Вона йде

Коли двері бібліотеки зачинилися за нею, місто навколо здалося несправжнім. Вулиці розмиті, люди — мов тіні. Все, що було частиною її життя останні місяці, — книги, запах старого паперу, холодний камінь на сходах, тиша в читальній залі — усе лишилося там, по той бік дверей. Її більше не було в тому просторі. Її більше не було з ним.

Вона йшла, не відчуваючи землі під ногами, не розуміючи, куди прямує. Просто далі. Вперед. Геть.

Дощ почав накрапати, і вона навіть не спробувала сховатися. Нехай. Хай змиє з неї цей день. Цей біль.

Коли опинилася в себе на квартирі, зняла пальто з мокрих плечей, воно впало на підлогу, але вона не підняла. Просто сіла на край ліжка, руки безсило звисали, плечі трохи тремтіли.

І лише тоді сльози прорвалися. Не голосні, не театральні. Тихі, гарячі, важкі. Кожна з них — мов шепіт: ти для нього — ніщо, це лише робота, це лише правила, ти знала, чим ризикуєш.

Але вона кохала його. Мовчки. Вперше в житті так по-справжньому — без вигадок, без романів, без умовностей. І попри все, навіть тепер — кохала. Навіть коли він дивився в очі холодно, навіть коли вимовив: ви звільнені.

Вона заплющила очі, затиснула кулаки й притиснула їх до колін. Це був не гнів. Це був відчай. Те страшне відчуття, коли розумієш, що вже нічого не зміниш. Що найголовніше — залишилося позаду. І тебе звідти виставили.

Вона довго сиділа так. І врешті — встала. Повільно, мов стара, що не має куди йти. Підійшла до письмового столу, дістала аркуш паперу і написала матері кілька рядків:

Мамо, я повертаюсь. Лондон — не моє. Не запитуй нічого, будь ласка. Просто зустрінь мене на станції.

Вона запакувала валізу мовчки. Рухи точні, зосереджені. Руки трохи тремтіли. Коли замкнула останню застібку, щось у ній клацнуло — як механізм, що вирішив більше не чинити опору.

Вона не тікала. Вона йшла, бо тут залишатися вже не мала сил.

А в душі — лише порожнеча. І шрам там, де було його ім’я.