Лист 8

Вечір опустився на його кімнату, освітлюючи її м’яким, тепленьким світлом настільної лампи. Містер Рід сидів за старим письмовим столом, перед ним лежав аркуш паперу, вже злегка пом’ятий по краях, і чорнило з пера тихо капало на нього, залишаючи тонкі сліди слів.

Він довго мовчав, дивлячись у порожнечу, намагаючись зібрати думки у рядки, які зможуть передати все, що накопичилося у серці за ці довгі місяці мовчання.

«Дорога Анімант, — почав він писати повільно, кожне слово важило на його душі, — вибач, що не наважувався раніше відкрити свої почуття, що мовчав так довго, коли міг сказати тобі все це з самого початку. Я довго боявся втратити тебе, і тому ховав свої емоції, сподіваючись, що час зцілить рани. Але я зрозумів — ніякий час не може стерти те, що є справжнім.»

Перо трохи тремтіло в його руці, коли він зізнавався у тому, що приховував від себе:

«Я все ще кохаю тебе, Анімант. Це кохання — не порожні слова, а частина мене, що не дає мені спокою. Можливо, я не зможу бути поруч так, як хотів би, можливо, ми вже надто далеко одне від одного, але я хотів, щоб ти знала — ти не одна. Ти завжди була і будеш для мене найбільшим світлом у темряві.»

Він на мить замовк, дивлячись на слова, які лягали на папір, мов останній подих надії.

«Цей лист — не прохання чи вимога. Це просто те, що я хотів сказати, бо більше не можу мовчати. Якщо це буде останнє, що я зроблю для нас, то хай воно буде чесним і відкритим.»

Він глибоко вдихнув, склав лист акуратно, ніби тримаючи у руках не просто папір, а всю свою душу.

«Якщо ти колись зможеш простити мене, я буду чекати, навіть якщо ніколи не побачу тебе знову.»

Поставивши підпис, містер Рід довго дивився на лист, ніби на останній місток між ними, і з важким серцем відклав перо.