Коли його рука торкнулась моєї

Бібліотека дихала тишею, яка здавалася старішою за сам Лондон. Світло — вузькою доріжкою — падало крізь вікна на спинки книг. Я сиділа на підлозі між полицями, гортаючи каталог. У мене боліли коліна. І душа. Бо знову — він.

Містер Рід.

Його постать зупинилася просто біля мене.

Тінь впала на мої руки. А з нею — голос:

— Ви знаєте, міс Крамб, що класифікація Коттона у цьому відділі вже застаріла?

Я підняла погляд.

Його темне волосся упало на чоло. Високий, мовчазний. Тонке обличчя з глибокими рисами, і — очі. Ті очі, які дивилися на тебе так, ніби могли побачити не лише, що ти читаєш, а й навіщо.

— Можливо. Але мені не заважає, — відповіла я спокійно, не зводячи очей.

Він опустився навпочіпки. Я почула тихий хрускіт підошви об підлогу. Його пальці потягнулися до тієї самої картки, яку я саме тримала — і наші руки торкнулись.

Мить. Звук ніби згас.

Рука була тепла. Стримана.

Він не забрав її одразу.

Я ковтнула повітря — тихо, наче читала уривок, який не мала б бачити. А він подивився на мене — довго, майже з досадою. Не на мене — а на себе, ніби цей дотик був помилкою, яку не мав права зробити.

— Вибачте, — сказав він, і підвівся швидко.

І пішов.

Я залишилася сидіти з карткою в руках, дивлячись, як віддаляється постать, що носить у собі всі мої невимовлені абзаци.