Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Melanie Martinez - tag you’re it
Волога трава після осіннього дощу з росинками на ній, зустрічає ранок.
І лапи втоптують її в землю, копають мимоволі, проходяться знову – Ліса позбавляється «людського » стресу. Знову щось не так, з самого світанку Дженні сарказмом кидається, плює у душу, яка на відміну від вампіра ще жива. Перевертню цей тягар не подобається. Темно-руде хутро поблискує на сонячних променях і великі лапи вовка знову залишають сліди на вологому ґрунті.
Переверетень катається на траві в різні сторони як маленький радісний песик, бігає туди сюди – позбавляється зайву енергію, вдаряє по дереву, мимоволі здирає кору.
Ця Кім вже зовсім роздратувала.
Хочеться вдарити так, щоб той
вампір забув як дихати, та знає що не зможе, бо справді знає силу Дженні. Тому тільки дерево і більш нічого.
Чому так ? Чому вона є тим прицілом для Кім, для її жартів і насмішок ?
І хоча Манобан не вдає виду образи, та вона засідає десь у грудях, глибоко занурюючись, не залишає свого належного місця.
Дженні напевно радісно від того ? Так напевно так і є, і можливо їй приносить задоволення ось так шуткувати, робити так щоб Лісі стало неприємно, без якихось особливих думок на цей рахунок. Бо вампіра то не стосується, також не стосується те що Манобан так і не закрила їй по нормальному рота, а вона може, тільки не зараз, не хоче в даний момент. Перевертню подобається цей тягучий біль» маленької закоханості», вона не проти нести його все життя, незважаючи на те, що той самий шматочок скла, та сама бісова закоханість – ріже нутрощі зсередини.
А лапи все ще продовжують дряпати кору …
Розе подобається прибирати : розставляти на полицях, свої і навіть чужі речі. Слугою дівчина ніколи не була, то ж звідки таке заняття взялося ніхто гадки не має. Рука змахує пил з одної чорнильниці поміж багатьох інших, Дженні віддала багато речей в тому числі і Пак в антикварні магазини, задля заробітку. Та все-таки щось вони лишили.
Далі Розі приймається за маленькі вази, в яких квітів немає, але спогади приємні залишилися.
І кожна річ має запах, Пак виглядала б як стара бабуся, сидячи над такою кропіткою справою, якби не завжди молода зовнішність і вічна жага крові. Сумно ? Мабуть жорстоко, але що поробиш ( фортуна повернулася до неї іншим боком ).
Розе не жаліється, сталось так як має бути і якщо вона виживає то хоча б з друзями і приємними спогадами з минулого.
Тепер дівчина дісталася фотоальбому, він лежить в самому непомітному кутку, забитий речами.
Фотоальбом містить різні століття починаючи з 19. Пальці гортають сторінки, вампір посміхається, згадуючи події в такому довгому житті, Розе продовжує гортати поки не натикається на зображення малюка – зовсім маленької дівчинки, у якої чорняве волосся тільки почало рости і маленькі очі блищать від радості.
Це було не занадто давно щоб забути, але таке почуття наче століття пройшли після того як вони її втратили.
…
Чорні пасма розтилаються на холодному повітрі, мимоволі попадаючи в очі через сильний вітер.
Дженні стоїть біля одного з входів у міську лікарню.
Зовсім темно, маленькі ліхтарі коло входу дають хоч щось бачити уночі.
– Ти принесла ? – говорит молодий хлопець, одягнутий у білий лікарняний халат, плечі якого навіть не ворухнуться від холоду чи вітру.
– Маю теж саме запитання, Чан Мін, – Дженні моментами поправляє спадаючі пасма, її очі починають червоніти від побаченого.
– Ти в мені сумніваєшся, Кім ? Це мене обурює, – молодий чоловік театрально закатує очі, дістає пакети з кров’ю.
Вона віддає плату, йде додому. Крок за кроком вдивляється в зовсім непомітні для людей вкраплення асфальту – задумуючись.
Згадує як ще маленька бігала по траві, що зараз тут майже не росте. Місто захлинула хвиля пилу, цементу, заліза.
Не так як раніше, не так як було століттями тому, не так як роками до цього люди жили.
І зараз це нікому не дивно, якби люди смертними не були.
Як би жили ось так, забираючи чужі життя для себе, щоб прожити довше …та вони на відміну від Дженні, вміють забирати їх і без потреби – просто так.
І вампіру цікаво спостерігати за цим, як вони – творці нового життя, самі себе вбивають, знищують через чиїсь забаганки. Іноді це навіть дивує, та вампір залишається за лаштунками, вносячи свої корективи, коли потрібно прогодувати родину час від часу.
Двері з жахливим скрипучим звуком відкриваються, далі Дженні максимально тихо намагається змінити одяг, розтавити потрібні речі, знаючи що навіть крізь сон маленька Розе чує. Часом здається, що Че Йон єдине створіння на землі, до якого старша відноситься добре. Така їхня столітня дружба, кожен один одного розуміє, турбується, переживає – зберігає щось людське в холодному тілі. Кім накриває молодшу ковдрою, сама сідає біля неї, беручи до рук книжку.
Розе розплющує очі – вона проспала здається години 2. Спрага накриває горло і порожній шлунок дає про себе.
– Онні, ти прийшла, – Пак з радістю промовляє, позіхаючи і беручи край ковдри до рук, ніби впевнитися, що зараз все добре.
– Тримай, в нас вистачить ще на декілька тижнів, тепер все добре, – Кім кладе на ліжко Че Йон пакет з кров’ю, ніжно посміхаючись.
Вона дозволяє бачити це тільки їй, що цей вампір може бути ось таким, турботливим до подруги, дякувати небесам, що з голоду приблизно наступні тижні померти не вдасться.
Розе рада, справді рада цьому, відкриває в потрібному місці, п’є повільно, розтягує задоволення.
Цигарка падає на землю, одразу притушуючись, затоплюється тепер вже нескінченним дощем, останніми днями у місті.
Зараз Лаліса покінчить з другою і так всю пачку.
Щоб якось свої нерви вгамувати, може тютюнь якимось чином навчився проникати в серце. В гаряче серце на відміну від тієї бурульки, воно у перевертня тепле, здібне до того щоб зігріти, дати любов кому непотрібно, страждати воно теж здібне, битися з кожним разом болючіше усередині.
– Лісо ! – Розе можно чути прямо з коридору, точніше з самого його початку, дівчина обурена і зараз зовсім емоцій не приховує.
– Вибач, але я не маленька, – щось там під ніс собі мовить молодша.
– Скільки ти можеш продовжувати робити цю дурню, ти усвідомлюєш…
– Я усвідомлюю, Розе, повір мені, – Манобан серйозно відповідає, не боячись перебити, бо бажання бути вічливою зараз не існує.
– Але ти продовжуєш…
– Так, бо, розумієш іноді інших способів позбутися тривоги, хоч би на деякий час нема, – закінчена майже уся пачка цигарок.
– Ти можеш не перебивати мене, це типу не повага, тим паче, подякуй, що перед тобою я, а не Дженні.
– Так …вибач, добре, що ти не Дженні, – вовк усередині маленький скиглить, дітися нікуди, і те кохання, що просто з небес впало на долю дівчини не прибрати, навіть не вбити, ти нічого не зробиш, Вона не в здатності.
Манобан відчуває сильний потяг, якого не позбутися, почала відчувати ще давно і як переверетень – це все тільки сильнішає з кожним роком їхнього знайомства.
Та Кім все ще та відраза, вона неправильна, якесь клеймо на людстві : груба, прямолінійна, жорстка і Лісі саме боляче.
І від болі йде руйнування, незважаючи на те що сильне тіло має, програє природі нікчемно слабкою душею, що прогинається від судом, бо до біса чутлива.
– Лісо, знаю, що тобі боляче…
– Не знаєш, вибач, Онні, але не знаєш, дізнаєшся, сама зрозумію, – остання цигарка допалюється, Розе сподівається, що ця хоча б остання за день.
– Навіть я не розумію іноді, що у неї в голові, вона століттями так живе – не дає дізнатися своїх справжніх емоцій, – все що Пак зараз може – розділити тупий біль, хоча б маленьку частинку з подругою.
– Взагалі то я хотіла покликати тебе на вечерю, – рука ніжно торкається обличчя Ліси, поправляє волосся, щоб на очі не спадало.
– Йди, я скоро прийду, – Манобан тяжко зітхає, відчуваючи, тягучий смак тютюну.
– Юнджи-яяяя перестань, –протяжно говорить Пак, захлинається сміхом.
– listen boy, my first love story, – Юнджи продовжує мовити якусь маячню, аби подругам було смішно.
Так намагаються кожного вечора, коли всі втомлені і настрою вже нема.
Вже краще так, разом і в теплі, маючи майже нічого. Кожен додає щось своє в цю роздроблену надію добра. Приносить промінчик тепла і навіть своїм повільним невдоволеним бурмотінням зранку показує – вони не самотні.
Якимось чином багато дівчат навчилися уживатися в одній маленькій кухні, бо вибору нема і роблять це зараз, жартуючи, вимкнули основне світло, залишили лиш пару ламп на підвіконні – така собі романтика, але їм інша зараз і не світить.
– Нанон, збери своє волосся у хвіст або іншим буде не зручно через це, – суворо говорить Розе, ставлячи тарілки на стіл.
– Добре, Онні, – дівчина слухається, спокійно заплітаючи волосся у косу.
Ця звичка зібраної зачіски залишиться у Розе напевно на те все довге життя, що буде далі.
Підлога неприємно скрипить при кожному кроці у маленькій кімнаті, але вже ніхто не зважає, готують свої місця біля невеличкого столу.
І розмова знову йде, не зупиняючись, всі поринають у діалог, жартують, продовжують обговорювати питання для дискусії, бо весело і важкий день треба закінчити хоча б так, щоб валитися на ліжко від втоми було приємніше.
– Так от, Пак Чімін, той що на філологічному факультеті вчиться, він ..досить приємний
– Невже це каже наша Юнджи
– Якщо це говорить Юнджи, то справді так і є, – мовить Дженні, беручи стакан тонкими пальцями.
Юнджи червоніє, не зважає, видає якусь не зрозумілу емоцію невдоволеного кота:
– Краще ви помовчали, – дує губи, бурмоче щось собі під ніс Мін Юнджи.
– Але ж він все таки хлопець
– І справді я якось не помітила, Міллі.
– Досить твого сарказму, він в тебе жахливий, Юнджи.
– Сарказм як раз прекрасний, просто ти не розумієш,– дівчина гордо піднімає голову, прибираючи пасма волосся за вуха.
– Я думаю Міллі хотіла тебе попередити, про всяк випадок, – Розе шось перебирає в тарілці, зазначає про себе, що той пакет з кров’ю був набагато смачніше.
– Чесно кажучи вони дивують мене до сих пір, просто будь обережна, Юнджи, добре ? – просить Дженні, ніяк не змінюючи своє спокійне і суворе обличчя.
– Ви ж помітили – я лише сказала, що він приємний …
Всі сміються з ситуації, продовжуючи їсти.
Кім подобається, що всім начхати хто якою рукою їсть і що, що п’є і як. Їй цього давно не вистачало, навіть через століття, розслабитися можна тільки зараз, не зовсім доречне слово для неї підібране, але по іншому і не скажеш.
Вечір посиденьок закінчується, всі прибирають за собою, збираючи посуд у раковину, дякують за їжу, повертаються до кімнат.
– Ти не бачила.. Манобан, нарешті з’явилася, сьогодні твоя черга по розкладу, – Дженні протирає стіл, дивлячись прямо у очі, цього погляду достатньо для Ліси щоб зомліти і ненавидіти її знову, можливо вампір про це здогадується в середині себе, як завжди по злому втішається.
– Розе Онні, можна тебе попросити…
– Ні, Розе не буде сьогодні мити за тебе, ти це зробиш сама, – Кім говорить знову суворо, дякує вищим силам, що на кухні більше нікого окрім них не залишилось.
– Тебе це не стосується, Дженні, – Манобан не збирається знову дозволяти з’їдати себе з кістками, хоч тут поб’ється задля справедливості.
– «Онні» для тебе не існує, чи я недочула, Лаліса ?
– Ні, ти все добре почула, ти ж вампір, гарно доходить, – переверетень намагається не дивитися в очі Дженні, бо розуміє що програє.
– Ти починаєш дратувати мене, – Кім вже більше не витримає, хай навіть Розе вичитує її, хай говорить суворо, жорстко про погану поведінку перед подругою, їй все одно, тому що Манобан справді дратує.
Вампір до найближчої стіни притискає, за горло бере і тепер Ліса по справжньому задихається, та до біса це все, хай втратить змогу дихати, якщо так старша ненавидить.
– Дженні не треба, будь ласка годі, – Пак тихо підходить, кладе руку на плече, намагається заспокоїти.
– Зачекай, Розе, – Кім нахиляється трохи нижче, незважаючи на менший від Ліси зріст, зараз саме переверетень в програшній позиції, вдихає запах – шоколад, котрий смачний, гарячий ллється в горло, забиває цукром чутливі рецептори, – Ніколи не забувай хто перед тобою, Манобан, – шепоче прямо біля вуха, проводить пальцем по горлу, де пульс б’ється, де свіжа кров тече і тим ідіотським шоколадом пахне.
Ці червоні гарні очі, в яких вона зараз втопиться, по справжньому повітря втратить на завжди, їй страшно, що більше не побачить, страшно, що не може перед нею силу показувати, бо Дженні, щоб її чорт побрав, не дає. Притискає зараз рукою за горло і навіть гаркнути не дає.
– Дженні, годі !
І пальці різко розтискаються, ворог спиною повертається, здавалося напасти не завадить, та Манобан не сміє, знає, що перед нею її смерть і кохання стоїть одночасно.