Інша тиша

Коли вона зайшла до кабінету, він сидів спиною до дверей.

Вікно було трохи прочинене, і дощ стукав об підвіконня так, ніби це хтось просився всередину.

— Ви завжди залишаєте важливі речі в словниках? — сказала вона тихо, але рівно.

Його плечі злегка напружились. Він не обернувся відразу.

Можливо, боявся, що це привид голосу, який він чув щодня у своїх думках.

— Не думав, що ви їх знайдете, — так само тихо відповів він.

— Я знайшла. І це найкраще, що я знайшла в цій бібліотеці.

Він повільно підвівся. Обернувся.

Очі трохи втомлені. Але не від сну — від відсутності надії.

— Ви не мала б повертатись, — сказав він.

— Ви не мали б писати. Але ми обоє щось порушили, хіба ні?

Вона підійшла до його столу. Вийняла аркуш. Склала навпіл.

На ньому було лише одне речення, її почерк — чіткий, без прикрас.

«Я теж вас кохаю. І не прощу, якщо ви ще раз промовчите замість поцілунку.»

Він узяв аркуш.

Прочитав.

Довго не казав нічого.

А потім підійшов ближче.

Повільно. Без зайвих жестів. Без раптових рухів.

Він зробив один крок уперед.

Повільно. Мов боявся злякати момент.

— Я… боюся, що розіб’ю щось, — прошепотів він.

— А я боюся, що ви вже це зробили, — так само тихо відповіла вона.

І тоді — пауза. Тиша, щільна, як шепіт паперу.

Її очі — теплі, глибокі, втомлені від мовчання. Його — серйозні, майже стурбовані, ніби він усе ще не міг повірити, що має право торкнутись.

Його рука потягнулась до її щоки.

Спочатку обережно. Потім — трохи впевненіше.

Його пальці ковзнули до вуха, сховали пасмо волосся за ним.

Вона не відвела погляд.

І тоді він нахилився ближче.

Анімант заплющила очі саме в ту мить, коли їхні обличчя опинились зовсім поруч — бо це вже було більше, ніж погляд, більше, ніж слова. Це було визнання.

Його губи торкнулися її губ повільно, наче шепіт.

Поцілунок був тихим, делікатним, стриманим. Ніби він перепрошував за всі моменти, коли був холодним. І дякував — за те, що вона все ще стоїть перед ним.

Він не поспішав.

І не відступав.

Вона не зламалась — але розчинилась у цьому поцілунку, як розчиняється тиша, коли хтось нарешті вимовляє найголовніше слово.

Коли вони відступили одне від одного — обличчя були близько. Їхні дихання сплелися.

— Це… було дозволено? — прошепотів він.

— Запізніле, — усміхнулась вона. — Але дуже схвалене.

І тоді — вони обоє усміхнулись.

Не вперше. Але вперше — не самі собі.

Це був поцілунок тиші.

Той, який не потребував дозволу.

Той, який не ставив запитань.

Бо відповідь була — вона.