Останнє мовчання

Вона сиділа, схилившись над столом.

Пальці нерухомо тримали лист. Погляд був десь в іншому часі.

У кімнаті — було тихо. Тиша така густа, що, здавалося, чутно, як папір дихає.

І в цей момент —

двері позаду відчинились.

М’яко. Без поспіху. Без стуку.

Він зайшов.

Побачив її зі спини.

Волосся трохи розтріпане. Плечі ледь опущені.

Вона тримала в руках його слова — ті, які мали бути мостом, але стали уламками.

Він завмер.

Не зробив кроку вперед.

Не промовив ні слова.

Він просто стояв.

Дивився на неї.

І, здається, дихав уперше за весь цей час.

Вона відчула його присутність, не повертаючись.

Можливо, почула рип деревини.

Можливо — серце.

Вона обережно поклала листи назад у шухляду. Акуратно. Як чужу пам’ять.

Потім підвелася.

Рухи повільні, зібрані. Вона не ховалась. Не пояснювала. Просто… обернулась.

Він стояв у тіні.

Очі в нього були ті ж — тільки глибші, втомлені, майже прощальні.

Вона дивилась на нього кілька секунд.

Тиша між ними — як прозора стіна.

І тоді тихо сказала:

— Вибач. Я… просто зайшла забрати свої речі.

Більше не турбуватиму.

Він кивнув. Один раз.

Не як дозвіл. Як розуміння.

Вона пройшла повз нього. Повільно. Ледь не торкнувшись. Але не зупинилась.

Двері за нею зачинялись так само м’яко, як відчинились.

Він залишився сам.

У кімнаті, повній тиші, листів, і її запаху —

який ще трохи тримався в повітрі, ніби не хотів відпускати.

І цього разу він не пішов за нею.

Бо був тільки один крок гірший за мовчання —

запізнілі слова.