільки сумнівів і надій. І ось він тут, нарешті, не як тінь минулого, а як справжній, живий, поруч.»

Її очі наповнилися слізьми, але це були не сльози суму, а сльози радості — сльози, що розчиняли всі стіни і бар’єри.

І тоді, відчуваючи всю глибину цього моменту, вона тихо промовила:

— Нарешті… як довго я тебе чекала.

Ці слова пролунали не просто як признання, а як звільнення — від страхів, від болю, від усіх років розлуки. Вони були наче початок нового життя, що обіцяло любов, щирість і спільне майбутнє.