Майже...

Сон! Це був лише сон. Він до ранку так більше і не заснув.

Вранці, після безсонної ночі, бібліотека була ще порожня.

Але він — уже не був спокійним, мов тиша навколо.

Містер Рід ходив кабінетом.

Від дверей — до вікна. Від вікна — до її стільця.

Руки за спиною. Пальці стискаються в кулаки. Погляд — розмитий.

— Що я роблю? — вголос. До себе. До стін. До Бога.

Бо кожен голос усередині нього кричав: не можна.

Він ніколи не залишав бібліотеку раптово. Ніколи не діяв необдумано.

Він завжди чекав, коли все стане «доречним», «вчасним», «розумним».

Але…

вона не повернеться, якщо він знову чекатиме.

Він узяв пальто. Потім кинув його на стілець.

— Безглуздо.

(мовчання)

— Вона, можливо, не хоче мене бачити.

(мовчання)

— Вона…

(і тут серце перебиває думку)

Вона — потрібна мені.

Він зупинився.

Він не поїхав.