Не встиг

Дощ не припинявся вже кілька годин.

Капелюх він загубив ще на пероні — не помітив. Його пальто змокло наскрізь. Валіза важила, хоч у ній майже нічого.

Вулиця була не знайома. Йому здалося, він йде, наче крізь густий віск часу.

Він зупинився біля її дому.

Парадні сходи. Ліхтар. Двері, що здавалися надто тендітними, щоби витримати вагу його серця.

Він стояв кілька секунд, не наважуючись. Потім — піднявся.

Постукав.

Ні звуку.

Ще раз. Сильніше.

І тоді — скрип дверей.

Вона стояла перед ним.

Та сама. Не змінилася. Хіба що в очах було менше світла — і більше стіни.

Її рука не торкнулась одвірка. Її плечі були рівні.

Він зрозумів одразу: вона вже не чекала його.

— Привіт, — сказав він. Просто. Як порожнє місце в реченні.

Вона не відповіла. Лише подивилась на нього — довго. І глибоко.

Так, як тільки вона вміла.

— Я… — він зупинився. Всі репетиції, всі формулювання — зникли.

Його горло стиснулось.

— Я мав би написати, — додав тихо.

— Так, — відповіла вона спокійно.

Тиша.

Він хотів простягнути лист.

Але не зміг.

— Я не поїхала, бо хотіла, щоб ти наздогнав, — сказала вона, ніби читала його думки. — Я поїхала, бо було боляче.

Він кивнув.

— Я знаю.

— І все ж… — її голос трохи затремтів, — …ти мовчав.

Йому не вистачило повітря.

— Я…

Він мав сказати «люблю». Нарешті. Просто.

Три склади.

Але рот лишився закритим.

Бо він був містер Рід. А містер Рід ніколи не говорив вчасно.

Вона опустила погляд.

І тоді — без гніву, без образи, тільки з тихим жалем — сказала:

— Тепер уже не треба.

І зачиняла двері.

Він стояв. Не стукав ще раз. Не благав.

Бо, можливо, саме це він мав зробити десять днів тому. А тепер — усе пізно.

Дощ продовжував падати.

І тільки в кишені лишився зім’ятий лист.

«Я люблю тебе. Пробач.»

Ніхто, крім нього, його вже не прочитає.