Після дверей

Двері зачинились.

Вона стояла до них спиною. Долоні тремтіли. Серце билося так гучно, що, здавалося, луна розходилась по порожньому коридору.

Вона не плакала відразу.

Вона стояла. Просто стояла. Кілька хвилин.

Ніби це не відбулось.

Він приїхав.

Змоклий, мов жовтневий кленовий лист.

Очі — ті самі. Серйозні. Ті, в які вона колись дивилась і питала себе: чи можливо, щоб там хтось жив?

І от — виявилось, що жив.

Просто дуже глибоко.

Вона повільно опустилась на підлогу. Притулилась спиною до дверей. Коліна — до грудей.

І тільки тоді — перша сльоза.

Безшумна. Без істерики.

Просто волога тиша.

— Ти прийшов… — прошепотіла. — Коли я вже не могла дозволити собі знову вірити.

Вона не знала, чого чекала. Листів? Звістки? Вибачень?

Насправді — вона хотіла, щоб він приїхав. Але вчасно. Щоб ще була частина серця, яка не навчилась жити без нього.

Тепер — навчилась.

На підлозі поруч лежала її стара книга. Та сама, з якою вона їхала з Лондона.

Закладка лишалась на сторінці, де головна героїня казала:

«Я змусила себе забути. Це було єдине, що лишалось.»

Вона торкнулась рядка пальцями.

І вдруге — сльоза.

Він не винен, думала вона.

Просто ми обоє мовчали тоді, коли слова рятують.

І, можливо, колись вона пробачить.

Можливо, знову прочитає його ім’я без того різкого стискання у грудях.

Але сьогодні —

сьогодні вона закрила двері не перед ним,

а перед тим болем, що став занадто довгим.

А десь на ганку він стояв.

І не йшов.

І обидва знали: це вже не фінал.

Це — шрам.

А шрам не лікується словами,

лише часом.