Повернення до стін

Двері до бібліотеки були все ті ж — трохи скрипучі, з бронзовою ручкою, холодною від дощу.

Анімант відчинила їх повільно, ніби боялась, що тиша впізнає її першою.

У повітрі — запах старих книг, лакованого дерева і пилу, якого ніколи не встигали витерти до кінця.

І ще щось — те, що не можна було описати.

Її бібліотека.

Вона ступила всередину.

Кроки на знайомій підлозі відгукнулись у пам’яті.

Ось це місце — де вона вперше перечепилась об стопку книжок, буркнувши щось під ніс.

Ось — шафа з біографіями, біля якої вона щодня мовчки зітхала: «Сер, тут все неправильно складено».

Вона торкнулася полиці.

Пил ледь помітно злетів у повітря — як спогад.

Як поцілунок, якого не було.

Вона прийшла не надовго.

Підписати документи, забрати свої речі, переконатись, що все завершено формально.

Але тепер не могла відірватись.

Її рука пройшлась по палітурках — від А до G.

Кожна з них — немов старий знайомий.

Вона пам’ятала, які книжки пахнуть краще, які хрустять сторінками, а які надто часто читають і повертають з загнутими кутами.

І щось всередині неї стискалось.

Це місце — не просто будівля.

Це був простір, де її вперше бачили не як дивакувату дівчину з любов’ю до букв, а як ту, хто жила всередині історій.

Бібліотека дала їй тишу, в якій вона змогла розквітнути.

І тишу, в якій вперше хтось подивився на неї — і не відвернувся.

Анімант пройшла повз свій старий стіл.

На ньому — вже інша чашка. Інше перо. Інша людина.

Але все одно — тут залишалось її місце.

Не фізично.

Просто… на рівні погляду, повітря, спогадів.

Вона опустила пальці на край столу. Стиснула.

— Дурненька, — прошепотіла сама собі.

Чи до себе? Чи до стін?

Ніхто не відповів. І вона знала, що так і мало бути.

Вона пробула там ще кілька хвилин.

Не для справ. Не для людей.

А щоб ще раз вдихнути цей запах, відчути стару деревину під пальцями, пройти повз полиці, які шепочуть спогади.

Бо навіть якщо вона не повернеться сюди більше — вона вже ніколи не зможе не належати цьому місцю.