Сторінки, які він не надіслав

Минув майже місяць.

Анімант поверталась до Лондона не для нього.

Так вона собі твердила.

Це була коротка справа — передати деякі документи місіс Монтегю, щось дрібне, непомітне. Але її ноги — ніби самі — звернули до старої вулички, де була бібліотека.

Вона не заходила всередину. Лише зупинилась під тими самими дверима. Торкнулась ручки.

Вона була холодна. Як спогад.

— Міс Крамб? — голос охоронця, молодий хлопець. — Йому сьогодні зле. Я не знаю, чи він прийматиме… когось.

— Я тільки… заберу свої речі, — сказала вона швидко.

Хлопець кивнув і відступив.

У тиші бібліотеки її кроки лунали, як виклик. Вона йшла до знайомого столу, де завжди сиділа. Все було на місці. Крім нього.

Старий словник Літтре лежав навкіс, трохи висунутий із ряду.

Вона торкнулась його, відчинила — і побачила перший аркуш.

«Шановна міс Крамб…»

Він не був підписаний. Але вона знала цей почерк.

І цю стриману лінійність, ніби він боровся з власним серцем, навіть коли писав.

Другий лист — зім’ятий — лежав трохи далі, у шухляді. Вона не мала відкривати, але відкрила. Бо як можна не доторкнутись до того, що стільки часу було поряд, але заховано?

Третій — акуратний, складений навпіл, підсунутий під палітурку книги, яку він колись читав.

Вона прочитала їх усі, стоячи.

Спершу мовчки. Потім — з руками, що ледь тремтіли.

Її серце билося тихо, але відчутно. Як те саме почуття, яке вона давно заборонила собі називати по імені.

«Я люблю вас, Анімант Крамб. І не за ваші книжки. А за те, що тільки у вашій присутності я відчував себе… справжнім.»

Очі защипало. Вона не плакала — ні. Вона ніколи не плакала там, де це могло здатися слабкістю. Але ця слабкість була світлом. Нарешті.

Вона знову подивилась на словник.

На його маргіналії.

На слід його руки.

І подумала, що дехто пише листи не для того, щоб їх надіслати —

а щоб хтось одного дня їх знайшов.

І вона знайшла.