Какао. Рожевий. Лід.Шоколад

 

 

Їхня кімната – місце обговорення різних подій, там пролились сльози, лунав сміх. Одне ліжко розташоване біля вікна, вкрите рожевою ковдрою, на стіні маленькі фотографії с прогулянок, вони –напевно головна краса приміщення, бо радості тут майже нема, а гріхам недостатньо місця. На підвіконні різні м’які іграшки, Дженні не проти – Розі, вона потребує тепла, як та дитина, маленька грайлива, до поки не голодна, до поки по їхню душу не прийдуть кати справедливості. Кімната вже як рідна, в ній доносились молитви.

Молитви ? Що таке молитва для вампіра – створіння котре не слухається законів природи. Дженні звикла молитися уночі, тримаючи в руках родовий хрест, який можливо ще є вісником – донесе прохання до Вищого. Просить про допомогу: щоб не знайшли, щоб не знущалися, не виривали волосся з коренем, не виламували кістки з радісним обличчям, дивлячись на роздерте до крові м’ясо. Егоїстка – вампір, котрий і на пальцях не порахує жертви – молиться Богу. Та жертви теж грішники, Кім може сказати кожне ім’я – записувала у листах, до … до родини(?)

До померлих родичів, до споріднених душ, тіла яких не знайдеш, бо століттями могили всаджувались ще глибше в землю, не залишаючи слідів.

А вона і справді знає, пам’ятає кожного грішника, який затяг себе на дно. Пару років тому це був вбивця на сніданок, а століття тому багатій з всілякими забаганками.

І світ прогнив, затягся в багні лицемірства по самі ноги, не може викарабкатися з цього.

Тендітна ручка гарно вимальовує кожну літеру, каліграфічно-правильно: так як вчили раніше, так як зараз не вчать.

Виводить букви, слова молитви про прощення, до Бога, до сім’ї, до себе.

І так майже кожен день. Сповідь – лист: написаний від руки, завернутий в конверт, спалений – надісланий на небеса, до родичів і друзів. 

В той сповіді є все: привітання, побажання чогось, звичайні питання про суспільне життя, прохання берегти себе, незнано від чого. Як маленька, така кумедна, наче вони почують, прочитають, вибачать ?

Від цього тихий сміх луна з уст вампіра і холодні плечі здригаються від істерики.

Ручку відкладено, печатку поставлено, надіслано до пункту призначення: попіл розлітається через відчинене вікно в холодне повітря.

Кім не гасить свічку, продовжує милуватися маленьким вогником тепла. Погляд переводиться на купу історичних документів, книг, старих зошитів – треба перевірити деякі дати та вишукати факти зі історії для міського музею.

Пам’яті у вампіра недостатньо для згадки якихось подій в «житті». Щоб отримати гроші – напружує звивини мозку, розбирає документи, періодично нагадує собі дати, про яких йде мова, бо голова не втому стані щоб перемотувати спогади назад. Ручка виписує всі слова до крапки, пише на папері, на старому доброму – часи навчили, що рукописи краще від друкованого тексту, рука у Дженні не втомиться, почерк охайний, гарний, всім зрозумілий.

Мимоволі холодні плечі відчувають на собі теплу ковдру і коло книжок ставиться чашка зеленого чаю на стіл .

– Так буде краще, Онні.

– Дякую, Розі, – Кім і справді дякує за турботу, родина все ж таки. І Пак розуміє, що та ковдра не зігріє, що не треба вона взагалі, але ця дівчина знає як краще, завжди знала.

– Тобі треба спати, Дженні.

– Мені треба поїсти,– губки кривляться, від погляду злого вампіра не залишилося нічого, маленька дівчинка з дитячими очима просить по те, що зараз в не змозі дістати і від того маленькій дівчинці сумно, і від того уявна сльоза тече по майже дитячому обличчі, уявна, бо Кім плакати не збирається.

– Розееее, я не можу спати одна, – двері повільно відчиняються, стара деревина противно скрипить і вампіри зажмурють очі від звуку.

– Лісо, Господи, можна хоча б попередити, 3 години ночі, – Дженні це не подобається, Ліса їй не подобається.

– Тебе забула спитати, я не можу одна спати, Юнджи кудись пішла.

– Все добре, йди сюди, – Пак рукою показує на ліжко, запрошуючи до себе.

–Дякую, Розі – Манобан як той малюк, щаслива, що спить не одна, що можливо кошмари не насняться.

Ліжко Пак Че Йон достатньо велике щоб помісти двох людей, незважаючи на те, що призначене для одної.

– Сподіваюсь ти не хропиш, Манобан, бо виставлю тебе за двері, поспиш на килимку, – Дженні обережно бере чашку з чаєм, прибираючи пасма волосся, що спадає на чоло .

– Дуже смішно, а ти знаєш..– Ліса вже хоче щось сказати, та договорити їй не дають.

– Закрий рот і спи, – Кім залишилося ще трошки, погортати пару сторінок, дописати пару докладів по історії Кореї у 19 столітті, а поки їй просто потрібно, щоб балакуче створіння стулило пельку та лягло нарешті спати – дратує одним словом.

– Дженні Онні, будь ласка не затримуйся, – Розі вимикає світло у лампі, що біля ліжка, накриває Лісу і себе ковдрою, створює атмосферу безпеки, наче їх і не можуть вбити в будь який момент, наче все добре, наче зараз тихо. 

Кім знає, що треба також лягати, заплющувати очі, представляти, що все добре, так, вампірам теж потрібен сон.

Дівчина дописує останнє речення, ставить крапку, відкладає листи паперу на місце. Ще раз оглядає кімнату, поглядом зупиняючись на двох сплячих красунях – єдине що залишилося в гнилому житті. 

Вампір не знає чи чує її Бог, чи розуміє грішну, зіпсовану душу, та вона просить щоб цей єдиний скарб з нею залишився. Бо вона не зможе, не витримає. І її все ще бісить цей запах шоколаду, що починає шлях з чорного короткого волосся і заповнює усю кімнату, хоч Манобан її відверто дратує, але вона потрібна вампіру, цей переверетень потрібен Дженні, і вампір не скаже це ніколи, вуста не зрушать для цих слів, хіба що, щось образливе, підколююче, саме для Ліси створене. 

Дженні все ще стоїть і вдивляється – молиться подумки, представляє біля себе святу будівлю в котру можливо вже не потрапить. Вона дякує Богу за Розе, за турботу, що вона дає, за людяність, що приносить кожного дня, нагадуючи, що серце б’ється. Якби не Пак вона можливо вбила би сотні людей, а у самої з грудей стирчав дерев’яний кіл. Кім старше, але готова віддати шану Розі за її мудрість.

Вона дякує, молиться, просить розтягнути такий час в гуртожитку на довше, на стільки, на скільки можливо взагалі – кожну ніч, подумки благає. 

Дивно це, для вампіра, а їй необхідно, так хоча б надія є, хоча б на щось святе, хоча б на дружбу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Melanie Martinez - tag you’re it 

 

 

Волога трава після осіннього дощу з росинками на ній, зустрічає ранок.

І лапи втоптують її в землю, копають мимоволі, проходяться знову – Ліса позбавляється «людського » стресу. Знову щось не так, з самого світанку Дженні сарказмом кидається, плює у душу, яка на відміну від вампіра ще жива. Перевертню цей тягар не подобається. Темно-руде хутро поблискує на сонячних променях і великі лапи вовка знову залишають сліди на вологому ґрунті.

Переверетень катається на траві в різні сторони як маленький радісний песик, бігає туди сюди – позбавляється зайву енергію, вдаряє по дереву, мимоволі здирає кору. 

Ця Кім вже зовсім роздратувала.

Хочеться вдарити так, щоб той

 вампір забув як дихати, та знає що не зможе, бо справді знає силу Дженні. Тому тільки дерево і більш нічого. 

Чому так ? Чому вона є тим прицілом для Кім, для її жартів і насмішок ?

І хоча Манобан не вдає виду образи, та вона засідає десь у грудях, глибоко занурюючись, не залишає свого належного місця.

 Дженні напевно радісно від того ? Так напевно так і є, і можливо їй приносить задоволення ось так шуткувати, робити так щоб Лісі стало неприємно, без якихось особливих думок на цей рахунок. Бо вампіра то не стосується, також не стосується те що Манобан так і не закрила їй по нормальному рота, а вона може, тільки не зараз, не хоче в даний момент. Перевертню подобається цей тягучий біль» маленької закоханості», вона не проти нести його все життя, незважаючи на те, що той самий шматочок скла, та сама бісова закоханість – ріже нутрощі зсередини.

А лапи все ще продовжують дряпати кору …

 

 

Розе подобається прибирати : розставляти на полицях, свої і навіть чужі речі. Слугою дівчина ніколи не була, то ж звідки таке заняття взялося ніхто гадки не має. Рука змахує пил з одної чорнильниці поміж багатьох інших, Дженні віддала багато речей в тому числі і Пак в антикварні магазини, задля заробітку. Та все-таки щось вони лишили.

Далі Розі приймається за маленькі вази, в яких квітів немає, але спогади приємні залишилися.

І кожна річ має запах, Пак виглядала б як стара бабуся, сидячи над такою кропіткою справою, якби не завжди молода зовнішність і вічна жага крові. Сумно ? Мабуть жорстоко, але що поробиш ( фортуна повернулася до неї іншим боком ).

Розе не жаліється, сталось так як має бути і якщо вона виживає то хоча б з друзями і приємними спогадами з минулого. 

Тепер дівчина дісталася фотоальбому, він лежить в самому непомітному кутку, забитий речами.

Фотоальбом містить різні століття починаючи з 19. Пальці гортають сторінки, вампір посміхається, згадуючи події в такому довгому житті, Розе продовжує гортати поки не натикається на зображення малюка – зовсім маленької дівчинки, у якої чорняве волосся тільки почало рости і маленькі очі блищать від радості.

Це було не занадто давно щоб забути, але таке почуття наче століття пройшли після того як вони її втратили.

                                    …

 

Чорні пасма розтилаються на холодному повітрі, мимоволі попадаючи в очі через сильний вітер. 

Дженні стоїть біля одного з входів у міську лікарню. 

Зовсім темно, маленькі ліхтарі коло входу дають хоч щось бачити уночі.

– Ти принесла ? – говорит молодий хлопець, одягнутий у білий лікарняний халат, плечі якого навіть не ворухнуться від холоду чи вітру.

– Маю теж саме запитання, Чан Мін, – Дженні моментами поправляє спадаючі пасма, її очі починають червоніти від побаченого.

– Ти в мені сумніваєшся, Кім ? Це мене обурює, – молодий чоловік театрально закатує очі, дістає пакети з кров’ю.

 Вона віддає плату, йде додому. Крок за кроком вдивляється в зовсім непомітні для людей вкраплення асфальту – задумуючись.

Згадує як ще маленька бігала по траві, що зараз тут майже не росте. Місто захлинула хвиля пилу, цементу, заліза.

Не так як раніше, не так як було століттями тому, не так як роками до цього люди жили.

І зараз це нікому не дивно, якби люди смертними не були.

Як би жили ось так, забираючи чужі життя для себе, щоб прожити довше …та вони на відміну від Дженні, вміють забирати їх і без потреби – просто так.

І вампіру цікаво спостерігати за цим, як вони – творці нового життя, самі себе вбивають, знищують через чиїсь забаганки. Іноді це навіть дивує, та вампір залишається за лаштунками, вносячи свої корективи, коли потрібно прогодувати родину час від часу. 

 

Двері з жахливим скрипучим звуком відкриваються, далі Дженні максимально тихо намагається змінити одяг, розтавити потрібні речі, знаючи що навіть крізь сон маленька Розе чує. Часом здається, що Че Йон єдине створіння на землі, до якого старша відноситься добре. Така їхня столітня дружба, кожен один одного розуміє, турбується, переживає – зберігає щось людське в холодному тілі. Кім накриває молодшу ковдрою, сама сідає біля неї, беручи до рук книжку. 

 

Розе розплющує очі – вона проспала здається години 2. Спрага накриває горло і порожній шлунок дає про себе.

 

– Онні, ти прийшла, – Пак з радістю промовляє, позіхаючи і беручи край ковдри до рук, ніби впевнитися, що зараз все добре.

– Тримай, в нас вистачить ще на декілька тижнів, тепер все добре, – Кім кладе на ліжко Че Йон пакет з кров’ю, ніжно посміхаючись.

Вона дозволяє бачити це тільки їй, що цей вампір може бути ось таким, турботливим до подруги, дякувати небесам, що з голоду приблизно наступні тижні померти не вдасться.

Розе рада, справді рада цьому, відкриває в потрібному місці, п’є повільно, розтягує задоволення.

 

 

 Цигарка падає на землю, одразу притушуючись, затоплюється тепер вже нескінченним дощем, останніми днями у місті.

Зараз Лаліса покінчить з другою і так всю пачку.

Щоб якось свої нерви вгамувати, може тютюнь якимось чином навчився проникати в серце. В гаряче серце на відміну від тієї бурульки, воно у перевертня тепле, здібне до того щоб зігріти, дати любов кому непотрібно, страждати воно теж здібне, битися з кожним разом болючіше усередині.

– Лісо ! – Розе можно чути прямо з коридору, точніше з самого його початку, дівчина обурена і зараз зовсім емоцій не приховує. 

– Вибач, але я не маленька, – щось там під ніс собі мовить молодша.

– Скільки ти можеш продовжувати робити цю дурню, ти усвідомлюєш…

– Я усвідомлюю, Розе, повір мені, – Манобан серйозно відповідає, не боячись перебити, бо бажання бути вічливою зараз не існує. 

– Але ти продовжуєш…

– Так, бо, розумієш іноді інших способів позбутися тривоги, хоч би на деякий час нема, – закінчена майже уся пачка цигарок.

– Ти можеш не перебивати мене, це типу не повага, тим паче, подякуй, що перед тобою я, а не Дженні.

– Так …вибач, добре, що ти не Дженні, – вовк усередині маленький скиглить, дітися нікуди, і те кохання, що просто з небес впало на долю дівчини не прибрати, навіть не вбити, ти нічого не зробиш, Вона не в здатності. 

Манобан відчуває сильний потяг, якого не позбутися, почала відчувати ще давно і як переверетень – це все тільки сильнішає з кожним роком їхнього знайомства.

Та Кім все ще та відраза, вона неправильна, якесь клеймо на людстві : груба, прямолінійна, жорстка і Лісі саме боляче.

І від болі йде руйнування, незважаючи на те що сильне тіло має, програє природі нікчемно слабкою душею, що прогинається від судом, бо до біса чутлива. 

– Лісо, знаю, що тобі боляче…

– Не знаєш, вибач, Онні, але не знаєш, дізнаєшся, сама зрозумію, – остання цигарка допалюється, Розе сподівається, що ця хоча б остання за день.

– Навіть я не розумію іноді, що у неї в голові, вона століттями так живе – не дає дізнатися своїх справжніх емоцій, – все що Пак зараз може – розділити тупий біль, хоча б маленьку частинку з подругою.

– Взагалі то я хотіла покликати тебе на вечерю, – рука ніжно торкається обличчя Ліси, поправляє волосся, щоб на очі не спадало.

– Йди, я скоро прийду, – Манобан тяжко зітхає, відчуваючи, тягучий смак тютюну.

 

 

– Юнджи-яяяя перестань, –протяжно говорить Пак, захлинається сміхом. 

– listen boy, my first love story, – Юнджи продовжує мовити якусь маячню, аби подругам було смішно.

Так намагаються кожного вечора, коли всі втомлені і настрою вже нема.

Вже краще так, разом і в теплі, маючи майже нічого. Кожен додає щось своє в цю роздроблену надію добра. Приносить промінчик тепла і навіть своїм повільним невдоволеним бурмотінням зранку показує – вони не самотні.

Якимось чином багато дівчат навчилися уживатися в одній маленькій кухні, бо вибору нема і роблять це зараз, жартуючи, вимкнули основне світло, залишили лиш пару ламп на підвіконні – така собі романтика, але їм інша зараз і не світить. 

– Нанон, збери своє волосся у хвіст або іншим буде не зручно через це, – суворо говорить Розе, ставлячи тарілки на стіл. 

– Добре, Онні, – дівчина слухається, спокійно заплітаючи волосся у косу.

Ця звичка зібраної зачіски залишиться у Розе напевно на те все довге життя, що буде далі. 

Підлога неприємно скрипить при кожному кроці у маленькій кімнаті, але вже ніхто не зважає, готують свої місця біля невеличкого столу. 

І розмова знову йде, не зупиняючись, всі поринають у діалог, жартують, продовжують обговорювати питання для дискусії, бо весело і важкий день треба закінчити хоча б так, щоб валитися на ліжко від втоми було приємніше. 

– Так от, Пак Чімін, той що на філологічному факультеті вчиться, він ..досить приємний

– Невже це каже наша Юнджи

– Якщо це говорить Юнджи, то справді так і є, – мовить Дженні, беручи стакан тонкими пальцями. 

Юнджи червоніє, не зважає, видає якусь не зрозумілу емоцію невдоволеного кота: 

– Краще ви помовчали, – дує губи, бурмоче щось собі під ніс Мін Юнджи.

– Але ж він все таки хлопець

– І справді я якось не помітила, Міллі. 

– Досить твого сарказму, він в тебе жахливий, Юнджи. 

– Сарказм як раз прекрасний, просто ти не розумієш,– дівчина гордо піднімає голову, прибираючи пасма волосся за вуха. 

– Я думаю Міллі хотіла тебе попередити, про всяк випадок, – Розе шось перебирає в тарілці, зазначає про себе, що той пакет з кров’ю був набагато смачніше. 

– Чесно кажучи вони дивують мене до сих пір, просто будь обережна, Юнджи, добре ? – просить Дженні, ніяк не змінюючи своє спокійне і суворе обличчя.

– Ви ж помітили – я лише сказала, що він приємний …

Всі сміються з ситуації, продовжуючи їсти. 

Кім подобається, що всім начхати хто якою рукою їсть і що, що п’є і як. Їй цього давно не вистачало, навіть через століття, розслабитися можна тільки зараз, не зовсім доречне слово для неї підібране, але по іншому і не скажеш.

Вечір посиденьок закінчується, всі прибирають за собою, збираючи посуд у раковину, дякують за їжу, повертаються до кімнат.

– Ти не бачила.. Манобан, нарешті з’явилася, сьогодні твоя черга по розкладу, – Дженні протирає стіл, дивлячись прямо у очі, цього погляду достатньо для Ліси щоб зомліти і ненавидіти її знову, можливо вампір про це здогадується в середині себе, як завжди по злому втішається. 

– Розе Онні, можна тебе попросити…

– Ні, Розе не буде сьогодні мити за тебе, ти це зробиш сама, – Кім говорить знову суворо, дякує вищим силам, що на кухні більше нікого окрім них не залишилось.

– Тебе це не стосується, Дженні, – Манобан не збирається знову дозволяти з’їдати себе з кістками, хоч тут поб’ється задля справедливості. 

– «Онні» для тебе не існує, чи я недочула, Лаліса ?

– Ні, ти все добре почула, ти ж вампір, гарно доходить, – переверетень намагається не дивитися в очі Дженні, бо розуміє що програє. 

– Ти починаєш дратувати мене, – Кім вже більше не витримає, хай навіть Розе вичитує її, хай говорить суворо, жорстко про погану поведінку перед подругою, їй все одно, тому що Манобан справді дратує. 

Вампір до найближчої стіни притискає, за горло бере і тепер Ліса по справжньому задихається, та до біса це все, хай втратить змогу дихати, якщо так старша ненавидить.

– Дженні не треба, будь ласка годі, – Пак тихо підходить, кладе руку на плече, намагається заспокоїти.

– Зачекай, Розе, – Кім нахиляється трохи нижче, незважаючи на менший від Ліси зріст, зараз саме переверетень в програшній позиції, вдихає запах – шоколад, котрий смачний, гарячий ллється в горло, забиває цукром чутливі рецептори, – Ніколи не забувай хто перед тобою, Манобан, – шепоче прямо біля вуха, проводить пальцем по горлу, де пульс б’ється, де свіжа кров тече і тим ідіотським шоколадом пахне. 

Ці червоні гарні очі, в яких вона зараз втопиться, по справжньому повітря втратить на завжди, їй страшно, що більше не побачить, страшно, що не може перед нею силу показувати, бо Дженні, щоб її чорт побрав, не дає. Притискає зараз рукою за горло і навіть гаркнути не дає. 

– Дженні, годі ! 

І пальці різко розтискаються, ворог спиною повертається, здавалося напасти не завадить, та Манобан не сміє, знає, що перед нею її смерть і кохання стоїть одночасно.

 

 

 

Fleurie – All the lines ( 1 сцена ) 

Dec Rocs – Maybe, I ( 2, 3 сцени ) 

Jungkook – Decalcomania ( 4 сцена) 

Bahari – Savage ( 5 сцена)

Світанок. Сонячні промені проходять крізь вікно, але їх недостатньо, щоб пробудити всіх мешканців гуртожитку. Розе сидить на підвіконні, допиває останній пакетик на цей тиждень – більше не можна. Повільно надпиває, насолоджуючись смаком, в іншій руці тримаючи дитячу іграшку, котра повинна висіти на колисці, щоб маля колихало. 

Пальці довгі, з відросшими нігтиками, охайні, «прям як у вампірів». Ці руки ніколи не постаріють, на відміну від того малюка, який напевно живе своїм життям не підозрюючи, що Розе все ще шукає.

– Розе, ти досі ? – Дженні звикла вставати з першим промінням і ранок би пройшов як завжди, якби погляд свій на цю малесеньку річ не спрямувала.

– Дженні ми повинні, ми залишили її там, а я обіцяла повернутися, пам’ятаєш ?

– Вона вже доросла дівчинка, не сумніваюся, вона забула нас, Розе, думаю навіть і не згадувала, – старша ніби зовсім без почуттів і жалю, хоча скоріше за все так і є, можливо навіть Че Йон втратить надію бачити, щось хороше в ній, – тільки не кажи, що ти і волосся її перше залишила.

У відповідь нічого, лише опущений погляд на підлогу.

– Ти все життя будеш шукати її, Розе, збагни вже, що нам самим треба безпека..

– Онні, її ніколи не буде, мисливці живуть довше ніж люди, вони майже не старіють, сама знаєш, тому нас будуть переслідувати поки ми існуємо, – голос достатньо спокійний, які ще потрібні емоції взагалі, коли процес постійного переселення з міста в місто нескінченний, – Дженні, я повинна жити хоча б заради когось.

– Якщо ти цього бажаєш, Розе, – і великий страшний вампір би покинула кімнату, якби не дратівливі слова молодшої:

– Тобі слід поговорити з Лісою, Онні.

Двері зачиняються. 

 

 

– Ось тут бачиш, Міллі, – говорить перевертень, гризучи кінчик олівця, задумливо вдивляючись у зошит, – тут буде мінус, тобі треба відняти тут, щоб результат вийшов правильний.

– Тут логіки ніякої немає, – дівчина видихає з тяжкою нотою, насупивши брови, сидить. 

– Вона є, лише треба зрозуміти, ось бачиш, – Ліса записує приклад у правильній послідовності, швидко розписуючи цифри, – тепер усе вірно.

– Дякую, Лісо, але математика – точно не для мене, вона занадто складна. 

– Все набагато простіше, якби ти уважно спостерігала за моїм вирішенням. 

– В якому немає сенсу, – Дженні підперла підборіддя рукою, тихо споглядаючи. Підлога, що повинна скрипіти від людської ваги не спромоглась прозвучати хоч щось, хоча б щось, аби попередити про появу цього дратівливого створіння.

– Онні, я не помітила як ти зайшла, – Міллі здивовано дивиться у сторону вампіра, не розуміючи як вона зайшла без шуму.

– Говорить та, яка історію вчить, не тобі нам, щось про сенс розповідати,– Ліса відводить погляд, бо бажання навіть знаходитися в одні кімнаті з нею абсолютно немає. 

– Думаю для деяких вона справді нудна, – Міллі збирає свої зошити, відчуваючи, що щось не так. 

– Нудна тому що повторюється, люди аналізують помилки попередників, думаючи, що саме такий варіант подій найкращий, хоча майже завжди помиляються і напевно людям нудно спостерігати як ті страждають від минулих помилок, які вже були зроблені. Можливо історія не була справжньою, – Дженні робить паузу, життя серед людей, навчило брехати, якомога впевненіше, – але повчитися є сенс.

– Вау, розповіла цілий повчальний твір,– перевертень закочує очі, зверхньо дивиться, – щоб, що ? Любов до історії причепити ? Будь хто може її вивчити, але на помилки не звертати уваги до сих пір, сенсу немає, щоб вчити тупі дати, наче вони допоможуть тобі у чомусь.

– Думаю ти достатньо розумна, щоб усвідомити, що найбільша помилка в історії це день твого народження, Манобан,– вампір холодний, як завжди, стримано мовить, абсолютно не рухаючись.

– Думаю, Юнджи на мене чекає, – Міллі швидко виходить з кімнати Ліси, зачиняючи двері.

– Давай погарчи ще на мене, випусти кігті, чи чим ви там займаєтесь, – Дженні сміється, їй весело, розрада величезна – бачити ось так перевертеня.

– Та з якого біса ти чипляєшся до мене, Кім ?!– Ліса вже не може стримуватись, будь який рух в її сторону і вона рознесе тут все вщент, кров кипить в судинах, емоції плутаються одна з одною. 

– Мені всього навсього подобається як ти дратуєшся, це моя розрада, Лісо, – вампір спокійна як завжди, бо серце майже не б’ється і кров ту саму холодну майже не носить по тілу.

– Мені від цього погано , розумієш? Я відчуваю щось, на відміну від тебе, ти робиш мені боляче, Онні, – зтомлено видихає останні слова.

Дженні підходить ближче, майже притуляється до молодшої, не вдихаючи повітря, як у минулий раз, до вуха промовляє тихо: 

– Твій біль – моя радість, Манобан, – усміхається, дивлячись у очі, тепер вже помаранчеві очі.

Ліса не розуміє, нічого не усвідомлює, що з нею не так, чому Дженні так знущається і якщо навіть вампір є її смертю, вона терпіти вже не може. Руки тремтять від нервів, і ніс тіки шумно видихає повітря, проходе секунда і Дженні навіть не помічає, як Ліса відкидає її в інший куток своєї кімнати.

Вампіру не боляче, може трішечки у попереку, колить від розбитого дзеркала: тепер вся худа спина у шматках склу, розтікається червоною рідиною. 

–Тихіше, песику, не грайся зі мною, бо потім кістки свої не збереш, – Кім повільно встає, розправляє плечі, поправляє чорне волосся, наче її не кидали, наче не хотіли зробити боляче.

Маленька кімната, освітлена заходом сонця вже не в порядку. Як і Ліса. Розбите дзеркало – єдина річ, яка збереглася з родинного затишку, гірлянди не висять, не опалюють вогниками приміщення, не приносять дитячої посмішки, перевернутий стіл і все на ньому було і стоячи посеред кімнати Дженні, злим поглядом вбиває, не по-справжньому, а залазе зсередини, тисне на серце, яке зараз б’ється у збитому темпі.

Двері зі скрипом відчиняються, десь з початку відніється рожеве волосся.

Розе хотіла би здивуватися, розплющити широко очі, але замість цього видихає, оглядаючи простір.

– Онні, вийди будь ласка, я не хочу ні бачити, ні чути ваших сутичок більше.

Дженні могла б щось сказати, але ще потребує допомоги у відкритих ранах, які через скло, просто так тепер не загоюються, вона кидає зверхній погляд на перевертня і залишає кімнату.

– Лісо, підійди будь ласка, – Пак турботлива , по інакшому не можна, хоч хтось повинен.

– Онні, чому ? Чому вона така ? – стрімкий потік, мокрими доріжками покриває щоки Ліси, вона підходить і плаче вже в обіймах.

Розе не розуміє чому, і справді не знає причину. Раніше такого не було, а зараз Кім з ланцюгів зірвали, вона навіть зі своїми жертвами так не гралась, не мучала, утім, якщо б Манобан її по справжньому невимовно дратувала, напевно б дістала багато понівечень. 

Але відбувається щось не зрозуміле, що за багато років дружби не показувало себе.

 

 

 

Дженні вдивляється в своє відображення знову, те саме, і губи гарні, і очі, форма обличчя і носа. Нічого не змінилося з того дня, не зміниться і до тепер, коли спина розрізах від скла. 

Розе підходить тихо, витягує кожний шматочок, рани одразу ж загоюються.

– І довго так буде, Дженні?

Мовчання. 

– Довго вона буде страждати через тебе ?

– Поки мені не набридне.

– З якого дива саме зараз? Чому це все доходить до насилля ? 

Кім нічого не говорить, хоча напевно ту саму відповідь знає. 

Але губи не мовлять, застигли в прострації, мозок просто відмовляється. В напевно якщо б серце таким льодяним не було, то вскипіло.

– Я просто хочу тобі нагадати, якщо Ліса не стримається і вкусить, ти помреш, Онні, тебе ніхто не вилікує, – Пак холодно вимовляє кожну букву з попередженням, витягає останній шматок.

Мовчання. А що ще казати, сама знає, та вже все одно, вампіру все одно, триматися за життя сенсу для монстра не варто. Тому спокійно йде у душ, а після протирає чорне волосся білим рушником, наспівуючи якусь стару англійську пісню під ніс.

– Тримай, – молодша кладе на ліжко плитку шоколаду і пакет з кров’ю.

– Розе, нащо ти ..

– Тобі легше стане, повір, мені спокійна Ліса коштує дорожче, аніж збита економія наших запасів.

– Але як це допоможе мені ?

– Просто спробуй.

 

 

На вечерю з усіма дівчатами ніхто з них приходить. Лише Розі заходить у кухню, сідає на підвіконня, дивиться на небо.

В кімнаті холодно, але вампір це дізнається тільки з вуст знайомих. Рожеве волосся запутане, не розчесене, хоча пряме, розпущене – цього дівчина собі багато років не дозволяла. В легені входить свіже повітря, вампір трохи заспокоюється. В руках знову дитяча іграшка, та сама, Розе ще пам’ятає як маленька дівчинка, з трохи відросшим чорнявим волоссям гралася, гризла, дарувала всім тепло від ніжної посмішки.

– Де ти ж, мила ? – пошепки говорить, питає у пустоти, наче хтось відповість.

Цю дитину вони взяли багато років тому, у вбитому посиленні людей, десь на околицях столиці, якісь вампіри явно помстилися за знищених рід.

Вмовити Дженні було нелегко, але все таки Розе вдалося. Дженні відчула вперше тепло від людини і напевно в останнє, напевно маленька дівчинка тоді серце крижане змогла розтопити, якби ж не мисливці.

Тоді в країні тривало повне очищення населення від монстрів, вони б могли покинути територію якби на кордонах не стояли бісові мисливці. 

Вампіри змушені були покидати місця проживання частіше ніж завжди, кожного тижня бігати з міста в інше, ховати запах, не митися кілька днів, майже не їсти. Це не те що потрібно маленькій дитині. Дженні прийняла рішення віддати в притулок. Жахливо, але краще ніж постійне виживання, яке не відомо коли б закінчилося.

Після цього пекла, здавалося б незгода минула, якби Розе змогла знайти її. Притулок був знищений, спалений вщент. Але надія, що згасла в крижаному серці Дженні, ще живе в Че Йон, вона буде її шукати до останнього, поки кіл в тіло не загонять.

 

 

 

 

Чесно кажучи, Дженні взагалі не розуміє, як шоколад і людська донорська кров допоможе вгамувати тваринний запал. Пальці нестримно розкривають упаковку з червоною рідиною, а потім відламують шматочок плитки. Вона не пам’ятає коли точно їла справжній шоколад, але набір з всяких хімічних елементів і цукру не такий поганий на смак. Дженні достеменно не знає, як би людина відреагувала на такі відчуття на своєму язику, але ж мати рецептори вампірів означає, що б ти не їв це тільки посилює смак речовини.

І вампіру смачно, по справжньому, задоволення тече, розливається у шлунок. І запах, цей дратівливий запах Манобан, засів у мозку. Маленькі метелики в тому шлунку радіють, що шоколад з кров’ю перетікає. Це все, ще більше дратує, робить Дженні якоюсь наркоманкою, бо єдине про що Кім думає – цього достатньо ніколи не буде. 

Можливо Розе зробила велику помилку, а можливо трохи позбавила Манобан від страждань, Дженні ще сама не визначила.