Книгарня на розі

Дощ був дрібним, але впертим.

Він ішов містом без певного маршруту. Так робив часто — коли думки не вкладались у речення.

Натрапив на маленьку книгарню на розі.

Вивіска була ручної роботи: «Тиша і Чай».

Йому сподобалась назва. Вона звучала як місце, в якому можна видихнути.

Всередині було тепло. Легкий запах кориці, паперу, квіткового чаю.

На полицях — рідкісні видання, старі томи, власні підбірки з маленькими бірками: «сумно, але красиво», «як обійми в неділю».

Він узяв одну з книг — «Сильвія Плат. Листи».

Гортав сторінки, коли почув знайомий голос.

— Вам підійде щось із імбиром. До цієї книжки — найкраще.

Він обернувся.

Вона.

Сувора коса. Тонка сукня. Стримана усмішка.

В її очах уже не було болю. Лише втомлене світло — мов затишок після бурі.

Він мовчав. Вона теж не поспішала з словами.

Момент затягнувся — ніби час сам зупинився, вирішивши: «ну, нарешті ви обидва прийшли».

— Це твоя книгарня? — нарешті сказав він. Голос трохи охриплий, наче розучився говорити про головне.

Вона кивнула.

— Вже рік.

Після… — вона не закінчила речення. І не треба було.

— Гарна.

— Дякую.

Ще одна тиша. Але цього разу — приємна.

— У мене є чай. — сказала вона. — На горі, у кабінеті. Якщо…

— Якщо?

— Якщо хочеш трохи посидіти.

Він кивнув. Один раз.

І цього разу — пішов за нею.