Хоч тінню...

Ніч опустилася важкою темною завісою, загортаючи місто у тишу, яка здавалася майже нестерпною. Він сидів на підлозі біля вікна, спина притиснута до холодної стіни, руки обіймали коліна. Погляд упав на місяць — блідий, мов її усмішка, яка тепер здавалася далеким і недосяжним сном.

У голові крутились спогади, мов безжальний калейдоскоп: її голос, тихий і спокійний, її постать, що віддалялась, не повертаючися; той лист, який він так боявся надіслати, і той чай у її книгарні — простий, але важливий момент, що став останнім мостом між ними.

Він і не усвідомлював, як глибоко вона вкоренилася в його душі. Як порожнеча без неї стала важчою за будь-які слова. Як кожен день без неї тягнувся, мов безкінечність, і кожна ніч — ніби війна з самим собою, де єдиним ворогом була його власна ностальгія.

Серце стискалося так сильно, що здавалося, ось-ось розірветься. У нього не було ані сили, ані сміливості зізнатись у цьому навіть самому собі раніше.

— Як я міг бути таким сліпим? — прошепотів він, голос тремтів від пригнічених емоцій. — Вона була поруч, а я не помічав…

Він схилив голову і заплющив очі, відчуваючи, як з очей котяться гарячі сльози, що роками накопичувалися у тиші і мовчанні. Це була не просто туга — це була безмежна любов, прихована за стіною гордості і страху.

Він розумів, що втрачений час не повернути, і що надії стати знову частиною її життя, можливо, вже немає. Але бажання бути поруч, підтримувати, бути хоч тінню — було сильнішим за будь-які сумніви.

Зітхнувши, він обережно зняв зі столу стару фотографію — кадр з бібліотеки, де вони сміялися разом. Легенько провів пальцем по її обличчю, ніби прагнучи знову відчути її тепло.

— Можливо, колись Анімант знову дозволить мені бути ближче… — мовив він майже несамовито, — поки що ж залишуся у тіні, де б вона почувала себе в безпеці.

Ніч повільно тягнулася, а він лиш сидів у тиші, борючись із самим собою, з думками, що не хотіли відпускати, з болем, який був одночасно і мукою, і натхненням.