Терновий вінок

Як кажуть, Sam Smith нарешті оприлюднив “Unholy”, а Автор нарешті оприлюднив «Терновий вінок»

 

 

В свої двадцять сім років Ніколь Терещук була однією з найуспішніших спеціалістів у галузі юриспруденції та адвокатської діяльності для свого віку. І не тільки диплом Оксфордського університету був тому беззаперечним доказом. Чи курси перекладацької діяльності та лінгвістики, які вона взяла просто так, задля розваги, щоб підучити декілька мов. Бо юрист повинен знати хоча б дві міжнародні мови, тоді він буде класним спеціалістом. Чи, в кінці-кінців, півторарічний курс психології у тому ж університеті, що закінчився успішним захистом дисертації. Бо гарний юрист – гарний психолог. Ясно як білий день, як двічі по два – чотири. Практикувати вона почала з першого курсу, на всій швидкості врізаючись у світ судових засідань, законів, поправок, скарг та оскаржень. Це було її стихією, її пристрастю. За п’ять років навчання, досвіду назбиралось досить, щоб декілька вельми серйозних юридичних установ хотіли заполучити її з руками та ногами і пообіцяти контракт з п’ятьма нулями, медичною страховкою та гарантією працевлаштування років так на двадцять. 

            Але це зараз, у 2020-му, вона не жаліла себе, своїх сил, щоб побудувати кар’єру і затвердитись у своєму житті. Нині вона була сильною, неприступною та невідступною, досягаючи свого усіма можливими і неможливими шляхами. Це зараз вона озиралась на минуле з легкою посмішкою.

            Сиротою Ніка стала рано, їй було лише вісім. Вона майже не пам’ятала батьків, засновників адвокатської компанії «Justice», найдорожчої в Києві, які в офісі проживали основну частину свого життя. Та вона назавжди запам’ятала той жовтневий день, холодний дощ, пробираючий до кісток і сльози бабусі. Закарбувала в пам’яті жалісливі погляди дорослих, якихось знайомих, колег, що тримали в руках червоні троянди і всі, як один, були одягнуті в чорне. Здавалось, безтурботне дитинство закінчилось назавжди.

            Компанію переоформили спочатку на бабусю, а потім і на одного з найближчих друзів сім’ї. Ніка отримувала свій відсоток в якості гарних грошей, бізнес розширювався і дохід збільшувався з кожним роком. Та сама, ніяк не хотіла себе пов’язувати з цим місцем. Окрім самої суті. Закінчивши школу в Києві, беззаперечно обрала юридичну сферу, як метод заробітку на все подальше життя. Подавала документи у різні університети Європи, накопичена сума дозволяла розійтись не на жарт. Хотілось замахнутись на США, вона знала, що скажені та найкращі юристи виховуються у американських містах, на вулицях типу Уолл-Стріт, та бабуся прохала не їхати так далеко. Хотілось бачити онуку хоча б двічі на рік і мати можливість приїхати самій на відвідини не витрачаючи на один лише політ по дванадцять годин мінімум. Вибір пав на Британію, трохи чопорну, трохи холодну та сповнену університетами, коледжами і новими можливостями.

            В Оксфорді їх не жаліли. Починаючи з жорсткого відбору на початку, коли Ніколь провела майже місяць в дикому стресі, кожного разу нервово клікаючи на іконку електронної пошти, в очікуванні листа з підтвердженням і закінчуючи величезним тиском з боку викладачів, що мали за мету виховати стальний характер професіоналізму у своїх учнів. В кінці другого року навчання взяла додатковий курс з вивчення двох мов та культури: французьку та італійську. І коли французьку вона вивчала ще в школі в Україні, то італійську почала вивчати повністю з нуля. Це дало змогу стажуватися не лише в англомовних країнах, за плечима був досвід практики у французькому Марселі та італійській Флоренції. Це були два літа, коли вона не змогла повернутись в Україну на літні канікули і бабусі, найближчій для неї людини, її єдиному опікуну, довелось провідувати її самій. Роботи було багато, багато зустрічей, багато корисних знайомств, і Ніка намагалась не впустити жодну з таких можливостей. Вона брала вихідні, щоб показати бабусі і споглянути самій, архітектуру та мистецтво Франції, насолодитись морем та начастуватись досхочу місцевих страв в Італії. А потім, подібно до власних батьків, пропадала на засіданнях і в прохолодних офісах юридичних установ, поглинаючи інформацію 24/7 наче губка.

            Доля любила Ніколь. Вона наділила її впертістю, сильним характером, гнучким інтелектом і справжньою українською красою. І чоловіки велись на довге каштанове волосся, на глибокі, відьомські зелені очі, на ніжний, худорлявий стан. Притягувались до її обізнаності в багатьох сферах, до легкого почуття гумору, до м’якої та, водночас, пристрасної вдачі. Романи не затягувались надовго, бо вона по своїй суті, була перелітною пташкою, та були яскравими і не схожими один на одний. Ніка закохувалась легко, та коли надзвичайно швидко пізнавала людину, ставало більше нецікаво і вона розривала стосунки. Хотілось зустріти такого чоловіка, в якого б вона пірнула, наче в море, з головою і на саме дно, якого б вона вивчала днями і місяцями та всеодно до кінця так би і не пізнала. Так, іноді, чоловіки робили їй боляче, та це не було трагедіями, вартими шекспірівських п’єс, оклигувала вона за пару вечорів, під якийсь ненав’язливий сітком в поєднанні з фастфудом. Сім’ю вона не планувала і поки не хотіла, хоча обожнювала дітей і приділяла багато уваги малюкам своїх подруг, які вже встигли обзавестись домашнім вогнищем. Все ж, жертвувати кар’єрою, яку розвивати виявилось набагато легше, ніж стосунки, вона аж ніяк не збиралась.

            Розгадати глибини людських душ хотілось на професійному рівні, в книжках та на парах, як і все, до чого вона приходила у своєму житті. Курс психології було обрано з цією метою, у поєднанні з необхідністю краще орієнтуватися в майбутніх партнерах та клієнтах. Півтора роки вивчення установок та особливостей поведінки людей промайнули непомітно, Ніколь все ще поєднувала основне навчання з додатковим, і ознаменувалось захистом дисертації: «Психологічні дисгармонії особистості в особливих умовах професійної діяльності», де за основу вона взяла свою власну, юридичну спеціальність. За активної підтримки свого наукового керівника, вона переклала роботу на три мови (французьку, італійську та українську) і надрукувалась у декількох виданнях. З оригіналом довелось виступати тричі: на захисті, а також на щорічних студентських з’їздах-конференціях – у рідному Оксфорді та сусідньому Кембриджі.

            На момент випускного, Ніколь Терещук була успішною та освіченою особою, за плечами якої був великий багаж знань, досвіду та широка дорога можливостей.          

           

Та сам чорт потягнув її повернутись у Київ.

«С чем черт не шутит», саме так часто говорив Вова. Між Ніколь Терещук та Володимиром Зеленським було більше п’ятнадцяти років різниці, та він заборонив їй називати його абияк інакше, ніж це просте «Вова», бо знав її з дитинства. Його батьки, а в подальшому і сам він активно користувалися послугами компанії її батьків і близько десяти років тісно дружили сім’ями. Після загибелі батьків Ніки, він пропонував гроші, допомогу, абищо, щоб полегшити її участь. Він виказував співчуття і жалість, влаштовував їй вихідні у своєму родинному колі і піклувався, як міг. Він не нав’язував свого оточення, але просто у тяжкі моменти її життя опинявся поряд. Він був її другом.

            Минули роки, Ніка будувала життя. Так само спілкувалась з Вовою та його оточенням, слідкувала за його кар’єрою у шоу-бізнесі і іноді відвідувала його концерти, коли була в Києві. Вони зустрічались на вечірках в Україні, коли вона приїзжала туди на канікули та в Європі, коли він мав там гастролі. Він уважно слідкував за її навчанням та досягненнями і був вражений таким стрімким її ростом. Вітав з успіхами, розпитував про невдачі. Підтримував і дзвонив.

            А потім, наче враз, Вову точно потягнуло не туди, куди треба. Ніколь пам’ятає той Новий рік і його звернення, де він впевнено заявляв, що йде у президенти, йде у велику політику і хоче змінити країну. От чого-чого, та такого вона вже точно не очікувала. Тоді вона святкувала в Британії, та за українським часом і пам’ятала, як сірник, яким вона збиралась підпалити папірець з написаним на ньому бажанням, обпік їй палець, поки вона з відкритим від подиву ротом, слухала слова того дурнуватого базікала.

            Ніка не могла дочекатись ранку, щоб подзвонити і розказати усе, що вона думає про Зеленського. Пробувала вона додзвонитись й вночі, та оператор вперто відмовлявся їх з’єднувати. Видно, таких як вона, активістів, що захотіли пояснити йому який він дурак-дурацький, виявилося більше ніж треба.

            Та ж коли вона додзвонилась… вона й не знала, що може так влучно сипати дефініціями і юридичними термінами. Вона відговорювала його як могла, просила туди не сунутись, обіграти все як жарт, ну, подумаєш, ніхто ж навіть не здивується! Та Вову дійсно наче підмінили: серйозний тон, беззаперечні аргументи і повна відсутність ранкового післяноворічного похмілля в голосі. Наче й не святкував зовсім. Ніколь тоді тільки посміхнулась єхидно: чистиш історію від скандалів вже наперед чи що? А наостанок майбутній президент (йди ти зі своїми амбіціями куди подалі, Вова!) серйозно заявив, що хоче, щоб вона працювала разом з ним у перспективі. Якщо вибори виграє, звичайно. Побажав у новому році щастя-здоров’я, пообіцяв передзвонити пізніше і розпрощався.

            Ніка так сильно стиснула щелепу, що здається заскрипіло. До такої підстави їй життя не готувало. Від цієї авантюри віяло чимось недобрим, чимось поганим, а вона звикла довіряти своїй інтуїції. Завдяки своїй роботі вона вже встигла тісно поспілкуватися з політичним світом декількох країн і вже точно не хотіла, щоб рідна людина (а за стільки років знайомства він був майже членом її сім’ї), туди вляпалась по саме не хочу. За кулуарами та на закритих вечірках ширились чутки та таємниці, друзі за спиною плели інтриги один проти одного і майже у кожного за спиною був якщо не злочин то грішок-два, точно. Її нудило від політиків, та це було основне джерело її майбутнього заробітку, крупна риба, варто лише прикормити. Тож вона кружляла між них, мило хихотіла над несмішними жартами, ніколи нічого не пила і уважно слухала їхній шепіт. Тому багато знала.

            І з того, що знала, була впевнена – нічого йому робити в тому світі. Не з його наївним бажанням все змінити, не з його вмінням доводити кожну справу до кінця, не з його талантом знаходити винних і карати їх чесно. Чесність… ось цього в політичному світі вона не бачила вже давно. Там завжди грали не по правилам.

            Основне правило гри – ніяких правил.

            А потім закрутилось. Масштабна всеукраїнська виборча кампанія, агітація, влучні гасла, ролики-звертання, що чіпляли за живе і сам Вова, що впевненим кроком простував прямо до воріт пекла. Вона не розуміла, навіщо йому це було потрібно. Невже так нудно було тримати в руках один з наймогутніших бізнесів країни, сміятися і стрибати по сцені? Він вважав Квартал своєю сім’єю, як можна було покинути цю сім’ю? Почуттям обов’язку перед державою?  І куди ти поліз, та ж навіть менеджера першої ланки в офіс без досвіду не беруть, а ти одразу, в президенти?

            Ніколь кричала, просила, молила одуматися, а потім здалась і змирилась. Коротше, пройшла всі стадії психологічної втрати за вкрай короткий термін. Не вдалося переконати, доведеться підтримувати ту авантюру, якою б безглуздою вона їй не здавалась. Бо якою б впертою вона б не була, скільки б розривних фактів не наводила, Вова все уважно вислуховував, наче погоджувався, а потім серйозно заявляв, що не відступиться і як ні в чому не бувало, питав як її справи.

            Саме ці події передували величезній вечірці у квітні 2019-го. Коли Ніка вже не рахувала кількість склянок дурного персикового шампанського (і хто її надоумив потягти саме його, тепер навіть не зміниш на інший напій!), терпіла дратуючий головний біль і намагалась якомога ввічливіше відшивати надокучливих кавалерів, які наче сказилися, так хотіли запросити на танець «заморську гостю». Вечірку, присвячену перемозі Володимира Зеленського на виборах Президента України 2019 року.

            Вова був щасливий, Вова наче літав над землею, своїм зовнішнім виглядом показуючи усім: бачите? я казав вам, а ви не вірили! Він, не зважаючи на слабкі відговорки Ніки, що вона не хоче, потягнув її танцювати, а вона лише слабко посміхалась. За усмішками вона ховала стурбованість, страх перед завтра. Заспокоювало враження, що Вова точно знає, що робить. А він, міцно тримаючи її за талію і обпалюючи диханням з присмаком віскі тараторив про те, що це найкращий день в його житті, який він щасливий, що вона знайшла час і прилетіла сюди, казав, як багато хоче усього змінити в країні. Ніка зачудовано слухала, а перед очима бачила кого завгодно – коміка, актора, сценариста, бізнесмена, друга, в кінці-кінців, але точно не політика.

            Вечір тягнувся лимонною карамелькою – і кисло, і так смачно водночас. Вова з сім’єю майже не відпускали Ніколь з власного поля зору, наче побоювались, що вона засумує, чи, ще гірше, втече. Знайомства продовжувались, вона прийняла декілька запрошень на танець і ще більше – візиток. Плюнула на ігристе – і обережно відпивала з товстої склянки чистий віскі. Головний біль десь дівся. Десь вже після другої ночі, коли гості потомилися (а деякі переборщили з шампанським) і почали з’являтися різноманітні ідеї щодо варіантів продовження та місць, де це продовження можна втілити, Ніколь рішуче викликала таксі. Літак назад, в Британію був лише по обіді, та окрім сходити в гарячий душ і виспатись, вона планувала вичитати свою дисертацію ще декілька разів, щоб внест за потребою необхідні правки. Вона швиденько знайшла сімейство Зеленських та ще хвилин п’ять відмовлялась від їхніх пропозицій відвести до готелю, казала, що викликала таксі, і їм самим не заважало б пошвидше добратись додому і знову й знову вітала нового Президента.

            Вова тоді міцно обійняв її на прощання, уточнив її контакти, розпитав, що планує робити після випускного. Нагадав, що в будь-який час буде чекати на неї тут і розраховує на її кандидатуру. Вона відповіла, що має плани мінімум на місяців дев’ять наперед, планує попрацювати у знайомого в Швейцарській адвокатській компанії. Але пообіцяла, що подумає над його пропозицією.           

            Наступного дня, вже в літаку Ніколь ніяк не могла знайти свій годинник. Вона очікувано проспала, бо самонадіяно вимкнула всі будильники. Голова розривалась від болю, і Ніка вже втомилась рахувати, скільки прокльонів відправила за останні 12 годин в адресу нещасного персикового шампанського. Збирала речі швидко, бо запізнювалась, і тільки зараз згадала, що забула застібнути кишеню в своїй сумці. Скоріше всього, саме тоді і випав той годинник. Стало трохи сумно, він їй дійсно подобався. Лівій руці наче чогось не вистачало.

            Та Ніку турбувало зовсім не це. Вона згадала давно забуту приказку: хочеш повернутися – залиш в цьому місці особисту річ.

Впродовж наступних восьми місяців у Швейцарії Ніка чула голос Вови Зеленського по телефону вісім разів. По разу на кожен місяць. Що поробиш: її друг тепер президент, і вона розуміла, що й той один дзвінок вартував якоїсь незакінченої або перенесеної справи або відміну важливої зустрічі. Та говорили вони довго, детально, випитуючи справи один одного, вислуховуючи новини та проблеми. Голоси були різними – веселими та сумними, тихими чи голосними, та кожен розумів одне: вони невідворотно змінюються завдяки обставинам та самому життю. Вову розмотувало від держсправ та загального незадовільного стану країни (напряму нічого не говорив, та Ніколь уважно слідкувала за його заявами у ЗМІ), а дівчину роздирали на частини судові засідання, адвокатська практика та додаткові курси юридичної освіти у приватних педагогів. У неї майже не було вихідних і повноцінних вісім годин на поспати. Ніколь наче відчувала: за цей короткий термін треба встигнути багато, потім не буде можливості. А чому її не буде, пояснити не могла.

            Політика, від якої вона так стрімко втікала до цих пір, наздогнала її на повній швидкості. Все більше було знайомств, все частіше вона виступала не адвокатом, а спрямовувала свій ораторський талант у мистецтво дипломатії, вибудовування відповідних зв’язків та схем. Нею захоплювались і пропонували шалені гонорари за виконану роботу. Вона на все погоджувалась, сама того не помічаючи, як затягує на самісіньке дно. Вона гналась за азартом,  за успіхом, за визнанням, не зупинялась ні перед чим, вигризаючи повагу перед усіма, хто смів засумніватися в краплі її некомпетентності. Інколи перед сном, пару хвилин споглядаючи своє обличчя у дзеркалі вона давала собі волю і вражалась, як сильно її змінила її ж робота. Вона дивилась і не бачила більше тієї дівчинки, студентки-практикантки, яка бігала влітку на засідання, а опісля ввечері кокетливо тягнула келих вина десь у місцевому ресторанчику. Все було легко і складно водночас. І мабуть сходити б їй до психолога або спробувати хоч поплакати та коли б знайти на це час? І навіщо взагалі думати про таке, адже все йшло добре?

            В лютому 2020-го, на дев’ятий місяць її стажування пролунав дев’ятий дзвінок. Телефонували з Офісу Президента України, а HR-ом виступав сам Володимир Зеленський. Ніколь відверто веселилась, коли він нудно розпитував про роботу, про погоду, про її особисті справи, ледь не спитав, що вона сьогодні їла та все не переходив до основного. А вона знала, чого він хотів і чого дзвонив, посміхалась у телефон і вичікувала. Довго розказувала про свої успіхи, ляпнула про цілюще гірське повітря і що часто лягає спати пізніше другої ночі. Коли вона почала розмову про бажання завести кота, Вова плюнув і не витримав, рішуче заявивши, що вона йому потрібна. От нема таких юристів як ти, усіх зібрав, тебе ще треба. Наче історія з іграшками в шоколадних яйцях Кіндер Сюрприз. Одна, рідкісна фігурка і ніяк не попадеться.

            Вирішувалась її доля, а вона думала про шоколадні яйця. Недопустимо, як на неї та вона не могла себе стримати. І наче й тягнуло повернутись на батьківщину, і перспективка була неабияка та щось всеодно насторожувало. Можливо та збірна солянка, яку він зібрав довкола себе в тому Офісі, можливо небажання полишати свою зону комфорту, Ніка точно не знала. Як і не знала точно, чи потягне співпрацю з людьми, що можуть дуже скоро стати її колегами.

            Це був справжнісінький такий собі феномен: вона не мала навиків роботи з українцями. За роки практики вона працювала з британцями, французами, швейцарцями, італійцями… Вона знала як вони думають, як відчувають, чого хочуть. Маніпулювала, коли це було вигідно чи потрібно. Та вона ніколи не працювала з такими як сама. І побоювалась, якою ціною для неї стане підтримка юридичної безпеки в Офісі Президента України.

            Вона ще б довго літала у своїх роздумах, аби Володимир не почав голосно алокати, перевіряючи, чи не зник зв’язок. Вона запевнила його, що все добре, вона все почула і зрозуміла і попросила часу на налагодження справ. Пообіцяла йому і, в першу чергу собі, що хоча б спробує, а там буде видно. Адже і не таке переживали чи не так?

Музика до частини:

Billy Lockett – Hard Act To Follow

Bebe Rexha – Break My Heart Myself

KHAYAT – Темно

Листопад 2021 року.

 

             - Міша, ти можеш, бляха, заткнутись там, у своїй барлозі, і не волати так сильно?! – Ніколь з усієї сили кинула папку у протилежну стіну свого кабінету. Пам’ятаєте про нервовий зрив, який йшов бонусом до роботи в Офісі Президента? Дівчина вже втомилась рахувати, яким був цей. За стіною щось буркнуло, почулись тихі кроки та звук відчинення дверей. Слідом в її тихенько постукали.

             - Не кидай нічого, я здаюсь! – у просвіт ледь показалась усміхнена і ні разу не винувата фізіономія Михайла Михайловича Подоляка, радника Керівника Офісу Президента, журналіста, антикризисного менеджера, радника Офісу Президента і великої занози в одному місті для Ніколь. Найкращого друга, короче.

             - Була б жага витрачати державне майно, - невдоволено буркнули у відповідь. – Міша, друга ночі, в мене завтра, а, ні, вже сьогодні партнери з Чехії, документи не вичитані, нічого не готово, про кінцеві тижневі звіти я взагалі мовчу, а ти базар вирішив влаштувати! Кого ти сюди привів так пізно? В тебе совість є?

            - Вибач, я забув, що ти ще тут. Думав, сам лишився ночувати, - Міша змінив теплу посмішку на майже винуватий вираз обличчя і, нарешті, зайшов в кабінет і причинив двері. – Багато було справ вдень, прийшлось співбесіду перенести на пізній час.

            Дівчина занадто різко підвелась з-за столу і пройшла до протилежної стіни реанімувати багатостраждальну папку. Вона ще була потрібна і не заслужила таких страждань, ставши просто жертвою обставин. Від занадто різкого руху, Міша відступив назад, до дверей, що викликало посмішку. Хіба можна було на нього злитись хоч за щось?

            - І кого ти там співбесідуєш в такий пізній час? Знаю я такі співбесіди. Ану дихни!

            Міша захихотів.

            - Та ну чесно, чого ти! Набираємо в штат нових радників. Розширяємось! Хіба погано?

            - Міша, якщо тобі потрібно носити каву і розбирати твій вічний бардак на робочому столі, така вакансія називається не «радник», а помічник, асистент, секретар чи просто прибиральниця. Наскільки я знаю, в нас є і ті, і інші, навіть треті і четверті, - пройшовши повз на ходу випалила Ніка. – І з яких пір ти спілкуєшся з новими радниками? Я думала, головний у нас все ще Андрій Борисович.

            Міша картинно схопився за серце і з багатостраждальним виразом обличчя опустився в крісло біля столу.

            - Компрометуєш мене після всього, що між нами було? – і ображено глянув на неї своїми великими карими очима. Ну точно, Кіт зі Шреку. Ніка не втрималась і розсміялась.

            У двері знову тихенько постукали. Дівчина закотила очі і вимучено промовила, - Так, заходьте, - не вийде в неї сьогодні допрацювати.

            До кабінету буквально вплив високий, симпатичний чоловік. «Кандидат на нового радника» дійсно виглядав винувато і, на відміну від Міші, який розплився у кріслі і давився смішками, щиро збирався вибачатися. Легко причинивши за собою двері він все ж залишився стояти на місці і уважно поглянув  на всіх присутніх.

            -  Вибачте, це я став виною шуму, що вас потурбував. Ми дійсно думали, що в офісі вже нікого немає, - і глянув темними очима, наче прямо в душу. Дивився аж занадто уважно, наче вивчав міміку та аналізував будь-яку зміну у виразах обличчя. «Ну от, докотилась, тебе вже за істеричку вважають», - якось промайнуло на периферії думок.

            Ніка лише відмахнулась.

            - О, та нічого. То не ваша вина. Просто Михайло Михайлович не вміє користуватись годинником. Уявіть, як його сусідам живеться.

            - Ей!

            Чоловік посміхнувся широко та відкрито і наблизився до столу. Щось було в ньому таке…інтригуюче, що привертало увагу. Рухався граційно, а очей не відводив, наче справжнісінький хижак. Одягнутий у темно-синій діловий костюм і чорну водолазку. Синій йому відверто личив, і Ніколь задумалась на хвилину, що він це також точно знає. З віком визначитись було важче, та промінчики зморшок біля очей видавали, що йому точно за сорок. Цікавий фрукт. Ніколь мимохіть здригнулась. А може варто було б припинити аналізувати незнайомців і просто поїхати додому поспати?

            - Мене звати Олексій Арестович. Мабуть, радник офісу, а може ні – вже як пощастить, - і він протягнув руку.

            - Я – Ніколь Терещук, юридичне забезпечення цього вар’єте, - Ніка посміхнулась і протягнула руку назустріч. Міша знову пирснув зі сміху. 

            Рука Олексія була теплою та м’якою і стиснула її долоню ледь-ледь, та було відчуття, що за потреби, може бути сильною та рвучкою. Метал каблучок на пальцях чоловіка холодив теплу руку дівчини і вона не втрималась: мізинець, вказівний та великий пальці – можливо біле золото, але скоріш за все, просте срібло. Ніка мала дурну звичку, у всіх видивлятись слід від каблучки на безіменному пальці. Так, простий інтерес. У нього каблучки не було.

            - Ніколь – дуже гарне ім’я. Грецьке, якщо не помиляюсь? – Олексій знову блиснув очима, уважно вдивляючись. Міша знайшов гіпнотизера чи що?

            - Ви праві. «Перемога людини» - якщо дослівно, – дівчина втомлено сіла назад на своє місце.

            - А мені при знайомстві ти сказала, що воно означає: «пішов нахуй, Міша»!

            - Бо ти занадто старий, щоб загуглити самотужки!

            Обличчя Олексія здивовано витягнулось і він ледве стримувався, щоб знову не посміхнутися. Міша показово-ображено підвівся з крісла, де, судячи з його пози, збирався лягати спати, не інакше, і рішуче попрямував до дверей.

            - Ходімо, Олексію Миколайовичу, у нас розмова ще не закінчена. І нам тут не раді.

            - Міша, вимітайся з мого кабінету, поки живий зі своїми коментарями!

            Його сміх лунав вже з коридору.

            - Прошу вибачення ще раз. Було дуже приємно з вами познайомитись, Ніколь. Доброї ночі.

            - Навзаєм, Олексію.

            Двері тихо скрипнули і зачинились. Настала така довгождана тиша.

            Вже пізніше, коли стрілки годинника невпинно наближались до третьої години ночі, а Ніколь задрімала прямо на стосі документів, її плече хтось легенько потряс.

            - Вставай, соню, - Міша дивився лагідно і посміхався кутиком губ. – Негоже такій прекрасній дівчині спати прямо в офісі на документах. Вставай, я відвезу тебе.

            - Мішаааааа, - невдоволено протягнула Ніка і втомлено потерла обличчя. – Оставь меня здесь и уходи – у тебя ещё есть шанс спастись… - і лукаво глянула з-під лоба.

            - Ну все, сама нарвалась, - Міша рвучко потягнув на себе папки, на які дівчина все ще спиралась ліктями, сонно позіхаючи. Руки боляче вдарились об поверхню столу, а Міші вже й слід простиг. Ніка лише втомлено зітхнула. Ну от скільки йому років? П’ятнадцять? Двадцять п’ять?

            - Міша, в твої руках конфіденційна інформація країни! – встала з крісла і поправила піджак. – Мішаня, я Єрмаку розкажу, що ти державну таємницю вкрав! – швиденько зібрала в сумку свої речі. – Михайло Михайлович, згідно з законом про збереження та нерозголошення внутрішньої інформації держави, ви будете засуджені і депортовані ще й з України! – телефон знайшовся на краю столу, під паперами на підпис. Вимкнувши світло, Ніка нарешті вийшла з кабінету і попрямувала на офісну парковку.

            Листопад лютував холодним дощем і крижаним вітром, що пронизував до кісток і жбурлявся осіннім листям. На парковці майже не було авто (всі нормальні працівники вже бачили десятий сон у себе в ліжку, а не на документах, ага!) і Ніколь з сумом поглянула на свою ауді. Ні, вона точно не в тому стані, щоб вести авто. Доведеться вранці на роботу їхати на таксі. Кутаючись у незастібнуте пальто, вона рішуче попрямувала до яскравих фар чорного мерседеса поруч. Мовчки сіла в салон на сусіднє поруч з водійським і пристебнула пасок.

            - Тримай свої таємниці і, дивись, не згуби, - на коліна приземлились її папки, а Міша завів двигун.

            - Фу, як грубо, - навіть не повертаючи голови, Ніка почала активно щось шукати у бардачку. Вона точно їх тут залишала позавчора, коли Міша її підвозив на ділову зустріч в обід. Ага! Почата пачка стіків нарешті знайшлась серед інших речей. У Міші взагалі повсюди царював «творчий бардак», як вона лагідно його називала та він почував себе комфортно в ньому, орієнтуючись набагато легше, ніж в строгому порядку, який так любила Ніколь. Відшукавши сам айкос та вставивши стік, вона полегшено затягнулась після характерної вібрації пристрою.

            Київ пролітав за вікном вогниками поодиноких авто та придорожніх ліхтарів. Вони їхали повільно, через дощ, та дівчина не заперечувала, повільно випускаючи дим з легень і спостерігаючи за картинкою у вікно. Хотілось теплого чаю і виспатись. Так щоб дня на три і вимкнути усі пристрої зв’язку. Офіс працював круглу добу, усі, хто були посвячені у «таємницю» мали ненормований робочий день і виконували обов’язки кількох спеціалістів водночас. Сама Ніколь крім юридичного амплуа спілкувалась і дипломатично виманювала у іноземних партнерів для своєї країни найважливіший ресурс – зброю. Вони були за крок від війни і жили в очікуванні: невідворотного, страшного і неминучого. Хотілось вірити у краще, що все обійдеться, але вона відчувала – не цього разу.

            - Все добре? – тихо спитав Міша.

            - Так. Просто дуже втомилась.

 

***

 

            З Михайлом Михайловичем Подоляком Ніколь познайомилась у перші дні своєї роботи в Офісі: вони прийшли туди майже разом, з розривом в декілька днів – у квітні 2020-го. Він викликав двояке враження: чоловік з досить милою зовнішністю і надзвичайно жорстким характером. Він був журналістом від голови і до самісіньких п’ят: скандальним, дотошним і прямим у своїх твердженнях. Один з тих складних людей, з якими вона боялася співпрацювати – неоднозначний, депортований з Білорусі, з таємницями за плечима. Таких хотілось остерігатися, від таких очікуєш якихось вибриків або ножа в спину. Їм дали сусідні кабінети «до лучших времён» і Ніка перші тижні тишком підслуховувала уривки його роботи. Стіни були тонкими, а в неї був гострий слух зроду, що не раз виручав в студентські роки на закритих іноземних раутах. То ж вона слухала, як Міша працює з підопічними, з помічниками, з журналістами, а сама помалу впізнавала в ньому себе: амбіційну і ладну на все, щоб довести свою правоту. З перших днів їй здавалось, Міша працює проти Офісу і заради власної самореклами, але потім вона зрозуміла – Міша працює на Офіс, і в першу чергу – на Вову. 

            Їхні обов’язки тісно переплелись: Ніколь відповідала за юридично правильні висловлювання групи Офісу і Міші в тому числі, за невихід поза рамки законів про інформаційну безпеку і  таємницю, згладжувала юридичні вугли, коли стички все ж таки ставались. Спочатку спілкувались вони виключно у діловому тоні, більше документарно або ж електронними листами: Ніка часто приймала в своєму кабінеті іноземних партнерів і не мала навіть помічників, повністю обмеживши доступ до своєї діяльності. Крім того, вона почувала себе впевнено лише на своїй території, а бігати в сусідній чужий кабінет, наче до якогось начальства на виправдовування, вона точно не збиралась. Вова ясно дав зрозуміти їй ще в перший день, чого чекає від її роботи і не висловив ніяких обмежень у варіантах її виконання: головне, щоб був результат. Тож вона скидала інформаційні відредаговані листи на електронну пошту, передавала чужими помічниками документи, вичитані та завізировані особисто, з кольоровими маркерами та стікерами і рідко приймала на особисті консультації, надаючи перевагу проведенню щотижневих тренінгів та зборів на вимогу. Колег такий розклад повністю влаштовував та поза дверима тягнулися чутки про деяку відлюдькуватість і ізольованість першого юриста Офісу Президента. Не те, щоб Ніку це зачіпало, але розкидуватися довірою вона не звикла. Особливо з погіршенням стану державної безпеки у цих же стінах.

            На відміну від Ніколь, до якої ставились посередницьки, не погано і не добре, просто не знаючи нічого лишнього і не маючи можливість щось таке знайти, Мішу мало хто любив в Офісі, і ще менше – в інформаційних колах. Вона чула, як спільні знайомі шепочуться і косо зиркають в його бік – депортований, зі скандальною репутацією, з неоднозначними мотивами – все це було на поверхні – візьми і зачепись. А Міші було наче з гуся вода – він продовжував розкидатися жорсткими коментарями, строчив у твітер та фейсбук, дориваючись та висміюючи, а на зборах у Єрмака не давав вставити і слова нікому, спопеляючи поглядом. Здається, наче він нікого не боявся і навіть не намагався по-іншому вирішити спори, ледь відчував слабину з боку конкурента – роздирав словами. Ніка слухала уривки розмов з кабінету поряд, і ловила себе на думці – що їй ще вчитись та вчитись до такого.

            Мабуть, минуло близько двох місяців з їхнього приходу в офіс. Вже точно було літо, темніло пізніше, а вікна можна було відчиняти навстіж – щоб свіже та прохолодне повітря наповнювало кабінет. Ніка знову затрималась на роботі допізна: потрібно було зробити для Вови виписку законів з Конституції (він знову там хотів щось міняти та виправляти) і вона хотіла доробити все сьогодні. До того ж, Ніколь сама розраховувала свій робочий день, приїзжала в офіс до дванадцятої але не пізніше і затримувалась до будь-якого часу. Бувало й ночувала на роботі. Вночі працювалось краще: ніхто не шумів, не гупав в коридорі і не вривався до кабінету з «терміновими» проханнями. Таких було мало, все ж Ніка тримала свої принципи щодо приватних зустрічей жорстко, але деяким людям відмовляти було не можна.

            Вона встала з-за столу і солодко потягнулась, розминаючи м’язи шиї та рук. Треба було б повернутися в спортзал, подібний спосіб життя дуже швидко міг заподіяти великої шкоди. Пройшовшись кабінетом, вона зупинилась біля великого вікна, спостерігаючи за вечірніми вогнями. На місто вже опустилась темрява, тільки було чутно далекі відголоски транспорту, гомін людей і шепіт вітру. Очі злипались і хотілось кави. Дівчина вирішила прогулятись до кавової машини на сусідньому поверсі у кафетерії: вона вже не вивозила ту розчинну хрінь, якою часто бавилась за браком часу. У неї в кабінеті був лише чайник і кулер з водою, і вона всерйоз думала купити собі власну кавову машину, щоб пити хорошу каву. Але відговорювала себе - Єрмак тоді взагалі розлінується і буде бігати до неї в кабінет, а не на сусідній поверх по східцям. Бо ж той такий – одразу внюхає що і де з’явилося новенького. А вона точно цього не хотіла. По-перше, Андрій Борисович повинен підтримувати форму, займаючись східцевим фітнесом, по-друге – вона не горіла перспективою споглядати його занадто часто у себе.

            Ніколь посміхнулась власним думкам і рішуче вирушила за жаданою кавою. Вже в коридорі ледь не зіштовхнулась з таким же сонним Мішою Подоляком – той зосереджено ніс одразу дві порції кави і не відривав від них погляду. Видно – запасався.

            - Ой! Привіт, - у Міші був вигляд, наче він зустрів привида. Ніка пожалкувала, що перед виходом не подивилась на себе в дзеркало. Мало що йому там могло привидітись.

- Не знав, що тут так пізно хтось є з наших.

            - Як бачиш, - дівчина посміхнулась і кивнула на каву. – Допомогти?

            - Якщо хочеш, я поділюсь, - він одразу простягнув один з паперових стаканчиків їй.    – Сама ж теж за кавою зібралась?

            - Так. Дуже дякую, виручив, - Ніка вдячно прийняла напій з його рук і відразу зробила ковток. Чистий американо, солодкий і міцний. Вона аж примружила очі від задоволення. А в нього гарний смак на каву.

            - Слухай, я тут запитати хотів… ти сильно зайнята зараз? – Міша також відпив і поглянув на неї.

            - Є трохи та ти приніс мені каву, тож я, що поробиш, спробую викроїти тобі трошки часу.

            - Чудово! - Мішин погляд враз став приречено сумним. – Я абсолютно нічого не розумію в твоїх останніх правках!

            Вони просиділи півночі над документами, які приніс Міша і ще тричі ходили по каву. Спілкуватися з ним виявилось легко, Міша вмів слухати та ставити правильні питання, коли перед ним знаходилась людина дійсно компетентніша за нього. Ніка розкидала по поличкам аргументи, апелюючи до букви закону і чи не вперше з квітня почувала себе затишно у діалозі. І час йшов швидко. Вони незчулись, як перевалило на четверту ранку і потрібно було хоч спробувати побувати вдома. Тоді вона відмовилась від пропозиції Міші підвезти її, викликавши собі таксі і зсилаючись на нераціональність гасати по всьому Києву в такий ранній час (Міша жив на окраїні, у приватному будинку, а вона на Печерську у власній квартирі).

            А наступного дня, вже пообіді Міша знову вперся в її кабінет з кавою і черговими «незрозумілими юридичними правками». І з тих пір Ніколь забула про своє бажання купити кавову машину. Їй було з ким ходити за кавою на сусідній поверх.

 

***

 

            - Отже, знайшов собі нового друга? – очі Міші здивовано округлились і він трохи різко загальмував на перехресті, чекаючи на зелений сигнал світлофору. – Знаешь, как говорят: старый друг лучше новых двух… А ти он як зі мною. Я чула, як тепло ви спілкувалися… Ай, Михайло Михайловичу, ви розбили мені серце.

            До чоловіка доходило довго, бо втома брала своє. Та коли все ж дійшло, він дзвінко засміявся і рушив з місця.

            - Твоєї отрути, Нікуся, вистачить, щоб вбити половину цього міста!

            - Дивно, а я думала – твоєї.

            - Вам потрібно познайомитися з Льошею ближче. Я взагалі здивований, що ти нічого не знаєш про ТКГ. Він один із речників там.

            - Єрмак обмежив мені доступ до цієї інформації, бо там знаходяться цікаві відповіді на мої запитання, я думаю. Мабуть, «жаліє». Сама я запитів не подавала, бо своєї роботи вже по горло. Ще з вашою шайкою піздунів-фантастів не вистачало розбиратися.

            - Справедливо. Та всеодно, дай йому шанс.

            - З чого це раптом? Міша, ти мене чи не сватати різко захотів? Скажу одразу – ідея хєрня! В мене вже є один старий дід під боком, який страждає деменцією очевидно, бо забуває, що його діловий простір для роботи по-сусідству, а не в моєму кабінеті!

            - По-перше, сватати тебе – собі дорожче. Я не готовий бути хоч не прямо, але причетним до мученицької загибелі людини від твого сарказму. По-друге, Олексій молодший за мене, йому лише сорок шість. По-третє, наші з тобою дії зараз занадто споріднені, щоб сидіти в різних кабінетах. Згадай, чи давно ти в мене на дивані дрихла півночі? По-четверте…

             - Міша, давай завтра у письмовому вигляді, бо я відчуваю, що це надовго.

            Міша вперто продовжував.

            - По-четверте, Олексій всебічно розвинена особистість. Багато освіт, багато досвіду, військовий розвідник, блогер і власна школа навіть є. Вам буде цікаво, повір. По-п’яте, поки що він працюватиме в моєму кабінеті, тому тобі прийдеться змиритися, що він мелькатиме перед твоїми очима навіть частіше, ніж я. От, я закінчив, дякую, - Міша повернувся з абсолютно серйозним виразом обличчя і легко кивнув головою в знак вдячності за те що його вислухали. Ніка вирішила поки опустити той факт, що у Міші з’явився «співмешканець» і якось влучно кинути чергову шпильку з цього приводу (просто не могла обрати найкращу з них) і вчепилась до іншого.

            - А яка в нього школа, Міш? Він навчає людей писати свої пости в соціальні мережі так, щоб потім весь юридичний відділ Офісу Президента не сидів, тримаючись за голови, ошаліло розмірковуючи, як те все виправити? То б пішов вже хоч до нього чи шо.

            - Зараз підеш пішки.

            - А ти лишній раз підтвердиш, що передивився дешевих мелодрам.

            - Ні, ну це вже ні в які рамки! – Михайло легенько вдарив обома руками по керму і вони обоє засміялися. І якось враз стало легше. Наче над ними не висіло дамоклевим мечем темне майбутнє. Наче знову все було як раніше, рік тому, коли вони були просто друзями, просто колегами, які не знали тих таємниць, які знали зараз. Наче не проживали кожен день в очікуванні. Як молоточок маятника хиталися їхні долі: так або ні, сьогодні чи завтра, підуть, не підуть…

            Авто зупинилось біля багатоповерхівки, в якій жила Ніколь. Вона купила тут квартиру по приїзду в Київ, не особливо заморочуючись і вимотуючи нерви довгим підбором. Новобудівля, зручна в розташуванні, недалеко від роботи. Нешумні сусіди або їх відсутність і однієї, максимом двох кімнат вистачить з головою. Вона не любила жити у великому просторі наодинці, це виглядало нелогічно і навіювало тугу. Он, Міша пропонував вже декілька разів купити сусідній з ним будинок, навіть обіцяв усі домовленості взяти на себе, та щоб вона робила у великому двоповерховому домі сама?

            Коли залишилась би наодинці зі своїми думками…

            - Я завтра буду пізніше на роботі, - голос був хрипкий та втомлений. Припіднятий настрій від їхнього сміху вивітрився вслід за димом айкосу. – Зустріч з чехами призначена на третю по обіді і я хочу виспатись. Єрмаку напишу сама, та раптом забуде (а вони обоє знали, що забуде), нагадаєш йому, він тільки тебе слухає. Всі потрібні йому документи я залишила в тебе на столі. Чорна папка.

            Міша дивився якось надто уважно і мовчав. Наче хотів щось сказати та не наважувався. У Ніки не було сил ні на що, вона була згодна заснути прямо тут, настільки була втомлена лише думками про десять сходинок до під’їзду, пошуку ключа від дверей, виклику ліфта, відчинення вхідних дверей…

            - Добраніч, Міш. Дякую, що підвіз.

            Вона відчинила дверцята і не чекаючи відповіді, пішла, переступаючи свої десять сходинок додому. Вже на останній її наздогнав Міша.

            - Ніколь, зажди!

            Ого, повне ім’я. Розмова намічається серйозна.

            - Я хотів сказати… - і замовк. Переступив з ноги на ногу і поморщився від холодних крапель дощу, які закрадались під одяг, – якщо тобі захочеться поговорити, знай, ти можеш поговорити зі мною. Про будь-що. Щоб тебе не турбувало, щоб не тривожило – не тримай у собі. Я твій друг. Не давай усьому, що відбувається затягнути себе на саме дно. Добре?

            Ніка мовчала. Вона не знала, що відповісти, бо допоки Міша не озвучив можливість серйозних розмов «по душам», вона й не розуміла, потрібно це їй чи ні. Не знала й зараз. Варто було розібратись в собі, та на це просто не було часу. Вона тихо зітхнула.

            - Дякую, Міш. Та все дійсно нормально. Ти допомагаєш вже своєю присутністю. Більшого мені й не треба.

            Михайло ніжно притягнув її до себе і обійняв.

            - Хотів би я в половину так гарно брехати, як це робиш ти, красуне.

            Дощ шаленів, краплями вбиваючись в дахи будівель. Ніч здавалась нескінченною.

           

Господи, дай мені сил не заплакати…

Музика до частини:

Labrinth & Zendaya – All For Us

KHAYAT – Говорила

Ari Abdul – Babydoll

 

            Коли Ніка піднімалась на свій поверх у кабіні ліфту, вона мала багато планів по приходу додому. Роздягнутися, сходити в душ, ввімкнути камін для затишку, щось поїсти і випити гарячого чаю, лягти в ліжко і може навіть перечитати документи до завтрашньої зустрічі… Коли Ніка зачинила вхідні двері, сил лишилось лише на повільно сповзти по стінці вниз, втупитися лобом у свої коліна і тихенько знесилено простогнати. Міша був правий в усьому, Міша здогадувався, що з нею щось не так, Міша хотів залізти їй в душу… Вона не збиралась давати цьому відбутися. Йому в житті і так вистачало проблем з жінками. Навряд чи він захоче проблем з жінками-друзями. Після розлучення він повністю переключився на їхнє спілкування. Ніколь тримала його на відстані, щоб не дай Бог вони ще не почали зустрічатися чи не переспали: вона від нудьги, а він від помсти, щоб забути про самотність та біль. Це було найлегшим рішенням з усіх можливих, яке б миттєво зруйнувало їхню дружбу. Вона вже таке бачила і не раз. А вона не хотіла втрачати дружні зв’язки, промінюючи їх на мінливі поклики серця. Вона завжди обирала друзів, партнерські зв’язки і в роботі, і в житті, і не дозволяла собі занадто сильно когось любити, навіть в найбурхливіших своїх романах. Та Міша й тут її здивував: він ні разу не виказав до неї неналежної симпатії і не дозволив собі нічого лишнього. І Ніколь зрозуміла - він не намагався її покохати. Він намагався розчинитися в ній, розтанути в їхній дружбі і щоб вона сама витягнула його з власних темних і сумних думок. Вдало пожартувала, коли його погляд ставав скляним і втрачав осмисленість, витягла за кавою, коли сердито хмурив брови, читаючи повідомлення на екрані смартфону, приїхала до нього додому і просто приготувала щось смачне і просте, вляглась на свою половину дивану і сміялась над черговим простим (чи не зовсім) фільмом.

            Між ними ніколи нічого не було й не могло бути. І не тому, що Міша був набагато старшим, як би вона не заганяла його з цього приводу, зовнішньо він ледь витягував на тридцять п’ять. В самій своїй суті вони могли бути лише друзями. Лише друзями вони рятували один одного. Лише друзями бути було правильно. Та вона й любила його. Як друга.

            І тепер вони помінялись ролями. Міша учуяв, як той мисливський пес, слід чогось темного, що поглинало її. Дивився кожного разу уважніше, затримував погляд, коли вона працювала, друкувала щось, рапортувала перед Єрмаком поряд з ним. Уловлював слабкі тремтливі нотки в її тембрі голосу, те, як різко змінювався її настрій і вона зривалась на крик частіше, ніж раніше. Майже перестав залишати її наодинці, працював поряд, все більше придумував неіснуючі незрозумілості в документах, бо пояснити могла лише вона. І від кого він понабирався тих психологічних уловок?..

            Михайло Подоляк не розумів і не знав й половини, чим лякали її всі знайомі іноземні партнери. Яке майбутнє пророчили і про що просили. Їхні слова були небезпідставними, їхні тези казали лише про одне. Війна буде. Війна неминуча. І у них занадто мало шансів вижити. І не те, щоб Ніка боялась помирати, та пожити все ж таки хотілось. А ще більше хотілось, щоб усі її знайомі, усі її друзі були поряд щасливими і живими. І перед такими безрадісними перспективами кришилась навіть її маска врівноваженої та сильної особистості.

            Боліло за всіх. Що з ними буде? Що буде з Вовою, Мішою, усіма колегами з Офісу? Що буде зі знайомими та друзями з її життя? Як вона буде відчувати себе, дивлячись їм в очі, коли виявиться, що вона знала більше і приховала це від них? А якщо вона когось втратить?..

            Вона працювала майже без вихідних і без повноцінного сну знову тільки заради всіх них. Намагаючись хоч щось змінити. Маючи лише це за мету день за днем.

            Піднімаючись з підлоги та втомлено скидаючи одяг по дорозі, Ніка направилась одразу в ванну. Хотілося змити цей день з себе повністю та остаточно. Після гарячого душу, вона налила келих червоного вина і закурила прямо посеред кухні. Стіки так і залишились у бардачку Мішиного автомобілю, тому прийшлося знайти сигарети. Так навіть було краще. У цієї ночі був гіркий присмак, навіщо було й далі обманювати себе фальшивками? Вино ніяк не хотіло вибивати страшні думки з голови, хоча й закінчувалось напрочуд швидко. Ніколь обдумувала, чи залишилось в аптечці знеболювальне на ранок. Могло знадобитись.

            І тут вона згадала, що ще вранці кур’єр доставив їй посилку зі Швейцарії від Октаво. Октаво Саржені був її першим наставником після випуску з університету та керував її подальшою діяльністю. Перший вчитель, той, хто навчив її всьому, що сам знав. Пояснив, як саме себе вести в цьому жорстокому світі і чого робити не варто. Завдяки йому Ніколь заробила свої перші гроші і саме він рекомендував її до подальшого працевлаштування у знайомих компаніях. Вона швидко підвелась і пішла в коридор, шукати пакунок. Повернулась на кухню, до світла і спішно розгорнула. З коробки випало два конверти чорного кольору. Ніколь взяла до рук перший і відкрила його.

 

 

Моя дорога Ніколь,

 

Як твоє життя?

Сподіваюсь, в тебе все добре. На жаль, до мене доходять не найрадісніші чутки про твою країну. Я чую та читаю багато поганих новин і сильно ними знервований.

Не такого життя я хотів для тебе, моя дорогоцінна. Ти повинна вже зараз обдумати, чого насправді хочеш і які рішення приймаєш. Тобі не місце серед того лиха, яке прийде і в твою країну, і до тебе в дім. Якби я хотів вберегти тебе! І якби я хотів, щоб ти мене послухала…

Я вітаю тебе з днем народження і посилаю тобі всю свою любов та поклоніння.

Зроби правильний вибір.

 

Серцем та думками завжди з тобою

Октаво Саржені

 

 

            В іншому конверті Ніколь знайшла квиток на літак першим класом до Швейцарії. Строк закінчення дії датувався одним тижнем. Октаво давав їй цілий тиждень на роздуми, що робити з власним життям? Що ж, вона вирішить все за секунду.

            Ніколь розірвала квиток на мілкі клаптики і кинула їх до недопалків у попільничку. Допила залишки вина і знову вийшла в коридор, до великого дзеркала, уважно роздивляючись власне обличчя. Сумно посміхнулась сама собі.

            - З днем народження, Ніколь. От ти й подорослішала.

 

            План «виспатись» Ніка з тріском провалила. Бабуся зателефонувала першою, ще о пів на восьму і запустила флешмоб з безперервних привітань, дзвінків і побажань. До десятої Ніколь вже проклинала всіх і вся, була зла як чорт і зовсім не відчувала свята.  Плюнувши на все і вимкнувши на телефоні звук, абияк зібрала себе докупи і поїхала в спа-салон розслабитись. Після сорокахвилинного масажу та години на зачіску і макіяж вона вже потроху почала відчувати себе новою людиною, хоча до ідеалу їй точно було далеко. Спосіб її життя відрізнявся від давно забутого європейського і повернути собі щасливий та квітучий вигляд здавалось неможливим. Та варто було хоч спробувати.

            Приїхавши в офіс за півтори години до початку зустрічі, вона почувала себе… задовільно. Дякувати Богу, ніхто не втрапився їй на очі, в такий час всі були або на обіді в будівлі, або ж роз’їхалися по ресторанним закладам на зустрічі і бранчі. Тільки помічники нервово снували по кутках від журналістів у вестибюлі, підтверджуючи чи спростовуючи можливості інтерв’ю тих чи інших високопоставлених осіб, або ж розносили необхідні документи по відділам. З кабінету Єрмака доносився черговий розйобський крик (Ніколь пришвидшила крок, бо і їй могло ненароком перепасти) і сподівалась прослизнути до себе непоміченою і цілою – фізично і морально.

            Біля кабінету Міші нервово переступала з ноги на ногу і наче не наважувалась туди зайти, якась незнайома дівчина. Висока худорлява блондинка, приблизно одного віку з Ніколь, тільки взялась за ручку, як за дверима грянула відбірна лайка у виконанні Подоляка. Дівчина нервово відсахнулась. Ніка, минула свої двері та підійшла до неї ближче.

            - Що, не вдається вписатися у момент тиші і прослизнути до кабінету? – Ніколь розуміюче посміхнулась кутиком губ.

            - Ох, я… доброго дня, Ніколь Олександрівно. Розумієте, там розмова і мені б і варто було б зайти, та переривати не хочу, а Олексій казав, що можна у будь-який момент, але мені незручно в перший же день їх відволікати… - за дверима залунав звук глухого удару, наче кулаком по столу і Міша знов почав лаятись.

            Ніколь звузила очі. Помічниця, це очевидно. Подивилась на строгий зовнішній вигляд, декілька папок в руках, телефон і розгублені блакитні очі. Чоловіки що, настільки однаково мислять? Ну в кожного дівчина, як на підбір.

            - То не розмова, дорогенька, то Міша офіс розносить. Знов щось не по його. Ходімо до мене на хвилинку, я заберу свої документи, переодягнусь і будемо штурмувати ту фортецю вже вдвох.

            - Але ж Олексій казав…

            - Поки Михайло Михайлович не викричиться, повір, нічого в тебе не вийде. І ми ненадовго. Ходімо.

            Ніка відчинила двері власного кабінету, пропустила вже абсолютно розпачливо засмучену дівчину і причинила їх. Зняла пальто і шарф, повішала їх в шафу і подивилась уважно вниз. Треба було обрати туфлі для зустрічі.

            - То як ти кажеш, тебе звати? – не відриваючи погляду від декількох пар туфлів на високій шпильці, озвалась вона.

            - Ой, я ж не представилась, як незручно! Я Дарина, можна просто Даша, помічниця Олексія Миколайовича Арестовича.

            - Дуже приємно, Даша. Бачу, як мене звати, ти вже й так знаєш, - ну і що їй обрати? Діор чи Крістіан? Чи не ламати голову, і взути улюблені Шанель?

            - Навзаєм, Ніколь Олександрівна.

            - Прошу, просто Ніколь. Можна й Ніка. Я не така вже й стара, як здається, - Ніка посміхнулась і взяла туфлі в самому кутку, чорні, лакові з червоною підошвою. День народження в неї чи де?

            - Добре, Ніколь. У вас дуже…

            - Гарне ім’я? – Ніка розсміялась і поглянула на все ще тупцяючу на одному й тому ж самому місці, помічницю. У відповідь вона лише кивнула. Ніколь пройшла мимо неї до дивану і почала перевзуватись. – Ти навіть не уявляєш, як часто я це чую. Та всеодно, дякую, мені дуже приємно. І не хвилюйся ти так, я ж не кусаюсь! – оце вже точно, день у дівчини не з тої ноги почався. І хто там Мішу покусав на цей раз?

            На столі поверх паперів, папок та клавіатури лежав величезний букет з білих троянд. Мабуть Міша переплутав цифру сто один з двадцять сім, та нічого, в його віці трапляється. Ніколь ніжно провела пальцями по пелюстках і ледь його підняла, вдихаючи аромат. Під квітами виявилась листівка, та вона вирішила прочитати її пізніше і розмістивши квіти у завчасно підготовленій вазі на підвіконні, поклала поряд і записку. Зібравши зі столу всі необхідні папери, взявши телефон, і пару ручок (хотілося ще хрестика взяти і, можливо, трохи святої води, та не було!) вона знову розвернулася до нещасної Даші.

            - Ну що, в бій?

 

 

Щоб заспокоїти Михайла Подоляка, варто вміти робити чотири речі: говорити впевнено, вести себе невимушено, дивитися прямо в очі і вміти вдало пожартувати. Іноді захопити з собою чогось солоденького, та не використовуйте цей козир занадто часто – шкодить фігурі і викликає залежність. От зараз і буде тобі, Даша, майстер клас.

 

 

            Ніколь, наближаючись до дверей, все ще чула відбірну лайку друга. Ох і розійшовся, який талант пропадає, він ні разу й не повторився!  В принципі, якщо він таким чином ознайомлює Олексія з тонкощами роботи їхнього офісу, вона не проти – Міша перейшов одразу до важкого рівню. Вона легенько постукала у його двері і не чекаючи запрошення буквально влетіла до кабінету. Даша лишилась стояти в проході.

            - Мішенька, серце моє, ти кого так паскудиш серед білого дня?  Людей нам лякаєш, між іншим. Он, помічниця не може до вас зайти, бо боїться, що її здує вітром твоїх елегантних фраз. – Дарина, в свою чергу тихенько привіталась і прошмигнула до свого безпосереднього начальника, подаючи папки. Олексій, віддаючи собі належне, сидів у самому дальньому кутку кабінету, з абсолютно непроникним виразом обличчя. Ураган «Міша» він зустрів стійко і мужньо, та все ж шквалом трохи занесло, аж по той бік круглого білого стола. – Доброго дня, Олексію Миколайовичу.

            Він навіть кивнути не встиг.

            - Поглянь на це, тільки поглянь! – Міша швирнув якісь папери в її бік. – Я спілкувався з цим довбаним Франсуа тиждень, сім, бляха, днів на нього витратив, та навіть не наблизився до діалогу. І сьогодні приходить емейл, чуєш, навіть не дзвінок, не відео дзвінок, і не від нього, а від його офісу, що пан Штойн… Штайн…Стоун…

            - Штейн-Стайн.

            - Та хоч Папа, сука, Римський! Він продовжить перемовини опісля двотижневої відпустки! З надією, бляха, на розуміння! Тобто серйозність ситуації ніяк не впливає на нестримну та невідкладну жагу поніжитися на сонечку біля моря? От прям зараз треба? Блять, ліниві європейські тварюки!

            - Міша, будеш так кричати, я викличу психіатричку.

            - То виклич ще й поліцію для Єрмака, бо він роздере мене на шматки за таку роботу!

            Ніколь уважно переглянула лист офіційного звернення одного з італійських політиків. Досить холодна ділова мова, та це не смертельно. Головне, що відповіли, а з цим вже можна було працювати.           

            - То тобі як, листа перекладати чи вже неактуально?

            У Міші аж іскри з очей посипались. У кінці кімнати почувся звук падаючої на підлогу папки. Треба буде купити для Даші ромашкового чаю, бо с такими нервами довго вона у них не протягне.

            - НІКОЛЬ, ТИ З МЕНЕ ЗАРАЗ ЗНУЩАЄШСЯ, ЧИ ЩО??? – багатостраждальний стіл отримав другий попереджувальний удар за цю годину. Треба було терміново рятувати ситуацію, жертви їм ні до чого. Дівчина лише спокійно зітхнула і  розвернула аркуш так, щоб Міша бачив сторону з текстом.

            - Михайло Михайлович, що це?

            Здавалось, що Міша достатньо розчервонівся від злості та безперервних матюків. Але ніколи не пізно прямувати до ідеалу. Обличчя його потемнішало і він стиснув руки в кулаки. Ураган готовий був змітати усе на своєму шляху. От лише трошки залишилось…

            - Це, вельмишановна Ніколь, папірець, який нічого не вартий, який я отримав у відповідь на обіцянки переговорів, і, сука, розраховуючи на ЙОБАНУ, БЛЯХА, СПІВПРАЦЮ! – кожне слово супроводжувалось ударом по білій, дерев’яній поверхні - ось, тепер воно. Пік розрухи, тікайте, хто може. Ніколь підійшла на крок ближче до столу, не відводячи погляд від злющих карих очей.

            - О, ні, Міша і дарма ти так заганяєшся. Пан Франсуа Штейн-Стайн може б і хотів відлиняти, та надто зацікавлений в італійсько-українській співпраці. Підтвердження цього у мене в руках, - вона підняла лист трохи вище і помахала ним. – За ним є грішок ліні та він рішуче настроєний. А реагує він так, бо найбільше в світі, що ненавидить Франсуа – це спілкуватись на відстані. Йому подавай особисті зустрічі, ділові обіди і брейки з вином ввечері десь на березі моря, – вона замріяно подивилась кудись у вікно. – Бажано, зі знайомими йому людьми. Так що не роби проблему там, де її немає. Поїду і вмовлю твого італійського партнера. Було б оце чого зв’язки криком напружувати.

            - Ти працювала з ним раніше? – ти диви, аж захрип. Ніколь знову зітхнула, підійшла до кулера і набрала води в склянку. Так само ж мовчки передала повну склянку Міші.

            - Я працювала з багатьма, Міша. І ти надто часто забуваєш про це, - вона майже образливо блиснула очима. – Я заберу? – показала в сторону багатостраждального листа, який ледь не спричинив армагедон в самісінькому центрі Києва. Міша кивнув, відпиваючи води і потроху заспокоюючись. – Ну що ж, дякую за виставу, це було неперевершено та пора вже й честь знати. Я вже казала, що у нас тут вар’єте? – лукаво поглянула на Олексія і Дарію. Остання не знала, чи можна вже розслабитись чи все-таки продумати можливі шляхи евакуації. – А от сьогодні у нас театр! В програмі шекспірівська драма в трьох актах. Білети в перші ряди розкуплені за максимально короткий відрізок часу! – вона розсміялась легко та голосно, і попрямувала до дверей, поки Міша багатостраждально застогнав і закотив очі.  Потім наче щось згадав і схопився з крісла.

            - Чекай, я хотів ще тебе при…

            - Михайло Михайловичу, мене чехи чекають. Вже так заждалися, аж плачуть гіркими сльозами. І якби я вас не обожнювала, дозвольте сьогодні вас на них проміняти. Все після зустрічі.

            - Добре… дякую, - Міша як злився, так і відходив – дуже швидко.

            - Ну що ви, пане Подоляк. У кожного поважаючого себе чоловіка повинна бути дівчина, яка вирішить усі його проблеми. Усім гарного, бляха, дня і ласкаво просимо! – і зачинила двері прямо перед Мішиним носом.

            Майстер клас закінчено. Ніколь сподівалась, що Даша все ретельно запам’ятала.

 

            Ну хоч чехи її порадували. Не те, щоб з ними мали бути проблеми (зв’язки були побудовані давно, на взаємовигідних умовах і в їхній надійності годі було сумніватися) та Ніколь завжди давала собі простір для одного «але». Так, про всяк випадок. Це більше навіть була й не зустріч, так, перерва між довгим і нудним вмовлянням інших партнерів і теплим спілкуванням з кавою з друзями, якими вони були. Чехи були налаштовані рішуче, а у Вови щасливо блищали очі. Ніколь навіть не відчувала себе надто там необхідною, та час промайнув швидко, з користю і в дуже легкому діалозі. Опісля Андрій Борисович шепнув їй, щоб обов’язково зайшла і пішов договорювати аспекти з міністром закордонних справ. Вони залишились з Вовою наодинці.

            - Ну, по-перше, з днем народження, - він широко посміхнувся і виніс з іншого кабінету величезний букет кремових троянд і маленьку квадратну коробку.

            - Господи, дякую, Вов! Скільки ж їх тут!

            - Сто двадцять сім. Я подумав, буде символічно.

            Міша номер два. У неї в квартирі буде власна оранжерея.

            - А це, - Володимир кивнув на коробку, - від нас обох. – Відкрий.

            У маленькій чорній коробочці затаївся лелека з білого золота, інкрустований діамантами. Розкинув широко свої великі крила, символ волі та сім’ї. Той, хто несе весну та життя. Ніка легенько доторкнулась до правого крила, а потім взяла підвіску до рук.

            - Який прекрасний… - вона зачудовано роздивлялась птаха. – Допоможи мені, будь ласка, - і передала ланцюжок чоловікові. Холодний метал торкнувся теплої шкіри і тихенько клацнув замочок. Ніколь повернулась до Вови обличчям і міцно обійняла.                – Дякую ще раз. Я з ним тепер не розлучусь ніколи.

            - Будь ласка, - Вова знову посміхнувся. – А тепер розкажи мені, як у нас справи?

            - Все нормально. Питання закриваються. Партнерів дістаємо. ЗМІ стримуємо і дозовано подаємо інформацію. Є щоправда один нюанс з італійським політиком, Франсуа Штейн-Стайн, потрібно поїхати особисто на зустріч. Хочу відпроситися у тебе на пару днів, не більше.

            - Ти сама справишся чи кого в допомогу потрібно?

            - Поки сама. Ми знайомі ще з 2017. Стажувалась в італійському парламенті, а він любив мене на суші таскати вечорами. Він - син німецького власника великого збройного концерну, молодий політик. Всього-на-всього й потрібно, задобрити і підштовхнути. А потім просто підтримуватиму з ним зв’язок і передам міністрам в подальшому. Та для залучення до співпраці потрібна особиста зустріч, повір.

            - Добре, звичайно що вірю. Їдь. Та дивись, не переїдай ті суші.

            - Та звичайно що не буду! – Ніка розсміялась. – Я, взагалі-то, на дієті.

            - Так-так, я чув. Ти і Подоляк, виключно кавова дієта.

            - Хей, ми взагалі-то працюємо разом!

            - Тільки працюєте? – пан Президент смішно посмикав бровами.

            - Вова, і ти туди ж! Між нами суто ділові стосунки, не змушуй мене виправдовуватися, це тупо!

            - А я що, я нічого, - чоловік повернувся до свого робочого місця. – Слухай, ти заїдь до нас, як буде хвилинка. Давно вже не вечеряли разом як раніше. Діти питають за тебе. Олена питає за тебе, - його обличчя враз якось посумнішало і вона побачила як він насправді втомився. Така втома лежала і на ній. Втома від невідомості. Втома від страху за свою сім’ю.

            - Так, я обіцяю. Одразу по приїзду, добре?

            Вова стримано кивнув.

            - І ще одне. Я бачу, як ти заганяєшся, - Ніка враз відкрила рота, щоб заперечити. – Ні, ти вислухай. Я бачу, як ти нервуєш. Думаю, отримуєш багато різних порад та настанов від знайомих з-за кордону?  (Ага. Сьогодні вночі одну таку викинула у сміття.) – Я також їх отримую. Знаю, що тримаєш усе в собі та нікому не розказуєш. Знаю, що себе накручуєш. Не варто. Щоб не сталося, ми сильні, ми вільні і ми не відступимо. Ми готові до будь-якого розвитку подій і ти одна з тих, хто абсолютно забезпечує цю готовність. Я вдячний, що ти вирішила тут працювати. Ти дуже багато робиш заради нас і країни. Я точно не помилився, коли позвав тебе два роки тому. У нас ще є час, тож використай його з користю і по максимуму. І до речі, Новий рік я б хотів зустріти разом, якщо ти не проти.

            Новий рік. У них є час до Нового року. Господи.

            - Я все зрозуміла, Вова. Я із задоволенням приймаю твою пропозицію.

            - Добре. Якщо що, заходь і дзвони. І щасливої дороги.

            - Дякую, пане Президент.

            Дійшовши до свого кабінету і ледве втягнувши туди квіти, (ні, вони були прекрасними і вона любила квіти, та букет їй-Богу був важчий, ніж вона!) Ніколь готувалась до свого останнього рауту на сьогодні – в кабінет Андрія Борисовича Єрмака.

 

            Андрій Борисович не був її безпосереднім керівництвом, негласно вона підпорядковувалася лише Володимиру і лише його безпосередні вказівки вона виконувала. Та Ніка дозволяла думати керівнику офісу інакше. Вона не бачила сенсу оминати одну з довірених осіб Президента і відволікати Вову справами такими, які міг вирішити і Єрмак. Ніка навіть у перший день на співбесіду до нього пішла. Щоправда, вона закінчилась на трьох питаннях, але все ж таки. Вік, освіта, плани на майбутнє. Після вони витратили решту часу з більшою користю – Єрмак розпитував про Британію, Оксфорд та її досвід роботи з іноземцями, Ніколь – про Офіс та працівників в ньому – і все це за чашкою кави. Перед тим, як вирішити якесь питання, що не стосувалось безпосередньої вказівки Вови, вона спочатку йшла до Єрмака. Всі вичитані документи завіряв Єрмак. Вона бачила, що між ним з Зеленським були схожі зв’язки довіри, і намагалась побудувати такі ж між ними особисто. Між ними були теплі ділові стосунки керівника та простого юриста і Ніка запам’ятала – майже все, що знає Зеленський – знає і Єрмак.

 

            Тож, вже виходячи з кабінету і рішуче тримаючи шлях у бік керівника офісу, Ніколь раптом згадала, що мала йому ще документи на підпис і напередодні вночі лишила папку в Міші на столі. Треба запитати, чи викликали його і чи передав він її. Знову легенько постукавши у двері радника (чи вже радників, фіг розберешся з їхніми кадровими перестановками!) і не почувши лайки (незвично, але добре) Ніка заглянула в кабінет. Там була лише Даша, яка зосереджено перечитувала якісь папери і часто кидала погляд на телефон, який майже не замовкав від вхідних оповіщень. Коли двері відчинились і вона побачила, хто завітав, помічниця ввічливо усміхнулась і відклала телефон.

            - І де? – Ніколь показала рукою на порожнє робоче місце Міші.

            - Поїхали обідати.

            - Отак завжди! – Ніка сплеснула руками. – А працювати хто буде, ти мені скажи? – пройшла до столу і окинула поглядом «творчий хаос». На смітник би це все, і діло з кінцями. Згадалось, як вона вперше вирішила навести на Мішиному столі порядок. Займалась цим години зо три, поки той стирчав у Кулеби, а в подяку отримала сердитий погляд, несолодку каву і повернення усього до витоків рівно через двадцять хвилин. З тих пір вона Мішин стіл не чіпала. – Ти сама то хоч їла щось за сьогодні?

            - Так, я встигла перекусити, дякую. Я вже звикла насправді. У мене трохи… ненормований робочий день, - дівчина скромно посміхнулась.

            - І в тебе скажений такий самий? – Ніка співчутливо похитала головою. – Що ж, може це й добре. У нас тут на вході пора табличку повісити: «Працюємо постійно і без вихідних». (Про те, що на двері Подоляка вона б особисто почепила табличку «Не лізь, бо вб’є – вона скромно вирішила змовчати».) Вона легенько підняла стос паперів і заглянула під нього. – Слухай, не скажеш, Мішу сьогодні викликали до Єрмака?

            - Наскільки я знаю, то ні. Ми в кабінеті працювали, а потім вони вирішили поїхати пообідати.

            - Хммм… Я звичайно могла б подзвонити, але ж так буде нецікаво! – Ніка задоволено потерла долоні. – Я тут одну папку залишала Міші… тепер треба її знайти.

            - А де залишали?

            - О, не так важливо, де я її залишала. Важливо, куди її переклали, - Ніколь оглянула весь стіл і підійшла до підвіконня. – Розумієш, у Міші своє поняття порядку. Я не зовсім з ним згодна, але щось є цікаве в його філософії. Справа в тому, що він сам визначає розуміння важливого місця для кожного документу. І переставляє їх по-своєму. Часто в зовсім незвичні для нормальної людини, місця, - на підвіконнях її папки не було. – Так що, якщо будеш віддавати йому документи, слідкуй уважно, бо він наче той фокусник: покладе і вони щезнуть. Якось контракти важливі четверо людей по всьому поверху шукали, і де вони були, як думаєш? Правильно, у Міші в шафі для одягу. А Міша що? Тільки посміявся і спитав, чого до нього одразу не пішли. Ага! – Ніколь хижо цапнула свою папку з шафи для документів. Міша закинув її аж на самісінький верх. – Бачиш тепер? Абсолютний рандом.

            Дарина лише вражено посміхнулась.

            -  Буду тепер знати, дякую. Скажіть, будь ласка, Ніколь… - дівчина зам’ялась.

            - Так?

            - А Михайло Михайлович часто так… ну… як сьогодні?..

            - Що, стелю здіймає? – Ніка тепло посміхнулась. – Так, трапляється. Але повір, Міша – це не найстрашніше, що може бути в цьому офісі.

            - Що ж тоді найстрашніше?

            - Я.

            У помічниці Дарини здивовано округлились очі. Витримавши декілька секунд паузи, Ніка засміялась.

            - Та годі тобі, я ж жартую! Міша лапочка, от побачиш! Все, я ускакала до Єрмака, бо нам сьогодні досить криків розлючених чоловіків. Проханнячко: передаси Міші, якщо пощастить ще сьогодні його зустріти, що він зрадник і що документи я знайшла і забрала. Буду дуже вдячна!

            Андрій Борисович прийняв її тепло, обіймав і казав багато гарних слів. Подарував букет різнокольорових тюльпанів, що приємно Ніку здивувало – тюльпани в листопаді – незвичний вибір, і діловий багатофункціональний записник, датований наступним роком. Дівчина якраз не купувала ще новий, тож подарунок був корисним і вдалим. Вона відчиталась перед Керівником Офісу про своє узгоджене з президентом, відрядження, взяла три дні відгулу (планувала вилетіти в неділю і повернутися в середу) і тепер подавала документи на підпис. Андрій натякнув, що на сьогодні вона може бути вільна, все ж таки у неї свято і відрядження перед самим носом, але вона сказала, що все добре і порозносить підписані документи по відділах і допрацює незакриті питання.

            - Нікусь, тобі б помічницю чи помічника завести, скільки можна бігати по кабінетах самотужки? – Єрмак уважно дивився, як вона розкладає папери відповідно до відділів, яких вони стосувалися.

            - Андрій Борисович, ви ж знаєте. Я не беру нікого не тому що не хочу, а тому що не звикла перекладати контроль за всім на інших. 

            - Я знаю парочку гарних кандидатів, дуже надійні люди.

            - Дякую, та поки що я справляюсь сама. Я втрачатиму набагато більше часу, якщо розбиратимусь кожного дня, що довіряти людині, а які папери ховати під стіл.

            - Я чекав від тебе такої відповіді, - Єрмак усміхнувся кутиком губ. – що ж, воля твоя.

            - Я ще вам потрібна?

            - На сьогодні, ні.

            - Добре, дякую. Якщо я буду потрібна – завжди на зв’язку. Потрібен дзвінок по стану справ з-за кордону чи відзвітувати вже по приїзді в Україну?

            - Ти й сама прекрасно знаєш, що не зобов’язана переді мною звітувати.

            - Я виконую роботу Подоляка, він же перед вами звітує.

            Андрій Борисович широко посміхнувся. – Не дзвони. Але коли приїдеш – зайди до мене.

            - Без проблем. Ще раз дякую.

            - Щасливо, Ніколь.

            Ще через хвилин сорок Ніка втомлено опустилась на своє робоче місце і видихнула. Вперше за день. От зараз, вона трошки відпочине і все доробить. В шухляді знайшовся батончик і вона з задоволенням відкусила одразу половину – з самого ранку ні крихти не мала в роті. Не встаючи зі стільця, підкотилася до підвіконня і потягнула звідти Мішину листівку – згадала, що так її і не прочитала. Розгорнула папір.

 

 

Ти варта багато чого у цьому світі, а я не придумав нічого банальнішого за квіти.

Міша

 

 

            От тільки він міг сказати так багато, сказавши так мало. Як же їй пощастило з найкращим другом.

            Час плинув швидко, а в сусідньому кабінеті панувала тиша. Ніколь майже закінчила з документами, додруковувала останній емейл і вже збиралась потроху додому. Вона думала, що вони з Мішою хоч повечеряють разом, та радників все не було й не було. Так і тягнуло написати йому щось їдке чи подзвонити, але все ж Ніколь сподівалась на живе спілкування. Хотілось розказати особисто, що вона все вирішила, що буде відсутня три дні, за квіти подякувати в кінці-кінців.

            Хотілось сказати, що в них є час до Нового року.

            Ні, знову ці думки, знову її розриває на вечір. Це все дурний короткий світловий день і відсутність достатньої кількості вітаміну А. Так, саме це її вганяє в депресію. А не якісь там дурні війни.

            В коридорі почулися голоси. Та невже? Наобідалися в кінці-кінців? Ніка натягнула свій найзагрозливіший вираз обличчя і чекала. В її двері тихенько постукали.

            - Через вікно лізь, Міша, через вікно! – сердито крикнула дівчина у відповідь.

            - Це не Міша.

            Добрий день-приїхали. Цей Арестович випитав у Міші секретну тактику за обідом? Тепер вони по черзі будуть лазити до неї в кабінет як на виставку? От ще цього тільки не вистачало.

            - Тоді можна через двері.

            Чоловік пройшов до кабінету і присів на один із стільців. Сьогодні він змінив синій діловий костюм, залишивши лише піджак, поєднавши його з чорними джинсами. Водолазка була та сама. Каблучки лишились незмінними, а на лівій руці, окрім масивного класичного годинника виблискував чорно-білими камінцями браслет. Олексій якось надто уважно роздивлявся її своїми карими, кольору червоного дерева очима. Знову аналізував, мабуть. Ну, йому можна, він же психолог.

            - У мене залишились незакінчені справи в офісі, тож Михайло просив передати, що в нього ефір сьогодні і він не повернеться в офіс. І ще, щоб ви не злились.

            - Він прям так сказав?

            - Ну, я перефразував.

            - Там були матюки, Олексію Миколайовичу?

            - Просто Олексій, якщо ви не проти, - він подарував їй вдячну посмішку. – Порадив остерігатися вашого вбивчого сарказму і не підходити близько, коли передаватиму інформацію.

            О, Міша вирішив флешбекнути її до вчорашньої розмови? Фіг тобі тепер, а не серйозні розмови. Начувайся, хитрий лис.

            - Це все неправда. Він бреше як і кожний такий самий, ласий до розпускання пліток, журналюга. Я – мила і пухнаста.

            - Я в цьому і не сумнівався, - Арестович довірливо притулив праву руку до середини грудей і посміхнувся. Потім ковзнув поглядом по ній, робочому столу і великій шафі для документів зліва позаду неї. Там вона зберігала книги і всі свої документарні свідчення про освіту та досягнення. Карі очі засвітились вогником цікавості.

            - Оксфордський університет?

            Ніколь невизначено махнула рукою. – О, в київські вузи мені не вистачило балів до прохідного, прийшлось їхати в Британію, щоб отримати хоч якусь освіту, - вона сумно зітхнула і сховала посмішку.

            - Ага, і в Офіс Президента, підозрюю, вас взяли за відсутністю якихось інших варіантів?

            - Я ще й досі на випробувальному терміні! – вона досадно сплеснула руками. Олексій м’яко розсміявся.

            - Міша сказав, ви працюватимете разом з ним?

            - Всього-на-всього - позаштатний радник.

            - О, ви себе недооцінюєте. Так багато амплуа, так багато професій, - Арестович самовдоволено посміхався, наче чогось такого і очікував.

            - Вже нагуглили всі мої життєві походеньки? Радий, що зміг вас так швидко зацікавити, - він потягнувся до візитниці і взяв одну з чорних карток до рук, уважно вчитуючись.

            - Та ні, Міша напліткував. Він зовсім не вміє тримати язика за зубами, коли кимось так шалено захоплений, - Ніка ревниво скривилась. – До того ж, хіба я схожа на розвідницю?

            Олексій Арестович серйозно подивився прямо їй в очі. Від такого погляду по спині протягнувся мурашками холодок. Це таке залякування чи спроба домінування?

            - Зовсім не схожі, - майже прошепотів. – Ви схожі на надзвичайно обдаровану молоду та красиву особу, у якої зовсім незначні проблеми з довірою. – Ну що, хотіла до психолога сходити? Ось він, перед тобою. Ну що за дурний день, який ніяк не закінчиться. То Міша зі своїми сльозливими проханнями про розмови, то от новий радник набивається до неї в душу.

            - Неможливо не мати проблем з довірою на такій посаді. Ви й самі це повинні прекрасно розуміти. І сумніваюсь, що ви в офісі просто так опинились, поскакати перед об’єктивами камер, пересварюючись з журналістами чи поспостерігати за численними істериками Подоляка.

            - Це правда. Знаєте, в ТКГ ще й не таке траплялось, - Олексій перекладав її візитівку між пальцями, наче круп’є в казино. На пару секунд Ніколь затримала погляд на тих простих рухах і вправних довгих пальцях. Довбаний гіпнотизер. – Що ж, не буду вас відволікати. Можна взяти? – затиснув між двома пальцями візитівку і підняв її трошки вище. Ніка мовчки кивнула. Олексій підвівся з крісла, ховаючи ту до внутрішнього карману піджака. – О, мало не забув. З днем народження, Ніколь, - і простягнув руку.

            - Дякую, Олексію, - вона простягнула свою у відповідь, очікуючи на просте рукопожаття, але чоловік м’яко стиснув її долоню в своїх теплих руках і притягнув до губ, ледь чутно торкаючись. Ніжно поцілував, не відводячи погляду. Відпустив руку і кивнув, прощаючись, покинув кабінет, залишивши за собою легкий аромат бергамоту, димного дерева і чогось ледь чутно заспокійливого.

Музика до частини:

Two Feet – Tell me the truth

Otta_man – Фіалки (cover Океан Ельзи)

Kris Allen – I Need To Know

 

            Ніколь вирішила не придавати значення цій ситуації. Олексій був не першим чоловіком в її житті, хто виказував захоплення до неї. Він був не першим, хто хотів залізти до неї в душу і подивитися на вміст своїми великими карими очима. В кінці-кінців, він був далеко не перший, хто розсипався такими галантними, заворожуючими жестами. На відміну від інших наївних дівчаток, вона не збиралась танути від одного доторку його губ до її шкіри.

            Але ж, мать того Арестовича, він умів дивувати, умів залишати після себе правильне і вигідне для себе, враження.

            І це було цікавою темою для роздумів, поки вона їхала додому з роботи. Ніколь написала коротку смс-ку Подоляку, що гонець передав його послання і можливо вона його пробачить, і мала за мету якнайскоріше опинитись у рідній квартирі. Знову йшов дощ, авто рухалися повільно і вона з затримкою дісталась до свого під’їзду. Поглянула на заднє сидіння, де розміщалися квіти та подарунки і з сумом відмітила, що прийдеться здійснювати два походи, щоб вперти це добро в квартиру.

            Спускаючись вже в третій(!) і останній раз за букетом з білих троянд, вона почула, як різко і голосно загальмували поряд. Вона зачинила дверцята авто і оглянулась. Світло фар неприємно било в очі, та цей чорний мерседес, на якому вона їздила навіть частіше, ніж на своїй білій ауді, вона б впізнала серед тисяч інших. Ну і ще тому, бо номерний знак пам’ятала.

            - Та невже ти про мене згадав! – Ніколь показово-здивовано притулила долоню до рота. Міша вискочив з авто з паперовими пакетами, мабуть з їжею, і посміхнено прямував до неї.

            - Вибач, що запізнився. На «плюсах» що не ефір, то повна катавасія. Не відпустять, поки всю душу не витрясуть.

            - Тю, і де вони в тебе її знайшли, ту душу? Хіба в демонів вона буває?

            - Та ж знайшли як бачиш! Пішли в будинок, я вечерю привіз. І вина.

            - Я сприймаю це як хабар, пане Подоляк. Незаконна дія. Кримінальна справа. Ой, що буде, який скандал!

            - Якщо хочеш їсти тут, так і скажи, я дам тобі парасольку.

            Ніколь не знайшлась, що відповісти, тільки фиркнула від сміху і передала чоловікові ключі, бо самій було не зовсім зручно відчиняти двері. Вже в ліфті вона легенько штовхнула своїм плечем його і заглянула у втомлені очі.

            - Дякую за квіти. Вони прекрасні.

            - Дрібниці, не дякуй. Ти читала мою записку? На більше мене не вистачило.

            - Більшого й не треба.

            Вони ввійшли в квартиру і зняли верхній одяг. Ніка одразу побігла розміщувати квіти у всіх існуючих вдома вазах, а Михайло на кухню - відкорковувати вино. Коли вона майже закінчила, він наблизився з двома келихами білого напівсухого. Вона вдячно прийняла один келих.

            - За тебе, Нікусь. Будь щасливою.

            - Дякую, Міш.

            - Я привіз твою улюблену дорадо з ресторанчику на Контрактовій, - Міша тепло всміхнувся і відпив ще трохи вина.

            - І ти досі мовчав! Я голодна, як зграя вовків! – у неї аж очі загорілись, вона знову забула, що майже не їла сьогодні. – Та дай мені хвилинку, я переодягнусь. До речі, ти залишаєшся сьогодні чи додому поїдеш? Нагадаю, ми вже випили, – Ніка хитро підмигнула.

            - Якщо ти не проти, залишусь. Всеодно завтра їхати в офіс. Від тебе ближче.

            - Ясно. Рушники і твій змінний одяг на тому ж місці, де й завжди. Іди в душ, а я поки накрию на стіл.

 

***

 

            Вони часто ночували один в одного. Вперше це відбулось, коли Ніка схопила ковід у вересні 2020-го. Нічого такого, вона спочатку подумала, що то звичайна простуда – боліло горло, трохи голова, невелика слабкість, але тест вона здала одразу – показало негативний результат. Від них вимагали негайних результатів при найменшому симптомі -  в офісі тільки епідемії не вистачало. Відходила тиждень на роботу, всі дивились косо і вона намагалась ні з ким не спілкуватись, щоб не нервувати людей. Міша звично не боявся і літав між їхніми кабінетами по сто раз на день, аргументуючи, що зараза до зарази не липне.

            В суботу ж Ніколь була вихідна, та встала рано – чекала Мішу, який повинен був заїхати за планшетом – вони ненароком переплутали їх. Горло вже майже попустило, та й інших симптомів вона не відчувала – наскоро приготувавши собі яєчню та запивши апельсиновим соком, чекала дзвінка. Коли Міша приїхав, вона швидко спустилась донизу з планшетом, аж враз – перед очима різко потемніло. Останньою думкою промайнув факт, що вона так і не відчула смаку їжі. А потім її просто виключило.

            Міша метушився, наче та квочка: вилив в обличчя півпляшки води, на руках відніс в машину, примусив лягти на задніх сидіннях і навіть знайшов та силоміць запхнув в неї таблетку валідолу – нащо, вона не до кінця розуміла й по цей день. З абсолютно безкровним обличчям нісся по дорозі до найближчої лікарні і не слухав її переконань про те, що це проста перевтома і їй нормально, що нічого страшного. В лікарні після довгого і нудного огляду їй зробили повторний тест – цього разу він виявився позитивним. Лікар запитав, з ким вона тісно спілкувалася впродовж останніх трьох-п’яти днів, а Ніка лише протяжно застогнала у відповідь. Міша також виявився хворим.

            Зараза, яка прилипла до зарази: саме так вона назвала їхній карантин. Було прийнято рішення ізолюватися разом – Міша жив один і тільки входив у першу фазу хвороби: температура, слабість, нав’язливий головний біль. Ніколь непогано готувала та й взагалі йому потрібен був хтось разом. Тож він наскоро перевіз до неї свої речі першої необхідності і на два тижні став її сусідом і дуже великою занозою в її… голові.

            У них обох були важкі характери: вперті, скандальні та неприступні. А хвороби, як відомо, загострюють найгірші якості особистості. Ніколь стримувала себе, як могла на капризи Міші: холодний чай (бо нам не можна пити гаряче, лише тепле!), несмачні ліки (а які ліки смачні, от ти мені скажи?), несолений бульйон (звичайно несолений, як він може бути солений, ти смаку не відчуваєш, ідіот!) і намагалась не розбити об голову Міші чашку чи тарілку, щоб вирубити його хоч не надовго, та не слухати ті капризулі. До того ж, він ніяк не йшов на поправку, бо працював з дому в такому ж темпі, перевтомлювався швидко, а коли йому зовсім не вистачало сил, злився і нервував. Зривався і скандалив, навіть більше сам з собою, бо Ніка не особливо звертала на його матюки увагу.

            Коли вони повністю одужали, здали по два тести, щоб вже точно не помилитись і повернулись на роботу, вони намагались не помічати багатозначні переглядки колег – по офісу потягнулись плітки та слухи. Їм було наплювати. Але Міша всеодно не забрав з її квартири всі речі. Ніка їх попрала, попрасувала і виділила для нього поличку у шафі. Нехай буде.

 

            Вдруге це сталось в жовтні, на річницю загибелі батьків Ніколь. Жовтень того року був дуже холодним з самого початку і 10-го вранці вона купила букет червоних троянд і поїхала на кладовище. Місце зустріло її абсолютною тишею і кричущою жовтизною опалого листя. Вона знайшла могили батьків і змахнула рукою вже мертві, пожухлі кленові листки. Мертві… як і її батьки. Поклала троянди на товстий чорний граніт і доторкнулась до ініціалів та дат на плитах. Минуло вже стільки років… Та час не лікував. Ким би вона була, аби не її батьки? Ким би стала, аби вони були живі?

            Вона просиділа поряд з ними, аж поки не змерзла до кісток, бо з неба весь час крапав холодний дощ. Розказувала їм про життя, про роботу, про ще якісь неважливі дрібниці. Була щирою, казала, що дуже любить і сумує. А додому не хотілось. Там ніхто не чекав. Та коли вже зрозуміла, що не відчуває пальців на ногах, підвелась з лавки, попрощалась і пішла не озираючись.  Сіла в машину, завела двигун і поїхала в єдине місце, де, можливо, її чекали. По дорозі заїхала до супермаркету і купила пляшку віскі. По вулицям вихідного дня, без заторів вона швидко дісталась будинку Міші. Подзвонила у дзвінок, один раз, другий. Ніхто не відповідав. Ніка невчасно згадала, що Міша часто працював по суботах, тож і зараз, скоріше за все, був ще в офісі. Ну і плювати, вона не поїде в свою пусту квартиру – зачекає його тут.

            Вона взяла пляшку, сигарети і ввела код пропуску у двір (Міша повідомив їй його на випадок надзвичайних ситуацій). Зайшла всередину і присіла за столик на відкритій терасі, дякувати Богу, Міша ще не встиг його прибрати, адже ключів від дому в неї при собі не було. Відкоркувала пляшку, відпила три ковтки і затягнулась димом підпаленої сигарети. На душі пекло від болю та самотності.

            Коли за воротами почувся звук авто, Ніка випила більше половини віскі, викурила з десяток сигарет і добряче замерзла, знаходячись хоч і не під мрячкою, та все ж на вулиці. Алкоголь не зігрівав достатньо її втомлене думками тіло. Михайло ввірвався у двір зі стривоженим обличчям.

            - Ніка? Що сталося? Чого не подзвонила? Ти довго тут взагалі… - він підійшов ближче і оглянув дівчину та її скромний набір самотності. – Маленька, ти в порядку?

            - Привіт, Міш. Вибач, що приїхала так, без попередження. Але мені більше нема, куди йти.

            - Ходімо в дім.

            Вона тоді багато плакала і багато розказувала. Вперше за багато років робила обидві ці речі. А Міша сидів і слухав, не перебиваючи її. А коли всі сльози висохли, а слова закінчилися, він міцно обійняв її і прошепотів,

            - Відпусти минуле. Ти більше не сама.

 

***

 

 

            - Знаєш, - Міша відпив вина з келиху і наколов на виделку черговий шматочок риби, - Льоша сьогодні за обідом тричі намагався вивідати в мене твій номер телефону. Думаю, ти йому сподобалась.

            - І що, чим закінчились його спроби?

            - Нічим. Сказав, щоб сам попросив, - Ніколь їдко посміхнулась.

            - Він його вже має. Коли зайшов до мене ввечері, повідомити, що ти затримуєшся, стягнув візитівку з мого столу.

            - І ти дозволила? – Міша вражено подивився не неї.

            - Що в цьому такого? Наступного разу, коли в тебе буде чергова істерика, він буде знати, кому дзвонити. Дуже завбачливо з його боку, я вважаю.

            Міша посміхнувся. - Як справи з тим італійцем, який ледве не загнав мене в могилу?

            - Була в Вови, була в Єрмака, - Ніколь відпила ще вина, підвелася і почала класти брудний посуд до посудомийки, - вони дали відгул на три дні. Поїду домовлятися.

            - Сама?

            - Нє, блін, з Льошою! Звичайно що сама, Міш.

            - Мені здається, ніби ти ревнуєш мене до Арестовича.

            - То може тобі не здається? – вона жартівливо пхнула його плечем, коли він передав їй тарілки. Міша засміявся до зморшок біля очей і приобняв її за талію.

            - Я, звичайно, ні з ким не зустрічаюсь та повір, все не так погано.

            - Чому? Хіба сорок дев’ять років не час для камінг-ауту?

            - Терещук, ти справжнісінька зараза!

            - Подоляк, ти не відкрив мені Америку цими словами.

            Балкон розташовувався суміжно з кабінетом і Ніколь вже хотіла вийти на свіже повітря і закурити. Красномовно взявши до рук айкос, вона пішла вглиб квартири. Мішу вона загубила десь по дорозі.

            Знов думки про цього Льошу. І цей дурний запах парфумів, який не хотів вивітрюватися з пам’яті. Вона мала декілька думок щодо цього чоловіка та не знала, як почати з Мішою розмову. Чи було це взагалі доречним і чи не варто взагалі поки притримати язика за зубами? Поки була на свіжому повітрі, настрочила коротеньку смс-ку Франсуа, нічого такого, шаблонне привітання та зацікавлення його справами. Було вже трохи пізно, але вона враховувала різницю часових поясів в одну годину та глибоке зацікавлення нею політика в минулому.

            Коли Ніколь повернулась до кабінету, Міша стояв до нею спиною і тримав щось в руках, уважно вивчаючи.

            - Мішику, читати чужі папери шкідливо для здоров’я, - він обернувся з непроникним виразом обличчя, - що таке, Міш?

            - Не хочеш мені дещо пояснити? – він простягнув їй лист Саржені.

            Чорт. Вона його хотіла залишити напам’ять, закинула на стіл, та так і не сховала подалі від очей.

            - Лист від доброго знайомого. Мій наставник після університету. Вітання з днем народження.

            - Я вмію читати, Ніколь. І англійську добре знаю. Про який вибір тут йдеться?

            Вона лише зітхнула. Міша кинув папір на стіл і підійшов ближче.

            - Що ти від мене приховуєш?

            Вона мовчала, закусивши губу. Слів було так багато, і, водночас, вона не знаходила їх.

            - Ніколь, я чекаю, та терпіння моє не безмежне.

Вона пройшла до столу і взяла до рук листа. Продивилась текст ще раз. І вирішила почати з найважливішого.

            - Міш, Зеленський дає нам час до Нового року.

            - Час до чого?

            - До війни.

            Міша як був, так і осів на диван. Втомлено потер обома руками обличчя. І мовчав.

            - Звичайно що, в Європі всі також про це знають, - вона продовжувала. - Політична еліта стурбована. А я отримую не одне, і не два попередження на добу, коли це буде, як це буде і з ким це буде. Октаво занадто переймається мною, бо тісна співпраця зблизила нас як батька і дочку. Разом з цим листом, - вона знову взяла його до рук, - він вислав мені квиток на літак назад до Швейцарії. То був його подарунок мені. Порятунок.

            Міша вражено підняв на неї очі.

            - І ти?..

            Ніколь мовчки пішла на кухню і знайшла у смітті клаптики паперу, що ще вчора вночі був можливістю втечі від біди. Повернулась до кабінету і вклала їх до холодних рук Подоляка.

            - А я зробила ось це.

            Міша стиснув кулак з залишками паперу так, що пальці побіліли.

            - Міша, я не збираюсь тікати, не збираюсь рятуватися, і тим більше не збираюсь покидати тебе, Вову і свою країну. Моє місце тут, і я вирішила це ще тоді, коли прийшла на роботу в офіс два роки тому. Та потрібно дивитися правді в очі. Наше майбутнє висить на тонкому волоску.

            - Ти… - Міша досі не міг підібрати слів, - ти налаштована вкрай депресивно. Розвідка каже…

            - Плювати, що каже розвідка, Мішо! Та й що вона каже? Вона не уточнює часові рамки та вона, я впевнена, окреслює повну бойову готовність! Не в січні, так в лютому, не в лютому, так в березні. Факт залишається фактом. Ти думаєш, просто так тобі нового стажера підкинули прямісінько в твій кабінет? Чи в офісі закінчилися приміщення, хочеш сказати? Ти ж не наївний, Міша! Військовий розвідник, який вміє стріляти, який знає, що таке війна, який бачив її на власні очі! У відділі кадрів повнісінько досьє на військових. Сьогодні бачила на власні очі, - Ніка взяла свій келих з вином, промочила горло і продовжила, - чи ти думаєш, я просто так радую власною персоною кожен відділ, поки документи їм розношу? Тоді я тебе розчарую – це зовсім не так! Офіс готується до оборони. А Олексій Арестович не радитись сюди прийшов. Він прийшов сюди охороняти твоє життя. І моє, я так підозрюю.

            - Господи… - Міша знову потер обличчя однією рукою, встав з дивану і викинув залишки квитка у смітник поряд зі столом. – Я так хотів тебе вберегти від всього цього, а виявляється ти знаєш більше, ніж я. І знаєш вже давно. Пробач мені, - тихо попросив він, вдивляючись у зелені очі.

            - Даремно ти хотів мене врятувати таким чином. Не вийшло в тебе. Не зі мною.

            - Олексій радив тебе не нервувати, от я і повівся. Ти стала сама не своя останнім часом, я переймався і не хотів тебе ще більше турбувати.  

            - Знаєш що, Міш? Чоловіки мають дуже лиху рису ще з початку часів – звичку недооцінювати жінок. І ви ніяк не вчитеся на власних помилках, оступаєтесь на кожному кроці історії еволюції. Ти міг сьогодні просто мені подзвонити, коли виникла проблема з Франсуа і хоча б спробувати запитати в мене поради. Понадіятись, що я щось все-таки знаю! Бо я знаю. А Арестович… - Ніколь жорстко посміхнулась, - він також засвоїв урок. Коли побачив мій диплом. Думаю, він все зрозумів. Не намагайтесь вирішувати за мене, як мені буде краще. Не дозволяй комусь впливати на твої власні рішення. Я вже не маленька беззахисна дівчинка. Мене ніколи ніхто не жалів, ні життя, ні викладачі, які показували мені це життя! Я прекрасно вивчила всі його закони. А нервувала я лише по одній простій причині, - вона підійшла ближче і ткнула пальцем Мішу в груди. – Я надто переживаю за життя близьких мені людей.

            Міша мовчав. Його темні очі світились виною та сумом. Розумінням невідворотного. Недоречністю того самообману, в який сам себе втягнув, бо думав, що так дійсно буде краще. Як в цій дівчині могла критися така сила і розум? Він по цей день не знаходив відповіді.

            - Ти пробачиш мене? – хрипко прошепотів він.

            - Ми в цій багнюці усі разом загрузли. І вибиратись з неї доведеться усім разом. Я не серджуся, Міш. Ти мій найкращий друг і будеш ним завжди. Все добре. Просто не роби так більше.

            - Обіцяю, - він полегшено зітхнув і заключив її в свої теплі обійми.

 

 

            Ранок для Ніколь розпочався з гуркоту посуду на кухні і ледь чутної лайки. Міша збирався на роботу. Вона позіхнула і перевернулась на інший бік. У вітальні заволав на повну гучність вхідний дзвінок на телефон її навіженого гостя.

            - Міша, або ти даси мені виспатись, або я викину тебе з вікна вслід за тим довбаним телефоном!

            - Я не навмисно, вибач! – і почав голосно про щось розмовляти зі своїм співбесідником.

            От засранець. Ніякого тобі особистого простору. Ніка встала з теплого ліжка і з сумом відмітила, що виспатись їй вдасться хіба що в наступному житті. Накинула домашній халат і пішла робити собі каву. Міша все ще розмовляв по телефону, ні, Міша все ще срався з кимось по телефону, доводячи, що суботній ранок для когось перестав бути легким та вдалим. Ніка тихенько хіхікнула, подвинула його в коридорі, дісталась кухні і ввімкнула кавоварку. Ну наче тобі справжнісінька подружня пара.  Потягнувши з холодильника шматочок сиру, вона зацікавлено жувала його і спостерігала за радником. Чекай, це що, інший костюм?.. Він же вчора наче в чорному був?

            - Чого не попередив, що переїжджаєш до мене? – запитала вона, коли Міша нарешті добалакав. Чи досварився, хто його зна. Подоляк мав необачність саме в той момент зробити черговий ковток кави і поперхнувся, голосно закашлявшись. – Вчора був інший костюм, - вона окинула рукою його зовнішній вигляд. – Сьогодні вже іншого кольору. Я не пам’ятаю, щоб ти залишав у мене його. Тишком-нишком перевозиш до мене свої речі, Подоляк? Тобі понизили заробітну плату і власний будинок вже не тягнеш?

            - Нема таких грошей в світі, щоб я погодився жити з тобою на постійній основі. Скажи, хто захоче мешкати на одній площі з отруйним скорпіоном? Ні-ні, мені життя дорожче. А змінний костюм я завжди вожу з собою в авто, так, про всяк випадок, - Міша аж просльозився і все ніяк не міг відійти від приступу кашлю.

            - Ну-ну, дорогенький, заспокоюй себе тими словами частіше. Я всеодно знаю правду, і яку шалену закоханість ти відчуваєш до мене, ще з тих пір, коли наші погляди вперше зустрілись в офісі, коли вперше ти торкнувся мене…

            - Ніка, ну перестань! – Міша тепло засміявся хрипким сміхом, встав з-за столу і заходився мити чашку. – Ти абсолютно безсовісна і противна!

            - Розпочинаєш ранок з очевидних речей, Міша? Притримай свій талант для ділових розмов та переговорів, будь так ласкавий. До речі, тобі вже час бути деінде.

            - Вражаюча гостинність. І хто тебе таку заміж візьме?

            - Хіба не в цьому ключ до щасливого подружнього життя? У взаємних підйобках і приниженнях? Господи, невже я помилялась! – Ніколь наздогнала чоловіка вже в коридорі і тепер спостерігала, як той поправляє піджак, одягає пальто і перевіряє робочі папери та папки. – Гарного дня, любий, подзвони як доберешся в офіс, - піднесла пальці до своїх губ, легко їх торкаючись і послала Міші повітряний поцілунок.

            - Ти нестерпна. Коли твій літак? Я відвезу тебе в аеропорт.

            - Не варто. Я ще не купувала квиток, сьогодні цим займусь. І я вимагаю трохи самотності і відпочинку, тому, все ж таки, хочу поїхати в аеропорт самотужки.

            - Чому ще не придбала квиток? А як не встигнеш?

            - Міша, в Італії похолодання і от-от розпочнеться сезон дощів. Туристичний сезон у самому розпалі, навіть і не знаю, чому я так не поспішаю?

            - Ну хоч пиши мені що і як, - ображено насупився Міша. Не любив, коли його тикали носом в чужу обізнаність. Навіть якщо це була Ніколь. – Не подобається мені той Франсуа, склизький тіпочок.

            - Міша, Франсуа - стратегічно важливий партнер – і це все, що нам потрібно про нього знати. Вимкни свій психологічний аналіз і вимітайся, благаю. В мене багато справ, - вона провернула дверний замок і схопилась за ручку, відчиняючи Міші двері. – О, і ще одне. Передай Арестовичу мій палкий привіт. Якщо посміє написати смс-ку чи подзвонити – загризу.

            - Я думаю, такими заявами ти лише підігрієш його інтерес до власної персони. Тому обов’язково передам йому все дослівно, - Міша швиденько вискочив за двері, поки в нього щось не полетіло.

            - Міша, іди в сраку і не смій мене ні до кого сватати більше ніколи в своєму житті!

            Вона чула заливистий сміх ще декілька прольотів від своєї квартири.

            Залишок дня промайнув непомітно. Вона одразу ж подзвонила і мило протріпалась з Франсуа близько години - він надзвичайно радий був її чути і ще більше зрадів, коли вона сказала, що хоче приїхати до нього на декілька днів. Все-таки італійська кров породжувала надзвичайну гостинність цього народу. Він наобіцяв їй багато прогулянок, багато зустрічей, відпочинок від її важкої роботи і пообіцяв вислати за нею водія, щоб той зустрів її з літака. Вона замовила електронні квитки в обидві сторони до Катанії, що на Сицилії (Франсуа перебував вже тиждень там, поєднуючи відпустку та справи з партнерами) і забронювала номер у милому колоритному готелі недалеко від центру міста. По обіді прийшов емейл на пошту від Міші з усіма необхідними документами по італійській співпраці і поки принтер друкував ті талмуди, Ніколь збирала речі. Багато брати з собою сенсу не було, але до вибору підходила скрупульозно: поїздка було зовсім не діловою, скоріше дружньою зустріччю зі старим знайомим, тож і виглядати вона повинна відповідно. Італійці, та й чоловіки загалом, люблять очима.

            Паралельно Ніка відповідала на важливі емейли і телефонні дзвінки, адже була доступна навіть у вихідні дні, і незчулась, як за вікном знову потемнішало і на столицю опустилась вечірня тиша. Вирішила прийняти ванну і спробувати розслабити тіло та думки хоч на годинку-дві, а після одразу впала на ліжко і забулась аж до ранку.

Музика до частини:

Stromae - L’enfer

MS MR – Bones

Артем Пивоваров та Злата Огневич – До весни

 

             Ранок неділі закрався у спальню Ніколь яскравими промінчиками передзимового сонця. Вона прокинулась раніше своїх будильників і почувала себе відпочившою та повною сил. Не поспішаючи, вона прийняла душ, приготувала сніданок і поїла, ліниво перебрала варіанти футболок, які можна було б одягнути у дорогу і попрасувала готовий вибір. Сьогодні вигляд вона мала максимально простий і зручний – чорні джинси, чорна футболка оверсайз, шкірянка і чорні кросівки – при перельотах ти думаєш насамперед про комфорт, а не красу. В такому стилі вона почувала себе трохи незвично – брючні ділові костюми, закриті строгі сукні прямого крою та класичні туфлі на високих підборах наче приросли до неї, завдяки багаторічній роботі в офіційних колах політичної та юридичної сфери. Перевіривши декілька разів, чи вимкнула  вона всі прилади у квартирі, світло та воду, Ніколь потягнула перші ліпші сонцезахисні окуляри з шухляди в коридорі, підхопила невелику валізу та викликала ліфт.

            Вулиця зустріла її морозним свіжим повітрям і сонцем. Шукаючи поглядом свій автомобіль, вона наткнулась на великий білий позашляховик вольво, що стояв прямо перед сходинками до її під’їзду. Водійські дверцята відчинились і звідти, привітно помахав…ну от щоб ти сказився! – Арестович власною персоною з широкою сонячною посмішкою. Ніколь так і застигла на місці з валізою в руках.

            - Доброго ранку! Міша сказав, щоб я вам не дзвонив і не писав, то я вирішив просто приїхати і провести вас на літак! – він відверто знущався, сяючи посмішкою, наче те довбане сонце.

            Вона вб’є Подоляка. Вона вбиватиме цю хижу журналістську сволоту довго і з насолодою. Прямо в його блядському кабінеті і нічого ніхто не посміє їй сказати проти.

            - Доброго ранку, пане Арестович. Що, настільки нема чим зайнятись в неділю вранці, ніж караулити мене під моїм же під’їздом? – Ніка так і стояла на одному місці схрестивши руки на грудях. Валізу перед цим вона демонстративно поставила на землю. Якщо такий джентльмен – підходь, бери й сам її неси.

            З читанням її думок в Олексія, очевидно проблем не було – він все також радіючи від справленого на неї (негативного, чуєш, не-га-тив-но-го!) враження підійшов і, підмигнувши забрав валізу, прямуючи з нею до багажника.

            Він що, фліртує з нею?

            Клацнув замок зачиненого замка і Арестович галантно відчинив перед нею дверцята сусіднього з водійським, сидіння. – Прошу.

            - А мама в дитинстві казала до незнайомих чоловіків в машину не сідати, - сердито пробурчала Ніка і зробила все точно навпаки. Одразу ж витягнула телефон і почала швидко друкувати повідомлення.

            «Мішаня, краще тобі в четвер на роботі не з’являтися. А як посмієш з’явитися – не смій втрапляти на мої очі, бо придушу.»

            Одразу ж прийшла відповідь у вигляді смайлика, що відправляв повітряний поцілунок і сяяв піксельними очима. От стерво. Пославши у відповідь найкращому другу середній палець, вона заблокувала смартфон і демонстративно відвернулась до вікна.

            - Аеропорт? – вона відчувала зацікавлений погляд Олексія шкірою.

            - Бориспіль. Термінал «Д».

            Він мовчки кивнув і завів двигун авто. Воно м’яко рушило з місця.

            Недільний Київ пролітав за вікнами білого позашляховика. Арестович мугикав собі під ніс якусь одну йому відому пісню і зовсім не відчував себе незручно у її мовчазній компанії. Дивно, та це не дратувало, хоча повинно було.

            - Гарна сьогодні погода чи не так? – Господи, серйозно? Він заводить розмову про погоду? Краще вже б одразу до суті.

            - Непогана. Олексію чи можу я вас запитати?..

            - Слухай, давай вже на «ти». Я розумію, що вік наш трохи відрізняється та це шалено напружує, якщо чесно.

            - Та без проблем. Можна тебе запитати? - і дійсно, звертатись до нього так було набагато зручніше. Чоловік мовчки кивнув і посміхнувся. – Це дійсно дуже приємо, що ти вирішив потурбуватися про абсолютно незнайому колегу з офісу і не дати їй добратися до аеропорту самій, і, боронь Боже, не переплатити лишні гроші за парковку і все таке інше та чому ти приїхав? Не зрозумій мене неправильно, та все це, - вона обвела рукою салон авто, - видається трохи дивним.

            - Міша натякнув, що ти вирішила їхати сама, а він сьогодні надто зайнятий, щоб за тобою заїхати, тож добровольцем випросився я, - Олексій загальмував на світлофорі і невинно знизав плечима. – Просто дружня послуга.

            - Чудово, та ми не друзі. А тепер чесно.

            - Що ж нам заважає ними стати? – весело засміявся той. – Хіба погано мати хороших, надійних друзів?

            - Якщо ти не відповіси мені чесно, ми не те що друзями не станемо, а я ще почну тебе ігнорувати. А з твоєю новою посадою тобі точно це ні до чого.

            Олексій зітхнув і посерйознішав. Тепер в його обличчі ясно вгадувався і вік, і досвід, і минуле, яке могло завдати йому різних спогадів: як добрих, так і не дуже.

            - А Міша попереджав, що ти кмітлива. Ну добре… я почувався трохи винуватим.

            Ніколь вражено засміялась. – За що?

            - Я трохи недооцінив тебе. Це завдало шкоди вашим з Михайлом дружнім стосункам, це його особисто засмучувало усю суботу. Я не зовсім люблю, коли мої дії призводять до таких наслідків.

            - Я зрозуміла. Можу переконати, наша з Мішою дружба занадто міцна, аби ти завдав їй хоч якогось впливу, про який кажеш. Та поки ти ходитимеш між нами непомітною тінню, повідомляючи одну дозу інформації Міші, одну мені – в нас не вийде бути друзями, знаєш, - вона задумливо провела рукою по лакованій ручці дверцят. – Якщо тобі вже повідомили, у нас з Мішою дуже суміжна робота. Ну там знаєш, напрямки схрестились, на збори однакові ходимо, а іноді я практично прописую йому усі його інтерв’ю. Юридично прописую, звичайно. Ми найкращі друзі. А тих, хто встає між мною і моїми друзями я жаліти не звикла. Навіть таких симпатичних, як ти.

            Так, вона перша це сказала і що він їй зробить? Хай розуміє, що не на ту напав.

            - Тобто я тобі подобаюсь? – він знову почав усміхатись.

            - Тобто я констатую факт, який ти і так знаєш, - холодно відказала вона. – Я не зацікавлена в стосунках на даний відрізок часу.

            - Чому?

            - А це вже надто особисте питання, - вона знов відвела очі до вікна.

            - То уяви, що я твій психолог! Я, до речі, трохи захоплююсь психологією. І школу свою маю. Учні наче задоволені, - він гордовито випрямився і знов на неї поглянув.

            Ніколь лише гірко посміхнулась. – Кожному психологу потрібен свій психолог… - задумливо проказала вона. – Ні, насправді все не так прозаїчно, як ти думаєш. Серце мені ніхто не розбивав, у ванній під холодним душем я не плакала, та й від любові я не надто в цілому страждала. Просто… не хочеться в такі часи передавати право голосу серцю, а не розуму. І так всього вистачає, аж занадто.

            - Жорстко, але справедливо, - Олексій стримано кивнув.

            - Ти бував в Італії? - все, досить з неї таких тем.

            - Не довелось, а ти?

            - Так. Багато разів.

            - І яка вона?

            - Різна. Колоритна. Шумна. Нестримна. Трохи небезпечна, та дуже гарна. Тепла і жарка. Коли бачиш її вперше, спочатку думаєш, як можна її обожнювати, а потім плачеш гіркими сльозами, коли її покидаєш, - вона й незчулась за цими балачками, як вони під’їхали до аеропорту. Олексій не зводив з неї погляду і наче зважував свої наступні слова. Вона подивилась на нього у відповідь.

            - Італія схожа на тебе, - знову цей вкрадливий шепіт. І вийшов з машини. Ніколь зрозуміла, що затримала подих від його погляду і тільки зараз змогла вдихнути. Заплющила очі на декілька секунд і також вийшла з машини.

            Олексій вже дістав її валізу і стояв, чекаючи. Знову посміхався, наче нічого й не було. Чи може то їй лише здалося?

            - Дякую, що підвіз, - вона забрала в нього свої речі.

            - Можна буде тебе зустріти? – він вичікував відповіді не відводячи від неї погляд карих очей. Вона лукаво посміхнулась.

            - Тільки якщо захопиш з собою стражденне тіло Подоляка.

            - Привезу його в багажнику, - чоловік поклав руку на серце, закріплюючи обіцянку.

            - Тоді можна. Напиши мені в середу. Номер ти маєш.

            - Добре. Дякую. Вдало долетіти, Ніколь.

            - Гарного тобі дня, Олексій.

            І швидко пішла, не оглядаючись. Вона не могла бачити, що Олексій Арестович ще довго не відводив погляд від її силуету. Аж поки не втратив його серед сотень інших.

 

***

 

            Три ночі в Італії дали трохи забутись від тривоги та переживань. Ніколь вже й забула, що можна жити так – безтурботно, щасливо, не гадаючи з завмиранням серця, що принесе наступний ранок на роботі. Франсуа наче прописав усю їхню культурну програму: організував декілька екскурсій, водив на обіди в маленькі закриті ресторанчики з гарною їжею, влаштовував нічні вилазки на вино та багато знайомив. Ніка наче знов повернулась у минуле: так вона працювала після університету, такою мала б бути її кар’єра. Ні, вона не жалкувала, та відчувала якусь сумну ностальгію за тими часами, наче дійсно за ці два роки подорослішала аж на добрих десять. Наче постарішала.

            Франсуа перейшов до серйозних питань у перший же вечір, та зробив це помпезно і з шиком, як усе в своєму житті: у ресторані з видом на Етну, пригощаючи Ніколь вином і середземноморськими креветками. Ніка навіть скинула фото Міші в особисті повідомлення, так її заворожив той вулкан. Величність і небезпека та товсті шапки снігового покриву. Говорили багато, говорили тихо, італієць співчував та переконував, що співпраця можлива та досить вдала. На відміну від Октаво, він ні разу не заїкнувся про її переїзд з України чи залишання справ. Навпаки, захоплювався її мужністю, а коли почув, що навіть при найвищій небезпеці вона прийняла рішення не покидати Київ ні за які гроші світу, відвів погляд і мовчки пив вино. Ніколь продовжувала сипати аргументами, продовжувала говорити, як важлива їхня співпраця, та він наче й не слухав, наче все для себе давно вирішив.

            - Знаєш, давно хотів тобі сказати. Цей вулкан, - він вказав рукою на Етну і подивився дівчині в очі, - досі діючий. Стається – прокидається і руйнує ближні домівки та володіння. Місцеві за це й прозвали Етну vipera1  – бо під час вивержень лавові потоки знищують врожай і будинки. Та ми, італійці, продовжуємо тут жити, радіти та кохатися. Не зважаючи ні на що. Нехай би завтра й настав кінець світу, та я б не відмовився від келиха вина за вечерею в компанії близьких мені людей та поряд з цим краєвидом, навіть якщо знав би, що скоро перетворюсь на попіл. Насолоджуйся, Ніколь, не впадай у відчай і неси іншим своє світло. І тоді навіть вулкан не зможе знищити твою душу. Вулканічна лава не завжди несе у собі смерть. Іноді, з вогню ми перероджуємося.

            Ті слова глибоко запали в душу Ніколь. Вона й сама порівнювала те життя, яким зараз жила, якщо не з вулканом, то з пороховою бочкою точно. І не знала, як справитися з відчуттям абсолютного жаху перед майбутнім., коли та бочка вже б мала вибухнути. Аж тут зрозуміла: немає сенсу боротися з ним, адже майбутнє всеодно настане. Та має сенс, як вона його зустріне. А зустріти вона збиралась гідно.

            У вівторок Франсуа сказав, що хоче зробити їй невеличкий сюрприз і не сказав, куди везе. За вікном автомобілю мелькало море, старовинна архітектура, а в салон вривався теплий морський бриз і розвівав волосся. Їхали довго, будинки мелькали все рідше, дорога звивалась серпантином понад водною гладдю. Вдалині замелькала невисока дерев’яна огорожа з балок, а потім Ніколь побачила коней. Вона вражено приклала долоню до обличчя і ледь не просльозилась.

            Катання верхи було її пристрастю. Вона займалась ним ще в Оксфорді, коли дізналась, що в сусідньому містечку є невелика конюшня. Вона намагалась їздити туди хоча б двічі на тиждень, бо ці тварини як ніхто лікували її абсолютно від усіх думок, переживань та стресу. Сидіти в сідлі, керувати твариною, розганятись у шалений галоп – той адреналін, за який вона ладна була віддати багато. Ніде вона не відчувала таких емоцій, як поряд з конем: гордовитим і вільним створінням – наче вона сама.

            Вона ледве дочекалась, поки автомобіль зупиниться і вибігла назустріч привітному хазяїну ферми. Перекинулась з ними люб’язностями і одразу попросила повести познайомитися. Коли вони зайшли в стайню, вона кинулась розпитувати про кожного і кожну: який характер, що люблять, яка порода. Гладила довгі м’які голови і кормила яблуками. Зачудовано вдивлялась у великі розумні очі. Обрала коня сама, найшвидшого і трохи норовливого чорного як ніч жеребця,  який радісно заіржав, відчувши можливість побігати на волі. Допомагала його запрягати, а коли все було готово, легко заскочила верхи, вдарила шпорами і відпустила себе у передвечірній захід сонця. І нарешті відчула його – абсолютне щастя.

            Freccia2  повністю відповідав своєму імені. Мчав, наче вітер, прямо, гордо, вбиваючись в пісок важкими копитами. І душа вискакувала з грудей. І хотілось сміятися, хотілось жити. Хотілось… щоб усі її близькі відчували те ж саме.

            Вона втекла зі своїм супутником волі на пустинний пляж і дивилась, як сонце тоне в морі. Як закінчується її щасливий день. Ніколь вперше відчувала, наче їй стало трошки легше. Вона присіла на пісок і відчула, як напруження, що жило в її душі вже багато днів потихеньку відпускає її. Від дикого спустошення від того негативу по щоках покотились сльози, і вона просто плакала і дивилась на море. Кінь тихенько зафирчав і підійшов до неї ближче, штовхаючи мордою в плече. Вона здригнулась і поглянула на тварину. Піднялась і обійняла коня за шию. Міцно притулилась, слухаючи важке дихання та потужний стукіт серця. От як ці тварини так гарно могли розуміти?

            У кишені задзвонив телефон. Відсахнувшись від коня, Ніколь дістала його і прийняла вхідний дзвінок.

            - Привіт, - Мішин голос звучав втомлено, – Як ти там?

            - Привіт. Все добре, - Ніколь потягнула коня за вуздечку і пішла пляжем.

            - В тебе голос засмучений. Важкі переговори? Він не погоджується?

            Ніколь посміхнулась. Міша завжди так невчасно виявляв свої психологічні навички. – Міш, ти пам’ятаєш хоч одну ситуацію, коли мені не вдавалось переконати чоловіка хоч в чомусь?

            - То це «так» чи «ні» у відповідь на моє запитання?

            - Звичайно що «так». Все буде і в повному обсязі.

            - Тоді чому в тебе такий голос, наче все ну дуже погано?

            - Ти помиляєшся, Міш. Може ти мене від медитації відірвав? Нові практики і таке інше. Відволікаєш.

            - Ох ну вибачте-пробачте, що заважаю! – Міша чимось грюкнув на тому кінці проводу. Знов чимось кидається спересердя. Хоч би в Арестовича. Ніка захіхікала.

            - Ти такий милий, коли сердишся. Скажи мені, сонечко моє, чому я в неділю їхала в аеропорт не сама? Міш, тобі жити набридло?

            - Знаю-знаю, та Льоша наполягав і приводив чіткі аргументи. Що я мав йому сказати?

            - Ти міг збрехати, що не знаєш час вильоту, ти міг проігнорувати питання, ти міг…

            - Я не бачив в цьому сенсу.

            - Не перебивай мене, Міша! Якщо я прошу тебе про щось, то чекаю відгуку на своє прохання. Я не хочу, щоб мені лізли в душу, не хочу, щоб намагались випитати неіснуючі речі, не хочу, чуєш!

            - А мені здається зовсім навпаки.

            Ніколь розлючено видихнула. Ну от же ж! Який же він впертий осел. Якщо вбив собі якусь дурницю в голову – не переконаєш ніяк.

            - Я скучив, - Міша стишив голос. – Нема з ким пити каву і вислуховувати всіляку юридичну нудність.

            - Ти диви! А шо Арестович тебе кавою не пригощає?

            - Дуже смішно. Коли ти прилітаєш?

            - Завтра о восьмій вечора. Твоя подружка напросилась мене зустріти, - їдко прошипіла вона.

            - Якщо ти так сильно проти, я приїду сам, - серйозно запевнив її Михайло.

            - Все нормально. Тільки не запізнюйтесь, по можливості.

            - Добре, - Міша трохи повеселішав. – Тоді до зустрічі?

            - До завтра, - Ніколь перервала зв’язок.

            Коли вона повернулась на ферму, вже майже стемніло. Дім поряд світився ліхтариками, якими був обвитий ганок і тераса. Франсуа та Комо (хазяїн конюшні) вже накрили на вечерю і фермер відмовлявся їх відпускати, наполягаючи заночувати. Вже далеко за північ, коли вони вдосталь наїлися і напились терпкого червоного вина, а Ніколь ще декілька разів бігала до коней і бажала їм гарних снів, вони залишились вдвох на вулиці, всівшись прямо на дерев’яну підлогу тераси.

            - Я не знав, що подарувати тобі до дня народження, але бачу, що вгадав.

            - Абсолютно, - Ніколь щасливо посміхалась, згадуючи шалену прогулянку і вітер в волоссі, поки вона мчала верхи безлюдним пляжем. – Та в мене до тебе ще одне прохання. І воно буде трохи незаконним.

            - О! – Франсуа вражено розсміявся. – Я з задоволенням послухаю його! Нарешті, щось цікаве!

            Ніка серйозно подивилась на італійця. Ще раз зважила своє рішення. Зробила глибокий вдих.

            - Мені потрібна зброя.

***

            Київ засипало снігом. Варто було відлучитись всього лиш на декілька днів, а тут вже зима простягала свої потворні холодні лапи. Рейси затримувались, тож літак Ніколь приземлився з затримкою у сорок п’ять хвилин. Вона шукала поглядом свій супровід, який або запізнювався, або загубився, або взагалі полетів шукати її назад в Італію. Від протягів, що гуляли по скляній будівлі аеропорту йшли мурашки по шкірі. Вона не брала з собою теплого одягу, тож в шкірянці було некомфортно. Вона вже дістала телефон, щоб здійснити гнівний дзвінок і запитати, де вони лазять, як тут її мало не збили з ніг обіймами. Міша влетів в неї, обсипаючи обличчя і шию холодними сніжинками та краплями дощу. Вона невдоволено поморщилась від неприємних відчуттів та всеодно посміхалась. Ніка почувала себе вдома.

            - А ми тебе вже годину чекаємо! – Міша ледь від неї відплип і знову посміхався. Олексій з такою ж самою посмішкою тихо підійшов і кивнув в знак привітання.

            - Рейс трохи затримали через непогоду. Привіт, - вона звернулась до обох чоловіків. – Поїхали?

            - Я запропонував Михайлу повечеряти усім разом. Ти мабуть голодна з дороги? – Олексій знову якось занадто уважно вивчав її поглядом.

            - Не дуже, але ідея непогана. Ви також мабуть не вечеряли ще? – вона втомлено посміхнулась.

            - Тоді поїхали.

            В ресторані, зважаючи на пізній час і будній день, було небагатолюдно. Ніколь розказала про свою поїздку, опускаючи деякі тези та факти (вона не знала і не мала наміру виясняти, чи в Арестовича є допуск до її інформації) і тепер втупилась в тарілку, в піввуха слухаючи торохтіння Міші про якесь його інтерв’ю і незадовільну, на його думку роботу журналістів. Експертна оцінка, нічого не скажеш. Аспектів, чому на неї знову напала ця апатія і втомленість було предостатньо. А ще середина робочого тижня. Ні, навіть не так, їй точно доведеться працювати й на вихідних, щоб вирішити накопичені справи, і вона вже відчувала їх тягар за плечима. Ніколь розуміла, що треба взяти себе в руки, треба дослухатись до слів Франсуа, переконувала себе, що буде ще важче, в кінці-кінців, та опанувати себе не могла. Все стало аж занадто заплутано.

• 1італ. гадюка
• 2італ. стріла

Музика до частини:

Лівінстон – Колискова

Артем Пивоваров Х DOROFEEVA – Думи

Арсен Мірзоян – Вулкан

 

            О пів на сьому вечора четверга Ніколь відчувала, шо зараз лусне зі сміху. Її милі сусіди ділили кабінет, і Міша скандалив з Арестовичем, так натхненно, так чуттєво, так гарно, що серце заходилось в шаленому ритмі. Як виявилось, терпіння пана радника вистачило ненадовго і тепер Ніка вислуховувала уривками «чому не варто чіпати мої речі, Льоша!» і «треба мати повагу до особистого простору кожного, Олексію!» (отут він і видав, цікаво, шо ж він її власний «особистий простір» не поважав), і, найпрекрасніше – «неі я не буду переставляти цю картину, Арестович!». Ніколь хіхікала і робила чергову помилку в емейлі, який набирала вже двадцять хвилин. Даша, яка напросилась до неї попрацювати, як усі нормальні люди за столом, а не в коридорі на підлозі, лише сумно зітхала. Напевно, окреслювала для себе безрайдужні перспективи майбутньої спільної роботи цих двох.

            - Слухай, давай зробимо перерву і підемо кави поп’єм, а? – Ніка відірвалась від екрану комп’ютера і поглянула на блондинку.

            - А як вони битися почнуть і доведеться рознімати? – втомлено підняла очі Даша. Ммм, володіє сарказмом? Вони спрацюються.

            - Та ні, навряд. А як і полізуть, то не наше це діло, двох дорослих чоловіків заспокоювати, - за стіною почулось: «це моя половина, а оце ось твоя!», - А ні, я помилялась, вони не дорослі. Пішли, то надовго, а я вже засинаю, - Ніколь встала з-за столу і заблокувала комп’ютер.

            Вони взяли каву і розмістились за столиком. Даша майже не відривала погляду від телефонів – особистого і робочого, на який безперервно приходили різні оповіщення. Ніколь позіхнула і відпила кави.

            - Якщо це буде продовжуватися й далі, я напишу службову записку Андрію Борисовичу з проханням політичного прихистку хоч в іншому кабінеті, хоч в якійсь коморці, - відізвалась Даша.

            Ніка засміялась. – Не допоможе, знаєш, скільки я паперу звела, коли прийшла сюди два роки назад, щоб Мішу віднадити подалі від себе? Найшла коса на камінь, як кажуть, а в нас Михайло Олексія знайшов, - через сміх продовжила вона. Даша лише втомлено закотила очі і пригубила свій напій.

            - Давно ви працюєте разом? – Ніколь зацікавлено схилила набік голову.

            - З Льошею? З кінця 2017-го. Зустрілись на конференції у Німеччині, з тих пір я в рабстві, - Даша схопила телефон і почала швидко комусь відповідати. Ніка з розумінням похитала головою.

            - Довго вже. Мабуть встигли зблизитись.

            - Я повністю відповідаю за його робочий графік. Знаю усі капризи і вимоги. Знаю напам’ять всі уроки і семінари «Апейрону». Оформляю йому абонемент у спортзал, оплачую комунальні послуги та іноді навіть готую поїсти. Так, трохи зблизились, - тепло посміхнулась Дарина.

            - Хіба в нього немає дівчини чи дружини для таких простих речей як приготування їжі? – Ніколь вражено підняла брови.

            - Він був одружений, але з тих відривків, що я чула – йому не дуже пощастило з вибором. Тепер він сам.

            Хм. Ніколь задумливо відпила ще кави. Або правда не пощастило, або ж людина дійсно дуже важка. Тут, щоб розібратись, не каву треба пити. І очевидно, що не з Дашою.

            - А ви з Михайлом?..

            - Що ми з Михайлом? – Ніколь підозріло зіщурила погляд.

            - Ну… - Даша окреслила рукою у повітрі якусь незрозумілу фігуру і красномовно подивилась на неї. – Типу разом?..

            Ніколь розсміялась так голосно, що привернула увагу двох працівників за дальнім столиком у кутку.

            - Ні, ти що? Міша мій найближчий друг. У нас просто манера спілкування така. Багато хто плутається і думає так, як ти, - вона стишила голос на останній фразі.  

            - Ой! Вибач за це, - Даша винувато посміхнулась.

            - Я б не витримала, повір. Мені його і так іноді забагато. Та одночасно я вже не уявляю своє життя без нього. Він хоч і нестерпна, але чудова людина. Та й взагалі, в ньому поєднуються апріорі речі абсолютно протилежні.

            - А от в мене просто не вистачає часу на справи сердечні. Та я не жалкую. Олексій каже, що доля всеодно мене знайде, де б я не була.

            Ніколь мовчки пила каву. Теж їй, філософ. Знайшов собі невинну дівчину для усіх своїх забаганок і тішиться як мале дитя. Чи, можливо, Даша вже сама залежна від нього?..

            - Всеодно ти будеш змушена рано чи пізно схилитися до сім’ї і поставити її на перше місце над Олексієм Арестовичем.

            - Я це розумію, але… знаю, скажу зараз дурну річ, та.. інколи мені здається, що крім школи в нього нічого й немає. Нічого, щоб змушувало очі горіти та прокидатись вранці. Інколи він мені здається дуже самотнім. І, - Дарина відвела очі, соромлячись, - сумним.

            - Тільки йому про це не кажи, чуєш? Чоловіки не полюбляють подібні речі, - Ніколь посміхнулась.

            - Не скажу, та він і сам непогано вміє читати мої думки. Тож, думаю, в курсі. – Даша також посміхнулась.

            - Невже він такий неперевершений психолог? Що ж він закінчував? Де вчився? – Ніку аж розпирало від цікавості.

            - Що стосується психології, то сім років вчився у авторській школі Олександра Каменського. Він ще відомий під псевдонімом Авессалом Подводний. - Ніколь ніколи не чула цього імені. Тому перше враження було не дуже позитивним. Треба буде почитати праці того Подводного. – Ще закінчив військовий інститут в Одесі за спеціальністю військового перекладача. Теологію вивчав в Києві. Та навіть актором був! – Даша ладна була розповідати дуже довго, так в неї блищали очі.

            - Нічого так життя його помотало, - Ніколь лише посміхнулась, почувши про той послужний список.

            - Він навіть в АТО був.

            - Воював?

            - І воював, і здійснював психологічну реабілітацію солдатів, що повертались звідти. Мав за мету допомогти пережити всі ті жахіття.

            - Що вносить ще більше досвіду в його психологічну роботу, - Дарина кивнула, погоджуючись.

            - Він взагалі дуже любить допомагати людям. Наші учні проходять деякі курси по декілька разів аби ще трохи відкусити шматочок його доброти. А він ніколи себе не шкодує. Я мало пам’ятаю трьохгодинних семінарів, які закінчувались вчасно. Він не заспокоїться, поки не відповість на всі запитання, на всі прохання про пораду. А потім серед ночі ще сідаємо записувати відео з консультаціями для тих, у кого немає грошей на платні заняття. Прямо в нього на кухні, - Даша важко зітхнула. – Він не вірить у існування поганих людей і прагне кожному показати щось хороше в собі, віднайти його.

            - Погані люди існують, - Ніколь серйозно подивилась у блакитні очі.

            - Льоша каже, що це лише установка, яку людина обрала як життєвий шлях. Але насправді всі ми створені з любові та доброти, і не можемо бути іншими.

            Ні це маячня якась. Казка, в яку повірить лише дитина. Дурня, не від сорокашестирічного чоловіка, а від шістнадцятирічного підлітка. Ніколь бачила на своєму віку не просто поганих людей, вона своїми очами бачила справжнісіньке зло, що носило маску порядної людини. І це було найстрашніше. Всі ті жахи, що відкривались в підроблених документах та за закритими дверима. На засіданнях судів і за переказами найближчих знайомих. Таке зло не з установок витікало, воно жило з комфортом і росло отруйним плющем у душі людини. А людина та ним насолоджувалась.

            - Як людина, яка пройшла курси психології і захистила дисертацію, не можу з цим погодитись та така думка теж має право на життя, - Ніколь задумливо дивилась кудись в бік.

            - А що ти закінчила? – запитала Даша.

            - Оксфорд. Все звідти. Юридичний факультет, курс психології та курс по вивченню мов.

            - Нічого собі! – Ніколь не любила привертати увагу до своєї освіти, але щире захоплення її співбесідниці все ж таки трошки лестило. – І як там?

            - Жорстко. Тебе ламають сотні разів, а потім дивляться, вийде з тебе щось путнє або ж ні. Показують, що життя зовсім не ласкаве, - Ніка уважно глянула на Дашу і посміхнулась. – Мене їм зламати не вдалось, як бачиш.

            - І саме тому ти вважаєш себе найбільшим злом в цьому офісі? – Ніка здивувалась такому висновку та не подала виду про це.

            - Скоріше так, чим ні. Я не вмію довіряти людям. Навіть найближче своє оточення я іноді підозрюю в поганих речах. Перевіряю потім по сто раз. Навіть Міші… - Ніколь задумалась. А чи варто про це взагалі говорити? – Навіть Міші я не можу іноді довіряти. Він про це знає, знає про цю дурну рису характеру, а я нічого не можу з собою зробити. Це просто виникає у підсвідомості, їдка думка: «а раптом це не так, а ось так?» і все, - Ніколь показово клацнула пальцями. – Почуття, наче ти зовсім не знаєш людину, наче в ній криється щось погане, якийсь умисел, не покидає, допоки я не впевнюсь або в підтвердженні, або в спростуванні. Я занадто багато знаю, чула і бачила такого, що вже не можу схилити себе до іншої поведінки.

            - Я тебе розумію, чесно. Та Льоша сперечався б з тобою до ночі аби таке почув.

            - Господи, прошу, не розказуй! Ти ж не хочеш, щоб він і мене до того стану довів, що й бідного Подоляка сьогодні? – дівчата обидві розсміялись.

            - До речі, згадуючи наших невгамовних, - Ніколь хитро дивилась кудись вбік. - Тільки не повертайся різко. Зараз буде шоу, – підмигнувши вона тихенько встала зі свого місця.

            Михайло Подоляк і Олексій Арестович, як ні в чому не бувало, прийшли попити кави в той же кафетерій. Видно було, що дійшли консенсусу, обличчя та кулаки були цілі, а самі радники щось жваво обговорювали. Ніколь тихенько підкралась з-за спини Міші і гаркнула на самісіньке вухо:

            - Ну шо, поділили стола? – Міша відскочив і гучно вилаявся, впустивши до всього телефон з рук. Олексій, з нервами очевидно міцнішими, просто здивовано обернувся на шум. Ніколь задоволено хіхікнула.

            - Бляха, Ніка, ти мене в могилу зведеш! – Міша шарив по підлозі в пошуках телефону і лаявся одночасно.

            - А вам вже і так скоро туди, пане Подоляк.

            - Ти що тут робиш? – Михайло нарешті знайшов багатостраждальний гаджет і образливо подивився на дівчину.

            - Ну, якщо ти про Офіс Президента в цілому, то я тут працюю, Міша. А якщо ти про кафетерій, то ми з Дарією, - тут вже підійшла і помічниця Арестовича, скромно посміхаючись, - дуже сильно втомились від шуму в сусідньому кабінеті і вирішили трохи відволіктися. Можливо, трошки попліткувати. Секретиками жіночими поділитись і таке інше, - в цей момент очі Олексія зацікавлено блиснули. Буде випитувати в Даші душу, це точно. Дай Боже їй сил. – До речі, ви не знаєте, ну так, чисто випадково, хто то в сусідньому кабінеті вирішує справу поділу одного стола на загальнодержавному рівні? Ну не могли ж мені почутися ваші голоси? От на тебе, Мішо, це взагалі ніяк не схоже, - Міша тільки рукою махнув. Сперечатись з сарказмом Ніколь було собі дорожче.

            - Насправді, ми вже все вирішили, - вклинився Арестович. – Хоча та картина…

            - Арестович, я сказав, вона залишиться, там де вона зараз стоїть!

            Ніколь лише плечима знизала і потягнула за собою Дашу. Треба було допрацювати і їхати додому. А судячи по цих двох, сперечатимуться вони до Нового року.

 

***

 

            Історія картини «Темне янголятко Подоляк» була дуже цікавою. Починаючи з її появи у володіннях Міші і закінчуючи місцем, де вона розміщувалась. Це був подарунок Ніколь на його 49-річчя і тут важливо зазначити один важливий факт.

            Ніка була помішана на числах. Вона вірила у «щасливу сімку», магічну тринадцятку з її позачасовим постійним хайпом і мала дивну звичку додавати багатозначні числа в суми. Тож додавши вік Подоляка рік назад і отримавши ту ж саму тринадцятку, вона подумала, що це точно неспроста і вирішила подарувати щось таке ж саме, містичне та унікальне.

            Міша обожнював мистецтво у всіх його проявах: від картин до хороших книжок, від архітектури і до вуличного арту. Тож вибір пав саме на картину. Тепер залишалось обрати напрямок.

            Ніколь перебувала в постійних роздумах і вже голову собі зламала, поки придумувала це «унікальне», аж поки їй не приснився сон. Чорний ворон кружляв поряд з нею, голосно каркав, а потім сів їй на руку і ластився. Дивився своїми чорними очима і наче хотів щось сказати. А очі були Мішині. Ніколь прокинулась різко, посеред ночі, занотувала той сон, щоб не забути деталей, а наступного ранку вже роздумувала, як то все поєднати. І врешті-решт вийшло: зобразити автопортрет Міші у поєднанні з чорними крилами, наче темного янгола. Її особистого янгола-охоронця. Мішин характер точно не сходився на трактуванні білого і святого янгола, а от такий образ – чогось темного, по ту сторону, але все ж праведного, сходився на ньому як істинна іпостась.

                Міша був на сьомому небі від щастя. Міша носився з тою картиною, наче з писаною торбою і не знав, куди притулити ту красу. Вийшло й справді гарно: серйозний та спокійний вираз обличчя, темний костюм-трійка, строгий силует і чорні янгольські крила ворона, що огортали його тіло та возвишались над його головою. Міша й слів не знайшов, щоб описати захоплення тією картиною, лише посміхався і кидався час від часу обійматись.

            А картина виявилась, як і Міша, з характером. Коли він власноруч заходився забивати гвіздок у стіну, щоб її повішати, тричі відбив собі пальця. Коли ж нарешті та затія вдалась, картина наче неслухнянка, перекособочувалась і не хотіла висіти рівно. Коли Міша, ціною своїх пальців, численних матюків і душевного спокою Ніколь, яка те все вислуховувала, нарешті її примостив, вона на наступний день гучно шандарахнулась прямо йому на голову. І то б ладно, аби тоді в нього не гостював Єрмак, який так ржав, що аж забув, чого власне прийшов.

            Бідний Міша тулив свого янгола всюди: і на підвіконні тому не подобалось, картина попросту сповзала (ну чого ти, Міш, йому просто не подобається те, що він не бачить, що на вулиці коїться!), і на сейфі той сидіти не хотів (мабуть не подобалось дивитись на всіх знизу) і падав з усіх шаф. Міша зціплював зуби і ледве тримався, щоб не почати, у прямому сенсі, сратися з картиною за місце під сонцем. А янгол дивився байдужими очима і наче насміхався над своїм живим втіленням.

            Все, як завжди, вирішила випадковість. Просто одного разу Міша давав чергове інтерв’ю черговому українському таблоїду. Журналістка зацікавилась картиною, а Міша самовдоволено засяяв, як і завжди, коли мова йшла про його власну вельмишановну персону. Вона запропонувала йому зробити фото чорного янгола для журналу, Міша звичайно ж погодився, та на запитання, де таку красу взяв – змовчав. І просто поставив картину на маленьку тумбу біля телефону, на гарно освітленому, вигідному місті. Якраз поряд з собою.

            Місце було унікальним: з Мішою вони не схрещувались очима, бо стояла вона боком, але хто б не зайшов і де б не сів, янгол завжди бачив і дивився на гостя кабінету. Коли Міша сидів у себе за столом і працював, коли приймав гостей за іншим, білим та круглим – неважливо, янгол наче та Мона Ліза у Луврі не зводив погляду з кожного. Дехто його навіть більше побоювався ніж самого Мішу, так той в душу заглядав. І то було єдине місце, яке припало до душі тій картині.

            Янгол знайшов свій п’єдестал. Готуйте підношення, прості смертні.

 

***

 

            - Та картина і дійсно трохи якась дивна, - Даша навіть говорила про неї пошепки. – У того янгола такий погляд… в мене мурашки від нього. – Вони вже повернулись до кабінету і повсідались за робочі місця. Двійко сварливих базарних баб залишились пити каву. Ну або кидатись один в одного посудом, хто знає.

            - Хіба в Мішиному кабінеті є щось не дивне чи звичайне? Я розповідала тобі вже про його унікальну організацію робочого простору. Думаю, якщо дуже захотіти, з Мішиного кабінету можна і з самим Люцифером вийти на зв’язок, - Ніколь засміялась. – Картину він точно Арестовичу не вступить. Знаєш, що? – Даша запитально кивнула. – Ти можеш працювати в мене, якщо наші голубки будуть часто виясняти свої стосунки. Роботу ти повинна виконувати якісно, а той лишній шум тобі лише заважатиме. До того ж, сама чуєш, які тут стіни. Ти завжди будеш в курсі усіх подій.

            - Я не відмовлюсь. Дуже тобі дякую, Ніколь.

            Ніка лише тепло посміхнулась. Їй не завадить мати під боком ходячу енциклопедію Арестовича. Так, про всяк випадок.

 

 

            - …І ось тому я вважаю, що в абзаці три, вісім та одинадцять ти трохи перегнув палку, - Ніколь діловито вказала на відповідні абзаци олівцем, який тільки-но витягнула з саморобної зачіски. – Свої правки я скинула тобі на електронку, роздрукуй і скажи, що думаєш. 

            Суботній вечір вони вчотирьох зустрічали у Мішиному кабінеті, вже вдесяте проганяючи його майбутній виступ на одному з політичних телешоу. Ніколь виперлась прямо на стіл, всілась посеред паперів і гризла олівець, поглядаючи іноді на того самого багатостраждального янгола з картини. Їй здавалось, він одобрює її роботу. Все проходило на диво без криків, мабуть Міша вирішив взяти передишку на деякий час або ж вони занадто потомилися. Навіть Арестович вже не мав сил зиркати на неї так як раніше, розгубивши свій минулий лоск. Міша закуняв прямо за столом.

            - Гей, сонне царство! – Ніка кинула в нього ластиком. – Чув, що я казала?

            - Га? – Міша різко підняв голову і озирнувся. – Так, так, - широко позіхнув, - мені не варто вступати в конфронтацію з іншими і називати їх тупими ледарями. Але ж це правда… чого брехати?

            - Так, зрозуміло. Я перепишу всі твої документи і завтра по обіді скину тобі на пошту. До вівторка ти встигнеш все вичитати. А тепер поїхали по домам, вам треба виспатись.

            Всю п’ятницю Михайло і Олексій пропадали в кабінеті Єрмака з іншими радниками. Ніколь краєм вуха почула, що йшлося про інформаційну безпеку, мабуть, той їх муштрував в черговий раз, щоб не пизділи. Та всього також не знала, тому вирішила діяти на випередження і максимально посилила моніторинг усіх інформаційних заяв, що виходять з Офісу. Очевидно, вони вчора сиділи допізна, вона поїхала додому сама і з радниками зустрілась лише наступного ранку в суботу. Вони були втомленими і зашуганими, а Ніколь з Дашою навпаки сяяли красою та новими силами.

            Сьогодні Ніколь на роботі затримуватися не збиралась, у неї ще були плани. Тож вона спритно зістрибнула зі столу і заходилась збирати та сортувати папери. Даша кинулась їй допомагати, а от Олексій навіть головою не поворухнув. До речі, його телефон в точності віддзеркалював Дашин чи навпаки: оповіщення приходили на нього з шаленою швидкістю і кортіло глянути хоч одним оком, що ж там за військова таємниця така затаїлась. Можливо їй це вдасться, але не сьогодні.

            - Я тебе підвезу, - Міша ледь розліпив очі і знову широко позіхнув.

            - Хто б тебе підвіз! Навіть не думай сідати сьогодні за кермо. Ви взагалі, сьогодні спали?

            - В перспективі, - меланхолічно відповів Олексій і повторив Мішин жест з позіханням.

            - Я ніяк сьогодні не можу, в мене інші плани, - зітхнула Ніколь.

            - Все добре, я про них подбаю, - Дарина врятувала ситуацію і дорогоцінні нерви Ніки.

            - А куди це ти намилилась? – Міша розім’яв шию і зацікавлено втупився на дівчину.

            - Вові пообіцяла заїхати на вечерю. Ще до Італії пообіцяла, не можу ж я відмовити, м? – Міша тільки розуміюче кивнув, Даша, мабуть, ще не встигла зрозуміти, що за Вова такий, а от Олексій… Ніколь знов отримала чергову варіацію його зацікавлено-вивчаючого погляду. Їй би слідувало подумати над тим, скільки ще інформації йому не довіряють і чому так вчиняють. Можливо не варто їм працювати тут усім разом? А що як?..

            Ні, знову ось це її «а що як?». Вона ж вже говорила собі про це. Недовіра існує, недовіра – це її паранойя, та ж вона з цим сама всеодно не справиться. З Арестовичем все було не так однозначно, але зрозуміло. Його взяли до них за виключні навички, наявність бойового досвіду, підвішений язик… Він не міг бути зрадником, Єрмак таких наскрізь сканував і вичисляв. Та й, в кінці-кінців, вона не може брати на себе таку відповідальність, у неї робота, до біса своєї роботи, а зрадників хай служба безпеки шманає. То ж, вона відмахнулась від безрадісних думок, і швидко з усіма попрощалась, ще раз наголосивши, щоб обидва радники не сміли сідати за кермо.

 

            - Вечеря? З президентом? - тихий, оксамитовий голос, трохи здивований, трохи вражений.

            - А чого ти дивуєшся? Вони досить близькі, - голос співбесідника втомлений та хрипкий.

            - Але ж Ніка прийшла сюди лише два роки тому. І така довіра…

            - Володимир знає Ніколь з дитинства. Вона буквально виросла на його руках. Він навіть замінив їй батьків в якійсь мірі.

            - Оу..

            - Ніколь Терещук – сирота, Льош.

 

 

            - Ніколь! Ніколь приїхала!!! – не неї налетіли, ледь не збиваючи з ніг два урагани дитячих голосів. Вона заключила в обійми одразу обох.

            - Мої зайчики, як же я скучила! Ну, розказуйте, як у вас справи? – вона посміхалась, роздивляючись усміхнені, щасливі личка.

            Олександра, старша з сімейства Зеленських завжди була їй за молодшу сестру. Вона навіть надумала вступати до юридичного, наслідуючи її. Ніколь несильно її відмовляла, обіцяючи взяти в учениці і вимуштрувати як треба. Як її вчили. Саша була здібною, розумною, цілеспрямованою – копією свого батька, розумом, і за схожістю зовнішніх рис. Молодшому Кирилу було лише вісім – і він був наймилішим братиком, якого вона завжди хотіла, але не мала. Вона любила їх однаково безмежно і зараз розуміла, як сильно скучила. Діти провели її на кухню, де Олена, дружина Вови, вже закінчувала сервірувати стіл до вечері.

            - Привіт, - вона тепло посміхнулась і заключила її в обійми. – Ти чудово виглядаєш, як і завжди, Ніколь.

            - Дякую. Чимось допомогти?

            - Так, витягни вже главу сімейства з кабінету, бо він вже й забув, що у нас вечеря запланована.

            Легко постукавши в двері, Ніколь заглянула до кабінету. Вова щось читав з планшету.

            - О, ти вже тут! – він підійшов, легко обіймаючи її.

            - Досі працюєш? Щось сталось? – вона насторожено обвела поглядом його обличчя.

            - Справи накопичуються, я вже ледве встигаю спати по шість годин, - Ніколь завбачливо причинила двері і присіла на диванчик.

            - Так, нам всім зараз нелегко, - вона серйозно кивнула. Ніколь кинула погляд на вхідні двері і знову повернулась до чоловіка, - Олена вже знає?

            - Так. Не міг приховувати, - він винувато похитав головою. – Тепер відчуваю тягар ще й за її переживання. Але вона сильна… і мене цим надихає. – Ніколь тепло посміхнулась. – А ти як? Справляєшся?

            - Я не можу скаржитися.

            - А я б хотів вислухати пару скарг, як твоє безпосереднє начальство.

            - Їх не буде. Я почула тебе ще за нашої минулої розмови. Я зробила висновки зі свого відрядження. Та й взагалі. Ми тут не заради цього зібралися. Вся робота залишилась в офісі і якщо в тебе немає до мене питань по моїм безпосереднім завданням, пішли вже за стіл, не засмучуймо твою дружину.

            Вечеря була затишною та сімейною. Вони говорили про плани, нові події, вислуховували дітей, їхні нові інтереси та успіхи у навчанні. Саша знову завела розмову про вступ до юридичного, а Ніколь радила, куди вступати і з чого починати. Вечір дотлів так швидко присмаком смачної вечері та теплоти її рідних людей. Тих, хто став їй за сім’ю.

            Вони наполягали залишитись та Ніколь вирішила заночувати в себе. І оскільки в офіс в неділю їй їхати було не потрібно, планувала працювати вдома. Наскільки і якщо вистачить сил.

 

 

 

            На електронному годиннику автомобільної панелі таксі світились цифри 2:14. Ніколь вже в’їхала у Київ з передмістя. Водій трапився мовчазний і це радувало, на розмову її точно зараз би не вистачило. Вона знову не знала остаточно, хоче вона повертатись додому чи їй страшно почути ту тишу. Аж занадто боляче вдарило по ній відчуття всього того сімейного і теплого, затишного, того, чого в неї ніколи не було. Хотілось утнути щось безумне, щось їй не властиве, та вона ніяк не могла придумати, що. Цікаво, то в ній грав адреналін одного дня як єдиного чи просто дурість спіткала?

            Дощ бив по лобовому склу, а автомобілів наче не залишилось у цілому місті. Вона знову була сама. Мішу тривожити не хотілось, він ще ввечері, поки вона була у Зеленських, скинув фото з склянкою віскі і своїм домашнім каміном, що служило підтвердженням, що він був вдома і відпочивав. Йому було так само тяжко, як і їй, і не хотілось знову по-новому прокручувати ті розмови і інформацію. Нехай хоч день відпочине від неї і від себе.

- Вибачте… я вийду тут, дякую, - Ніколь вже не сила було сидіти в замкнутому просторі авто. Хотілось подихати на повні груди і пройтись пішки. І нехай дощ. Водій мовчки зупинився і прийняв оплату.

Вона вийшла прямо під холодний дощ, підставляючи лице. Стояла і цілувала дощ, не розуміючи насправді, що їй робити та куди йти. Задзвонив телефон. Ну хто там так пізно не спить? Вона не буде відповідати. Нехай зачекають до завтра.

            Вона провела по обличчю руками, розтираючи дощову воду. Телефон все не стихав. Може, щось сталось? Треба все ж відповісти, не та робота, щоб мати право ігнорувати дзвінки, щоб давати собі волю пропадати з радарів. Ніка знайшла у сумці пристрій і вдивилась на екран, який одразу почав покриватися крапельками дощу. Невідомий абонент. Чогось вона відчула, що знає, хто дзвонить. Клацнула кнопку прийняття вхідного дзвінка.

            - Слухаю.

            - Привіт. Я знаю, що вже пізно, але…

            - Не пізно. Ніколи не пізно.

            - В тебе все добре?

            - Якщо чесно – ні.

            - Де ти?

            - Інститутська. Біля нацбанку.

            - Зараз буду. Нікуди не йди.

            Зв’язок перервався. Господи, що вона робить? Ніколь сховала телефон і обхопила себе руками, намагаючись трохи зігрітись. Хотілось опуститись прямо на мокрий асфальт, хотілось розчинитись у цьому дощі, стати цілющими краплями, які завтра просто щезнуть у круговороті води в природі. Так, хотілось просто щезнути.

            Знайомий автомобіль загальмував зовсім поряд. Засліпив фарами, які одразу вимкнули. Вона відчула, як вода на її обличчі стала теплою. І закрила очі.

            Теплі, гарячі долоні обхопили її плечі. Вона зустрілась з занепокоєними карими очима Олексія Арестовича, що відчайдушно вдивлялись у її, зелені.

            - Чому?..

            - Бо мені нестерпно самотньо.

            Він зажмурився, наче від болю. Стиснув її плечі ще міцніше. Дихання збивалось і сльози все текли по її обличчю. Вони нестерпно швидко мокли під осіннім дощем і мовчали. Дихали одним подихом на двох. Він, наче побоюючись, торкнувся її щоки і відвів прядки волосся. Дивився очима, кольору червоного дерева і не смів відвести погляду.

            - Ми пожалкуємо про це.

            - Я знаю.

            Гарячі губи впились в її з відчайдушною ніжністю. Він цілував, випиваючи її біль, задихаючись від сповнених почуттів через край. Вона відповідала, торкаючись долонями його лиця, стираючи краплі дощу. Вони не могли відірватись один від одного, не могли відпустити, наче стояли на краю прірви. Відпусти – і впадеш. Не відпускай мене. Тільки не сьогодні. Вона з усіх сил вжалась в його тіло і віддала усю себе на поталу тим губам: таким п’янким, таким солодким, єдиним на усьому світі. Грілась від його жару і згорала. Задихалась від нестачі повітря та не сміла його відпустити. Проводила тремтячими пальцями по волоссю, обличчю і плечам, впивалась в мокру тканину пальто. Притягувала до себе ближче, хоча між ними не було й сантиметру вільного простору. Важко дихали, насилу відірвавшись один від одного. Він торкнувся її рук на своєму обличчі і взяв до своїх, цілуючи, ніжно торкаючись губами сантиметрів шкіри. Стиснув їх, зігріваючи диханням.

            - Скажи, чи це насправді? – все ще задихаючись, прошепотів він.

            - Якщо ти захочеш, щоб це було справжнім – так і буде, - ледве чутно, у відповідь.

            Дощ потиху щезав з їхніх рук та з вулиць. Та вони так і не щезли. Їм ще довго мучитись під цим небом. Одним на двох.

Музика до частини:

Isak Danielson – Power

J2 feat Blu Holiday – Hit Me Baby One More Time (Epic Trailer Version)

Один в каное – Ікони

 

            Понеділок – день важкий. Особливо, коли напередодні вночі ти цілувалась з колегою, якого ледве знаєш. Ще більш особливо, коли в тебе навіть не було часу про це подумати. Ніколь просто попросила Олексія відвезти її додому і не питати поки ні про що. Сам він також не здавався натхненним говорити про або що. Наостанок, все ще тремтячими пальцями, він провів по її щоці і легко поцілував на прощання. І поїхав.

            Вона безбожно запізнювалась на нараду і розуміла, що зараз вигребе по повній від Єрмака. Неважливо, хто їй дає вказівки, неважливо, хто її начальник та порушення регламенту роботи не терпітиме ніхто. Вона ввірвалась до кабінету, вибачаючись, ловлячи на собі зацікавлені і не дуже погляди колег. Ну чудово, всі радники тут. Їй не дуже кортіло пересікатись поглядами з одним очевидним варіантом, тож вона, якомога непомітніше просковзнула повз усіх і всілась на вільне місце біля Міші. Той лише жартома пхнув її під ребра, мовляв: «чого запізнюєшся?», а вона у відповідь шепнула йому, куди треба сходити. Міша захихотів. Ну хоч в якихось стосунках у неї було все незмінним.

            - Ніколь Олександрівно, нарада взагалі-то була призначена на 13:00, - ну от, зараз Андрій Борисович почне вичитувати її як першокласницю.

            - Прошу вибачення за своє запізнення. Такого більше не повториться. Я, провсяк випадок, продублювала всю інформацію на електронну пошту, тож, - вона занадто швидко говорила і різко вдихнула, бо повітря закінчилось, - усі мають всю необхідну документацію. - Отак. Запізнюватись безвідповідально, та завжди потрібно залишати собі шляхи для відступу.

            - Що ж, продовжимо.

            Нарада тривала довгі п’ять годин. В якийсь момент, Ніколь настільки втомилась від монотонних голосів, що ледь не задрімала на Мішиному плечі. Та він, невгамовна зараза, почав лаятись з Арахамією, знов, через якусь дрібницю, і її план провалився. Декілька разів вона поглядала на Олексія, який сидів розслаблено, наче й не тут, нічого не занотовував і крутив ручку між пальцями. От у кого все аж занадто спокійно. Треба буде запитати у Даші, на яких він заспокійливих сидить.

            Міша аж заходився, так намагався щось вперто довести Давиду і це викликало посмішку. Інші радники чутно розслабились, відчували, що та вистава надовго. Коли вже тони перевищили допустиму гучність, Єрмак стукнув долонею по столі:

            - Міша, Давид, досить! Так, на сьогодні всі вільні, - радники швиденько почали збиратися, поки Андрій Борисович не передумав. – Міша, будеш так волати кожного дня, я тебе знов в переговорники відправлю! – Ніколь єхидно захіхікала. О, так, будь ласка. Міша ненавидів ТКГ всією душою, бо там його «ораторське мистецтво» було хоч і в нагоді та водночас користі не приносило ніякої, їхні опоненти були тупі і вперті як барани. Вона не раз вислуховувала скарги на це від Міші особисто. Подоляк обернувся і відкрив рот, щоб ще з Єрмаком зачепитись, та Ніколь, ледве стримуючись, щоб не засміятись на повний голос від грізного погляду друга, потягнула його до дверей. Подалі від гріха, як кажуть.

            - Ніколь, залишся, будь ласка, - бляха, от і досміялась. Ну що знову сталось?

            - Так, Андрій Борисович.

            Андрій присів на стілець і кивнув їй на сусідній поряд. Вона сіла і зацікавлено приготувалась слухати як безвідповідально дозволяти собі запізнюватись на роботу.

            - Вова хоче тотального контролю над заявами в медіа. Ми не маємо права посіяти паніку серед людей. Так само, як і не дати противнику дізнатись, що ми повністю готові і озброєні. Міжнародні зв’язки, партнери, усе це – секретна інформація. Так і повинно залишатись.

            - Всі заяви радників, які у людей на слуху, які з’являються перед камерами, ви хочете, щоб це все проходило через мене?

            - Абсолютно правильно. Деяких радників, - Андрій підкреслив цю фразу відповідним тоном. У Ніколь пробігся холодок по спині. Здається, вона розуміла, кого він має на увазі.

            - Усе зрозуміло. А відповідний наказ?..

            - Наказ буде підписаний Володимиром сьогодні, і на завтрашній ранок з ним ознайомлять усіх причетних. Їх і не так багато, насправді. Та важливо просвітити їх та наголосити на відтепер заборонених темах і аспектах. Канали подають усе більше запитів на офіційну думку від Офісу, і я планую дати їм це. За тобою закріплені двоє радників – Михайло Подоляк та Олексій Арестович. Я хочу, щоб ти пропрацювала з ними їхню поведінку перед камерами, їхні висловлювання, їхні настрої, що вони несуть. Ти, як ніхто помічаєш такі дрібниці. – Ніколь приречено зітхнула та виду не подала.

            - Без проблем. Усе зроблю.

            - Дякую, Ніколь. З усіма питаннями звертайся до мене особисто в будь-який час. І ще одне, - він строго на неї подивився. – Не смій більше запізнюватися на наради!

            - Вибачте, я справді не розрахувала час. Можу бути вільна?

            - Наразі, так.

            О, це буде розрив. Ніколь підступно посміхалась.

 

 

            Взагалі, прописувати відповідну поведінку того чи іншого працівника Офісу – було прямим та безпосереднім обов’язком Подоляка. І Ніколь, що вже там гріха таїти, лестило, що їй доручили подібне завдання. Вова озвучив це як безпосереднє випробування і наголосив, що її психологічного досвіду вистачить, щоб провернути це з двома різними і такими скандальними особистостями. Завдання було не з легких, але посильних. Вона засиділась до пізньої ночі, перебираючи відео виступи та заяви вищезгаданих працівників і тішилась, який же вона їм завтра влаштує розйоб. О так, матеріалу назбиралось достатньо, при детальному розборі вони просидять довго і, мабуть, пересваряться. Можливо, вона втратить статус друга у Міші, а можливо, він її прокляне за допомогою її ж подарованої картини. Але вона збиралась безжалісно пройтись по кожному з них.

            Вже за північ, коли вона додруковувала свої нотатки майбутньої наради, назвемо це так, у двері постукали. Ніколь настільки запрацювалась, що взагалі за день не вийшла з кабінету, настільки абстрагувавшись від усіх зовнішніх подразників.

            - Так, заходьте, - навіть від клавіатури погляду не відвела.

            - Зайнята?

            - Та є трохи, Льош. Щось термінове?

            - Чаю тобі приніс, - скромно і тихо прозвучало поряд  і на стіл тихо опустили темно сіру чашку. Вона нарешті перестала друкувати і поглянула на гостя.

            - Ой, дякую, - точно, розмова віч-на-віч про сокровенне. Як же це все невчасно. Вона знову почала набирати букви в документі.

            - Слухай, якщо ти зайнята чи не хочеш поговорити, я зрозумію, - він тихо зітхнув і продовжив стояти над головою.

            - Угу…

            - Але я хочу, щоб ти знала. Я не розцінюю події минулої ночі, як щось одноразове та незначне.

            - Я так і не думаю. Просто багато роботи навалилось і я не можу зараз звернути свої думки в інше русло. На це просто не вистачить сил. Ти ж сам сказав, що ми можемо пожалкувати.

            - Щось ти занадто рано завела розмову про жалкування. Та й жінки, зазвичай, не приходять до такого висновку першими.

            - Господи, точно, я думала, що я забула… ярко виражений сексизм, так і запишемо.

            - Ти що, автопортрет мій пишеш?! – він здивовано насупився. - Ніколь, ти можеш відірватися від роботи хоч на хвильку?

            - Не автопортрет звичайно, але ви завтра і самі про все дізнаєтесь, - Ніколь підняла на нього погляд, відкинулась на спинку крісла і взяла до рук чашку. Пахло м’ятою і мелісою. Згадалось, що м’ятний чай їй завжди давала бабуся в дитинстві, коли болів живіт. Вона з задоволенням відпила напою, розслабляючи думки.

            - Вмієш зацікавити. Ти довго ще? Я можу підвезти тебе додому.

            - Я залишаюсь сьогодні. Не хочу переривати хід думок. Заночую тут.

            - Тут, в офісі? – він здивовано на неї поглянув? – Та де ж тут можна спати?

            - Хто сказав, що я буду спати? Працюватиму. Та якщо й зморить в сон, піду до Міші, я часто сплю у нього на дивані, тільки йому не говори. Він каже, що в мене є свій і виганяє, - вона сумно скривилась. – Так воно і є, але в нього чомусь завжди зручніше. А все інше для нормального існування в цій будівлі в мене є. – Ніколь підійшла до своєї шафи з одягом і відчинила двері. Там акуратно були складені змінний одяг – домашній та офісний на вішалках, косметичка, взуття. – Це моя маленька квартира. А Офіс – мій другий дім.

            - А я думав, Міша тут один такий божевільний.

            Вона легко засміялась.

            - Як бачиш, ти помилявся.

 

***

 

            - Михайле Михайловичу, ти дістав мене своїми скандальними заявами! Мало того, ти вже всіх ними дістав! – Ніколь тільки здрімалась прямо за столом в компанії вірних друзів-документів і її особистої і єдиної Конституції (що служила гарною подушкою до всього того) як грим дверей і крик Єрмака її благополучно витягнув з того сну. У сусідньому кабінеті знов почалася сварка. Господи, не минуло й місяця з її приходу в Офіс, а вона вже забула рахунок таким гучним розмовам за стіною. Цей її сусід, навгамовний радник знов щось утнув, не могло бути такого, щоб не щось серйозне – Єрмак не став би особисто заходити заради дрібниць. Вона принишкла, щоб розчути ще більше дрібниць.

            - Сказав я тільки правду, Андрію, - сердито пробуркотів голос Подоляка.

            - Ти забув, де тепер працюєш, Міш? Ти більше не журналіст, не вільний птах – ти працюєш на державу! – Андрій Борисович і не збирався затихати. – Хіба ти не повинен розуміти зсередини як потрібно, а як не потрібно працювати з подібними тобі?

            - Тільки через те, що добре розумію, саме так і працюю! Вони хочуть рознюхати, хочуть скандалів, а я втомився від завуальованих фраз і висловів! Кляті стерв’ятники! – у Ніколь від того командного голосу потерпли пальці. Вона б ніколи не наважилась розмовляти з Єрмаком у такому тоні. Іноді вона навіть трошки його побоювалась. Може, тому що зросту він був кремезного, а може тому, що в ньому, не зважаючи на м’який та симпатичний вигляд, таїлась велика загроза. Вона відчувалась шкірою, тому Ніка, будучи ще зовсім новенькою у цих стінах, з усіх сил зараз намагалась бути тихішою води і нижчою трави.

            - Я не збираюсь виправдовуватись за кожну твою фразу, Міша. Офіс перетворюється на якийсь балаган, а ти цьому невблаганно допомагаєш. Сподіваюсь, ти мене почув, бо повторювати я не збираюсь, - вхідні двері чутно зачинили і коридорами залунали кроки. Ніколь подавила в собі дитячий страх схопитися і потримати свої – на випадок, раптом Єрмак і до неї в такому настрої завітає. А в неї звіти не здані.

            Та нічого такого не сталось. Запанувала тиша, що знову сприяла нормальній та спокійній роботі. Ніколь протерла очі, позіхнула і заходилась клепати ті звіти. Все сипалось на очах, нічого не клеїлось, слова не хотіли набувати потрібного сенсу, а вона через силу їх писала. Годинник невмолимо відраховував хвилини і години, вони линули навіть швидше ніж зазвичай, так їй здавалось, а робота з місця майже не зрушалась. Ніка вперто заповнювала пусті графи у таблицях і не збиралась здаватись. За стіною панувала тиша, але вона знала, що Михайло теж працював. Іноді чулись кроки і тихий звук відчинення шаф та шухляд.

            Вона вже неодноразово помічала, що він допізна затримується на роботі. То вони стикались на парковці, коли під ранок їхали додому, то в коридорі, теж у занадто пізній час. Вона його особливо не знала як людину (лише по тим крикам за стіною та парочку постів його почитала і вжахнулась), але проникалась душею до такої самовідданості роботі. Щоб там не було в його голові – працював він як навіжений. Та за цим крились вже зовсім інші неприємні здогадки.

            Чи була в нього сім’я? Діти? Хіба б в такому віці не могло їх не бути? Вона впевнена, що були. То хіба б сім’я не вимагала б хоч половини його уваги? Робота роботою, але ж і повертатись теж потрібно мати куди. Кудись, де тебе чекають. То в неї не було нікого і нічого, ну а в успішного журналіста і верховного радника (вона почула цей епітет нишком у кафетерії від інших радників і добре запам’ятала його) повинні були бути. То що ж з цим окремим радником було не так?..

            Вона зітхнула і наважилась на дещо їй зовсім невластиве. Згорнула вікно довбаних звітів і відкрила пошук. Ввела його ім’я та прізвище в інтернетній стрічці. Відкрила перше ж посилання, Вікіпедії. Інформації було небагато і вся поверхнева. Місце народження, освіта лікаря (вона здивовано підняла брови, перечитуючи текст, от цього вона точно не очікувала), журналістська діяльність. Депортація з Білорусі. Вона вчиталась уважно у слова. Ось він і найбільший скандал в його житті. Вона похмуро всміхнулась кутиком губ. Не дивно, після того, що вона чула. Видно було, що журналістського хисту йому точно було не відняти, раз сусідня країна зі скандалом його звідти виперла. Прокрутила все до кінця, та про сім’ю було зазначено лише одну стрічку тексту. Одружений, має дитину. Ніколь відвела очі від екрану і задумливо покрутилась в кріслі. Дивно, він наче й обручки не носив. Вирішила проглянути фото, аби бодай подивитись, як виглядає супутниця його життя, та так нічого не знайшла. Ніка розчаровано закрила вкладку. Все здавалось їй несправжнім, фальшивим, наче хтось навмисно підчистив усю його інформацію. Можливо, навіть він сам. І це здавалось їй аж занадто підозрілим. Підкоркою вона відчувала, що з Михайлом Подоляком і його особистим життям не все так добре.

            Вона роздратовано фиркнула на свої ж думки і заходилась розхожувати кабінетом. Ні, Ніколь, ти його не жалієш, ти не входиш у положення ледве знайомого тобі колеги, бо тобі аж занадто знайома така історія. Ти не відчуваєш схожу самотність, і все в тебе добре, і в житті, і на роботі. Що за дурнувата сантиментальність, та ще й на робочому місці? А в голові все виникали нові й нові питання та підозри. Вона боролась з ними як могла, а вони накочували хвилями. Краще б ти про звіти Єрмака так думала, Ніколь Терещук.

            Вона знов всілась за своє робоче місце, проклинаючи ті кляті документи. Згадала, що ставила чайник і він вже давно закипів, тож зробила собі жасминовий чай. Її вистачило ще на хвилин двадцять заповнень і одну чашку напою. Голосний дзвінок вхідного виклику на телефоні змусив її здригнутися від несподіванки. Єрмак.

            - Так, Андрій Борисович?

            - Ніколь, ти працюєш ще? Бачив тебе онлайн в офісному додатку.

            - Так, ще на робочому місці. Якщо ви щодо звітів, я працюю над ними, все буде готово…

            - Ні, зі звітами можеш почекати, - перебив її Андрій Борисович. – Ти не в курсі, у кого маркетингові напрацювання по останнім проектам? Я віддавав їх тобі, для вичитки, а потім згадав, що згубив їхній слід.

            Звичайно що вона знала. У головного піарщика і скандаліста всія Офісу. Вчора забрав, на вимогу.

            - Вони у Подоляка зараз. Якщо потрібно, я занесу вам їх, вони повністю готові.

            - Буду дуже вдячний, Ніколь. Давай хвилин через двадцять, - і зв’язок обірвався.

            - Добре, Андрію Борисовичу, - проговорила дівчина вже в пустоту.

            У кабінет до Міші, після всіх тих думок з пустими руками йти не хотілось. Вона, усупереч саркастичному внутрішньому голосу, який прямо верещав в голові, що вона довбана сентименталістка, віднайшла у шухляді серед багатьох інших, молочну шоколадку. А що такого? Немає в цьому нічого такого – проста ввічливість. Проглянувши всі вхідні емейли від Міші (він лише писав їй про необхідне, а рідше посилав когось) вона ще прихопила інші запрошувані ним документи. Поклала шоколадку поверх них і попрямувала до нього, на особистий прийом.

            За дверима долинали приглушені звуки розмови. Він говорив з кимось по телефону, тому Ніколь вирішила трохи зачекати. Вона не хотіла підслуховувати, та природня цікавість і тонкі перепони все зробили за неї.

            -…ні, сьогодні не приїду. Багато роботи. Я розумію, Маш, та що я можу зробити з тим? – голос звучав втомлено та трохи роздратовано. – Будь ласка, не кричи. Так, я все чудово розумію, але не вдавай, наче це для тебе вперше, коли я ночую в офісі, - чоловік зітхнув, мабуть, знову вислуховуючи жіночі претензії на тому кінці проводу. – Досить, Маш. Надобраніч.

            За дверима запанувала тиша. Ну чудово, сімейні негаразди, скандали на роботі і вона, Ніколь, посеред тих перепетій. Зараз ще й і їй перепаде до того всього. Дівчина постукала в двері. Голос за дверима тихо запросив ввійти.

            - Доброї ночі, Михайле Михайловичу, - Ніколь завмерла в дверях, не знаючи, чого очікувати після всіх тих подій, що відбулись за минулих півтори години.

            Міша відірвався від планшету і втомлено-ввічливо посміхнувся, коли побачив її на порозі. – Привіт. Чим можу допомогти в такий пізній час?

            - Єрмак попросив документи щодо маркетингових напрацювань, а я вам їх віддавала вчора. Хоче почитати.

            - О, зараз, де ж я їх поклав… - він встав з місця і почав нишпорити по столу. Ніколь відмітила повну розруху і безлад там. Як можна було там орієнтуватися? – Зараз, зачекай секунду… - поки він нишпорив по шафах з документами, вона тихенько поклала свої документи йому на стіл разом з шоколадкою.

            - Я тут вам ще папку принесла, яку ви просили сьогодні ввечері, - вона дивилась, як чоловік загубився в пошуках і вирішила підтримати розмову. – Надсилали по емейлу запит, точніше.

            Міша нарешті віднайшов потрібну їй папку на самій нижній полиці. Випрямився і передав їй. – Дуже тобі дякую, вони якраз би стали мені у пригоді зараз, - вона посміхнулась і забрала папку з його рук.

            - Дякую вам, - він тільки кивнув і повернувся до свого столу. Запримітив шоколадку, взяв до рук і запитально подивився на неї. Ніколь лише знизала плечима на його погляд.

            - Кажуть, покращує настрій. Ну, я піду, Михайле Михайловичу, - і вже розвернулась до дверей.

            - Ніколь, - вона обернулась до нього і запитально кивнула. Він тепло посміхався і їй враз стало навпрочуд приємно, що зуміла хоч чимось викликати ту посмішку. – Просто Міша.

            Ніка подарувала йому більш щиру посмішку і вийшла за двері.

 

***

 

            Збори вона призначила на полудень. О восьмій ранку перед цим вона все ж з’їздила додому прийняти душ і перехопити чогось смачненького. Почувала себе нормально, бо встигла ще й поспати три годинки у Міші, якраз встигнула непомітно вискочити з його кабінету перед самим його приходом. Знову ледве не зловив.

            Зараз вона розставляла для своїх гостей склянки з водою, документи, нотатники і копію наказу Зеленського. Ловила ледь помітний мандраж, передчуваючи бурю від того, що відбуватиметься. Підтягнула до свого місця плазму і підключила флешку з файлами. В останній момент вискочила за кавою і трохи затрималась в черзі, тож коли повернулась до свого кабінету, всі були вже в зборі.

            - Так, всім ще раз доброго ранку, кого не бачила. Перед вами копія наказу Президента про призначення мене контролюючим посередником вас двох у всіх медіа нашої країни. Простіше: на основі ваших прекрасних портретів, досягнень та невдач я повинна прописати вам ключові поведінкові аспекти, з якими ви будете проголошувати на всіх телешоу та засобах масової інформації. Он, Міша вже в курсі, як це буває, - Подоляк тільки очі закотив. 

            - Я й так все знаю. І в мене до стобіса роботи.

            - Так, але ти не бачиш себе зі сторони, - Ніколь кивнула і продовжила. – Завжди важливий посередник, який погляне на кожного з вас як на окремого об’єкта і дасть свою незалежну, суб’єктивну оцінку. Простіше – мої очі, очі народу. Як я думаю, думатиме і народ. І він вас повинен любити, обожнювати і повністю довіряти. А почнемо ми з мого улюбленого, - вона ввімкнула плазму і обрала перший файл. – Я називаю це Міша Подоляк і як не потрібно спілкуватися з молоденькими журналістками.

            Міша красномовно на неї поглянув і закотив очі знову.

            - Спостерігайте, як не треба це робити. Отже, файл датований 2020-м роком. Ми зараз побачимо унікальне явище – намагання дати інтерв’ю для Радіо Свобода. – На екрані відобразились уривки відео.

            - Що ж, перше. Ніяких слів, про те, що ти там колись думав про керівництво Офісу, Міша. Люди й так мають, що почитати з твоїх постів. І це не тільки тебе стосується, наголошую, - вона зло зиркнула на Олексія. Ви дуже багато чого наплодили у своєму фейсбуці, тепер мені з цим розбиратися. Видалити ми це не можемо, тож залишається забути і йти далі. Ми забуваємо про ці слова і не звертаємося до них, не апелюємо. Як вихід, можу запропонувати забити стрічки іншими постами, поки ще є час. Це відверне увагу і не змусить людей пролистувати стрічку якнайдалі. По-друге, Міша, ми не огризаємося до журналістів, наголошую, це тільки тебе стосується! Я розумію і знаю, що ти правий, що ти вважаєш потрібним донести свою думку до інших, але це відверта неповага. Міша, не «темний демон», будь ласка, а м’якенький і пухнастий.

            - Так а шо Міша одразу? – Подоляк знов починав злитися. Вона готова до сварки, нехай тільки почне.

            - Продовжуємо споглядати відео. О, прекрасний момент! І знов, ракушка ти моя, відповідаєш раніше, ніж інтерв’юєр закінчила свою думку. Знаєш, про що говорить твоя дурна звичка відповідати на питання таким чином? Про брехню.

            - Я не брехав!

            - Така складається думка. Далі. Ми не запитуємо журналістів про щось. Не закидуємо їм запитання і не вимагаємо на них відповіді. Не перевертаємо все навпаки. Вас питають – ви відповідаєте, формула надзвичайно проста для запам’ятовування. Якщо журналіст цікавиться – ми відповідаємо. Не хочемо відповідати – відповідаємо абстрактно. Ви всі тут – справжні віртуози такого жанру. – Вона обвела всіх присутніх рукою. Міша на екрані в інтерв’ю знову грубо перебив журналістку. – Диви, знов перебив,  – Арестович легко усміхнувся, чим і в свою сторону накликав спопеляючий Мішин погляд.

            - Наступне. Забуваємо фрази «я не знаю», «я винний», «ми помилились», «це наша помилка». Запам’ятайте, ми не робимо помилок. Ми все знаємо і все вирішуємо. Офіс повністю відповідає і контролює ситуацію, навіть якщо це не зовсім так. Впевненість у своїй правоті – на першому місці у вашому лексиконі.

            - Наче я там не впевнений в собі, - Міша знов насупився.

            - Ми спостерігаємо роздратовуючу впевненість у чомусь, чого я навіть не до кінця розумію. Бачимо, як ти плутаєшся у фразах і перескакуєш з теми на тему. Як ти погано знаєш матеріал бесіди, що свідчить про твою непрофесійність в окреслюваних питаннях. – Міша зло стиснув кулаки, але промовчав. Настала пауза і в цій тиші, почувся голос Міші з екрану.

            «Я, іноді, занадто м’яко розмовляю з людьми.»

            Арестович вдавився водою, яку вирішив невчасно відпити. Ніколь лише філософськи зітхнула. Всі знали правду, який насправді Міша «м’який».

            - О, откровення пішли. Аби ж це було правдою. Міш, скажи, а де саме ти «м’який»? Я б потрогала. – Подоляк глянув з-підлоба своїм поглядом «я тебе вб’ю».  – До речі, забудь про цей погляд. Він виглядає агресивно. Будь «м’яким», Міш. І до речі, мова тіла. Шо тебе швиряє все відео, а ще й півгодини не пройшло? Спокійна, розслаблена поза, без різких рухів - у тебе є в кого повчитися, - Ніколь кивнула на Арестовича. – Оно, подивись, Олексій продемонструє. Ще одне, ми не наголошуємо на тому що «я вже про це казав», «я вже неодноразово повторював», «ви ж і так знаєте» - повторюйте стільки скільки це потрібно. Не до всіх доходить з першого разу, особливо, коли ти сипиш своїми скажено ерудованими дефініціями, Міша, - він тільки зло видихнув. – І кінчай з цими видихами!

            - Та що ж таке, мені не дихати зовсім чи що?

            - Я прошу тебе себе контролювати, контролювати мову свого тіла, а не сопіти як скажений! Не подобається дівчина – нехай, не потрібно це так відкрито демонструвати своїми роздратованими видихами! Ще одне, ми не говоримо про скандальних особистостей. Не згадуємо їх, не виказуємо своє ставлення, якщо воно позитивне – тим більше! Людям за це зачіплятись поглядом не варто. Скандальну репутацію ми собі не створюємо. Хоча… - Ніколь знову сумно зітхнула, - ви обидва тут особистості дофіга скандальні. – Міша на екрані знову перебив і поставив зустрічне питання до журналістки. Ніколь лише кивнула і мовчки вказала на екран. – Продовжуємо і я наголошую: ми починаємо говорити після озвучення основного питання, не піддакуємо, не угукаємо, не виговарюємо всі інші звуки, давайте без «давайте», «продовжуйте» і подібне.

            «Ох, і яким же я був поганим.»         

            - А тепер я прошу звернути увагу, бо Міша тут у нас раптово зібрав комбо – на цей момент. Поза, коментарі, погляд. Ось за таке спочатку Єрмак вб’є мене, потім – вас. І смерть та буде страшна. Люди й так відчуватимуть вашу невпевненість, не давайте їм додаткових умов для цього. Слідкуйте за тоном голосу – він не повинен скотитись до фамільярного з нотками сарказму – ви люди професійні і тембр ваш - рівний, врівноважений і серйозний. Мішенька, я вже сама втомилась від того, як ти нечемно перебиваєш цю дівчину. Хоча, хочу звернути вашу увагу, вона надзвичайно професійно тебе топить, а ти навіть цього не помічаєш.

            - Я доводив свою точку зору!

            - А довів лише неправоту поміж рядків! – Ніколь сердито вдарила рукою по столу і подивилась в темно-карі очі, що горіли злісним полум’ям. Вона ніколи того погляду не боялась, завжди дивилась прямо і відверто, можливо саме тому витримувала всі його сварки і претензії. Можливо, тому вона стала йому за найкращого друга. Ніка ніскільки не гірше могла за секунду перетворитися зі спокійної та холодної в дику субстанцію, що не зважатиме ні на кого і ні на що, аби тільки довести свою правоту. - «Переспективнее» - серйозно, Міш? – прошипіла вона. - Що сталось? Ти забув російську мову? Та хай, про мови ми ще встигнемо поговорити і про ваші унікальні артикуляційні апарати.

            І як висновок, коментарі, я зачитую: «протиречивий», «пристосовуванець», «відкритий цинізм», «авантюрист», «це провал», «склизький тип», «балабол», «шахраюватий тип», «політик, який взагалі не розбирається в людях», «лизоблюдство», «професіональний брехун». І це ще тільки верхівка айсберга, я опустила коментарі з лайкою, яких також предостатньо. Відсоток позитивних відгуків становить десь близько двох-трьох. Погано, пане Подоляк, дуже погано.

            Ніколь вимкнула відеофайл і стримано видихнула. Вона не була жорстоким монстром, важко тикати носом у відверті помилки свого найкращого друга, та іншого виходу у них просто немає. Доведеться чимось жертвувати і якщо Міша буде сердитись на неї за це – то буде найменша жертва, яку вона готова принести.

            - Що ж, якщо у вас нема питань, то перейдемо до десерту, - Ніколь важко видихнула і відкрила наступний відеофайл.

            - Хочу нагадати вам, бо може хтось не знає, що ми живемо в країні, яка носить назву Україна і має свою державну мову. Українську. Не суржик, не діалекти, не росіянізми, не невідомі перекручені слова, прости Господи. Олексію, скажи будь ласка, що відбувається з твоєю українською? – він тільки зібрався відповісти, та вона підняла руку, змушуючи її дослухати. – Ні, це було риторичне питання. Твоя українська – це жах. Коли ти починаєш говорити нею – це подвійний жах. Коли ти говориш українською швидко – мені стає моторошно. Всі ми знаємо, для українського народу перекручена українська мова від посадовців – це удар під дих. Виходи два – або готуйся завчасно, перечитуючи матеріали, або говори російською. Я думаю, гірше від цього не буде. Далі.

            Відвертий сексизм у фразах, некомпетентність у матеріалі, який ти проголошуєш, перехід на особистості – це все крайній непрофесіоналізм. Ти можеш говорити все що завгодно на вулиці, на своєму ютуб каналі, в Апейроні, будь ласка! Промовляєш від голосу Офісу – будь так ласкавий, перевіряй і відповідай за те, що говориш. Я хочу, щоб ви запам’ятали, за всі ваші слова головою відповідаю я. А я звикла гарно виконувати свою роботу. Хочу від вас відповідного розуміння і поваги.

            Далі. Якщо хтось краще вміє перебивати за Мішу, я підозрюю – це пан Арестович, - вона вказала на славнозвісний відривок відео. – Господи, це прекрасно. Прекрасно у своєму навігластві. Тобі б з такими талантами у Верховну Раду, Олексію. Не хочеш спробувати? Ну та ладно, ти хоч виїжджаєш на своїй симпатичності. Я буду сподіватись ще й на це, - Льоша лише спокійно посміхався і мовчав. – Все інше ти чув, коли я говорила про Мішу. Ті ж самі претензії. Прошу вас попрацювати над цим. Детально і плідно. Варто читати тобі коментарі під твоїми виступами чи ти й так усе знаєш?

            Арестович лише мило посміхнувся. – О, мені неважливо, що пишуть люди в коментарях. Головне – що вони їх генерують. Якщо там багато незадоволених і обурливих слів – це означає, що я все роблю правильно.

            Ніколь лише приречено похитала головою на ті слова. Невиправні скандалісти.

            - У висновку. Я хочу, щоб люди вас полюбили. Щоб ви почали їм подобатись. Щоб народ вам довіряв. Хочу чути від вас голос істини, хочу бачити професіоналів. Робіть для цього, що хочете: вивчайте українську, проходьте психологічні тренінги, та хоч влюбіть в себе півкраїни, мені всеодно – але дайте мені і Офісу результат. Будь-якими способами. Дякую, що вислухали. Якщо у вас є питання – я їх вислухаю і відповім з задоволенням.

            Міша мовчки вийшов за двері, не забувши як слід ними грюкнути. Ніколь втомлено потерла обличчя і ледь зжала кулаки. Ну от, вона знала, що так і буде. Було трохи неприємно, але він і сам скоро зрозуміє, що в них усіх немає іншого виходу. Вони, бляха, всі погрязли у повній багнюці цих подій.

            Олексій все не збирався покидати її кабінет. Просто дивився якимось захоплено-мрійливим поглядом.

            - Знаєш, я не очікував такого. Та ти готова на все, я бачу, а от заради чого, поки не зрозумів.

            - В мене є робота, я повинна її виконувати. Я б не працювала тут, аби робила її як-небудь. І всі ми.

            - Я поговорю з Мішою, він все зрозуміє.

            - А свої особисті претензії ти виказати мені не хочеш? Тільки за Мішу переживаєш?

            - У мене немає до тебе претензій. Ти сказала лише правду. Так, вона мені не дуже подобається, так, я не згоден з чимось, але аргументи в тебе залізні. 

            - Не потрібно ні про що говорити з Мішою. Ми самі розберемось. Вже не маленькі.

            - Добре, - він підійшов до неї ближче, спираючись обома руками на стіл, - тоді я хочу поговорити про нас.

            - А є якісь ми? – Льоша пропустив образливу репліку мимо вух і ніякої уваги на те не звернув, продовжуючи вдивлятися в її очі.

            - Я вражений, наскільки ти буваєш різною. І як гарно ти вмієш контролювати свої пориви. Та не раджу тримати їх в собі. Може так статися, що вони тебе поглинуть в одну мить. І ти не зможеш справитися.

            - Льош, знаєш, мені роками говорили дуже багато хто, що я не зможу з чимось справитися. І ні разу ніхто не виявився правим, - вона встала з-за столу і підійшла до підвіконня, спостерігаючи за темною вулицею і першим снігом. Вона й не помітила, а от вже й настала зима. Знову холодно, знову нічим зігрітися. Холодно було й на душі. Якось… пусто.

            Він підкрався беззвучно, темною тінню нависаючи за її спиною. Вона відчувала його тепло, його особистий жар, та не оберталась. Пальці правої руки ковзнули по її власній донизу, переплітаючись з її, холодними. Міцно зжали.

            - Я бачив тебе справжню. Хіба багато хто мав в житті таку привілегію? Хіба для тебе це нічого не означає? – його дихання було занадто близько, обпікало шию і дарувало купу мурашок по тілу.

            - Одномоментні миті слабкості… ні про що не кажуть, - вона тихо прошепотіла ті слова сніжинкам у вікні.

            - Неправда, - руки ніжно огорнули її талію, розвертаючи до себе. Вдивляючись в її очі, пожираючи душу, - вони говорять абсолютно про все. І обхопивши її обличчя своїми руками, поцілував. Той поцілунок був знайомим і, водночас, таким несхожим. Він торкався її, наче боявся заподіяти шкоди, болю, ніжно, легко, але водночас власно і сильно. Водив руками по тілу, хвилями розганяючи мурашки, примушуючи її тремтіти від тих емоцій, що їй віддавав. І вона послала все до чортів. Приникла до його тіла, наче кішка лестячись, запустила долоні під піджак, трохи зсовуючи грубу тканину, забираючи його тепло, гріючись у ньому. Вона не розуміла, як людина такими простими діями могла відігрівати її душу. Але поряд з ним їй дійсно ставало трохи краще.

            - Я готовий чекати стільки, скільки скажеш, - він на мить з зусиллям відірвався від неї і подивився їй в очі. Знову подарував поцілунок, Загубившись в ній, втративши себе, і остаточно заблукавши в усьому, що відбувалось навколо них. Легко провів по волоссю і торкнувся кінчиками пальців таких солодких губ. – Але тільки не мовчи.

            Коли вона на мить, яка здавалась вічністю, прикрила очі і знову розплющила їх, кабінет був пустим. І знову стало холодно.

Музика до частини:

Kodaline – Brother

Swedish House Mafia and The Weeknd – Moth To A Flame

Lord Huron – The Night We Met

 

           

            Міша не розмовляв з нею вже третю добу. Ніколь вже втомилась придумувати ідеї для налагодження дипломатичних зв’язків з цим упертюхом. Вона носила йому каву, робила заготовки документів наперед, вона намагалась пожартувати з ним, намагалась поговорити як раніше, по-дружньому. Міша або мовчав, або відповідав сухим беземоційним голосом. Потім казав, що в нього багато справ і натякав, щоб вона покинула його кабінет якнайшвидше. І вона розуміла, дійсно вона його розуміла, якого завдала удару і чим зачепила, та вона сподівалась, що він швидко оклигає і поступиться. Та все ж недооцінила, як сильно вдарила по його чоловічому его. Звичайно ж, кому таке взагалі може сподобатись? Міша, який віддавав своїй справі в Офісі усі свої сили, не очікував, що його так очевидно та зухвало ткнуть носом у власні помилки і недопроцювання.

            Хіба ж ні у кого більше не було цих недопрацювань? Звичайно ж, що були. Сама Ніколь не була взірцем ідеальної роботи. Вона намагалась, зі шкіри вилазила, жертвувала багато чим, та все ж – ідеальних не існує. Та вона сподівалась, Міша зрозуміє, що її така дотошність і противність була спричинена лише одним: вона хотіла як краще.

            Міша не хотів її розуміти. Він все робив так, як вона казала, старався виключити усе те, що вона критикувала, та не йшов на діалог і не приймав каву. І до кінця робочого тижня Ніколь не витримала першою.

            Навмисне приїхавши на роботу зранку, вона закінчила свої справи ще до обіду, здала усі папери на підпис і залишила офіс. Заїхала додому, взяла свої речі, ключі, документи, які могли знадобитись і поїхала до Міші додому. От нехай спробує її вигнати після такого. По дорозі заїхала до супермаркету та закупилась продуктами, знала, що у Міші в холодильнику за великої вдачі знайдеться лише пляшка віскі та парочка яєць, тож вирішила зробити приємне і додати йому деяких запасів.

            Міша сьогодні записувався на черговому телеканалі, тож чекати його раптового чи невчасного приїзду було не варто. Вона ввалилась в будинок з усіма пакетами, швидко відігріваючи руки і стряхуючи з себе холодні сніжинки. На вулиці мело як дурне, але в будинку було тепло й затишно. Великі панорамні вікна відкривали краєвид, вартий не одного атмосферного голівудського фільму про Різдво. Вона на хвильку зачудувалась тією красою – от би так і залишитись споглядати цей сніг, от би все й далі було так: мирно, тихо і красиво…

            У вітальні, перед великим телевізором на журнальному столику царював невеличкий безлад: папери, нотатки, книги і багато різнокольорових стікерів. Підійшовши ближче, вона взяла один із записів до рук і вчиталась в текст. Міша нотував всі її зауваження з власними приписками і коментарями. Вона аж трохи розчулилась: працював все ж таки, все ж таки він її почув і тишком прийняв її слова до уваги. Повернувши все на місце, вона взяла до рук пульт і ввімкнула телевізор для візуального шуму на фоні. Погляд впав на камінну поличку: там розміщувались фото в рамках, небагато, все спогади, посміхнені обличчя, щасливі моменти: Міша на численних прийомах та журналістських конференціях, Міша з друзями, Міша з Ніколь… о, вона пам’ятала той день. Так само добре, як і події, що передували йому.

           

 

 

***

 

 

 

Серпень 2021 року

            Ніка широко позіхнула і перевернулась на інший бік на диванчику. Папери, якими безсовісно покривав її Міша, поки сидів поряд за столом, з тихим шуршанням попадали на підлогу. Вона вже ледве задрімала, як черговий аркуш опустився прямо їй на ніс.

            - Міш, ну от нафіга? Сам же потім не розберешся, - вона скинула документ на підлогу, до інших.

            - Думав, ти все ж таки допоможеш, а не будеш нахально спати у мене в кабінеті, - він говорив сердито, хотів таким здаватися, та все ж не стримав ледь помітну посмішку кутиком губ.

            - Я тобі приносила ці договори не в такому вигляді. Не мені їх складати назад, - вона встала і зібрала той ворох з підлоги, кинувши на стіл. – От. Все, на що я здатна. Слухай, поїхали вже по домам. Не буде діла, ти ж бачиш. Та й не вичитаю я вже більше нічого, - вона знову позіхнула. – Очі плутають букви і хочуть спати.

            - Угу, - він не відірвався від тексту і на мить. А думками наче й не тут був. Ніколь була занадто втомленою, щоб те помітити, тому просто шукала поглядом свій телефон, твердо прийнявши рішення сьогодні ночувати вдома.

            - Ще раз повторюю – і це востаннє, - телефон знайшовся під диванною подушкою, - я їду додому. І тобі раджу, чуєш?

            Міша коротко кивнув і встав з-за столу. Та пішов не на вихід, як вже встигла себе ощасливити Ніколь, а до свого робочого місця і почав щось шукати в шухляді. Дістав звідти якийсь аркуш і простягнув їй.

            - Що це, заповіт? - вона втомлено хмикнула. – Хочеш, щоб я завірила? – Міша тільки ніяково знизав плечима і промовчав. Вона пробіглась очима по буквам. Запрошення на вечірку журналу «Фокус», датоване прийдешньою суботою. 

            - Я хотів тебе запитати… ти не змогла б піти зі мною? – Міша дійсно наче соромився того, про що просив. – Запрошення парні, всі повинні запросити когось, а в мене крім тебе ніхто й на думку не спадає. Розумієш, ти – мій найкращий друг та ще й з колосальним досвідом відвідування таких заходів… а там ще й Маша буде і я подумав, якщо в тебе буде на це час, то я був би дуже вдячний.

            А, Марія, його колишня. Зустріч без супроводу дійсно була б неприємною подією.

            - Міш, я б з радістю, та субота – єдиний мій вихідний на цьому тижні. Та й ввечері я планувала провести онлайн-зустріч з британськими колегами.

            - О, я й забув! То нічого страшного! – він посміхався аж якось занадто фальшиво і різко забрав у неї запрошення. – Поїхали вже додому, га? Я б не відмовився від кави! Можливо по дорозі заскочимо в Мак? - і так само посміхаючись, вийшов за двері.

            - Можливо, - Ніколь задумливо провела Мішу поглядом.

            По дорозі додому Подоляк поводив себе дивно: багато сміявся, жартував, таки заїхав в Мак по каву (ну добре, то була їхня маленька традиція, та тим не менш!) і на розпитування Ніколь про вечірку і чому той не повідомив їй про неї раніше, переводив стрілки або ж відмовчувався. Видно було, що йому ніяково було просити її про таке, що, мабуть, наважувався довго, хоча Ніколь не розуміла й не бачила ніякої проблеми в таких діях і обов’язково погодилась би одразу аби не ті британці. Вийшовши з машини на свіже вранішнє повітря, вона крутила в руках телефон, задумавшись про нюанси цієї ситуації.

            Видно, що Міша дуже засмутився через її вимушену відмову. Вона добре знала його оточення і з жіночого колективу в нього друг був лише один – вона. А Подоляк не дурний, брати у супровід якусь незнайомку чи вертихвостку – він розраховував на згоду Ніколь, тож тепер вимушений був йти сам. Скасовувати чи відмовлятися він також не буде – сам же вихвалявся якось наданою можливістю виступати з промовою на тій самій вечірці, коли ще навіть ні дати не знав, ні місця проведення. Пам’ятається, вона була за нього рада, та мимохідь уявила, яке кодло збереться на заході такого типу і навіть здригнулась від неприязні.

            Міша був правий – вона була професіоналом у відвідуванні вечірок такого типу, та це не означало, що вона їх любила. Вона ніколи в житті не була дурною чи скромною – якщо Ніколь захоче – вона затьмарить будь-кого: своєю красою, своїм образом, навіть вдалим підбором взуття чи прикрас. І їй подобалось збирати зависливі та їдкі погляди суперниць. Особливо, коли ти супроводжуєш правильного, успішного чоловіка і ви доповнюєте один одного. Та після всіх тих поглядів та оцінок, Ніка хворіла вечори поспіль, перебуваючи у поганому настрої та втомившись гірше, ніж після цілої робочої доби в Офісі. Люди висотували з неї багато енергії, а вона не збиралась нікому показувати свою слабкість, спілкуючись та познаючи абсолютно кожного та кожну, хто міг стати їй у пригоді в майбутньому. Ніколь пообіцяла собі хоча б спробувати вирішити ситуацію з цим заходом, повернулась в машину і щасливо посміхнулась черговій байці Подоляка.

            До того ж, вона точно не збиралась так легко віддавати того на поталу жінці, яка заподіяла йому так багато болю та шкоди в минулому.

 

 

 

Серпень 2020 року

(Так флешбек у флещбеці, а що я могла зробити?..)

            Вони розлучились влітку 2020-го. На той час Ніколь вже досить тісно зблизилась з Подоляком, часто працюючи разом, затримуючись допізна і таскаючи тому каву. Вона неодноразово чула ті надоїдливі телефонні дзвінки від його дружини, а іноді й потерпала від поганого настрою її колеги, що вони завдавали. Чомусь його дружина, Марія, аж ніяк не хотіла розуміти, за яких таких причин він ледь не ночував в Офісі кожного дня. Ніколь кожного разу, коли слухала таке, або тікала до себе, або ж роздратовано фиркала, всідаючись подалі, на диван в самому кутку його кабінету, насуплено роблячи і свою, і його роботу, поки той виясняв стосунки. Міша від Ніки нічого не приховував і спілкувався на підвищених (або не дуже – залежало від ситуації) тонах прямо в кабінеті, наче дівчини там і не було. Але вони ніколи не говорили прямо про його особисте життя. Ніколь думала, що неправильно самій туди лізти, а Михайло перший такі розмови не починав. Просто лунав дзвінок, декілька хвилин вони сварились, а потім той, як наче нічого й не сталось, питав в Ніколь, що у них далі по плану роботи.

            Її, як людину, яка взагалі не мріяла ні про любов, ні про стосунки, ні, боронь Боже, про дітей (вона любила дітей, але себе матір’ю уявити ну ніяк не вдавалось) такий розклад подій повністю влаштовував. Захоче – сам почне говорити.

            Ніколь була повністю впевнена, що те явище ненадовго. У будь-яких стосунках настають такі періоди, подумаєш – посваряться, побудуть наодинці один від одного і знову все налагодиться. Спільні вихідні або ж он відпустка разом з сім’єю здатна вирішити такі питання. Та тут її психологічна чуйка вперше підвела.

            Коли по Офісу загуляв бланк з бронюванням дат відпусток, вона довго не могла його перехопити. Всі працівники наче показилися, так хотіли вибити собі найвигідніші дати. Охочих було багато, часу мало, а щоб ще те все узгодити з відповідними відділами і не відпустити парочку надважливих працівників одночасно десь до моря – ох, скільки ж клопоту те все завдавало. За трудовим кодексом у Ніколь ще не напрацювалось півроку для заслуженої відпустки, але особисто у Вови вона виклянчила десять днів за власний рахунок і те, за умови, що вона виходитиме на зв’язок і вичитуватиме найбільш важливі документи в онлайн-режимі – її власну роботу не хотіли довіряти і перекидати на когось іншого. Та вона легко погодилась – то було для неї не вперше і дискомфорту не приносило аж ніякого. Особливо у тремтливому передчутті сонця, моря і відпочинку від офісного життя. Вона аж літала по Офісу, радісно відсчитуючи дні і обираючи тишком вже зовсім інший фасон одягу на найближчі два тижні.

            Бабуся запропонувала їй поїхати в Канни, на південь Франції. Там жили близькі друзі її батьків, що емігрували туди близько восьми років назад. Її бабуся продовжувала тісно з ними спілкуватися і дуже наполягала на можливості з ними побачитися (власне, Ніколь розуміла чому, бо Лідія Аксентіївна дуже горіла думкою засватати Ніку до їхнього внука – Олександра), та відмовити перспективі поніжитися на одному з найбагатших курортів Європи, вона собі була не в силі. Щодо перспективи назойливих кавалерів теж не мала нічого проти – те викликало в неї лише поблажливу посмішку - ну а чого б і ні, побачимо, що в того нещасного вийде. Тож, Ніколь і на те легко погодилась, чим несказанно порадувала бабусю, що в той же вечір подзвонила до сім’ї Каржан з радісною новиною.

            Вносячи свої дати відпустки у бланк, Ніколь пробіглась очима по всьому документу. Його мали оприлюднити вже завтра, для всіх працівників, щоб всі завчасно змогли позакривати питання з тим чи іншим спеціалістом. Навпроти графи «Михайло Подоляк» не значилось нічого, лише пусті клітинки. Так, непорядок. Вона цілеспрямовано попрямувала до сусіднього кабінету.

            - Мішику, привітик! – Подоляк знайшовся у своєму кабінеті, передбачувано занурившись у якісь нудні листки. Зацікавлено поглянув на неї поверх них, не розуміючи, чого вона ввірвалась до нього така радісна і окрилена. Ще ж наче не кінець робочого дня. Вона підняла доверху листок і помахала ним перед його очима. – Дивись, що в мене є!

            - І що в тебе на цей раз? – він примружився, намагаючи роздивитись дрібний текст. – Якщо це чергова конференція з розвитку якогось нашого сотого проекту – мене нема, нехай шукають іншого спеціаліста.

            - Які до чорта конференції, Міш? – Ніколь лише здивовано на нього поглянула. – Зовсім ти вже здурів на цій роботі, про одне тільки думаєш. Графік відпусток! - вона вдоволено посміхалась. – Який скарб для тебе роздобула, га? Ти вже обрав дати?

            Він у відповідь лише махнув рукою. – А, ти про це. Я не братиму.

            - Це через те, що ми ще мало відпрацювали? Не хвилюйся, тобі точно дадуть дні, а якщо ні - я до Вови ще раз схожу. Сподіватимусь, він мене не пошле, - вона захихотіла, уявляючи, як Вова втомлено закочує очі на її забаганки. Ну то нічого – всім потрібен відпочинок.

            - Не треба, - Міша знову занурився у папери.

            Ніколь вражено опустила руку з папірцем. Ну от, зіпсував весь настрій, таким він був нудним. Чи й не нудним зовсім?.. Вона зітхнула і присіла на стілець навпроти нього. Підперла руками підборіддя і мовчки дивилась на стіну листків між ними, за якою Міша намагався сховатись.

            Його вистачило хвилини на три.

            - Я відчуваю, як ти на мене дивишся.

            - Ага.

            - І знаю, що хочеш про щось запитати.

            - Так.

            - Який шанс, що ти відчепишся від мене?

            - Приблизно нульовий.

            Карі очі знову з’явились з-поміж тих листків. Міша намагався виглядати серйозним і роздратованим, та все ж ховав посмішку у погляді від її дій. Ніколь і не збиралась відводити погляд, граючись з ним у переглядки і зацікавлено чекаючи відповіді.

            - У мене забагато роботи зараз, щоб дозволити собі бодай на декілька…

            - Бреши краще, Подоляк.

            - У Єрмака до мене декілька нових завдань, які потрібно розробити прямо…

            - Все ще не вірю, Міша.

            Він відкинув листки і подивився прямо їй в очі. Важко зітхнув і враз став сумним та втомленим. Старшим, ніж зазвичай виглядав. Маска успішного та працьовитого радника розсипалась вщент гірким відчаєм в тих очах.

            - Я розлучаюсь, Ніколь.

            Вона здивовано підняла брови і зі співчуттям потягнулась до його руки. Та він не дав їй себе торкнутися.

            - Не роби таке обличчя. Ти ж і сама про це здогадувалась, чи не так? Всі тільки і говорять про твою виняткову проникливість. А ти ж і так все те чула, - він сумно похитав головою.

            І от як йому тепер сказати, що вона вперше ігнорувала всі натяки та підказки, аби тільки не думати про це? Вони так сблизились, у них з’явились інтереси, багато робочого часу в Офісі вони проводили разом, та вона не дозволяла собі й думки про розлучення. А що, як вона стала тому причиною? Тільки цього й не вистачало! Міша класний звичайно, але… ні. От треба було брати з собою шоколад, чого вона не додумалась одразу?..

            - Міш, ну чого ти? Не здогадувалась я ні про що. Це ваші справи, я в ті розмови не вникала, - вникала звичайно, бо та жінка аж занадто часто почала переходити з просто скандалів на образи і особистості. – Слухай, не роби поспішних висновків. Завжди можна сісти і поговорити, до психолога сходити, дати другий шанс…

            - Не уявляю, як можна дати другий шанс «невиліковному трудоголіку, який не бачить нічого і нікого, окрім своєї роботи». Не знаю, про що говорити у психолога з людиною «що поставила свої інтереси вище власної сім’ї». І не бачу причин розмовляти про щось, коли напередодні тобі в обличчя заявляють, що тебе більше не кохають, а потім відповідають на незнайомий номер, відвозять дітей до матері і пропадають на всю ніч, - і тільки зараз, коли його обличчя було ближче ніж зазвичай, Ніколь почула ледве вловимий запах алкоголю. Мабуть таки точно, нічка була не з легких. Ніколь роздратовано видихнула, відкинула дурний листок з датами відпусток на стіл і встала зі свого місця. Клята маніпуляторша. Вона так ненавиділа таких особистостей, які не вміють справлятися з тимчасовими труднощами, які вимагають від коханої людини все зараз і негайно, не зважаючи ні на що, і не бажаючи слухати. Як можна того не розуміти? Як взагалі можна так ставитись до цієї прекрасної людини?

            - Розлучення – то твоя ідея чи її? – вона розвернулась до нього обличчям, все ще стоячи посеред кабінету.

            - Її. Ось, вже й документи всі оформила, - він кивнув на ті папірці, які так уважно вивчав, коли вона тільки до нього завітала.

            - То нехай котиться під три чорти, - прошипіла Ніколь, злісно блиснувши очима.

            - Як у тебе все легко, Нік! – він на ту фразу лише фиркнув.

            - А як по мені – це ти занадто все ускладнюєш. Все ж і так ясно, що тут ще думати та побиватися! Людина тобі зрадила, бо ти зраджуєш їй з роботою. Здається, кожен із вас обрав свій власний шлях і ті шляхи розходяться. Навіщо мучити і себе, і її? – вона знизала плечами і підійшла ближче. – По тобі очевидно, що поступатися ти їй не збираєшся. Та й пізно вже. Залишається лише прийняти цю ситуацію і жити далі, - так, може вона й не відчула на собі, що таке справжня сім’я, та голос здорового глузду ще ніхто не відміняв. І скласти одне до одного і зробити висновки було не так вже й складно. – Хочеш, пораджу гарного юриста?

            Міша на те лише здивовано округлив очі. – Кого, себе? - і саркастично усміхнувся кутиком губ.

            - Я не настільки самозакохана, - Міша виразно глянув на неї з-під лоба. – Ну добре, тут я збрехала, добре! – вона їдко посміхнулась на той погляд. І все він знає! – Міш, ну от чого ти від мене хочеш? Щоби що, я тебе пожаліла? Або що, магічним способом відновила ваш шлюб і стосунки? Таке просто стається і нічого не вдієш. Єдине, що я тобі скажу – я тебе розумію. Між чоловіками і роботою я завжди обирала друге. І не сказати, аби я була незадоволена чи нещасна.

            Подоляк роздратовано барабанив пальцями по поверхні столу і більше не дивився не неї. Ну все, замкнувся в собі, тепер і кліщами його справжнього наззовні не витягнеш. Що за дурна звичка переживати все в собі і нікому нічого не розказувати? Ніколь зло видихнула на власні ж думки. Ага, дорогенька, хто б казав. Чи знав хоч хтось про її власну самотність, від якої хотілось вити вовком у власній квартирі? Чи здогадувався абихто про її щире щастя, коли вона усвідомила, що знайшла собі гарного друга, від чого на роботу стало ходити в рази приємніше? Вона знов роздратовано фиркнула і мовчки вийшла з кабінету. Зайшла в свій, забрала всі необхідні їй речі, телефон і планшет, і повернулась до Міші. Той все ще сидів на своєму місці і вдавав, що зовсім за нею не спостерігає. Ніколь зосереджено розклала документи на столі і всілась за нього, перечитуючи вже напрацьоване.

            - І що ти робиш? – тихо запитав він.

            - Підтримка. Це називається підтримка.

            Міша на те тільки плечима знизав і занурився у свої документи. Вони просиділи за роботою знов, до пізньої ночі, іноді переговарюючись про незначне та офісне. Більше не заводили розмову про те, про що дійсно треба було б поговорити, та Ніколь терпіла. Вона знала, рано чи пізно, він наважиться на розмову, та це буде не сьогодні. Все, що вона могла для нього зробити зараз – просто бути поруч. Не дати скотитися в ті лихі роздуми наодинці з самим собою. Не дати здатись.

            Від щемкої нагоди займатись Мішиним розлученням Ніколь все ж таки відмовилась. Та довірила це компанії своїх батьків і Власу особисто. Влас Гордищенко - найкращий друг її батька і, за сумісництвом, теперішній власник «Justice», беззаперечно погодився на її прохання. Пообіцяв, що лишнього шуму і розголосу не буде. На диво, Марія не виставляла претензій, за які можна було б погризтись і потріпати Міші нерви. Та Ніколь те все видавалось лише мнимою показухою (в яку вона ні на секунду не повірила), щоб виказати Міші своє нікчемне ставлення до нього і його статків.  Вона не стала відсуджувати в нього ані нерухомості, ані банківських рахунків. Не подала на заборону бачитись з дітьми. Все пройшло якось нудно, занадто швидко і тихо. Підозріло тихо. Тому Ніколь просто терпляче очікувала, повільно потягуючи маргариту на Лазурному узбережжі, поки пастка замкнеться. І вже по закінченню процесу їй подзвонив Влас з запевненням, що договори підписані в двосторонньому порядку. Ті контракти розробляла особисто Ніколь, і почувши ту звістку, вона мстиво посміхнулась. Мабуть, Марія зовсім неуважно читала текст. Тепер залишалось лише чекати.

            Коли Ніколь повернулась з Франції – оновлена, відпочивша і вдоволена гостинним пройомом (Олександр виявився приємним і освіченим, час з ним пролітав непомітно і чого вже там таїти гріха, ніжив в своїх обіймах так само тепло, що міг запросто позмагатися з французьким літнім сонцем, а взамін не вимагав абсолютно нічого), їй подзвонив Влас із проханням заїхати до нього на зустріч. І не було для неї приємнішої новини, аніж дізнатися, що вона виявилась правою як ніколи.

            В одному з пунктів контракту Ніколь прописала цілковиту заборону на коментарі в засобах медіа щодо основи позову. Сторонам накладали табу на промову абикому про подробиці, факти та деталі розлучення. Марія ж, будучи осліпленою бажанням якнайскоріше підписати свідоцтво про розлучення і узаконити процес, ті пункти мабуть і не дочитала. Тож, через декілька днів, поскакала до одного з видань з найскандальнішим інтерв’ю. Інтерв’ю вона дала, ще й таке розгорнуте, якісне та отруйне, що вмістилося на п’ять сторінок розгорнутої шпальти. Та не судилось тому інтерв’ю вийти в світ.

            Як і завжди буває, коли мова заходить про коментарі щодо заяв Михайла Подоляка і про Михайла Подоляка – в особистому кабінеті Ніколь Терещук лунає телефонний дзвінок. Журналіст або видання зазначають факт існування матеріалу і його зміст та на вимогу надсилають їй повний оригінал тексту, що збираються надрукувати/оприлюднити. Вона вичитує і вирішує, у якому вигляді та інформація піде у друк. На сумну долю Марії вженеПодоляк, вона пішла саме у одне з найбільших та офіційних видань, які просто так інформацію оприлюднити не могли. Ніколь завернула статтю, наказала видалити оригінал і надала видавництву підтверджуючий скан договору з підписами. Працівники вибачились і метушливо знищили матеріал.

            Ціна за те інтерв’ю вартувала п’ятдесят тисяч долларів. Якщо б інтерв’ю надрукувало видавництво і віддало на оприлюднення – воно б особисто сплатило ще двісті відсотків збитку поверх. Це все було прописано у контракті під егідою Ніколь. Ніяка б поважаюча себе газета не стала б так ризикувати мільйонами заради простої історії про гіркий невдалий шлюб якогось радника. Звичайно ж не виключаючи деякі небезпечні та непотрібні факти в ньому. Ніколь не могла натішитись та лише закочувала очі, в черговий раз переконуючись, на що здатні люди заради помсти або щоб просто комусь насолити.

            Під час особистої зустрічі з Власом, вона вислуховувала ті ж самі смішки і зойки здивування, що так швидко їм вдалося піймати Марію на гачок. Та Ніколь лише посміхалася на ті слова. Ось, як її вчили і до чого готували. Дивитися вперед, продумувати дії на декілька кроків, нікому не довіряти і володіти гарними завдатками психолога, аби точно знати, як вчиняють люди. І вона знову сдала черговий іспит життя на відмінно. Ніколь точно збиралась сьогодні випити вина на честь цього.

            Вона попрохала власника «Justice» визначити суму та розпорядитися розміром збитку як тому самому заманеться. Точно покрити вартість процесу і всієї їхньої роботи (вона не збиралась надавати таку можливість Міші), а там вже як захоче. Сама від грошей відмовилась, сказавши, що та робота була вся і повністю для душі, а не заради гарної оплати. В кінці наголосила, що сама вона до того причетності ніякої немає. Влас лише підмигнув і все зрозумів без слів.

            Ось так Ніколь Терещук відвернула від Михайла Подоляка черговий розйобистий скандал.

            По поверненню з відпустки, в понеділок, Ніка так і не встигла заїхати в Офіс особисто, постійно перебуваючи в онлайн режимі, виконуючи доручення керівництва і урвавши декілька годин, власне, для юридичної компанії і розмови з Власом. Пропустила декілька дзвінків від Міші і з десяток повідомлень про те, що їм треба зустрітися і поговорити. Вона сказала, що буде на робочому місці лише завтра, але якщо він так сильно скучив, вони можуть зустрітися ввечері і десь повечеряти. Потрібно ж було відсвяткувати… та багато чого.

            Вона взяла у Власа оригінал того нещасного інтерв’ю і по дорозі купила подарункову коробку чорного кольору з таким же чорним бантом. Ніякої помпезності, але все ж хотілося справити враження. Вона просто не могла нарадуватись, як і завжди, коли вигравала чергову справу в суді. Господи, здавалось, то було так давно…

            Вона трохи запізнилась на зустріч (за етикетом власне, анітрохи) і вже застала Мішу за столиком, попиваючого віскі. Налетіла вихром і обійняла сзаду за плечі. Він ледь поморщився, але посміхався і торкнувся її рук у відповідь. Взагалі, Подоляк був людиною не надто тактильною, та вона була рада навіть такій реакції. Ніколь, сяючи посмішкою, всілась і одразу замовила собі вина.

            - Чудово виглядаєш, - карі очі повільно вели по її обличчю і нарешті вдивились в її власні. Міша виглядав нормально, хіба що трохи пом’ято після робочого дня, та все ж бездоганно – ідеально виглажена сорочка, темно-сірий костюм, гладко вибрите і свіже обличчя, навіть аромат парфюму вона відчула – мабуть точно готувався до їхньої зустрічі. – Як там Канни?

            - О, то було неперевершено! Шалений відпочинок, ти собі навіть уявити не зможеш! Ми виходили в море на яхті! Мені навіть дали порулити трошки, а потім ми ледь через те не вдарили іншу яхту, але то таке, - Міша округлив здивовано очі і засміявся. – А яка кухня, яке повітря! Люди, в кінці-кінців, - Ніколь замріяно примружила очі, згадуючи.

            - Терещук, признавайся, ти когось собі знайшла? – Міша відпив ще віскі не відриваючи від неї погляду. Вона у відповідь лише махнула рукою.

            - Як знайша так і втратила, ти ж знаєш. Нехай про це пам’ятатиме лише той безлюдний пляж і прибережні хвилі вночі, які…

            - Все-все-все, перестань, я зрозумів! – Міша її перебив, піднявши руку вверх. – Відпочила і душею, і тілом, молодець, - Ніколь широко посміхаючись, кивнула головою. Офіціант приніс її замовлення. Вона з вдячністю прийняла до рук келих білого вина.

            - Ну а ти як тут? Як на роботі?

            - Що не дивно, все прекрасно. Роботи відчутно поменшало, а Андрій ще й давав час, увесь, який мені потрібен був для… - Міша запнувся і багатозначно помахав рукою. – Ну ти й так все зрозуміла.

            - Зрозуміла, і за це пропоную випити! – Ніколь піднесла келих догори. – За вільного та незалежного холостяка – Михайла Михайловича Подоляка! – вона звела брови, посміхаючись. – Диви, навіть зарифмувала як гарно.

            Він ввічливо посміхнувся і відповів на її жест. Вони відпили кожен зі свого келиха.

            - Хотів тобі подякувати за сприяння у всіх документаційних питаннях. – Міша уважно роздивлявся відблиски від склянки на столі. – Твоя компанія надзвичайно швидко та якісно провела процес.

            - То більше не моя компанія. Та й ніколи моєю не була, власне. Дякувати треба лише Власу, - Ніколь лише поверхнево і в телефонному режимі пояснила Міші ще перед початком процесу розлучення, що таке «Justice» і чому йому варто звернутися саме туди. Міша кивнув.

            - Слухай, я власне ось про що хотів поговорити. Мені трохи ніяково, та я маю деякі проблеми з оплатою рахунку цієї компанії. Кожного разу блокують транзакцію. Дзвонив туди вже декілька разів – там пообіцяли все вирішити і все ніяк.

            Ніколь загадково блиснула очима і посміхнулась. – Не варто перейматись тобі з цього приводу, Міш. Рахунки повністю оплачено і закрито.

            Міша нахмурився і уважно подивився в її очі.

            - Ніколь, я здатен сам розрахуватися і зовсім не потребую, аби ти це робила за мене.

            - Боронь Боже, Міша, звідки в мене такі гроші? – вона прикинулась максимально здивованою.

            - От зовсім і не смішно, Ніка. Я поверну тобі всі гроші.

            - Та якби ж я платила, - захихотіла дівчина. Настрій був неперевершено прекрасним. – За все розрахувалась твоя прекрасна колишня дружина.

            Міша підозріло прищурився. Відставив склянку подалі і нахилився до посміхненого і щасливого обличчя Ніколь.

            - Ніколь, ти й у відпустці, в іншій країні умудрилась викинути якийсь фокус, про який я не знаю?

            - А ти в мені досі сумніваєшся? – вона відпила ще вина, не відводячи від нього погляду. Це було краще усіх її любовних романів разом взятих. Фліртувати мозком, оперувати інтригами та скандалами.

            - Не відповідай питанням на питання, будь ласка.

            Вона лише хмикнула і дістала з робочого кейсу копію угоди, яку пара підписувала в юридичній компанії.

            - Все ж, доведеться відповісти. Скажи, ти уважно читав те, що підписував?

            Михайло, все ще нічого не розуміючи, виглядав спантеличено.

            - Влас пояснив нам всі пункти, пройшовся по всім абзацам, до того ж, саме ти порадила скористатися його послугами і не виникло ніяких проблем і питань…

            - Міш, зупинись. Ще раз, - вона відкрила папку на потрібній сторінці, закріпленій яскраво жовтим стікером. – Ти уважно читав текст договору?

            - Так, - він зовсім не виглядав впевненим у своїх словах. Ніколь на те лиш посміхнулась.

            - Що ж, давай почнемо з початку. І тепер вже серйозно. Знаєш, чим так унікальна, а головне, чому так дорого користуватися послугами саме цієї компанії? «Justice» - не просто юридична контора з широким спектром послуг, що надзвичайно швидко вирішує всі існуючі юридичні питання. За собою вона закріплює створення так званих «договорів довіри» між сторонами, що зобов’язуються на певні дії або бездії після закінчення основного процесу тяжб. Я особисто не люблю називати їх саме договорами довіри, мені більше імпонує «а раптом що». – Ніколь знову посміхнулась. – Вам запропонували ці контракти як обов’язкову процедуру, де зазначені всі основні пункти, претензії, зобов’язання. Задля того, щоб в майбутньому не виникало між вами ніяких недоговорок і невирішених питань. Це значно економить час, адже вам не потрібно таскатись по сто раз в державний суд, аби по черзі відсуджувати майно, потім гроші, потім ще дітей ділити, - вона втомлено закотила очі. – Коротше – час компанія заощаджує. Гроші – не дуже.

            - Я все ще не розумію, до чого ти хилиш, - Міша знов відпив віскі і підізвав офіціанта для повторного замовлення.

            - Ці контракти прописала особисто я. Це не звичайний шаблонний зразок. А писала я його спеціально під тебе, - Ніколь уважно вдивилась в його обличчя, відшукуючи реакції. – Я знаю, Міша. Знаю, що в тебе є таємниці, знаю, що ти щось приховуєш і, підозрюю, що речі ці зовсім не для чужих вух.

            Подоляк помітно напружився і сжав рукою серветку на столі. Карі очі засвітились недобрим вогнем. Ніколь на те увагу звернула, але продовжила мило посміхатись.

            - Тож, в пункті десятому під назвою «Зобов’язання сторін», - вона відкрила потрібну сторінку і вказала на озвучений пункт, - чітко прописано повну заборону про коментування предмету процесу та об’єктів, що приймають в ньому участь. Простіше – ніяких слів на загал про вас і від вас. Двосторонньо. Ви поставили свої підписи. І процес запустився.

            - Процес чого? – Міша не відводив від неї погляду і здавалось, у нього почало сіпатися око від все ще завуальованих юридичних міркувань Ніколь.

            - Процес неминучої матеріальної і/або кримінальної відповідальності за те, що якщо у випадку, коли хтось із вас посміє говорити щось не те для медіа чи таблоїдів. В тобі я не сумнівалась, ніколи. Та в ній… Михайле Михайловичу, я головою відповідаю за репутацію Офісу, невже ти думаєш, що я б допустила таку очевидну помилку? Це було аж занадто очевидно, знаєш. Тож тепер, - Ніколь дістала з кейсу коробку і поставила її перед Мішою, - ми переходимо до найкращої частини.

            - Що це? – Міша обережно провів рукою по чорному картону.

            - Подарунок для тебе. На честь мого приїзду. Знаєш, я могла б звичайно привезти тобі магнітик чи хоча б мушлю з узбережжя, але це для тебе буде набагато ціннішим, - Ніколь закінчила і відкинулась на стільці, знову відпиваючи вина.

            Міша відкрив коробку і взяв папери до рук. Уважно вчитувався довгі хвилини. Перегортав сторінки. І мовчав. Ніколь в якийсь момент настільки відволіклась на споглядання інших гостей і чоловіка за баром, що з усіх сил стріляв в неї поглядом, а в неї то викликало лише бажання сміятися, що навіть не помітила, як Міша не відводить водночас шокованого і захопленого погляду. Коли вона все ж закінчила бродити очима по обстановці, піймала той погляд.

            - Що? – вона легко посміхнулась йому у відповідь.

            - Як тобі дякувати за це? – він вражено кивнув на папери.

            - Ніяк. Це моя робота, - вона лише спокійно знизала плечима.

            - Ти могла б і не робити цього, могла б не витрачати час, могла б…

            - Ой та перестань! А ще могла б не вертатись зі Швейцарії, щоб працювати на Президента, ага! Аби я цього не зробила, Офіс знову б нарвався на черговий скандал, а ти б позбувся роботи. А я б втратила друга. І ким би я була після цього? Правильно – хуйовим спеціалістом. Міш, твої таємниці – лише твої. Ніхто, крім тебе не має права в них лізти без твого відома. Тим паче – оприлюднювати таке. Тим більше, заради образи чи помсти, - вона хижо блиснула очима. – Моя інтуїція мене і тут не підвела, як бачиш.

            Він потягнувся через стіл і міцно стиснув її руку. Це було вперше, коли він сам її торкнувся, за власним бажанням.

            - Дякую. Навіть не уявляєш, як багато це для мене означає.

            - Не уявляю, - вона кивнула, все ще трохи прифігівши від того, що Подоляк вміє йти на тактильний контакт. Ну нічого собі відкриття для одного вечора. – І навіть не хочу знати. Але я знаю цінність дружби. Для мене це найважливіше будь-яких таємниць та скандалів.

            Міша, все ще трохи шокований, відпустив її руку і знову взявся за папери. Вона відповіла ще до того, як він зібрався запитати.

            - Це – єдиний екземпляр. Він – твій. Можеш робити з ним, що хочеш, але моєю порадою буде просто спалити.

            Він широко посміхнувся. – І ти будеш правою.

            То був гарний вечір. В той вечір вона знайшла найкращого друга.

 

 

 

Серпень 2021 року

            Тож Ніколь чудово розуміла, наскільки важко Міші було б на тій вечірці зустріти Марію. Вона не могла того допустити.

            Ніка вкрала друге запрошення у нього зі столу наступного ж дня, коли Міша вже поїхав додому.

            Довелось перенести зустріч з британцями на ранок, з цим великих проблем не виникло. Три години пролетіло непомітно, ще за годину вона надрукувала протокол і висновки зустрічі і відправила Єрмаку на розгляд. Він передзвонив їй майже одразу, дякуючи за оперативну роботу і сказав, що в неділю вона може не виходити, йому треба час до понеділка для узгодження британських питань. Ніколь лише зраділа такому варіанту розвитку подій.

            На вечірках, подібно такій, на яку звав Михайло, потрібно було виглядати неперевершено. Особливо, коли на тебе там чатує твоя мстива колишня. Тож для підготовки було аж занадто мало часу, і Ніколь не планувала втрачати ні секунди. Викликавши свою близьку подругу, яка працювала в одному з салонів Києва, вони в чотири руки дбали про те, щоб ніхто окрім Ніколь не виглядав гарніше на тому збіговиську.

            За годину до початку Ніка вдоволено оглядала себе в дзеркалі. Все, чого вона хотіла, було виконано. Темні важкі локони спадали на спину, трохи підняті догори, а спереду заколоті шпильками від обличчя. Довгі стрілки підкреслювали смарагдові очі, густі брови, трохи блиску на скулах і пухлі виразні губи темно-вишневого відтінку. Чорна довга сукня з вирізом майже до стегна вигідно окреслювала її силует і обтягувала тіло. Чорні босоніжки з золотистими прикрасами – зміями, що обвивались навколо щиколоток – гордість її гардеробу, вигідно доповнювали образ.

            На захід вона трохи запізнилась, по прямій дорозі сталась якась незначна аварія, та рух всеодно перекрили – довелось об’їжджати. Тож, коли вона вже дісталась до готелю – гості почали пригощатись напоями і легкими закусками. Вона показала своє крадене запрошення портьє і також взяла келих шампанського до рук, в натовпі шукаючи Мішу. І знайшла – він вже попався в сіті своєї колишньої і вів бесіду, не дуже приємну як видавалось. Ніка потихеньку почала підкрадатись ближче, підслуховуючи.

            - А що ти, Міш, сьогодні сам? – Марія їдко скривилась і ще міцніше притулилась до незнайомого чоловіка, який її сьогодні супроводжував. От лярва, і веде ж себе так насмішливо. Ну що ж, побачимо, хто кого.

            - Ну чому ж сам? – Ніколь ввірвалась у їхню розмову, легко посміхаючись. – Привіт, Міш. Вибач, що запізнилась, - вона легко поцілувала його в щоку і подивилась на інших. – Дозвольте відрекомендуватись, Ніколь Терещук, юридичний відділ Офісу Президента.

            Марія якось разом здулась зі своїми насмішками, наче повітряна кулька. Такого вона точно не очікувала. Вона через силу ввічливо посміхнулась і пожала їй руку, а потім якось вмить потягнула свого дружка подалі від них. То була їхня перша, і як сподівалась Ніколь, остання зустріч, жінка наче відчувала від неї загрозу. Минуло вже більше року після того суду, та, по словам Власа, Марія гарно засвоїла урок не говорити те, чого не просять. Та й сплатила свою ціну за це. Ну що ж, вона хоч гарного вечора побажала і на тому дякую. Ніколь лише мстиво посміхнулась їй вслід. Міша вдячно посміхався, дивлячись лише на неї.

            - Прекрасно виглядаєш.

            - І ти, - вона схопила ще один келих у офіціанта і протягнула йому. – Вип’ємо за це? – кокетливо підмигнула. – Знаєш, я не втрималась і вкрала з твого столу друге запрошення. Не могла собі дозволити пропустити такий захід.

            - Не могла собі дозволити, щоб не покрасуватися, краще одразу скажи прямо, - закотив очі він.

            - Ти ж знаєш, я за справедливість. А вона в тебе ще те стерво. – Ніколь засміялась.

            Міша тільки фиркнув на її в’їдливу репліку і потягнув ближче до музики.

            - Міша, куди ми йдемо?

            - Танцювати, куди ж іще?

            Вона опиралась як могла. – Ні, Подоляк, перестань, я не танцюю!

            - Ти знову брешеш, Ніколь, як тобі не соромно! Таскатися по всіх вечірках світу, спілкуватися з усіма політиками планети і казати, що не вмієш танцювати! – він міцно схопив її за руку і приобійняв іншою за талію. Вона почервоніла від тих його дій. Якось це все було дивно і неправильно.

            - Ти жахливо перебільшуєш, знаєш? – він відверто насміхався над її сором’язливістю в таких простих речах. - Міша, я не хочу, щоб потягнулися неправильні чутки, - вона вже не виривалась з його рук, але все ще відчувала себе максимально ніяково.

            - А я вражений тому, що ти, як виявляється, боїшся якихось там чуток, - він хмикнув, продовжуючи плавно рухатися під легкі звуки повільної мелодії.

            Вона подарувала йому один танець, і на щастя, одразу ж після цього почалась вступна частина. Вона не особо слухала його виступ, бо провела час у барі, попиваючи шампанське і теревенячи з Єрмаком щодо британців. Той, такий же самий, ненормальний, 24/7 сидів в Офісі і мабуть вже зовсім знудився від тієї роботи. Тож, вирішив і Ніколь не дати забути про її основні обов’язки. Одразу почувши звуки музики на фоні жваво поцікавився, де це вона вже відпочиває, а коли Ніколь сказала правду, лише багатозначно протягнув якісь незрозумілі звуки. Ніка на те лише приречено зітхнула. Виявилось, що Міша відпрошувався особисто, в суботу, на цю подію, тож першим генератором пліток для Офісу стане сам керівник того ж самого Офісу.

            Так, однозначно, Офіс Президента України – це театр, вар’єте і балаган. Ніколь філософськи осушила келих.

            - Он ти де запропастилась! – Міша підійшов до неї, щасливо посміхаючись. – Слухала мій виступ?

            - Нєа, - Ніколь потягнула наступний келих. – Бажала Андрію Борисовичу солодких снів. А то без мене заснути ніяк не може.

            - Ні хвилинки вільної від тієї роботи, - розуміюче кивнув Міша. – Та все ж, - він і собі взяв келих і легко торкнувся її власного, - сьогодні у нас є можливість від неї відпочити.

            - Хто ти і де подів зануду Мішу Подоляка? - Ніколь вражено засміялась.

            «Михайле Михайловичу, дозвольте зробити декілька фото з вашою чарівною супутницею?»

                І коли вони щасливо посміхались, дивлячись в об’єктив фотокамери, рука Міші легко обвила її талію, а він прошепотів їй на вухо:     

              - Дякую за те, що ти тут сьогодні.

 

 

 

***

 

 

 

            Ніколь посміхнулась, легко проводячи рукою по рамці. Поставила її на місце і заходилась готувати вечерю.

            Вона забарилась з їжею не так вже й довго – півтори години у повільному темпі, нікуди було поспішати і хотілось зробити все ідеально. Але час всеодно пролетів якось занадто непомітно. Коли вже все було готово, вона залишила гарячі страви у духовці, щоб не застигли, а холодні навпаки відправила до холодильнику, відкоркувала вино і налила трохи собі до келиху. Знову підійшла до панорамного вікна, де падав лапатий сніг, встеляючи все навколо. Їй подобалось у Міші, така тиша, така краса, чисте повітря окраїни, чистіше, ніж її, міське та багатоповерхове, і шматочок землі, що в теплі пори року вкривалась зеленою соковитою травою, на якій можна було лежати і споглядати небо, збирати друзів на пікніки або ж просто медитувати до схід сонця під солодкий спів вранішніх птахів. Якщо кинути поглядом направо, з-за паркану виднівся дах сусіднього будинку, того самого, що пророчив їй Міша, як заміну квартири. Вона одномоментно здригнулась, краса красою, спокій спокоєм, та аж занадто великим та неосяжним був той пустий простір. Вона й так не полишала своїх думок, хороших та не дуже, а жити отак, на самоті з холодним снігом, що б’ється в скло наче в обличчя мітить, ні, то занадто навіть для неї. Вона не бачила точно, та здається, він все ще був нічийним.

            Вона кинула оком в інший бік двору, де знаходилась кладка дров. У Міші вдома також був камін, та не дешева електропідробка, як у неї в квартирі – обов’язкова умова затишку, та все ж, несправжня. Його камін був великий, з темно-коричневої цегли, з димоходом і справжньою золою. Захотілось його розпалити, тож вона вийшла у хурделицю як була – роздягнена, одразу ж зустрічаючись шкірою зі снігом. Швидко набрала полінницю і повернулась назад, стрягнучи у снігових заметах, збираючи сніжинки у волосся. 

            Коли вогонь вже ласкаво облизував дерево і жар почав розповсюджуватися кімнатою, вона знесилено опустилась поряд, гріючись в його теплі. Вино тануло в келиху поступово, вона не бажала напитись, але бажала забутись. Нарешті почувся звук відкриття воріт і до двору м’яко заїхав чорний автомобіль. Ніколь кинула поглядом вбік та вирішила не покидати затишного кутка. Нехай це буде сидячий страйк, не вижене ж він її в кінці-кінців.

            Вона навіть не повернулась на звук відчинених дверей, все дивилась на той вогонь і не знала остаточно - чи він її гріє, чи спалює все, що є в ній всередині: і сум, і щастя, і радість, і печаль. М’які кроки, тихе зітхання, і Міша опустився поряд з нею, на підлогу. Потягнувся до її келиху, торкнувся поглядом, намагаючись прочитати думки, що блукали її обличчям і світились в очах, змагаючись з відблисками вогню, та мабуть усього було забагато. Мовчки відпив вина.

            - Я приготувала вечерю. Бо ти на мене сердишся. Це типу… вибачення, - вона зітхнула.

            - А я на ефірі ледве стримався, щоб не послати їх усіх під три чорти. Але все ж того не зробив. Це теж вибачення, - Міша ховав лукаву посмішку, та коли Ніколь вражено на нього подивилась, розсміявся на весь голос.

            - То ти не відчуваєш по відношенню до мене праведного гніву і не хочеш мене прибити чимось важким прямо в офісі?

            - Це ти питаєш за сьогодні чи взагалі? – Ніколь насупилась і різко встала, направившись на кухню. – Гей, я ж не договорив! Ну я сердився першого дня, але потім воно якось само пройшло. І знаєш, що? Ти так мило і совісно переживала, я не хотів переривати твою внутрішню боротьбу! – Ніка зло зжала ніж, яким різала хліб. – О, ти м’ясо приготувала? Я обожнюю твоє м’ясо! – він веселився простій вечері, наче мала дитина можливості покататися на атракціонах, а вона лише закотила очі.

            - Воно отруєне, бо ти мене обманював.

            - Та перестань, Нікусь, ну чого ти? Що ти хочеш, щоб я зробив? Чим допомогти?

            - Просто сядь і замовкни, Подоляк!

            - І чого так сильно кричати?

            Вона вирішила сховати посмішку, та Міша знову випромінював лише йому властивий спокій і тепло. Вона часто не могла надивитись на нього такого, а ще частіше зрозуміти – як він може бути таким різним: з поглядом, здатним спопелити і з посмішкою, здатною розрадити у найгірший день. Наче той темний янгол сидів десь глибоко в ньому і показувався у певні моменти і так само різко щезав знов. Міша був надзвичайною людиною, і вона не раз ловила себе на думці, як він легко та непомітно перетворився з людини, з якою вона боялась співпрацювати, на людину, з якою в Офісі проводила більшість свого часу. Наче й не було тієї різниці у віці. Міші менш ніж за три місяці п’ятдесят, а вона наче зі своїм однокурсником бесіду веде. Лише одне його іноді видавало - погляд. Занадто важкий, коли вона намагалась завести розмову за ранні роки, за Білорусь, за Машу. В такі моменти було видно, скільки всього йому довелось пережити, той самий відбиток, що здатен накласти лише час.

            - Слухай, побудеш моєю подружкою на цей вечір і вислухаєш свіженькі плітки про Офіс? – Ніколь залізла на стільницю разом з пляшкою та келихом, пила вино і вже трохи розфокусовано спостерігала за тим, як Міша складає брудний посуд до посудомийки.

            - О, я таке люблю, ти підкормиш мого журналістського звіра ними, - Міша зацікавлено подивився на дівчину. – І чого ти витаскалась туди? Впадеш же, - не сильно він і переживав, подумалось Ніколь, що вона могла собі скрутити голову, бо знов заходився хазяйнувати з посудом. – Кого вони стосуються?

            - Ну скажімо так… однієї з найуспішніших осіб там, і вона дуже красива, і розумна, і незамінна… - Ніколь розмахувала ногами і відверто веселилась, попиваючи вино.

            - Та ти що? І кого це б ти мала на увазі, м? Не знаю, у нас одні ледарі, базіки та скандалісти, - стримано хмикнув Міша. Ніколь різко видихнула і наважилась.

            - Я цілувалась з Арестовичем.

            У Міші відняло мову. Так, саме так, він просто стояв, вражено втупившись на неї і з усіх сил вчепився в тарілку. Та ще й тільки що не жалібно скреготала в його руках. В очах плескались смішки і от-от мали б вирватись назовні сміхом. Він відклав багатостраждальну тарілку і ковтнув трохи вина зі свого келиху. А потім тихенько захихотів.

            - То он чого він ходить, наче в воду опущений. А я думав, що його взагалі може пригнічувати в цьому житті, думав, таких речей не існує. А це ти йому всі думки закрутила!

            - Ей, нічого я не робила! – вона необачно повернулась і ледь не злетіла з поверхні. Засміялась і обережно вмостилась зручніше.

            - Господи, я тебе прошу, злізь звідти. Не вистачало ще нам твоїх травм, - Подоляк втомлено зітхнув, коли вона лише заперечно похитала головою.

            - Слухай, Міш, я, попереджуючи твої питання про те, що я збираюсь робити далі, одразу скажу – я не знаю. Я навіть не знаю, чому я це зробила. Просто хотіла, щоб ти знав.

            Міша лише знизав плечима. – Це твоє право. Хіба я тебе засуджую? Розберетеся. В кожного різні реакції, знаєш… - він враз посерйознішав. – На те, що відбувається.

            - Тобто, ти думаєш, це просто стрес? Тоді було б логічніше, аби я цілувалась з тобою, - Ніколь задумливо похитала головою. Міша на ту репліку фиркнув від сміху. – Що смішного, Міша? – вона прищурила погляд. От же ж нестерпний, як же він іноді бісить. – Я тут ділюсь між іншим душевними стражданнями з тобою! І ні, я не думаю, що це реакція на стрес. Мене тягне до нього, знаєш. Наче я знаю його сто років. А знаю я його дуже мало і це викликає дисонанс і інтерес. Я давно такого не відчувала до чоловіків.

            - Я думаю, ти в нього викликаєш щось подібне. За час нашого знайомства, я не бачив, аби він був з кимось. Тим більше, я не бачив, щоб людина так витала у своїх думках, безпосередньо тоді, коли я говорю йому про справи. А це, знаєш, тривожний дзвіночок для будь-якого чоловіка. Та це не дивно для мене. Це ж ти. Найзагадковіша з таємниць, - Міша посміхнувся. – Не заздрю йому.

            - Компліменти – це явно ваше, пане Подоляк. І ти не скажеш мені нічого проти? Хоча б, що не на часі, хоча б, зачекайте, бо й так всього вистачає?

            - Ні, не скажу. По-перше, ти не послухала б, аби намагався. По-друге, хіба правильно визначати час доречності хоч чогось зараз? А по-третє, Льоша здатен тебе вберегти. А тепер, іди сюди, - він простягнув руки і потягнув її донизу. – Ось так, - вона м’яко опустилась на підлогу, все ще тримаючи в руках келих. Міша заходився налаштовувати режими на посудомийці. Вона все ще стояла, непорушно і тихо, занурившись у свої думки.

            - Вберегти від чого, Міш?

            Ну давай, скажи це. Вона вже знала наступні його слова. Та він мовчав. Зважував вартісність та сенс.

            - Від самої себе звичайно ж.

*з білоруської мови

Шукай мене вночі, руками закривши очі.

Твій аромат назавжди став моїм, його в мені більше, ніж свого власного.

[CHEEV – Водар]

 

Музика до частини:

Troye Sivan – Bite

JP Saxe – If the World Was Ending (ft. Julia Michaels)

CHEEV – Водар

 

            Як часто вам хочеться побути з самим собою на самоті? Наскільки легко вам залишитися сам-на-сам зі своїми думками і віддатися їхньому бурхливому плину? Чи є у вас на це час? У Ніколь Терещук не було часу інколи навіть зробити рекомендовану їй зарядку для очей, бо від надмірної роботи за комп’ютером зір шалено підводив, не кажучи вже про доскональний психоаналіз. Та й робити його вона завжди боялась. Тільки не з собою, тільки не вдаватися в глибини своєї ж душі, тільки не дивитися в очі своїм страхам в повній самотності. Вони втоплять її, вони оглушать і не буде поряд нікого, хто допоможе справитися з тим. Як і охочих взагалі мати справу та розуміти глибину тієї чорноти, що охопила її. Тож, вона вибрала найлегший спосіб – зануритися у працю і послати ті думки до пекла. Вона клепала звіти один за одним, сичала на радників, з якими працювала, бо ті ніяк не робили так, як їй хотілось, не до кінця, не ідеально, не так!, бігала на зустрічі та наради, а потім пакувала  документи або ж надсилала їх собі додому безпосередньо на комп’ютер, і допрацьовувала години там. Все, щоб втекти від думок, від передчуття, що чатувало тінню за плечима, від попереджень, які вже почали лунати з екранів телевізорів – легко, ненав’язливо, тихо – та все ж – вона знала, що вони означали. Відмахувалась від них, як від назойливих комарів, бо думала – не час панікувати. В неї на це ще буде достатньо днів, якщо найгірші прогнози справджуться. Самообманом вона не тішилась, на краще не сподівалась, але цінний ресурс під назвою нерви, витрачати не збиралась.

            Тож, черговий вечір вона проводила в компанії цигарок, документів і п’ятої за дві години чашки кави. Спина нещадно нила, та Ніколь не дуже звертала не це увагу, друкуючи чергову вибірку. Коли екран телефону засвітився від повідомлення, довелось взяти декілька секунд на тайм-аут і проморгатись – все рябіло від нескінченних букв та слів. Писав Франсуа з попередженням про гостя. І зразу ж, наче тільки того й чекали, в двері тихенько постукали. Ніколь швиденько побігла відчиняти.

            На порозі стояв чоловік років тридцяти, високий та симпатичний з великою коробкою в руках. Кивнув вітаючись, швидко віддав свою ношу і діждавшись тихого «дякую» враз щез. Ніколь міцно сжала важку коробку, зачинилась на всі замки і повернулась в кабінет, нетерпляче бажаючи поскоріше подивитися на подарунок.

            У коробці лежало два пістолети Sig Sauer, дві чорні кобури до них та декілька коробок з набоями. Вона взяла зброю до рук. Чорний метал був в міру важким і холодив руку, дарував одночасно почуття впевненості, сили і небезпеки. Вона заворожено роздивлялась річ. Це було зовсім незаконно, це було до тремтіння небезпечно, та вона повинна була себе захистити. Себе і Мішу. Вона не знала, що на них чекає, як розвиватимуться події, та те, що на них горіли червоними точками мішені – знала напевне. Ніколь звикла думати про все на випередження, і подбати про найближчу для себе людину було найважливішим для неї. Щодо Льоші… він був військовим, очевидно, що зброєю той володів. Додати шансів на виживання і на потенційний захист таким чином – все, що вона могла і повинна була зробити.

            Що ж, цього року вона перевершить свій минулорічний подарунок для Міші.

            Залишилось лише навчитись стріляти.

 

            Прокручуючи події наступних тижнів, Ніколь вже навіть перестала дивуватися, у що перетворилось її життя. Вона кожного дня ходила по лезу, працювала понаднормово, приділяла найкращому другу Міші Подоляку весь свій вільний час, мовчала і не знаходила слів для Льоші, з яким наче щось і могло бути, а наче й ні, а у вільні години пропадала в тирі, практикуючи стрільбу. Скептично посміхалась на те все, бо знала, її життя не могло б бути іншим. Вона притягувала до себе такі події, а вони весь час крутились навколо неї. Не вдивляйся в безодню, бо відчуєш одного разу, як безодня вдивляється в тебе…

            У неї був найвідбитіший, а отже найкращий інструктор по стрільбі, якого вона тільки спромоглась знайти. Строгий, жорсткий, колишній військовий, весь в татуюваннях та з кремезним мускулистим тілом. Він мабуть тільки собою міг затулити її від куль і навряд чи боявся Ніку навіть з зарядженою зброєю в руках. Андрій говорив твердим голосом, повчав, лупцював по пальцях, аби відучити її від неправильних чи необачних рухів. Не жалів, не шкодував і не давав спуску. Кілька днів відпрацьовував лише правильну стійку, замучив її до напівсмерті, коли пояснював як збирати та розбирати зброю (то була справжня наука) і гаркав кожного разу, коли вона не встигала забрати палець зі спускового крючка вчасно. Та вона вчилась, зціпивши зуби, стояла на своєму і йшла до успіху поступово, бо від того залежало її життя.

            Грудень сипався до свого логічного кінця снігом і морозними ранками. Повертаючись з чергового уроку по стрільбі, вона вирішила зайти до найближчої кав’ярні, зігрітись напоєм та перевірити телефонні оповіщення. Пальці все ще трохи тремтіли, руки в неї були занадто тендітними, таким жіночними для грубої чоловічої зброї, та ще й швидко втомлювались від ваги пістолету. Вона звикала важко, до того ж, Андрій постійно підвищував навантаження, примушуючи її стріляти по мішеням з різної відстані, на ходу та в статичній стійці. Тобто, повністю заміняв її плани відвідувати спортзал. Вона ніколи й не задумувалась, що просте вміння стріляти вимагатиме такого всебічного навантаження на все тіло. Спершу у неї навіть крепатура була на наступний ранок.

            Замовивши собі простий лате та обравши місце біля великого вікна, щоб споглядати вулицю, Ніколь почала переглядати пошту та оповіщення від колег. Не було нічого термінового, вона швидко відповіла на декілька запитів і повідомлення Міші, де це вона запропастилась. Ці вихідні він проводив з дітьми, хотів і її з собою покликати, та вона ввічливо відмовилась, ссилаючись на роботу. Міша трохи посердився, та перечити не став.   

Раптом її руки легенько торкнулись.

            - Привіт. Не очікував тебе сьогодні зустріти, - Олексій знову підкрався непомітно, розчервонілий від морозу і з ледь помітною радістю в очах.

            - Привіт. Рада тебе бачити, - Ніколь посміхнулась і якось, на автоматі, сжала його руку. – Вирішила зайти і погрітись. А ти знову за мною слідкуєш?

            - Та ні, це скоріше ти за мною, бо моя школа он там на розі, - Олексій посміхнувся і вмостився поруч на стілець.

            - Що ж, тоді нехай це буде так, - Ніколь хитро примружилась. – Ні дня без вихідного, так?

            - Я скоріше не прийду на нараду в офіс, ніж відміню урок, - хмикнув чоловік, відпиваючи свій напій.

            - Ти й так не занадто поважаєш розпорядок робочого дня в Офісі.

            - О, це так нудно, слідувати усім цим правилам! Не хочеш прогулятися? В мене вже більше ніяких планів немає на сьогодні.

            - Залюбки, якщо пообіцяєш, що я не замерзну на кістку на тому морозі, - Ніколь поморщилась, кидаючи поглядом на вулицю.

            Олексій лише розсміявся, легко й променисто. Вона затримала погляд на його обличчі, відкритому, наче в дитини, яка передбачала цікаву пригоду.

            Вони зайшли у найближчий парк і тепер прогулювались засніженими стежками. Зважаючи на трохи морозний, та все ж сонячний вихідний день, людей було вдосталь, вони гуляли з теплими напоями, вигулювали домашніх улюбленців, грались з дітьми. Було незвично вирватися зі стін офісу і згадати, що тут зовсім інше життя: спокійне, рутинне, зрозуміле. На мить і самій Ніколь захотілось не знати, а стати он тою дівчиною, яка просто прийшла на перше побачення і червоніла від першого поцілунку хлопця, який навряд чи стане її життям, та стане її сьогоднішнім приємним вечором.

            - Знов думаєш про те, що буде? – Олексій загородив їй шлях і тепер йшов спиною вперед.

            - Навчився читати мої думки? Можеш пожалкувати від того.

            - Хотілося б, та цього я не вмію. Та в тебе й так все на обличчі написано, - він показав рукою на її лице. – Вираз такий, наче ти в офісі, а очі сумні. Знаєш, від того, що ти думаєш про це постійно, ситуація всеодно не зміниться. Майбутнє всеодно настане.

            - Ага, я дивилась те твоє інтерв’ю. Великий передбачувач, прямо тобі Нострадамус, - фиркнула невдоволено Ніколь.

            - В мене робота така, аналізувати та передбачати, - Олексій розвів руками і знов примостився поряд, викроковуючи скрипучий сніг.

            - Тоді передбач, що з нами буде? – Ніколь не витримала і зупинилась. – Скажи, ти ж і так все знаєш.

            - Все буде добре.

            - Ой, та не бреши. А якщо вже й брешеш, то роби це так, щоб я цього не помічала, - вона лише махнула рукою і пішла далі. Раптом в її спину врізалась сніжка. – Хей! – вона різко розвернулась і наступна холодна куля врізалась прямо в груди, розбризкуючи холодні скельця на волосся і обличчя. – Він же холодний, ти що робиш?

            - Неперевершені висновки, - він підійшов ближче. – То виходить, сніг холодний? А ти от схожа на колючого їжака, - він окинув її поглядом, - сердитого їжака.

            - Ага, ще й мстивого, - вона злорадно посміхнулась і з усієї сили смикнула гілку над ними. Сніг посипався прямо на них, скрадаючись в комір і жалячи оголені частки тіла.

            - Ти думаєш, одна така хитра? – Олексій миттєвим рухом закинув її собі на плече, наче вона й не важила зовсім нічого, і попрямував в гущу дерев, де сніг був недоторканний і його було набагато більше.

            - Відпусти мене негайно, чуєш? Льоша!

            - Зараз, зараз, ще трошки, - він геть не звертав уваги на її слабкі потуги звільнитись, лише міцніше стиснувши її талію в руках. А потім раптом перед очима розстелилось небо, а сама вона лежала у глибокій кучугурі снігу. Льоша лише засміявся і легко впав поряд, здіймаючи вихор сніжинок, змушуючи Ніколь відчайдушно фиркати від них. Вона невдоволено подивилася в глибокі карі очі зі смішинками, на кристалики снігу, що лягли на вії, вдивилась в обличчя і опустила погляд на губи, які він вмить обвів язиком. Згадала, якими вони були солодкими та манливими для неї.

            - Поцілуй мене, - прошепотіли ті губи. – Будь ласка.

            Вона щасливо посміхнулась і притягнула його обличчя до себе. Торкнулась обережно, бо це вперше, коли вона робила це сама. Олексій нетерпляче видихнув і спрагло приник у відповідь, обіймаючи її і перетягуючи на себе. Незважаючи на мороз і холодний сніг, в обличчя вдарив жар. Вони цілувались, забувши про все, наче вперше, не помічаючи ні часу, ну дискомфорту холодної землі. Його руки торкнулись волосся, тремтливо провели по обличчю, не відпускаючи, зігріваючи. Відірвавшись один від одного, обмінюючись диханням, вона знов дивились у його очі. Олексій легенько торкнувся кінчиками пальців її губ.

            - Все буде добре. Ти мені віриш?

            Їй не залишалось нічого іншого, крім кивнути, погоджуючись. Зараз, саме тут, разом з ним, вона почувала себе в безпеці.

            Вони гуляли аж до пізнього вечору. Олексій вже більше не зазіхав виваляти її в заметах, але розщедрився на смачний глінтвейн, коли вона почала замерзати від вечірніх заморозків. Він багато говорив, ще більше випитував, а Ніколь з задоволенням розказувала. Час від часу ловив її за руку і притуляв до себе. Дівчина вже втомилась запитувати себе: хто більше тікав від самотності вона чи він? Що вони хотіли знайти один в одному?

            - Знаєш, я не хочу тебе відпускати сьогодні, - він не відводив погляду, поки вони йшли вечірньою вулицею, освітленою ліхтарями. Пускався сніг. Ніколь теж не горіла бажанням повертатись в свою набившу оскомину нору самотності, тож вона просто мовчки кивнула. – Можемо повечеряти в мене, якщо хочеш.

            Ніколь засміялась. – Цікаво, чи встигла Даша щось приготувати на двох?

            - До чого тут?.. – Льоша смішно насупився. – О! То он, що ви робили на самоті? Ти випитувала в неї всі подробиці про мене?

            - Мені навіть і випитувати не прийшлось, бо Даша обожнює про тебе говорити, - Ніколь посміхнулась. – Та так тому й бути, пішли вже їсти. Я не відмовлюсь, бо вже трохи голодна. Далеко йти? Може таксі піймаємо?

            - Зовсім недалеко, ми вже майже на місці.

            Ніка мимиходом задумалась - як там було, випадковості не випадкові? Хотіла просто випити кави, а у підсумку йде додому до Олексія Арестовича. Непогане завершення вихідного дня, стільки всього нового.

            Йти дійсно довелось недовго. Через хвилин десять вони підійшли до жилого масиву, не таких звичайно новітніх багатоповерхівок, в одній з яких проживала Ніколь, та все ж симпатичних і затишних. Квартира знаходилась на передостанньому поверсі дванадцятиповерхівки, тож підіймались на ліфті. Відчинивши вхідні двері, Олексій гостинно пропустив Ніколь вперед.

            - Почувайся як вдома, - вона з зацікавленням озирнулась. Тони кімнат були підібрані в схожій палітрі, що й її. Такі ж спокійні та пастельні.  Невелика, однокімнатна – ідеальна для життя на самоті. Прямо наче її власна, просто трохи менша. У великій вітальні, що поєднувала й спальню водночас не було нічого лишнього, та її зацікавили книги. Надзвичайно багато книг, що розмістились на полицях вздовж усієї бокової стіни. Психологія, філософія, художня література різних письменників і на різних мовах. Вона зацікавлено провела пальцями по корінцях книжок. Вражаюча колекція, вона багато з цього читала сама, та ще не встигла назбирати власну бібліотеку в себе вдома. Фото майже не було, лише декілька в рамках на не дуже видних місцях, тож ними вона не встигла зацікавитись. Вже взявшись за ручку і бажаючи подивитись на вид з балкону, вона почула оклик свого імені.

            Іншою кімнатою була кухня і вона була значно меншою за вітальню. Знову ж, нічого лишнього, кухонна атрибутика, холодильник з солідною кількістю різномастних магнітиків, обідній стіл зі стільцями усіяний паперами, рукописними записами і ноутбуком на ньому і невелика стінка бару поряд. Скоріш за все, Олексій працював прямо на кухні, що підтверджувало слова Дарини.

            - То це кухня чи робочий кабінет? – вона легко посміхнулась, киваючи на ноутбук. Льоша лише хмикнув, закривши дверцю холодильника і заходився збирати папери докупи.

            - Доводиться поєднувати. Не бачу сенсу винаймати більшу квартиру. Сідай, – він кивнув на звільнене, місце якраз поряд з поличками алкогольних пляшок.

            - То це не твоя квартира? – вона здивовано підняла брови.

            - Не всі тут успішні юристи Офісу Президента, знаєш. Мене цілком влаштовує винаймати житло. Часто доводиться змінювати місце проживання. Та й фінансово все ще не тягну власне житло, школа такі розтрати поки не покриває, а у вас мені й не платять зовсім. Пропонували звичайно, та я відмовився.

            - Тобто, ти поселився у Подоляка в кабінеті за просто так? Героїчна людина, - Ніколь вивчала етикетки на пляшках і обирала, що найсмачніше.

            - Я ж позаштатний радник, пам’ятаєш? Працюю на громадських засадах. Що будеш? – Льоша знову відкрив холодильник.

            - Я буду… ось з цього можемо почати, - Ніколь дістала пляшку віскі з глибин інших, - в тебе є лід*?

            Олексій обернувся і засміявся. – Я вже казав, що ти мені подобаєшся?

            - Мм, встиг натякнути, коли ліз до мене цілуватися, - Ніколь і собі захихотіла і помахала пляшкою у себе перед обличчям. – То де мій лід?

            - Хто взагалі п’є віскі з льодом? – Льоша лише невдоволено пробурмотів і знову філософськи окинув поглядом полички. – Я думаю, десь був…

            - Багато людей надає перевагу холодному віскі. Знову цей твій нічим неприкритий расизм. Господи, Льош! – вона не витримала, поставила пляшку на стіл і встала зі свого місця. Взяла за передпліччя і відіпхнула від багатостраждального холодильнику. – У всіх чоловіків такі проблеми з тим, щоб щось тут знайти? І лід не зберігається безпосередньо на полицях, йому тут занадто тепло. Вона відкрила відсік морозильної камери. – Ну от, скарб знайшовся, - вона вдоволено схопила форму. – Сідай вже, я сама все зроблю.

            Поки Арестович невдоволено, але вимушено був посунутий з половини кухні, шукав келихи та наливав віскі до них, Ніколь дістала фрукти, сир і додала до склянок лід. До своєї, бо він відмовився експериментувати. Ну то й нехай, ич, який прошений. Вони одночасно мовчки пригубили терпкий напій. Як і завжди, алкоголь розтікся лавою всередині і Ніколь трохи кинуло в жар, до того ж температура в квартирі була аномально високою, навіть для зимового періоду. Вона зняла теплий светр, залишившись в спортивному топі, в якому ще вранці бігала і стріляла по мішенях в тирі.

            - У тебе вдома капець як жарко, - вона відчула, як її щоки вкриваються рум’янцем. – В тебе можна курити? Не хвилюйся, лише айкос, сигарети залишились вдома. - Льоша лише кивнув, посміхнувшись.

            Вона повернулась до коридору, і взявши пристрій, повернулась назад. Урочисто підняла келих і вдруге відпила, паралельно вдоволено затягуючись легким дихом з ягідним присмаком.

            - Я помітив, що ти багато куриш. Давно почала?

            - Та ще зі студентських років. Попросила навчити одну з одногрупниць. Загальний стаж уже десь одинадцять років. Я довго бавилась сигаретами, та зараз все частіше надаю перевагу електронному варіанту. Лінь – двигун прогресу – не потрібно нікуди виходити і, як зараз, морозитися на вулиці, та й сигаретний запах на одязі не надто мені імпонував.

            - Це не дуже корисно, знаєш.

            - Та ну, не повчай мене! Наче ти ніколи цього не робив!

            - Просто констатую факт. Звичайно ж робив та й зараз бавлюсь, але нечасто. Можу одну-дві перед сном, заради розслаблення.

            Ніколь кивнула, мовчки затягуючись.

            - Тож… розмова про колишніх, хочеш? Атмосфера імпонує, - вона окинула поглядом кімнату і ковтнула ще алкоголю. – Я не повірю, що в тебе не було серйозних відносин для твого вже поважного віку.

            Карі очі хитро звузились і виблискували від ламп на стелі. – Були. І шлюб, і діти, - Ніколь не стрималась і поперхнулась димом. – Ой, ну ти ж перша почала.

            - Вибач, у глибині душі сподівалась, що ти дикий одинокий степовий вовк.

            - Кожного разу здавалось, що знайшов щастя і спокій. Та жінки… з ними складно. Ось-ось тобі вже здається, що ти все про неї знаєш, всі її реакції і забаганки, а потім вона тебе дивує черговими вибриками. А я цього не терплю, - він знизав плечима. – А як щодо тебе?

            - Всі, хто були, здавались занадто нудними. Як дешеві книжкові романи. А ті, хто зацікавлював – або вже були у шлюбі, або ж стали найкращими друзями, - вона підмигнула.

            - А як щодо мене? – він підвівся і подав їй руку. Ніколь міцно сжала теплу долоню і притиснулась до жаркого тіла. – Не друг, і наче й не жонатий, - Олексій відійшов на відстань витягнутої руку, не відпускаючи її власну, а потім знову притягнув її до себе, наче в танці.

            - Ти не захочеш…

            - Та ж звідки тобі знати, чого я дійсно хочу? – він хижо випивав її очима. – Звідки тобі було знати, що я не можу заспокоїтися кожного разу після наших поцілунків? Звідки тобі знати, що твої очі переслідують мене кожної ночі і я не можу складно думати ні про що, крім цього? – він насувався горою і вона почувала себе занадто мізерною перед істинною чоловічою силою.

            А що власне їх зупиняло? Одинокі, незалежні, без чіткого майбутнього, чого просто не послати все під три чорти і не здатись? Спробувати побути щасливими стільки, скільки відведено долею і може ще трохи більше. Довіритись, як би важко це не було.

            - Дівчинко, за своє життя я багато чого бачив і відчував. Цілував багато жінок. Зводив їх з розуму, морочив голови, розбивався об їхні почуття і просто слав куди подалі. Але ти… - він шумно видихнув і притиснувся лобом до її власного. Вона не сміла відвести погляд від тих гіпнотичних очей. – Ти зводиш мене з розуму, навіть цього не помічаючи. Навіть не стараючись це робити. Тож, якщо ти готова відповісти мені взаємністю, я зроблю все для того, щоб ти була щаслива. Та якщо ні, я буду відвертим, прошу, не роби боляче і не грайся. Не грай з тим, чого до кінця не розумієш. Я б хотів пояснити, та я й сам не розумію всієї суті. Сенсу, що ти несеш для мене, - прошепотів він і схилився до її шиї, чим викликав табун мурашок по всьому тілу і ніжно провів по ній губами. Ніколь інстинктивно підвела голову вище, задихаючись від таких простих ласк. Він здіймався легкими поцілунками вище, минувши підборіддя, легко прижавшись до губ і прикушуючи нижню. Вона відчувала, яких зусиль йому вартує себе стримувати. Як його руки боряться з бажанням стиснути жадане тіло міцніше, як його тіло подібно її власному заходилось легким тремтінням.

            - Я б так хотіла… - вона відсахнулась від чергового поцілунку, чим викликала нотки суму і легкого розчарування в погляді навпроти і торкнулась долонями його обличчя, - я б так хотіла, щоб ти нарешті перестав себе стримувати, Льош, - його власне ім’я потонуло в пристрасному поцілунку, жадібному та нетерплячому. Вони цілувались прямо в коридорі, не в силах відірватись один від одного. Він з силою провів рукою по її нозі і закинув її собі на талію, пальцями впиваючись до синців, обпалюючи шкіру. Ніколь з невідомою її шаленістю розстібала гудзики його сорочки, бажаючи якнайшвидше торкнутись теплої оксамитової шкіри. Олексій, зазіхнувши на її шию, підняв її на руки, і осліплена пристрастю вона й незчулась, як опинилась на ліжку. Важке, гаряче тіло накрило її, і важкість та була настільки приємна, жива і бажана, що вона вже не віддавала собі контролю, де вона залишає поцілунки, а де укуси і не керувала гучності власних стогонів. Він зводив її з розуму своїми руками, губами, поглядом, який не відривав, поки заціловував кожен сантиметр її шкіри, і в якому був лише вогонь. Здається, він спалював їх обох дотла.

            Вони боролись за верховенство в ліжку так, наче від того залежало їхнє життя. Поцілунки все частіше переходили в укуси, вона навіть здається залишила декілька своїх міток на його шиї. Ніколь розтавала в його руках, розривалась суперновою і ніяк не могла зрозуміти – справа в тому, що вона давно ні з ким не була чи в виключній неперевершеності чоловіка поряд з нею. У черговий раз опинившись на ньому зверху, вона виціловувала їй одній відомі знаки на його тілі, обводила язиком татуювання і здригалась від його стогонів.

            Він легко піднявся і прийняв сидяче положення, міцно притискаючи її до себе. Пальцями зарився у її волосся, ледь відтягуючи і знову притиснувся губами до її шиї. Кінчиками пальців, тремтливими доторками, ніжно вивчав її тіло, слухаючи її стогони, її моління і зачудовано спостерігаючи повну владу над таким бажаним тілом, що перейшло у його повноправне володіння. Чомусь саме думка про те, що вона таки вирішила стати його, бути з ним, доводила до безумства, одночасно спонукаючи розтягувати задоволення до бескінечності і не зупинятись ні на мить.

             Ніколь не могла відірвати погляду від його власних, таких незвичних і гіпнотичних очей, що ні на мить не розривали їхній зоровий контакт. Вона провела кінчиками пальців по його обличчю, наче торкаючись чогось крихкого і занадто дорогіцінного, а Олексій піймав її руку і почав дарувати поцілунки кожному сантиметру шкіри. Вони тремтіли в руках один одного, шаленіючи від такого сильного зв’язку один між одним, вони відчували один одного, здавалось читали думки і бажання, що говорили лиш про одне.

            Будь зі мною поряд завжди.

            Не полишай мене на самоті.

            Моменту злиття їхніх тіл вона майже не відчула: так сильно вона його хотіла. Залишились лише хриплі стогони і дивне та таке правильне відчуття заповненості. Вона вигиналась в його руках, тремтячи від кожного руху, сплітаючи пальці і кусаючи губи. Вони заходились на аж занадто шалений темп, а потім знову вповільнялись, різко вбиваючись тілами. Вона залишала на його спині царапини і шепотіла, благала не зупинятись. До піку залишалось всього нічого, і коли всередині обох розірвалось різким шаленством задоволення, світ погас. Лише важке дихання одне на двох, тремтячі спітнілі тіла і нерозбірливий шепіт. Важкість тіла щезла через мить, та лише для того, щоб притягнути її ближче до себе, в палкі обійми і нарешті провалитись у спокійний та солодкий сон.

            Нарешті не на самоті для них обох.

 

 

* Прим. автора. Пити віскі з льодом - велика неповага до цього напою, особливо для дорогих та видержаних сортів. Ніколи так не вчиняйте, зайва вода притишує смак та аромат, справжню душу цього напою.

Ніколь у цій ситуації робить це лише з однією метою - розбавити льодом міцність віскі і не сп’яніти.

Музика до частини:

Matthew Perryman Jones – Living in the Shadows

RAVN – I Can See For Miles

2WEI, Ali Christenhusz & Edda Hayes – What A Wonderful World

 

 

Прим. Автора

Для християн терновий вінок є нагадуванням про дві речі. По-перше, Ісус насправді був і залишається Царем.

Колись увесь всесвіт схилиться перед Ним, бо Він – «Цар над царями, і Господь над панами» (Об’явлення Св. Івана Богослова 19:16).

Те, що римські солдати замислювали як знущання, насправді продемонструвало дві ролі Христа: страдника-раба: «Жертва Отрока Божого», «… Хто нашій спасенній тій звістці повірив, і над ким відкривалось рамено Господнє? Бо він виріс перед ним, мов галузка, і мов корінь з сухої землі, - не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати! Він погорджений був, Його люди покинули, страдкник, знайомий з хоробами, і від Якого обличчя ховали, погорджений, і ми не цінували Його… Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс, а ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив… А він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, - кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!…» (Книга Пророка Ісаї 53) та переможного Месії-Царя (Об’явлення Св. Івана Богослова 19).

 По-друге, Ісус заради нас був готовий терпіти біль, образи й ганьбу. Терновий вінок і страждання, що його супроводжували, вже давно в минулому, і тепер Він отримав вінця, якого насправді гідний.

«Але бачимо Ісуса, мало чим уменшеним від Анголів, що за перетерплення смерти Він увінчаний честю й величністю, щоб за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх» (Послання до Євреїв 2:9).

У терновому вінку криється ще один символ. Коли Адам і Єва згрішили, принісши у світ зло, частина прокляття людства полягала в наступному: «…проклята через тебе [Адама] земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі…» (Перша Книга Мойсеєва: Буття 3:17-18).

Римські солдати, не усвідомлюючи цього, перетворили об’єкт прокляття на «корону» для Того, Хто мав позбавити нас від цього прокляття. «Христос відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас, бо написано: «Проклятий усякий, хто висить на дереві»» (Послання Св. Апостола Павла до Галатів 3:13).

Терновий вінок став чудовим символом того, ким є Ісус і що Він здійснив заради нас.

 

 

            Крізь сон до слуху доносився дзвінок вхідного виклику телефону. Ніколь ліниво перевернулась і розплющила очі. Незнайома обстановка на секунди змусила запанікувати, та спогади повертались швидко, теплими хвилями і приємним ниттям м’язів по всьому тілу. Чийсь з їхніх телефонів все не стихав, а Олексій взагалі ніяк не реагував на зовнішні подразники, лише зарився обличчям у подушку і солодко сопів. Вона встала з ліжка, прикривши чоловіка ковдрою, стягнула з підлоги його сорочку і накинула прямо на голе тіло. Її одразу окутав терпкий аромат його парфумів. Так романтично, що аж і не вірилось зовсім. Навшпиньки, щоб не розбудити, бо час був раннім, Ніколь відправилась на пошуки дратуючого звуку. 

            Телефон знайшовся на кухні, і галасував зараз Льошин – на дисплеї чітко значилось ім’я «Михайло Подоляк». От же ж блін. Міша її тепер точно дістане і зведе з розуму своїми запитаннями.

            - Алло, - голос був ще трохи хрипким після нічних… розмов.

            - Доброго ранку. Чи не могли б ви передати слухавку Олексію? Це дуже терміново, по роботі. – От же ж блін, дубль номер два. Ніколь важко зітхнула.

            - Міш, це я, Ніка. Що сталось?

            - Тааак, - діловитість Подоляка в голосі враз щезла. – І як вам там спалось цієї ночі, мм? Ти взагалі в курсі, що ще й на роботу треба являтися? Ну

, або хоча б на дзвінки відповідати? О, чекай, знаю, ви були занадто зайняті і не чули, да? – Господи, він же тепер від неї не відстане. Замордує своїми підколками і тупими жартами.

            - Міша, сьома ранку, тільки ти припхався б в офіс в такий час. - Кажи, що сталось або я кладу слухавку.

            - Передай Льоші, я думаю, тобі це буде неважко зробити, що нараду перенесено на дев’яту. Щоб був як штик. Єрмак рве і мече. Стався витік інформації, незначний, сбешніки встигли перехопити, та ситуація серйозна. Думав, що Арестович в курсі вже, слідкував вночі, та виявляється, його знатно відволікали…

            - Міша, перестань! – Ніколь гаркнула занадто голосно і побоялась, що зараз в їхній вранішній променад влізе ще й Льоша. Хоча, це лише питання часу, коли Подоляк їх дістане. – Інформація мого профілю?

            - Ні, це стосується іншого відділу, - Ніколь полегшено видихнула. Ось, що означає до кінця нікому не довіряти.

            - Якщо що, всі мої документи у мене на столі. В п’ятницю додому я нічого не забирала для допрацювання.

            - Бо допрацьовувала з Арестовичем інші важливі питання? – Міша тільки хмикнув.

            - Міша, твою мать, просто заткнись. Побачимось в офісі. Та я вже не особливо того й хочу.

            - А я дуже хочу, чула?! – вона просто кинула слухавку. Ну справжнісінька тобі заноза, а не друг.

            Треба було йти і будити Льошу. Ніякої романтики, схоже, не намічалось, йому треба знати про це якнайтерміновіше. Повернувшись в кімнату, вона присіла на ліжко, все ще не випускаючи телефон з рук. Провела легенько пальцями по обличчю чоловіка і спустилась на передпліччя. Оголила гарячу шкіру і нарешті досконально роздивилась татуювання. Їх було два – дивний замислуватий герб з яскраво червоними елементами, а під ним руку обвивав терновий вінок з таким ж криваво-червоними краплями ягід. Або ж крові. Вона торкнулась візерунків поцілунком.

            - Льош, вставай, - ще один поцілунок, ще і ще, повторюючи контури. Чоловік глибоко вдихнув і нарешті розплющив очі. Сфокусував погляд на її обличчі і щасливо посміхнувся.

            - Доброго ранку, - він широко позіхнув і вже було потягнувся за поцілунком до її губ та вона замість відповіді протягнула йому телефон. Олексій лише запитально на неї подивився.

            - Міша дзвонив, обривав усі лінії. Витік інформації. Твій профіль. Нараду в Єрмака перенесено на дев’яту ранку, - Олексій одразу посерйознішав і схопив телефон. По мірі того, як він проглядав текст на екрані, обличчя ставало все більш занепокоєним.

            - Не буду відволікати, я в душ, - Льоша лише кивнув, на ходу набираючи чийсь номер. 

            Голосів за шумом води вона чула, суті розмови теж і, чесно кажучи, вперше не хотілось бути в курсі і підслуховувати. Було ясно, якщо пішли такі кібератаки, якщо зливають інформацію, ворог почав працювати по них. А отже, той самий ворог відчуває їхню боротьбу і перейшов від погроз до безпосередніх дій. Хвилювання підступало до горла нудотою і Ніколь уже продумувала в голові, як захистити свою конфіденційну інформацію, адже вона володіла чи не найбільшою її кількістю. Навіть дивно, що під роздачу потрапила не вона.

            Додому заїхати в неї часу не було, навіть якщо її і не позвуть на нараду, вона повинна була бути під рукою, провсяк випадок. Довелось виходити з ситуації підручними способами, благо, у сумочці знайшлось пара шпильок, туш для вій і помада. Зібравши мокре волосся в пучок і закріпивши шпильками, вона підвела очі і оглянула себе у дзеркалі. Дякувати Богу, на шиї не було слідів минулої ночі, їй вже достатньо було тих пліток, що мандрують офісом про неї та Мішу. Повністю одягнувшись, Ніколь глянула на годинник. У них ще було трохи часу.

            Коли вона покинула ванну, Олексій все ще говорив з кимось по телефону. Вона не дослухалась, одразу вирушивши на кухню – потрібно було приготувати хоч незначний сніданок, чим вона і займеться. Та вона вловила інтонації – спокійні, тихі і водночас такі загрозливі, що кров стигла у венах. Арестович лише здавався безпечним, таким, який не завдасть шкоди, але це було далеко не так. І він вирішував всі питання, не так, як Міша, на підвищених тонах, ні, він навіть не напружувався, говорим голосом рівним та чітким, вкрадливим, і саме тим вже вселяв страх.

            Коли Льоша договорив і вийшов з душу, вона вже приготувала їжу. Ніка чекала його, сидячи на стільці і переглядала свої робочі нотатки. Дійсно, витік інформації її не стосувався, крім пропущених дзвінків від Міші (мабуть було нудно, бо не міг до Арестовича додзвонитися), її більше ніхто не турбував. Олексій завмер в коридорі, ніби зважуючи, чи є в нього час на поїсти чи одразу треба летіти в офіс і паралельно виганяти її з квартири.

            - Сядь і поїж, - Ніколь навіть не відірвалась від телефону. – Це не займе більше ніж лишніх п’ятнадцять хвилин, а голодним сидіти на нараді, яка точно затягнеться не на одну годину – точно не найкраща ідея. До того ж, - вона подивилась на нього, - я поїду з тобою.

            Вже півгодини потому вони їхали засніженим Києвом в офіс. Льоша був не надто балакучим, видно, що аналізував і роздумував, а Ніколь і не думала його відволікати.

            - Якась сука зливає інформацію прямо у нас перед носом, - прошипів він невдоволено.

            - Про це я й сама вже здогадалась, - серйозно кивнула Ніколь. – Залишилось тільки вичислити, хто це.

            - Твої дані захищені? – він уважно подивився на неї і погляд враз став трохи теплішим; він так і не приділив їй вартої уваги, а вона навіть і вухом на таке не повела. Дійсно, клацала перемикачем серця та розуму надзвичайно майстерно.

            - Усіма можливими способами. Я вже давно позбавилась від задоволення таскати паперові копії окремих важливих даних додому на доопрацювання і просто обмінююсь електронними копіями між своїм робочим та домашнім комп’ютером. Системи захищені, паролі, коди – все що хочеш. Я потурбувалась про це вже давно. А помічників, як ти вже знаєш, я взагалі не маю, - вона серйозно описувала ситуацію і не помітила, як швидко вони заїхали на офісну парковку. Вона вже взялась відчиняти дверцята, але тепла рука її зупинила.

            - Зажди, - карі очі були дуже близько до її власних. – Я ж так і не побажав тобі доброго ранку, - він прошепотів ці слова в її губи і солодко поцілував. Вона легко обхопила обома руками його шию і притягнула його ближче. Ніколь вже починала ловити легку залежність від їхніх поцілунків і навряд чи це було позитивною новиною в такий час. Наостанок легко прикусивши її нижню губу, Льоша відсторонився.

            - Ця ніч була для мене особливою. Просто хочу аби ти знала.

            - Для мене також, Льош. Та нам вже час працювати.

 

 

 

            Півдня Ніколь провела в інших відділах, мотаючись зі звітністю, зокрема й декілька годин у відділі електронного захисту і забезпечення. У айтішніків, коротше. Наказ поступив зверху, і Ніколь дісталось як завжди, вона володіла достатнім обсягом інформації, щоб ворог почав лупашити по них цієї ж ночі, аби викрив все. Сліди перевіряли і шукали, та так нічого й не знайшли. Було цікаво одне: не здогадались взагалі, яка в неї роль чи просто затишшя перед бурею? Їй переписали повністю захист, налаштовуючи нові паролі і заборонили працювати вдома зі стаціонарного комп’ютеру. З одного боку це було розумно, та з іншого це означало лише те, що в офісі вона тепер буквально житиме. Як безпечно, так одночасно і проблематично. Що ж, вона була до цього готова. Олександр Годзинський – спеціаліст, який відтепер писав її захист, видав їй усі необхідні паролі і наголосив, щоб вона нічого не змінювала. Це здалося їй дивним, та вона з усім погодилась. Але вже працюючи наодинці, у себе, вона вирішила змінити власний код доступу для входу на робочий стіл на більш складний, записавши його лише собі в телефон. Пізніше, увечері, важко зважуючи наступні дії, змінила основний код, який дав Саша. Лише одну літеру. «Побачимо, що з того вийде», - подумалось їй.

            Радників і самого Єрмака не було чутно до самого вечора. Вона не отримувала повідомлень, а з кабінету нарад подекуди хтось і виходив, та її ніхто не турбував. Атмосфера додавала деякої бондовості: хотілось підозрювати всіх і кожного. Їй спокійно зовсім не працювалось, от як могло бути по-іншому, якщо в цих стінах поряд з ними гуляє зрадник? А якщо не один?

            І от в якості родзинки цього вечора її ще й викликали до президента. Вона йшла, а серце аж заходилось від хвилювання: їхньої зустрічі не передбачалось в регламенті, тож це буде або дофіга секретно, або дофіга особисто. Вова виглядав схвильовано і повторив текст тієї ж самої промови, яку вона вислухала вдень від айтішніків: ніякої праці з дому, ніяких розголошень і порадив найняти охорону, щоб не таскатись додому наодинці. До останнього вона поставилась досить скептично, але виду не подала. Минуле розмірене та спокійне життя втікало крізь пальці – а вона вперто не хотіла його відпускати.

            - Маю до тебе пропозицію, - Вова виглядав так, наче вже знав, що вона відповість і дивився втомлено і передбачувано.

            - Яку? Я уважно слухаю.

            - Ми можемо організувати деяким спеціалістам віддалену роботу. На Західній Україні наприклад. Хотів би, щоб ти подумала над цим.

            - Хочеш відправити мене якнайдалі? Це ситуації не виправить. Чи думаєш, за бажанням, вони мене там не дістануть?

            - Ніколь, мова вже йдеться про наше і твоє життя, - Володимир зважував кожне слово, - я хвилююсь за нього, ти ж знаєш. Я хочу, щоб ти подумала над цим. Бо може статися так… - він важко зітхнув і продовжив, - може прийти такий день, що в Офісу не залишиться вибору.

            - Я не піду на евакуацію. Краще звільняй одразу.

            - Ніколь – це гарячкові слова. Я хочу, щоб ти подумала ще раз, - голос його звучав залізно, хотів переконати.

            - Я подумала багато разів, Володимире Олександровичу. І це моя офіційна заява, якщо хочете. Я не буду нікуди переїжджати.  Ні на Західну Україну, ні у Францію, ні у Швейцарію, ні на Мадагаскар. Не здвинусь з місця, поки я тут числюсь у штатному списку.

            - Ти не знаєш, на що йдеш. Не розумієш, на що підписуєшся, - Вова не відривав погляду і злився.

            - Ти так само відповідаєш нашим партнерам, коли вони пропонують тобі теж саме?

            - Ніколь! – Вова грюкнув кулаком об стіл. Їй мимоходом вбачився стиль Міші. Цікаво, це вони переспілкувались обидва чи як?

            - Ти можеш мені казати, можеш мене вмовляти, можеш кричати скільки хочеш. Та я нікуди звідси не поїду. Зі своєї волі так вже точно.

            - Ну от чого ти така вперта, - він знесилено опустив голову і зітхнув.

            - Ми всі повинні залишитись тут. Тільки так ми зможемо не тільки якісно організувати роботу самого офісу, а й забезпечити гідну підтримку один одному. Невже ти не розумієш? Кінець прийде швидше, якщо всі кудись розбіжаться. Я готова зустрічати будь-які наслідки, в мене був час обдумати все і налаштуватись.

            Вова на її гарячкову промову лише кивнув.

            - Я тебе почув. Вмовляти тебе немає ніякого сенсу.

            - Я ціную твою турботу і я вдячна за неї, правда. Але я не прийму того рішення, якого ти від мене чекаєш.

            - Тоді в мене все. Можеш йти працювати, - Вова глянув на годинник, - чи ти вже додому?

            - Та ні, ще трохи попрацюю, - Ніколь лише втомлено посміхнулась. – Дякую, Вов.

            Він лише махнув рукою. – Не дякуй. Мої надії успіху всеодно не мали, а я так сподівався, - він відкинувся у кріслі і змучено посміхнувся, - іди вже.

            Вона посміхнулась у відповідь і швиденько вискочила за двері, поки він не передумав і не завів свою шарманку знову. Було дивне передчуття, що це лише початок отаких розмов та вмовлянь. І це дратувало більш за все.

            Спокій вона не знайшла і у власному кабінеті, бо щоб ти був здоровий! – там по-хазяйськи розсівся Подоляк. Прямо за її робочим столом, читав її папери і поганенько так посміхався власним думкам. Ніколь встигла пожалкувати, що Єрмак випустив радницьку отару до того, як вона встигнула б покинути офіс. Бо головний збирач пліток всія української журналістської спільноти тепер від неї точно не відчепиться, поки все не вивідає. Вона лише зітхнула, міцно причинила двері і підійшла до стелажів з документами.

            - Мені здається чи ти кабінети переплутав, Мішенька?

            - О, знаєш, хотів вже їхати додому та згадав, що не зможу заснути без вечірньої казочки, - він мило посміхнувся у відповідь на її сарказм. Вона кинула йому у відповідь їдку посмішку.

            - Теж мені, знайшов Шахерезаду. Може спочатку ти розкажеш історію про сьогоднішній переполох? Вступаю першість старшим.

            Міша насупився. – В тому то й справа, що розказати нема що. Ніхто нічого так і не зрозумів. Витік відбувся по документах щодо координат розміщення нашої військової бази та слідів, звідки це могло початися, знайти поки не можуть. Всі на взводі, всі по сто раз пересварилися, Єрмак попередив, що рознесе голову любому, коли взнає, хто за цим стоїть.

            - Загалом – типовий понеділок, так? – Ніколь вмостилась на диванчику, скинувши туфлі і відкинувшись на спинку. Міша зітхнув, піднявся з крісла і розмістився поруч з нею. Допитливо заглянув в очі. Ніколь на це не купилась.

            - Слухай, я тут тебе попередити хотіла. Зміни свої паролі і нікому їх не показуй. Навіть, мені. І не працюй з дому стаціонарно, мені сьогодні вже всі, кому не ліньки це розказали. Наче малій дитині. Оскільки ми не знаємо, хто за цим стоїть, маємо бути максимально обережні.

            -   Я займусь цим, - Міша серйозно кивнув. – Та все ж, цікавить мене зовсім інша секретна інформація, - він загадково блиснув очима. - Тож розкажи мені, що між вами з Арестовичем відбулось? Бо в мене ще зранку лише одна думка в голові крутиться…

            - І я дуже сподіваюсь, що це думка про те, що ми лише працювали вдвох, засиділись до пізньої ночі, і, він, як істинний джентльмен, не відпустив мене в ніч саму, а широким щедрим жестом запропонував свій диван, ковдру і подушку, - Ніколь змучено заплющила очі, промовляючи ці слова. Ага, так він і повірить. Ці дві офісні радницькі занози, хоч і лаються час від часу, та вже стали добрими друзями, на нарадах сидять поруч, і треба бути сліпим, щоб не побачити у Льоші на шиї її сліди вчорашньої пристрасті. А цей остолоп навіть не здогадався натягнути водолазку сьогодні і пошурував на роботу в сорочці та костюмі. Зовсім невчасно Арестович вирішив покорити всіх своїм відмінним смаком в одязі.

            - Дивно, ви мабуть не змогли узгодити деякі питання, - вальяжно протягнув Міша. Ніка кинула на нього різкий погляд. – Бо, ну знаєш, у нього сліди якісь неоднозначні… прям отут, - він вказав рукою на власну шию. – Я переживав, щоб у вас до рукоприкладства не дійшло. Так відстоювати власну думку і оскаржувати власні погляди… - от зараза, він же ледве стримує сміх!

            Ніколь роздратовано закотила очі і не витримала. - Ой, ну добре-добре, ми переспали, все, тепер ти від мене відчепишся? – вона сердито пхнула того між ребра ліктем. Міша здавлено ойкнув і засміявся. Дівчина на те лише сердито зашипіла. - Уяви собі, переспали, і знаєш, що? Мені сподобалось. І ще, знаєш, що? Я не проти все повторити, - Міша награно витягнув губи у здивоване «о» і сплеснув руками.

            - О, діти мої, я за вас такий радий.

            - Міша, іди в сраку.

            А Міші було по цимбалах, він веселився на всю. Звичайно, адреналін кипів, а тут ще й парочка добрих друзів у нього під самісіньким носом вирішила влаштувати весіннє загострення. Ніколь відверто переживала, аби в того хоч серце витримало від усіх цих пристрастей.

            - Та я ж лише радію за тебе, дурненька! – він легенько торкнувся її руки. – Я вже рік не бачив і не чув, щоб ти з кимось хоч на каву сходила, вічно тільки в мене вдома пропадала та на роботі.

            - Міша, у нас різниця – рівно двадцять років. Ти справді наївно думаєш, що у нас вийде щось серйозніше ніж офісний секс?

            - Ой, хоч сама собі не бреши. Те, що ти зараз стверджуєш – завуальована спроба приховати від мене той факт, що він тебе зачепив.

            Бляха, а Міша поцілив прямо в яблучко з першої спроби. Вона вражено на нього подивилась і зітхнула. Міша посміхався так тепло, так по-дружньому, так розуміюче, що хотілося заїхати йому по зубам. Та злість ця виростала лише через його безсумнівну правоту. Лише через те, що коли думки про роботу стихали і вона дозволяла собі почути голос серця – тут же розуміла, до Олексія Арестовича вона небайдужа. І це лякало. Та, як стало видно, не настільки, щоб йому не вдалося затягнути її до себе в ліжко.

            - До речі, він чекав на тебе, - він дивився їй прямо в очі і зчитував реакції. – Але потім Єрмак піймав його на байдикуванні і кудись відправив, від гріха.

            - Ну й добре. Хоч висплюсь сьогодні, - вона знов їдко хмикнула.

            - Ну чекай, я думаю, що тобі й сьогодні нівроку так добре спалось, ні?

            - Міша, я вже казала, куди тобі треба йти зі своїми підколками. А Льоша хай вибачає, що проміняла його персону на зустріч з президентом.

            - О, то ти у Володимира була так довго? Щось серйозне? – Міша допитливо підняв брови.

            - Нічого такого. Обговорювали безпеку моєї роботи. В тисячний раз за сьогодні, - вона не хотіла вдаватись в подробиці, бо чомусь відчувала, Михайло буде заодно з ідеєю Зеленського збагрити її якнайдалі. Сперечатися про це ще й з ним вона точно не збиралась. Міша тихенько зітхнув і зжав її руку, підтримуючи.

            - Мені залишилось ще пару звітів і вичитати тексти доповідей. А потім можемо поїхати разом додому. Ти ж сьогодні в офіс, мабуть, на метро приїхала? – він весело підмигнув.

            - Ага, на білому позашляховому шведському метро, так, - вона востаннє штрикнула його поміж ребра. – Сама маю трохи ще роботи. Тому, не відмовлюсь від твоєї пропозиції, взамін якщо ти пообіцяєш не говорити більше про Льошу.

            -  Ой, ну якщо про «Льошу», то точно не буду, - саркастично скривився чоловік і захихотів.

            - Міша, бляха, перестань, Богом прошу!

            Коли через дві години вона вже лежала в ліжку і наостанок перед сном вирішила все-таки проглянути месенджери, серед декількох повідомлень від знайомих і ділових сповіщень знайшлося одинокий діалог від абонента «Олексій Арестович». Вона торкнулась і відкрила текст.

 

18:04 «Ти сильно зайнята? Я зачекаю на тебе.»

 

18:57 «В мене зустріч. Борисович таки піймав і припахав. Якщо звільнишся раніше – не чекай.»

 

23:48 «На добраніч, Ніколь»

 

            Вона швидко набрала на клавіатурі у відповідь: «На добраніч, Льош» і вже хотіла заблокувати телефон, як він тут же завібрував вхідним викликом.

            - А я вже думав, тебе викрали потойбічні сили Офісу Президента і відповіді від тебе не дочекаюсь, - голос був втомленим з переривчастим диханням, наче Арестович курив.

            - Я і є та потойбічна сила, а на своїх вони не зазіхають, - вона усміхнулась. – Важкий день?

            - Бувало й гірше, - він зітхнув. – Дзвоню, бо хочу повідомити - ти залишила в мене свою помаду. Це звичайно не зубна щітка, але я сподіваюсь на краще.

            - Залиш собі на пам’ять. Ну або привези завтра, як хочеш.

            - О, ні, дорогенька, хочеш її повернути – приїдеш і сама забереш, - він хмикнув вдоволено, - і я не проти, щоб ти знову лишилась.

            - Як щодо того, щоб ти привіз мені її додому і сам лишився? Я все ж таки леді, - вона кокетливо прошепотіла у відповідь.

            - Я запам’ятаю ці слова, дівчинко, - знову перевчастий вдих крізь зуби. Вона уявила, як Льоша сильно затягується сизим димом, трохи закидує голову і видихає той туман у темну ніч. Те, що вона уявляла, однозначно їй подобалось. - У ліжку без тебе холодно. І запах твоїх парфумів повсюди. Як мені тепер заснути?

            - Арестович, у тебе в квартирі тридцять плюс, а сон на свіжій постільній білизні завжди приємніший, ніж на вчорашній. Я вирішила обидві твої проблеми, так що забувай оці свої лестощі і лягай спати, - вона легко засміялась в слухавку.

            - Цікаво, а куди ж мені тоді спогади про тебе подіти? – на мить запанувала тиша. Вона чекала, що Олексій скаже ще що-небудь, але той лише тихо видихнув, – На добраніч, Ніколь.

            - Добрих снів, Льош.

            О, якби ж вони дійсно були добрими, ті сни.

            У темному-темному лісі, де не ходить хитрий лис, не проглядувались ані зірки, ані місяць, такими густими були крони дерев. Тож, не можна було сказати точно, чи була ніч місячною, зоряною, ясною чи навпаки. Тут вона була найтемнішою, такою, яка торкалась гілками обличчя, а листками запліталась у волосся. Ніколь йшла кудись вперед, повільно ступаючи по м’якій росистій траві босими ногами. Дерева щось нашіптували, здригаючись та вона тієї мови не розуміла. Ніка лише хотіла знайти вихід, бо було щось моторошне в тому лісі, в тих голосах, у траві, яка чіплялась за пальці ніг. Моторошно від того, що куди сягав зір, не було ані живої душі навкруги. Тільки шепіт голосів.

               Вона все йшла і йшла по вологій землі, як раптом позаду розлилось вогненне зарево. Небо враз стало червоно-кривавим і почувся тріскіт гілок та стовбурів дерев. Вогонь. Шалене вогнище пожирало краї лісу і тягнуло отруйний дим. Хащі враз ожили усіма місцевими жителями: своє життя намагались врятувати всі, від малого до велика: благородні олені та лосі граційно пролітали могутніми стрілами, чіпляючись важкими рогами за гілки, вовки та лисиці, сірими та рудими плямами рятували своє потомство, білки та зайці, переганяли стрибками один одного на землі і по деревам, і птахи: різноманітні, різномастні, різнокольорові проносились мимо, ріжучи крилами повітря і криком будячи й проганяючи ніч. Дерева знову намагались докричатись до Ніколь, та через масову біганину вона знов не могла розчути, а вогонь пожирав й зжирав тих, хто ще міг говорити.

             Побігла й Ніколь, з усіх ніг, стрягнучи у мокрій траві, падаючи, дряпаючись об гілки, встаючи і знову тікаючи від того вогню. Коли дерева стали рідшими і вона вибігла майже на край лісу, то ще більше вжахнулась: все поле попереду було вкрито тілами людей. Вона побігла поміж ними, гарячково шукаючи ознаки життя хоч у когось – вогонь позаду бухкав і наближався. Ніка вже вся була в чужій крові і сльози текли по обличчю – всі, хто тут були, всі до одного були мертвими. Покаліченими, жорстоко вбитими, понівеченими. Здорові кулі вогняного зарева розірвались за її спиною, остаточно спалюючи ліс. І червоне світло освітило землю поля, посеред якого метушилась Ніколь і дівчина врешті-решт побачила, що земля та не була чорною – вся вона просякла багряним кольором людської крові. Вона з жахом затулила рот рукою, коли побачила знайомі обличчя – людей, яких знала, людей, з якими вона мимиходом зустрічалась декілька разів, людей, з якими працювала…

            - Міша! – Ніколь впала на коліна поряд та він не подавав ніяких признаків свідомості, лежав серед усіх цих мертвих людей, тихий, блідий, з чорними тінями під очима, з глибокими ранами і одягом, просякнутим кров’ю і вона відчула, як паніка підкатує гірким відчайдушшям, осідає на руках кривавими слідами, охоплює крижаним пазурами, такими холодними, як і її друг… - Міша, Мішенька, ну ти чого? Ну вставай, чуєш? - вона розуміла, що вже зовсім пізно, та що ще залишалось їй робити? Вона ж не могла його тут покинути, вона хотіла сподіватись, що він її почує, що ще є надія…

            - Господи… - вона з жахом знову подивилась на всі тіла. Бабуся, Міша, Вова, всі з ким вона працювала в офісі, не незнайомці, всі кого вона знала, вони були тут і всі були мертвими. А вона окидала поглядом хаос з людських тіл, які колись були живими, яких вона любила, знала, поважала, спілкувалась, сперечалась…

            «Це ти винна…», «Ти зробила недостатньо…», «Їхня кров на твоїх руках…» - нарешті вона розібрала голос лісу, який в агонії тонув у вогні і від цього кричав ті слова.

            - Ні, господи, ні, - вона не відпускала Мішину руку зі своєї, іншою потягнулась до обличчя бабусі, і аж заходилась у плачі скорботи, від болю за всіх цих людей, бо вони були мертвими, всі мертві, всі через неї…

            Тверда рука лягла їй на плече і міцно зжала. Ніколь повернула голову і зіткнулась поглядом впритул з Олексієм. Він виглядав по-іншому – змучений, знесилений, з неглибокими подряпинами на руках та обличчі, одягнений у військову форму, також всю забруднену кров’ю.

            - Ти нічого не зможеш вдіяти. Це не твоя вина, - прошепотів він зовсім близько їй в лице і спробував відвернути її від мерців.

            - Ні, ні, ні! Невже ти не бачиш? Вони всі мертві через мене! Я винна, це моя вина! – Ніколь захлиналась риданнями не бажаючи втрачати з поля зору аби кого, щоб не забути, щоб пам’ятати, що вона накоїла. – Що мені зробити, Льош? Як мені це все виправити? – вона з усіх сил заплющила очі, щоб більше нічого не бачити. Забутися. Не відчувати.

            - Боротися. Ми повинні боротися далі, - голос все віддалявся і вона його чула наче через товщу води. Її вдарила в груди прийдешня свідомість і з різким вдихом вона вскинулась на ліжку і розплющила очі.

            Кошмар відступив.*

 

 

            *Сни з понеділка на вівторок слугують попередженням про можливу небезпеку. Це, в першу чергу, пов’язано з тим, що вівторок знаходиться під покрровительством вогняної планети Марс, а Марс – уособлення боротьби, війни та конфліктів. Сон з понеділка на вівторок несе дві основні задачі: він підкаже, чого боятися сновидцю і застерігає від неоднозначних ситуацій.

            Сон пророкує можливі прямі загрози і те, що потрібно до них бути готовим. Настає момент боротьби за особисті цінності, доведеться їх відстоювати. Потрібно готоватися до нелегкого періоду життя. Бути уважним і обережним, не довіряти, а перевіряти всіх, а особливо малознайомих людей власного оточення.

Музика до частини:

Tom Ellis – Creep (Radiohead cover)

Claire Guerreso – Ashes

Klergy – And So It Begins

 

 

            - … І от ти уявляєш, закінчується запис, вимикаються камери, і це прекрасне сонце підходить до мене і майже шепоче на вухо, заглядаючи в очі: «Пане Михайло, може вип’ємо кави?». Я аж збавив, ну серйозно, така прямо сувора та серйозна, а коли без камер, то одразу можна й на побачення запросити! – Міша змахнув руками і з незрозумілим виразом обличчя випив зі склянки води. В кафетерії було людно, час обідів та перекусів, і вони ледве встигли зайняти вільний столик. Ніколь взагалі не хотіла йти, та одразу троє голодних колег поставили за мету її переконати поїсти. Вона лише махнула на те рукою і погодилась. Відмовила б  - отримала б більше запитань, на які вона не хотіла відповідати.

            Ніка приїхала до офісу - ще навіть толком і не роз’яснилось на вулиці. Вся тривожна та на нервах, здригалась від страху та того сну, такого реалістичного, що перехоплювало дух. Намагалась одразу зануритись у роботу – не виходило, перед очима стояли ті багряні ріки крові, ті тіла рідних та близьких, холодні доторки і той страшний гул. Їй пощастило не пересіктись ні з ким із сусіднього кабінету – справді, от не до них було зараз, вона не могла і не хотіла ховати свої емоції, хотіла пережити їх та потребувала для того більше часу наодинці. Бабуся завжди їй казала, що сни несуть важливу інформацію до сновидців, сни не потрібно ігнорувати, треба вміння зрозуміти їхню суть. Здається, суть та сенс власного Ніколь не потрібно було пояснювати, щоб зрозуміти. Зрозуміти, як насправді може бути боляче.

            Вони вчотирьох вирішили не їхати в місто, а пообідати в офісі – роботи було як завжди до біса: потрібно було заощаджувати дорогоцінний час, до того ж, бути завжди під рукою. Вона зовсім не слухала розповіді Міші про якесь там тисячне інтерв’ю, скоріш навпаки: він влазив у думки і заважав своїми балачками. Даша час від часу сміялась над найбільш вдалими коментарями, що теж зараз бісило. Шум дратував – хотілось абсолютної тиші, хотілось прокричатись, в кінці-кінців. Ніколь стримувала себе з усіх сил. Звідкілясь, невідомо звідки з’явилась комаха – муха, у грудні! і літала поміж ними. Здавалось, її помітила лише Ніколь і спостерігала за слабкими потугами тої всістись хоч на якусь поверхню. Вона чула те тихе дзижчання, що водночас нарощувало злість. Чому не можна помовчати хоч секунду, чому?..

            «Це ти винна!», «Це твоя вина!», «Ти не змогла їх врятувати!» - чулось у дзижчанні, перепліталось з ним, зливалось в одне ціле, знову нарощуючи паніку. Образи закривавлених тіл породжували тремтіння і прискорене дихання. Муха опустилась на їхній стіл, злісно потираючи лапки. Ніколь ненавиділа мух. І здається, вона ненавиділа саму себе.

            «Ти винна!», «Винна!», «Винна!», «Винна!», «Винна!», «Винна!!!» – комаха підходила все ближче до неї.

            - …Так що, я просто купив їй ту каву і півгодини вислуховував оди про себе, уявляєте? Я думаю, це успіх, га? - довольне хихотіння.

            «ВИННА!» - Ніколь з усієї сили стукнула долонею по столу, вбиваючи ненависне створіння. На неї одразу ж втупились три пари очей. Голоси звинувачень нарешті стихли. Вона підняла злий погляд і глибоко вдихнула.

            - Досить вже цих балачок, - процідила вона крізь зуби.

            - Ніколь, ти чого?..

            Вона нарешті відняла руку від поверхні стола і не побачила там нічого і нікого. Чортове створіння, мабуть втекло. Чи її там ніколи і не було?..

            Вона роздратовано зажмурилась і знову постаралась глибоко вдихнути. Істерика чи паніка просились на волю, та вона не збиралась психувати перед свідками.

            - Вибачте, - вона окинула всіх награним байдужим поглядом, - мені потрібно працювати.

            Ніколь якнайшвидше щезла у лабіринті офісних коридорів.

            Вона влетіла у всій кабінет, грюкнувши дверима і зачиняючись на замок. Злість і роздратування, паніка та істерика, сум та біль: все сплелось у неймовірну суміш і потребувало хоч якось виходу наззовні. Вона схопила пусту склянку і швирнула її у протилежну стіну. Та розсипалась на безліч крихітних скляних бризків і таке видовище дівчині дуже сподобалось, тож вона взялась за другу і вже занесла руку для кидка, та враз злість минула, тріскаючись наче те скло. О, дорогенька, невже ти не розумієш, що кидатись в стіну скляними об’єктами не вирішить твоєї проблеми? Мало того - це нічого не вирішить. А може ще й прилетіти у відповідь, хіба ж можна передбачити траєкторії тих шматочків.

            Ніколь видихнула, нахмурилась і гучно поставила нещасну склянку на стіл. От не вистачало зараз ще й встрягнути у якісь нервові зриви, негаразди чи прото підсісти на заспокійливі чи антидепресанти. Тільки цього, бляха, не вистачало! Вона нервово міряла кімнату кроками і не могла знайти собі місця. Намагалась заспокоїтись, та всередині все кипіло, наче діючий вулкан. Намагалась взяти себе в руки, але…

            У двері тихенько постукали.

            Ніколь завмерла на місці. Повернула голову в сторону входу і насторожилась. Якщо, хтось із сусідів прийшов її заспокоювати, вони можуть одразу йти куди подалі. І навіть Льоша. Особливо, Льоша. Почне зараз пояснювати психологічні особливості та наслідки впливу накрученого та невивільненого стресу на її настрій. Короче, дістане та розізлить ще більше. Стук повторився. Дивно, та знайомі б люди вже щось би сказали, хіба ні? Чи це Льоша і в нього нові прийомчики і так він спонукає її відкрити ці чортові двері? Так багато запитань, так мало відповідей.

            Ніка рішуче повернула замок та відчинила двері. На порозі ніяково чекала її відповіді Олеся – одна з помічниць Володимира Зеленського.

            - О, Ніколь Олександрівно, вибачте, що відволікаю та Володимир Олександрович просив вам передати ось це, - дівчина ввічливо посміхнулась та протягнула їй конверт з цупкого коричневого паперу.

            - Дякую, Олесю, та що це? – Ніка прийняла конверт і намагалась прощупати, що ж там такого цікавого.

            - На жаль, Президент мені того не повідомив, - помічниця просто знизила плечима. – Я піду, була рада з вами побачитись, Ніколь.

            - Навзаєм, - вона знову зачинилась, пройшла до робочого столу і висипала вміст на нього. Якийсь срібний ключ та дві рукописні записки.

           

 

«Коли буде час – спустись у підвали цього Офісу. Знайди двері зі своїм іменем. Ключ від них.»

 

           

            «Хочу показати тобі правду майбутнього. Повір мені – легко не буде. Подумай гарно, перш ніж прийняти рішення.»

 

 

            О, чергове випробування? Та сьогодні прям день – виведи психологічний стан Ніколь Терещук на новий рівень максимальної дратівливості. Що ж, коли вона не відповідала на виклики долі?

            Вона нечасто була в підвалах. Там зберігалось багато архівів з документами та Офіс поступово переходив на електронний облік документації, тож все частіше вона відшукувала потрібні оригінали відсканованими у доступній всім працівникам базі. Вона знала, що підвали тут були глибокими, старими і трохи моторошними. Вона часто тягнула туди Мішу за компанію, бо трохи боялась тих стін. Неяскраве, неякісне світло, надміру пилу та купа непотрібних або ж потрібних не завжди речей наганяли страх.  А ще, сам вхід приносив незрозумілу паніку, двері там були металеві та грубі, дуже товсті, наче…

            Укриття.

            Ніколь різко зірвалась з місця, зачинила кабінет, взяла до рук славнозвісний маленький срібний ключик і спустилась вниз до головного входу. Сходи знаходились аж у самому кінці коридору на першому поверсі, у правому крилі. Спустившись вниз, вона зіштовхнулась з десятком чоловіків у робочих комбінезонах, які прибирали, демонтували, виносили меблі, сверлили в стінах і просто снували туди-сюди та перегукувались між собою, отримуючи вказівки.

            - Доброго дня! – зовсім молодий хлопчина підскочив до неї і привітно посміхнувся, - ви мабуть тут працюєте, так? – Ніколь намагалась посміхнутися так само привітно. – О, за сьогодні у нас ще не було ні однієї екскурсії! Коридор для розміщення працівників Офісу прямо по коридору і ліворуч. Може вас провести?

            - О, ні, дякую, але якщо почуєте вереск, знайте – то я зустріла павука, - Ніка врешті-решт змогла привітно заговорити з ним.

            - Буду на поготові і одразу прибіжу вас рятувати! – хлопчина відкланявся та побіг допомагати з меблями. Ніколь попрямувала по коридору.

            Освітлення вдосконалили – тепер люмінісцентні лампи не жовтого, а холодного білого світла яскраво світили на стелі вузького коридору. Двері розміщувалися не часто, і деякі були вже з табличками – «Конференц-зал», «Зал для нарад», «Кімната для брифінгів», «Їдальня» - від таких повсякденних назв ставало моторошно. Невже вони дозволять самі себе тут зачинити?.. Наскільки?..

            Пахло свіжою фарбою та деревиною. Робочі безперестанку бігали, заповнюючі кімнати усім необхідним і, скоріш, за все, оскільки це був крайній коридор – все інше вони вже облаштували. Наскільки ж тягнуться ці простори?.. Ніколь повернула ліворуч, і вже в цьому коридорі двері розміщувалися трохи щільніше – значить, кімнати зовсім маленькі. Прості сірі двері, абсолютно однакові з чорними ручками і білими табличками зі вказаними на них іменами мешканців. Ніка вловила закономірність, що потрапила в радницьке крило, бо минала прізвища тих, з ким працювала постійно. Заради інтересу вона пройшла до кінця – і заглянула за вугол – ще ряди й ряди дверей тягнулись по коридору. Вона швидким кроком пробіглась по табличкам – міністри, Єрмак та Зеленський. Усі в рівних умовах, всі в одному підвалі. І таблички на сірих дверях – наче написи на гробових плитах. Ніколь здригнулась від такої метафори, постаралась вигнати ті думки з голови і повернулась до попереднього коридору, відшукуючи власне прізвище.

            Вона закотила очі, коли знайшла, бо знов сусідствувала з Подоляком. Вова точно не втратив свого почуття гумору. Двері ж Олексія Арестовича розміщувалися навпроти її власних. Вставивши ключ і провернувши його декілька разів вона відчинила двері.

            Кімната була розрахована на проживання однієї людини – компактна та з мінімумом меблів. Світла з коридору не зовсім вистачало, щоб досконало роздивитись, тож Ніколь намацала внутрішній вимикач. Світло осяяло кімнатку. Одномісне ліжко з матрацом стояло в дальньому кутку під стіною. В іншому кутку стояв простий робочий стіл з двома стільцями. За дверима у кутку сховалась вузька шафа на два відділення – для вішалок і з поличками. Чотири розетки: дві біля ліжка, дві біля столу, а в верхньому лівому куточку висів пристрій чимось схожий чи то на радіо чи на колонку. «Для термінових оголошень» - подумалось їй.

            От і все. Вони замкнуть себе в маленьких кімнатках-тюрмах і будуть виходити лише за викликами маленького гучномовця у куточку. Будуть тут пересиджувати щось, у цих світло-сірих стінах, не бачачи сонця і справжнього природнього світла. Ого. Ще не було ніякої необхідності тут сидіти, та стіни вже моторощно тиснули на голову. Вона боязко, наче страшилась, що підлога провалиться під нею, пройшла до ліжка і сіла на краєчок. Потрібно було звикнути до цього, прийняти як данність, але усвідомити це було важко. Можливо пізніше, коли тут з’являться усі ті люди…

            - Ти диви, вони все-таки поселили мене поряд з тобою! А я вже й не надіявся! – Ніколь підскочила від страху і ледь не скотилась з ліжка на підлогу. Обернулась і роздратовано зиркнула на Арестовича.

            - Якого ти підкрадаєшся до мене, Льоша?! – вона важко дихала і мабуть, виглядала досить наляканою та трошки неврівноваженою, бо його весела посмішка миттю сповзла з обличчя.

            - Гей, ти чого? – він підійшов ближче. – Це всього лиш я. Що з тобою сьогодні? В тебе погляд, наче ти скрізь бачиш привидів, - він нахмурився, коли Ніколь у відповідь лише вражено відсахнулась, а в її очах блиснули сльози. Ні, тільки не плакати, тільки не влаштовувати істерики, не вести себе так, наче вона от-от зірветься, бо бачила цієї ночі щось таке, чого воліла б ніколи б не бачити.

            Олексій мовчки взяв її за руку і міцно стиснув долоню. Потягнув за собою і сів на ліжко. Вона не сідала у відповідь, лише стояла поряд і дивилась кудись вбік, відновлюючи дихання.

            - Давай, іди до мене, - вона недовірливо подивилась у карі очі. Часто заморгала та, на щастя, непрошені сльози вже висохли, - давай, тобі стане легше, - і стиснув її руку міцніше, але сам до себе не притягував. Ніколь сама повинна була вирішити, чого їй зараз хотілося і чого вона потребувала – самотності в сірих стінах чи дозволити йому просто побути поряд. Зробити вибір. Вона ще декілька разів глибоко вдихнула і видихнула, та все ж присіла поряд, ховаючи очі від аж занадто уважного погляду навпроти.

            - Ти можеш сісти ближче. Можеш обійняти мене і сховати погляд або ж сісти спиною і притулитися до мене. Тобі необов’язково зараз показувати чи говорити про це, але я можу і хочу тобі допомогти. Я поряд, чуєш? – він знову майже шепотів міцно стискаючи її руку. – Ти не будеш тут сама, наодинці зі своїми думками, - його руки обережно обхопили плечі і коли вона сама потягнулась до нього, у обійми, він прошепотів, лоскочучи подихом, - я буду поряд.

            Ніколь мовчки сиділа у його обіймах і заплутувалась в думках. Слухала глибоке та трохи пришвидшене дихання і роздивлялась гудзики на його сорочці. Так дивно. Льоша нічого не говорив, а відповіді знаходились самі собою. Він нічого й не робив особливого, та ставало краще.

            - Це місце створено заради нашої безпеки. На випадок надзвичайних ситуацій. Та такі можуть і взагалі не настати, знаєш? Радники безпеки просто хочуть перестрахуватись, от і все, - він розповідав тихим розміреним голосом, а вона слухала і навіть не хотіла з тим сперечатись, хоч і могла.

            Авжеж, надзвичайні ситуації не стануться. Саме тому вони в офісі готуються до війни. Саме тому на декілька метрів вглиб, у приміщенні Офісу збудували справжній гуртожиток для працівників. Саме тому туди заносять техніку, меблі, формують продуктові запаси і проводять інтернет. Так Льош, може нічого й не станеться. Схоже, у неї з’явився конкурент по мистецтву брехати всім і вся. Та вона була йому вдячна. Звісно ж він розумів, що вона вже про все здогадалась. Та все ж казав ці прості і трошки дурні речі, бо вона хотіла їх почути зараз більше, ніж правду. До гіркої правди вони ще встигнуть звикнути.

            Вона на досить довго вкрала його обійми. До того навіть не розуміла, наскільки за ними скучила. Коли Ніка трошки відхилилась, Олексій уважно вивчав поглядом її обличчя і кивнувши власним думкам легко поцілував її. То був ніжний, скромний поцілунок, який не тривав більше ніж декілька секунд – просто ніжний доторк вуста в вуста.

            - Краще? – він знову уважно поглянув прямо їй в очі.

            - Так, тепер трохи краще, - вона намагалась видавити з себе хоч якусь посмішку. – Вибач мене за ту істерику, я… погано сьогодні спала.

            - А я казав, що тобі місце в моєму ліжку, а не на самоті, в себе вдома, - він посміхнувся щиро і підмигнув. – То ти ж мене не послухала, - вона у відповідь лише зітхнула. – Як ти взагалі сюди потрапила? Коли ти промайнула повз на першому поверсі, я спочатку думав, що мені здалось, та все ж вирішив перевірити. Пішов слідом. Ніхто з радників ще тут не був і нікому не повідомляли, - він допитливо подивився у відповідь.

            - Вова сьогодні зробив подарунок, - Ніколь підійшла до дверей, витягнула з них срібний ключ і показала його Олексію. – Він так мене загартовує, бо думає, що я не готова. А ще він хоче, щоб я поїхала кудись на Західну і працювала там, віддалено. Таким чином він намагається мене огріти разом цим майбутнім по голові.

            - Ти давно вже вирішила, що не поїдеш, так? І ти точно нікуди не поїдеш, - Олексій і сам встав та підійшов ближче.

            - Хоч ти мене не вмовляй, будь ласка.

            Олексій вражено втупився в неї поглядом, - З чого ти взяла, що я буду тебе вмовляти? Це твій вибір і нічий більше, - він знизав плечима. – До того ж, нагадую, наші двері навпроти і я залюбки поселю тебе в своїх розкішних апартаментах, міледі, - він галантно поклонився. Ніколь не те щиро розсміялась.

            - А за безпеку та моє життя ти також не дуже переживаєш? Бо мені й такі аргументи наводили.

            - Ну, якщо ти будеш у мене в полі зору, я тебе захищу. Ну або ж захищатиму, поки зможу це робити – то вже як події розвиватимуться. Та обіцяю тобі – нудно нам точно не буде – він знову зграбастав її у міцні теплі обійми і не відпускав від себе. Вона знову тихенько сміялась десь йому в груди. Олексій не говорив високими фразами про збереження власного життя, навпаки, залюбки ув’язувався в будь-які авантюри, як ось в цю, офісну, і з задоволенням тягнув її вслід за собою. Невгамовний, хаотичний, непосидючий…

            - Слухай, а хто ти по знаку зодіаку? – Ніколь висковзнула з його обіймів і з зацікавленням подивилась йому в очі.

            Він виглядав надзвичайно молодо, хитро сяючи очима, наче хлопчина-бешкетник. Примружившись, він схилив голову на бік.

            - Я – Лев, а ти – Скорпіон, - він почергово тицьнув пальцем спочатку на себе, потім на неї. І закусивши губу, замовк.

            О, ні. Дві найсильніші стихії – Вогонь та Вода, дві взаємознищувальні сили. Тобто вони поглинатимуть один одного, боротимуться один з одном і, можливо, не дійдуть взагалі ніякого консенсусу. Тепер вона розуміла, чого їхня близькість була настільки чудовою.

            Дві найпристрастніші протилежності зіткнулися в одне ціле. І цей факт пробирав до кісток і змушував серце битися частіше. Цікаво, що на них далі чекає.

            - Ну все, мені стає нудно, пішли звідси, - Льоша потягнув її за руку. – Ще встигнемо тут набутися, як прийдеться. - Вона мовчки погодилась з його словами і зачинила дверці свого майбутнього прихистку. І дійсно, зачекається.

 

 

            Михайло Михайлович Подоляк з такою силою лупив по сенсорним літерам планшету, наче той йому завинив у всіх бідах його життя.  Ніколь не наважилась сідати і стояла біля його столу, наче чекала догани від вищого керівництва. Її він нарочито не помічав і сердився, що грубо перебила його казки про походеньки на каву за обідом. Вона голосно зітхнула, намагаючись звернути на себе увагу. Не допомогло. Зиркнула на Арестовича, мовляв: «допомогай!», та він тільки заохочував кивками і поглядами. Тобто, ніяк не вирішував скрутну ситуацію.

            - Льоша, в тебе роботи мало? То докину зараз, - не відриваючись від екрану, пробурмотів Міша. Льоша на то уваги не звернув, але втупився в телефон. Дарина, варто сказати, поїхала в справах ще з моменту обіду, в школі на завтра планувалось чергове заняття.

            - Міш, а Міш, давай допоможу, - Ніка тихенько підійшла ближче.

            - Не треба мені твоя допомога. Знов будеш гаркати. Мені то все набридло, - Міша ще сердитіше заклацав на віконечко чергового файлу, який ніяк не хотів відкриватися.

            - Міш, на файлах класу «А» у застосунку Офісу апріорі стоїть блокування. Ти його не відкриєш. Та ти можеш зайти під моїми даними. Тобі просто треба перестати на мене злитися.

            - Ага, тобто твоя поведінка в мене питань викликати не повинна! - він хляснув багатостраждальний планшет на стіл. Льоша багатозначно прокашлявся, шепнув «я за кавою» і змився з кабінету. Зрадник. Залишив її на самоті з хижаком. Ну, добре, і не з такими працювали. Ніколь піджала губи і потягнула собі його планшет.

            - Все досить просто, Міш. Нерви здають, знаєш, - вона ввела свої паролі в потрібні рядки. – Інколи таке трапляється, вибач за це. – Вона віднайшла у пошуку запрошуваний Мішою документ і простягнула йому відкритий текст. – Ось, тримай. – Чоловік лише мовчки прийняв гаджет і почав вичитувати документи. Ніка зітхнула знову і пройшлась біля столу навкруги, чіпляючи поглядом Мішин безлад. Щоб чимось зайняти руки, почала сортувати папки і папери на дві купи.

            - То що в тебе там з тїєю журналісткою? Зацікавився? – вона задумливо перебігала очима по рядкам документів, та майже не вловлювала сенсу. Міша мовчав, але в тій тиші вона аж чула, як він силиться заговорити. Вона кинула на нього погляд і продовжила, - Знаєш, я не проти, та треба хоч пробити, чи нема в неї якихось інших, поганих бажань щодо тебе. Скандалів нам і так вистачає.

            - Не збираюся я нічого пробивати. Я добре знаю, хто вона, - заговорив, це добре, це прогрес.

            - Ти впевнений? - вона недовірливо хмикнула.

            - Так. Я впевнений, - він врешті підняв на неї погляд. – Поясни, чому я це читаю?

            Ніколь вражено відірвалась від свого заняття. – В сенсі? Ти ж хотів відкрити цей файл, - вона посміхнулась.

            - Ти сама сказала – в мене немає до нього доступу.

            - Це правда, та цей документ мого авторства і моєї роботи, а в мене є повноваження, кому надавати розголошення щодо моїх паперів, а кому ні, - вона знизала плечима і продовжила розкладати Мішині документи. Міша на те лише кивнув і знову втупився в текст.

            - Я не знав, що ти працювала над Мінськими домовленостями, - він перемотував пальцем текст донизу, ковзаючи по ньому поглядом та хмурячись.

            - Я працювала над їхнім вдосконаленням для Паризького саміту у Нормандському форматі в 2019-му. Вова попросив написати своє бачення і проаналізувати, а мене тоді був вільний час. Це неофіційний мій документ, як працівниці Офісу, тоді я ще й не думала, що працюватиму тут.  Ти зараз читаєш першоджерело, яке зазнало перевидань більше, ніж абищо, що я створювала та писала у своєму житті, - вона зітхнула, перегортаючи чергову папку. – Сам знаєш, до чого те все дійшло. Наші колеги визнали майже всі пункти неприйнятними і Вові довелось йти на поступки. Ми зчепилися з ним і не раз. Ти ж знаєш, я не звикла вступати нікому, коли це стосується моєї роботи і моєї країни. Та його хтось зміг переконати. Довелось прописувати те, що маємо зараз.

            - Хто переконав Президента, Ніколь?

            - А хіба я знаю? На зустріч я не поїхала – бо була на той момент в Штатах на переговорах, та й акредитації не мала. А те, що відбувається в тих стінах – залишається в них назавжди. Може Німеччина, може Франція. Сам Вова не захотів коментувати, а якщо він сказав, що так краще і вже все вирішено, пізно щось заперечувати, ти так не вважаєш? Вони підписали ті документи та й усе, - вона глянула на нього і сумно посміхнулась кутиком губ. Міша зітхнув, кивнув на стіл перед собою та закотив очі, - Ніколь, от що ти робиш? - на білій поверхні, біля майже розібраної та неохайної купи розміщувалось два акуратні стоси паперів та папок. Вона й незчулась, як майже все розсортувала.

            - Ой! Пробач будь ласка, то звичка в мене. Я зараз все… - вона витягнула декілька дуже підозріло знайомих аркушів з загальної купи та так і заїкнулась на півслові, - приберу. Міша, господи, це що? – вона налякано оглянулась на двері, молячись, щоб саме зараз сюди не вперся Арестович чи бодай хоч хтось. – Міша… це ж ті координати чи не так?

            Міша враз посерйознішав, хутко підійшов до неї і вирвав листки з рук. Передивився аркуші, скріплені звичайної скріпкою декілька разів, не вірячи своїм очам. Перечитав цифри, нечутно рухаючи губами. Ніколь заклякла на місці. Якщо це знайдуть тут, їм кінець.

            Документи такого класу заборонено було пускати у друк. Якщо ж це ставалось – внизу кожного листка значився серійний номер копії та дата друкування. Вона придивилась уважніше – числа співпадали з датою витоку інформації. Хтось, у кого був доступ, роздрукував їх, намагався злити інформацію та – і тепер було зрозуміло, чому дані було злито неповністю та дещо невміло: підкинув їх до кабінету Міші. Мета була не стільки розголосити – мета була його підставити.

            - Що за хрінь? Я не друкував цього! – Міша крутив в руках ті координати, наче чекаючи від них конкретної відповіді на поставлене ним запитання. Ніколь приречено потерла обличчя.

            - Це означає, що хтось під тебе копає, Міш.

            У двері щось голосно гупнуло і змусило їх підскочити з переляку.

            - А мені хтось двері відчинить? Бо мені тут трохи незручно з чашками стояти! Ей, народ! – у Арестовича стався мисленнєвий дисонанс можливості входу до приміщення, тому він завис за зачиненими дверима. Ніколь вирвала компромат з рук Міші і постаралась його абикуди сховати. Та хоч під стіл.

            - Почекай, давай розкажемо! – Міша схопив її за руку. – Ти що, не довіряєш Арестовичу? 

            - Нікому не можна довіряти в таких речах, Михайле Михайловичу, - Ніколь панічно шукала шпаринку, куди всунути документи. Взагалі, хто б то не був, він виявився дурним в кінці-кінців, серед безладу в кабінеті Подоляка можна було й літак заховати за бажанням – і його б довго шукали.

            - Та почекай ти! Тоді б ти й мені не мала довіряти, а може то все ж я зробив? – Ніколь лише роздратовано відмахнулась від Міші. - В нього знаєш які зв’язки тут? Він допоможе… - Мішу безсоромно перервали.

            - Я зараз винесу вам тут двері, невдячні!

            - Да? Ану ризикни! - Подоляк завжди на агресію, примарну чи справжню, спалахував як сірник.

            - То відкрий мені двері, Міша! Ну, їй-Богу, як ідіот тут стирчу!

            - Не метушись, - Міша пішов відчиняти двері, а Ніка, хоч і завмерла, та все ще поглядом шукала шанс на сховати те добро куди подалі.

            Льоша невдоволено вплив у кімнату з сервізом з трьох чашок в руках. За пазухою ще й печиво притаскав, ну хіба не мило? Так він їх і застав: Мішу, який одразу ж зачинив наглухо двері і намагався віддихатися та Ніколь, яка не знайшла нічого кращого, ніж завести руку з паперами за спину і вдати, що її тут взагалі нема.

            - Я щось важливе пропустив? – Олексій примружився. – Армагедон? Наступ? Ви цілувались?

            - ЛЬОША! – вони скрикнули в обидва голоси. Він вдоволено захихотів.

            - Ми дещо знайшли у моїх документах. Точніше, Ніколь знайшла, - Міша підійшов ближче і простягнув руку за підтвердженням. Вона міцно стиснула губи та документів не віддала. Міша схилив голову набік і подивився на неї своїм козирним жалісливим поглядом. Вона лише цикнула і кинула папери на стіл. 

            - Будь ласка. Вітаю в клубі «Щасливці до трибуналу», - вона забрала свою чашку, стягнула пакунок з печивом і всілась на диван, подалі від них. Одразу ж пожалкувала, що не захватила айкос, бо дуже хотілось покурити.

            Олексій уважно і мовчки переглядав нещасні три листки вже хвилин зо двадцять. І з усієї тієї ситуації виходило лише одне – ясно, що нічого не ясно. Чому їх підкинули саме в цей кабінет? Хто такий сміливо дурний, що діє прямо в них перед носом, наче дражнячись? І який взагалі шанс побачити щось по камерах?

            - Може просто спалимо копію та й діло з кінцями? – у відповідь вона отримала дві пари сердитих поглядів. – Що? Чим вам не вихід із ситуації?

            - В реєстрі відобразився факт друку, це нічого не дасть, - Льоша похитав головою.

            - Але звідки хоч комусь знати, де шукати?

            - А що, як ця сволота тільки того й чекає? Доки той, хто це знайшов, в паніці просто вирішить знищити копію? Що викличе більші подозри – замітання слідів чи щире зізнання керівництву? – тут він був абсолютно правий.

            - То що, ми отак от просто підем до Єрмака зізнаватись? А що, як не повірить? Та ще й розпатякали один одному! Виглядає як змова, ага, - вона витягнула з пачки ще одне печиво і захрустіла ним. Ці довбані нерви так і хотілось заїсти. 

            - Так, ми отак просто до нього підемо, - Олексій знизав плечима і уважно поглянув на неї, - чи в тебе є що, приховувати, Ніколь?

            Вона вловила підколку і відповіла отруйною посмішкою, - Ммм, те, що я приховую від Єрмака, хоч і відноситься до нас обох, дорогенький, та Офісу точно не стосується, – вона підійшла до нього ближче і забрала координати. – Ну, хіба що опосередковано, бо ж то через мене ти дізнався про витік цієї інформації лише вранці, - Міша аж закашлявся від такої нахабності.

            Те, що вона успішно зіграла цю партію було зрозуміло по тому, що у Льоші не знайшлося слів, щоб їй відповісти.

Музика до частини:
RAIGN – Don`t Let Me Go

​

​- Міша, ти взагалі адекватний? – командирський крик Єрмака бадьорив, надавав наснаги, жаги до життя і просто змушував шукати шляхи, щоб провалитися під землю. Ніколь, від гріха подалі, сиділа в самому краю довгого стола для нарад. Картина видавалась досить яскравим прикладом сюрреалізму: керівник Офісу Президента, розлючений і роздратований їхньою тупістю, справа біля нього дві найбільш неоднозначні постаті цього ж Офісу в якості радників і перша юристка цього ж самого клятого Офісу, майже біля виходу, щоб якщо що… ну або одразу у вікно.

​- Як оце до тебе потрапило? – Андрій Борисович потряс в руці координати. Бідні папери, хіба ж знали вони, ще недавно будучи простою деревиною про свою таку складну долю. Хіба ж вони хотіли спричинити так багато проблем і криків? Ніколь була впевнена, що точно ні.

​- Андрій Борисович, ми справді цього не знаємо. Ніколь знайшла їх в моїх паперах, сьогодні, коли… - та його вже й не слухали.

​- Ніколь, навіщо ти рилась в паперах Подоляка? – дуже швидко вони перейшли до розтерзання її бідної душі. Вона лише сумно зітхнула. Перед походом вона всмалила близько сорока крапель корвалолу, тому тепер мала приємний трав’яний присмак і деяку розслабленість думок.

​- Не рилась, просто вирішила поскладати, там такий бардак вічно, ви б знали…

​- От не до твоїх жартів, зараз, Ніка, от геть зовсім! – Єрмак здійнявся з місця і вдарив рукою по документах. Вібрації по столу вистачило, щоб вона підскочила на своєму місці. – І чого ти всілась аж там? Відлинюєш від своєї компанії? Я погано тебе чую! – хотілось сказати щось на кшталт, що якщо погано чуєш, це до лікаря треба, та Ніколь не була самовбивцею. Тому вона просто взяла телефон і пересіла ближче.

​- Я не виправдовуюсь, але ж це навіть краще, що події співпали і вона їх знайшла таким чином. Тільки подумайте, що було б, аби їх знайшов хто інший, - Олексій втомлено потер обличчя. – Сподіваюсь, у вас не виникло підозр, що Михайло Михайлович раптом вирішив викрасти державну таємницю? – Господи, це зараз Арестович впрягався за Мішу особисто? Ай, можливо вони з Ніколь й переспали, та от де вона – істинна любов. Вона непомітно посміхнулась кутиком губ.

​- Це не дає відповіді на моє головне питання, як оце взагалі опинилось у вашому кабінеті, панове радники? Якщо я нічого не плутаю – ви там вдвох працюєте наразі!

​- Всі ми там працюємо наразі… - філософськи прошепотіла Ніколь.

​Єрмак лише зло зиркнув в її сторону. Вона знизала плечима, втрачати всеодно було нічого.

​- Міша, в інших ситуаціях твою полеміку не зупинити, а зараз ти мовчиш? Я хочу відповідей! Ти не замикаєш свій кабінет, коли покидаєш його? Чи може ви, пане Арестовичу, різко забули, що таке таємниця і як її оберігати? Мене щодо вас переконували в іншому!

​- Та замикав я його! Або ж там завжди знаходився хтось з наших! – Міша спересердя підвищив голос. – Покрутіть камери, в кінці кінців!

​- Я сумніваюсь, що щось з того вийде, хоча це зробити також варто, - сумно промовила Ніколь. Три пари очей подивились на неї. – Атака була системною, цифровою, координати витягнули з бази, до якої навіть в мене немає доступу, витік змогли приховати. Працює хтось дуже прошарений та обачний. Він на «ти» з технологіями. Я впевнена, ми нічого на камерах не побачимо. 

​- Я підозрюю, що їх може бути декілька, - подав голос Льоша. – Хтось діяв безпосередньо з базою, хтось організував витік, а хтось підкинув папери так, що цього й не помітили. Це однозначно люди, які знають Офіс і нас дуже добре, – Ніка ствердно кивнула, оце вже їй подобалось краще, Арестович нарешті ввімкнув свій розвідницький нюх.

​Насправді, вона вже вистроїла в голові схему і мала підозри. І вона наче й хотіла б про те їм розказати, але більше була впевнена, що поки це рано робити. Той айтішник Олександр зі своїми проханнями видався їй дуже підозрілим. Та вона розуміла, якщо він в цьому й замішаний - то лише початкова ланка у ланцюжку зрадників. Кине на нього підозру – налякає більшу рибу. До того ж, очевидно, що він позарився на неї  - захотів знати її паролі – та от дзуськи! Вона не перший рік в цих інтригах, її попереджали про таке, ба, навіть більше, вона таке бачила й не раз. Пароль змінено – це надасть їй фору, документи знайдено – Подоляка їм не вдасться посунути – тож тепер потрібен час аби залягти на дно і продумати інший план. Коли вони прийдуть по її інформацію, вона буде готова.  

​- Що ж, камери ми всеодно прокрутимо, - Єрмак одразу почав комусь писати повідомлення у смартфоні. – І запросимо до вас співробітників з айті, нехай перепишуть захист.

​- До мене не треба, мене вже викликали, - Ніка одразу підняла голову, заперечуючи.

​- Нехай перевірять ще раз, на місці, Ніка! Ти розумієш, що стоїть на кону?

​- Андрій Борисович, повірте, я чудово розумію. Але при всій повазі, це не з мого відділу стався цей витік інформації. Я взагалі до цього ніяк не причетна, окрім того, що вирішила навести лад у чужих паперах і поплатилась за це. Я не допущу нікого до своїх даних, допоки не отримаю відповідного розпорядження безпосередньо від президента, - вона випалила ці слова і з осторогою подивилась керівнику Офісу прямо в очі. Це виявилось страшніше, ніж вона собі уявляла.

​Єрмак сжав руки в кулаки, але промовчав. Він знав, що Ніколь права і що вирішувати чи надавати допуск чи ні до її роботи вирішує тільки Володимир або вона сама.

​- Я слідувала усім вказівкам айті-спеціалістів. Я завіряю вас, все досконало захищено.

​Той лише важко зітхнув. – Усі вільні. Завтра зранку, Подоляк і Арестович, надасте доступ до своїх робочих планшетів та комп’ютерів. 

​Вони понуро попрощалися і вийшли з кабінету. Корвалол відпустив надто швидко, і Ніколь знов стало сумно і страшно. Хотілося випити чогось міцнішого і вона ностальгувала по віскі у Льоші вдома. А, до речі, про нього.

​- Чому ти відмовилась надавати доступ? – Міша одразу пішов по нову порцію кави, бо так і не доробив ще цілу купу своїх справ, а вони залишились наодинці, і Льоша одразу скористався ситуацією, перегородивши їй шлях до власних дверей кабінету.

​- Я ж вже все пояснила, Льош, - вона втомлено підняла очі і зупинилась. – Я була в них, нічого нового вони мені не сказали.

​- Ти щось знаєш, так? Когось підозрюєш? – в тиші коридорів не чулось жодного звуку, була вже пізня година, та вона всеодно з осторогою оглядалася по сторонам.

​- Тобі не здається, що це не найкраще місце, щоб говорити про таке, Олексію? Цікаво, і чому Єрмак так злиться на нас? Може тому, що ми бовкаємо про різне направо й наліво? А тепер, посунься, мені треба потрапити до себе, - вона безцеремонно відштовхнула його і відчинила свій кабінет. Звичайно ж, він її не послухав і в спокої не лишив.

​- Я відчуваю, нутром відчуваю, що ти щось знаєш. А я звик довіряти собі у таких справах, - він вперто стояв на своєму.

​- То я тебе розчарую – твоє нутро сьогодні тебе підвело, Льош. Я нікого не підозрюю. Але в якості перестраховки до своїх даних я нікого не допущу. Тут мої шляхи з радниками розходяться, відкрию тобі секрет, я Єрмаку не підпорядковуюсь. А президент дав мені чіткі повноваження та розпорядження, коли приймав на роботу – берегти дані та підкорятися лише йому – ось, що я збираюсь робити, - вона втомлено всілась за робочий стіл і клацнула по клавіатурі. Екран привітно засяяв заставкою.

​Арестовичу не було до чого підкопатись. Ніхто не знав, що вона змінила змінений пароль (ох, ці вже хитросплетіння) і вона планувала, щоб так було й далі. А на одних лише здогадках та передчутті далеко не виїдеш. Він зітхнув і його погляд став м’якшим, ніжнішим. Як вдень у сховищі.

​- Як тобі вдається одночасно ледь не плакати в істериці від факту наближення війни і споглядання нашого майбутнього життя в сховищі, і плести інтриги та воювати з невидимими мені ворогами самотужки, м? – він підійшов до неї і присів поряд, торкаючись її руки і сплітаючи пальці.

​- Я не розумію, про що ти, - вона легко посміхнулась і поглянула на їхні руки.

​- Я не зможу тебе захистити, не знаючи від кого, - ледь чутний шепіт і доторк губ до її руки. Мурашки по тілу, тремтіння пальців, він хотів її надоумити, переконати. Щоб він там собі не думав, їй було важко отак недоговорювати, бачити, що робить боляче. Та хіба вона могла вчинити інакше? Ніколь легко підвелась і провела рукою по його щоці. Подивилась уважно в світло-карі, великі очі, що ледь не благаючи, вмовляли її поступитись. Приникла жадібним поцілунком, заспокоюючи, стверджуючи, що все буде добре. Намагалась передати ці емоції, цілуючи такі жадані вуста, скучивши за цим смаком і ледь відчутними вібраціями по всьому тілу, від нього, від їхніх недовідносин, від тієї незабутньо-пристрасної ночі. Важко дихаючи, відірвалась і обома долонями огорнула його обличчя.

​- Я обіцяю, що розкажу тобі одразу, коли буду сама в цьому впевнена, - прошепотіла вона йому прямо в губи. – Ти просив мене тобі повірити, а зараз я тебе прошу. Просто повір.

 

Дні до Нового року спливли непомітно. Весь Офіс працював без вихідних та без нормованого робочого дня. Холод морозних зимових днів та ночей морозив і душі, а свята не відчувалось від слова зовсім, хоч місто і намагалось нагадати про те, ошатно вбравшись у святкові миготливі гірлянди та різнокольорові ялинки повсюди, куди сягав зір. Ніколь було зовсім не до святкувань, не тільки через роботу, натянуті до максимуму нерви, підозри та страх зрадників, що ходять десь поруч, дихають у спину; так ще й бабуся захворіла. Знову серце підводило єдину жінку, яка кровно була для неї найріднішою. Ніка, хоч і надзвичайно переживала і змарніла через неї, та терміново оформляла документи для проходження шестимісячного лікування у Швейцарії. Спеціально вмовила її, що за кордоном буде краще, ніж тут. Мабуть, вона не мала права так думати – та це загострення виникло як ніколи вчасно. Ніколь була впевнена, бабусі потрібен спокій, без знань з чим вона тут залишається і з чим нарекла себе зустрітися віч-на-віч. Тридцятого січня вона прощалась з нею в аеропорту, посміхаючись і вмовляючи, що все буде добре і те, що сталося – обов’язково на краще. Обіцяла дзвонити якнайчастіше і приїжджати хоч раз на місяць. Брехала і самій від себе було противно. Та розуміла – так вона врятує їй життя. Обмінювала на своє – якщо хочете, адже вирішила остаточно, з Офісу вона не дінеться нікуди. Вові напередодні ще раз виказала цю свою заяву в усній формі – він кивнув і пообіцяв видати інструкції щодо сховища найближчим часом.

​Вже потім, повертаючись в Офіс, зрозуміла, що от вона – справжня самотність. Тепер вона з собою сам-на-сам, в Києві більше не залишилось ніяких родичів. Ніякої сім’ї. На порозі війни це було лише привілегією і поруч з гірким почуттям своєї одинокості вона відчула, як її серце потроху черствіє думками. Іншим доведеться важче: коли прийде час, треба буде оберігати дітей, ховати коханих, залишати з ними свої серце і нерви – а в неї тут більше нікого немає. А ті, хто якимось чином дорогі та близькі – залишаться в Офісі, поряд. У них не було іншого виходу. Раціональність та зрозумілість ситуації додавала впевненості

​В Офісі ніхто з близьких про перепетії Ніколь не знав. На зустрічі з лікарями вона викраювала час, багато питань вирішувала віддалено та в електронному режимі, ось тільки до аеропорту сьогодні в Єрмака відпросилась. Та й на ті нещасні дві години її повністю у спокої не залишили – турбували дзвінками. Вова був занадто зайнятий, щоб проголошувати йому такі мізерні новини, а Міші з Льошою також було не до цього. У них не видавалось на те вільного часу. Вони майже ні про що й не говорили, окрім роботи. 

​Вже близько півночі, Ніколь знесилено перечитувала папери одним оком, лежачи на диванчику. Перед очима рябіло та зір не фокусувався, але вона намагалась закінчити роботу, якої всеодно було набагато більше, ніж в неї сил. Сьогодні вона планувала знов зостатись тут, щоб дозволити собі тридцять першого відсвяткувати у родинному колі Зеленських та першого січня не вийти на роботу – а потім знову все по новому.

​Вона вже майже здрімалась від нудного тексту і загальної втоми, як за сусідньою стіною знов завели дискусію її невгамовні радники. Цікаво, що вони на цей раз виясняли о пів на першу ночі? Бажання було два: або йти ночувати у підвал і звикати потихеньку до нової обстановки, або ж завітати до них в гості. Ніколь обрала другий варіант. 

​З пустими руками в гості не ходять – тож вона дістала з потаємного шкафчика пляшку віскі, три склянки, зачинила свій кабінет на ключ, бо безпека тепер була пріоритетом номер один і підійшла до сусідніх дверей. Прислухалась.

​- Ой, та невже ти не розумієш, що там від тебе буде менше користі, ніж тут? – Михайло голос хоч і притишував та всеодно був сердитим і злим.

​- Міш, ти не розумієш. Нема мені в Офісі спокою, поки на фронті, такі як я будуть гинути.

​- Ти можеш тут багато чого зробити і вплинути, щоб тих жертв було менше! А як же Ніколь? Ти їй вже це сказав?

​На душі якось враз стало холодно і склизько. Ніка постаралась проковтнути те хвилювання, але воно охопило її повністю і ворушилось гидким створінням. То це Льоша зібрався воювати? Хоче побачити війну своїми очима, наче ніколи її не бачив до цього? З одного боку було неприємно і страшно зостатися без нього. Мабуть, їй навіть було б боляче, аби його там вбили або поранили. Та з іншого боку, вона прекрасно розуміла, Льошу не втримаєш нічим і ніким, якщо він щось вирішив. І якщо нема йому тут спокою, навряд чи одна ніч (хоч прекрасна та пристрасна) могла щось вирішити проти цього рішення. Те, про що він говорив – то щось глибинне, таке, що пояснити зовсім нелегко, Арестович не міг тому протистояти. Таке ж саме відчуття, що змушувало її залишатись в Офісі попри все. Вона його розуміла, бо сама відчувала щось подібне. Обов’язок. Принцип. Єдине правильне рішення.

​Неочікувано, та болю чи образи вона не відчувала. Дивно, та вона наче не відчувала зовсім нічого. Холодний розрахунок, бо так було логічно та правильно. 

​Тож вона зайшла одразу після фрази про саму себе і без стуку. Радники одразу сполохнулись і почали вдавати, що не говорили зовсім ні про що.

​- Привітик. А я тут засумувала в себе через всі ті справи, а потім різко згадала, що вже зовсім скоро Новий рік, а провести його з вами в мене не вийде, - вона красномовно помахала пляшкою в руці. – То може вип’єм, га? – і вона вимучено посміхнулась.

​- Нік, ти чого? – Льоша нахмурив брови і намагався її відсканувати своїм поглядом.

​- Я? Я – нічого. Та ви знову шепочетесь за моєю спиною, а я наче як і повинна вдавати, що нічого не чую, але не настільки дурна, - вона розлила по склянкам алкоголь і тепер вручала їх кожному з присутніх. Радники одночасно захотіли їй щось сказати, та вона лише невдоволено відмахнулась.

​- Мені не треба ваших пояснень. Мені потрібно лише випити і бажано, не на самоті, бо набридло косплеїти алкоголічку. Сьогодні мені абсолютно всеодно, скільки в нас роботи, скільки нам залишилось в цілому чи той, факт, що хтось із нас зібрався на війну. Я шалено втомилась і ви, я так підозрюю, теж. Тож, - вона піднесла склянку догори, - прощавай 2021-ий. Ти був класним, - і вона по черзі піднесла склянку до Льошиної, а потім до Мішиної. Почувся легенький дзенькіт. Вона одразу випила залпом, вбачаючи в алкоголі ліки, але навряд би хоч щось її зараз могло вилікувати.  Зразу ж потягнулась за новою порцією.

​- Ніка, ми взагалі-то на роботі і нам не варто… - це Міша завів свою вічну шарманку щодо правил та обов’язків. Вона лише фиркнула на те.

​- Міш, вимкни ти свого відмінника хоч на годинку. Ти сам не втомився так жити? Якщо ж ми не будемо скидати свій стрес хоч якось, що з нами буде взагалі? Подивись на годинник, - вона вказала рукою на протилежну стіну, - хто зараз нас побачить? Чи є хоч комусь до нас діло? – вона пройшла до його робочого місця і поглянула на картину, в очі ангелу, - ні, Міш, нікому немає до нас діла. – Вона задумливо провела пальцем по контуру темного крила. Знов осушила свою склянку одним ковтком. В горлі запершіло від міцності алкоголю. Арестович лише знизав плечима і спокійно тягнув напій зі склянки. Подоляк не припиняв недовірливо вивчати її поглядом. Дивний факт: чомусь з них двох психологом величав себе Олексій, але психологічно впливав на неї лише Міша, робив правильні висновки, читав емоції, залазив в душу… хвилювався за неї. Льоша ж для цього не робив великих зусиль, та вона всеодно йому все розказувала. Вона була щирою з ними обома, та діїї їхні були прямопротилежними. Ніколь зітхнула. Ангел дивився на неї наче з докором і вона поспішно від нього відвернулась. 

​- Бабуся захворіла. Ось, сьогодні відправила до Швейцарії. Тепер я сама, - вона гірко посміхнулась. – І знаєте, що найстрашніше? Я радуюсь тому, що в неї загострення невиліковного захворювання, що потребує довгого закордонного лікування. Бо це дало шанс їй поїхати подалі звідси, - вона підняла на них спокійний холодний погляд, - відправити подалі з цього триклятого пекла, - вона налила собі ще віскі. Тільки хотіла випити знову, як тверда тепла рука її зупинила. 

​- Не роби так. Не зривайся, - Міша ледь на благаючи дивився на неї. – Ти мене лякаєш, коли поводиш себе так. Наче нічого не відчуваєш, наче… це й не ти зовсім.

​- О, я хотіла б нічого не відчувати. Ти знаєш, що психологічно такий стан в людини цілком можливий? Алекситимія – ось як це називається, Міш. Нездатність людини розрізняти свої та чужі емоції та почуття. Як думаєш, чи стало б мені тоді легше жити, м? – Льоша відірвався від склянки і якось дивно на неї глянув після цих слів. – Бо мені здається, що я вже не справляюсь.

​- Вроджена алекситимія не лікується і не виправляється, тобто людина ніколи не вмітиме називати емоції. Лише імітувати, - Льоша встав зі свого місця і підходив до неї не відводячи уважного погляду. – Набута алекситимія страшніша: вона породжується найстрашнішими зривами, найважчими ударами та людина від цього не забуває про свої емоції, мозок пам’ятає їхні дефініції. Коли приходить час – все повертається. Разом, навалою, емоції захлинають в собі. Опанувати той стан важко, іноді навіть неможливо.
Ти не знаєш, чого хочеш, тому ніколи більше не думай про це і не бажай цього, - чомусь від його погляду ставало страшно, чомусь хотілось обіцяти та вмовляти, що вона ніколи так не зробить, ніколи не захоче знову про це говорити. Її дихання пришвидшилось і зіниці розширились, а тіло заклякло, як у зайця перед голодним вовком.

​- Льош, я просто пожартувала…

​- Не варто було, - він осушив склянку одним ковтком, зі стуком поставив її на стіл, взяв свої речі і різко вийшов з кабінету. Вона хотіла було податись за ним, та Міша зупинив її.

​- Що? Що я зробила не так? То ж був невинний жарт, невдала репліка!

​- Не знаю. Я не знаю, Нік. Та ми зараз всі навзводі, розумієш? – Міша відчайдушно хотів до неї достукатись, та вчинок Льоші здавався їй чимось страшним, передвісником лихого, хоч і був у своєму сенсі незначним. Вона закрила очі і повільно видихнула. 

​Що ж такого могло статись в житті Олексія Арестовича, щоб він хотів позбутися своїх емоцій?..

 

 

 

​- Ти справді думаєш, що він туди піде?.. – Міша всеодно не міг зрозуміти мотивів Арестовича щодо фронту, - і навіть більше?.. Не проти цього?

​- Я впевнена. – Міша реагував як абсолютно не військова людина. – І ні, я не те щоб не проти, зважуючи усі ризики я б не бажала, щоб він був там, та нам не зупинити його. Нікому, окрім нього самого. Або він піде і буде на своєму місці, бо так відчуває, або він сам змінить думку про своє місце в цій війні. Як ми з тобою – наш обов’язок залишатися в Офісі і працювати на благо країни – і я б подивилася б хоча б на одного нещасного, хто посмів би тобі сказати: «Пане Подоляк, вам потрібно виїхати у безпечне місце.». Міша посміхнувся кутиком губ і ствердно кивнув.

​- Тут ти права. А як щодо тебе? Виїхала б, аби небезпека підкралась зовсім близько?

​- О, я думаю, до цього не дійде, - вона брехала знову і тепер вже найкращому другу і прямо в обличчя, - та якщо змоделювати ситуацію, ні, залишилась би, однозначно. Помирати – так героєм, знаєш, - вона легко посміхнулась, ховаючи в очах хвилювання. ​- Та все ж, скажи мені, чим я так його сьогодні зачепила? Мені тепер ніяково.

​- Не знаю, та у військових людей багато трагедій і болю за плечима, - Міша зітхнув. – Мабуть, у Арестовича теж не завжди було все так спокійно та гладко.

​На це Ніколь не знайшлася, що відповісти, тому решту дороги вони долали мовчки. Завтра вранці вона планувала ще попрацювати декілька годин, бо не все встигла і емоційно вона була спустошена. Міша, який все ж не наважився пити в офісі, визвався відвезти її, змучену, додому. В’їзд до її двору затулила швидка біля першого під’їзду, тож вона пообіцяла Міші, що до свого власного під’їзду дійде й пішки, наскоро попрощалась з ним і вийшла з машини. Йти було недовго, всього лише пару десятків метрів, та вже біля своїх сходинок вона запримітила знайомий автомобіль білого кольору. Підійшла до нього ближче. Побачивши її, Олексій одразу вийшов з авто і рішуче підійшов ближче.

​- Привіт, я не очікувала тебе тут побачити, слухай, те що я сказала… - наступні слова потонули на його губах. Льоша цілував ніжно, цілував жадібно, цілував, наче хотів напитись і все було мало. Вона приникла до нього усім тілом і затремтіла від такої напористості. Він, наче сліпий, не розбирав, де ставив мітки і куди жалив своїми поцілунками, а їй, як і завжди не вистачало дихання від навали відчуттів. Вона з силою відірвалась, щоб потягнути за собою до під’їзду, а потім у ліфт, і знову обхопити його обличчя і з силою притягнути до себе. Його руки закрадались під одяг, торкались холодними кінчиками пальців, водночас обпікаючи. Вона ледь змогла відірватись від його губ, які одразу спустились до шиї, і знайти ключ від квартири. Вони ввірвались у двері, не відриваючись один від одного. Льоша з силою стискав її тіло, попутно знімаючи її одяг, обіймаючи і дозволяючи їй те ж саме. 

​- Льош, почекай, почекай, любий… - та він наче й не чув, виціловував ключиці, а пальцями плутався у гудзиках її блузки. Вона ледве могла боротися з хвилями мурашок, які спричиняли його губи і закочувала очі від того задоволення. Він знову приник до її губ, зариваючись пальцями у її волосся і ледве відтягуючи його, чим викликав тихий стогін прямо в його вуста. Він підхопив її під стегна, змусивши обхопити за талію, що вона з задоволенням зробила, обійнявши його за шию, поглиблюючи поцілунок і потираючись усім тілом, наче велика кішка. Вона зірвала з себе надоїдливу тканину блузки і так само легко позбавила його сорочки, проводячи руками по грудям. Вони ледве знайшли спальню, мало не впавши по дорозі, та все ж благополучно дістались її ліжка. Вона одразу ж притислась губами до татуювання-павутинки, чіпляючи язиком контур та відчуваючи важке дихання Льоші. Ніколь міцно переплела їх руки і вдивилась в темно-карі, трохи розфокусовані від пристрасті, очі.

​- В мені недостатньо сил… - він важко дихав, та погляду не відривав, - … в мені недостатньо сил як залишити тебе, так і бути поряд, я не можу…

​- Я з тобою, Льош, - вона перебила його, говорити було важко, бо бракувало дихання. – І буду з тобою, щоб ти там для себе не вирішив, - вона поцілувала його в куточок губ. – Бо я сама так хочу.

​Олексій на те нічого не відповів. Тобто відповів, та не словами. Поглядом, що казав абсолютно все про його почуття до неї, про його нестримне бажання тільки її, руками і доторками, що, здавалось, були всюди, рухами і стогонами. Він позбавив їх одягу надзвичайно швидко, і коли вони торкнулись шкіра до шкіри, між ними промайнули електричні розряди. Він ще навіть не взяв її, а вона вже сходила з розуму під цим гарячим і жаданим тілом, хрипла від стогонів і майже нічого не бачила. Та ж коли нарешті взяв… зірки спалахнули під повіками, а солодке задоволення пролилось сльозинками щастя з-під них. Вона вигнулась в його руках, перебуваючи на грані свідомого і несвідомого, і відчувала лише його: його рухи, його тіло, його губи. Їхні тіла рухались в унісон, вони відчували один одного як логічне продовження і задихались від один одного. Народжувались і знову вмирали. Доводили один одного до піку, мучили і відтягували солодкий кінець і не могли насититись. 

​Вони зірвались в прірву різко  і знову разом. Обидва тіла різко здригались і не було сил навіть відірватись один від одного. Лише через пару хвилин вони почали дарувати один одному ліниві поцілунки та торкатись пальцями. Вивчали один одного поглядами і їм зовсім не потрібно було ніяких слів. І так і поснули в затишній темряві її спальні, притиснувшись один до одного – наче то єдине, що в них зосталось.

 

​Вона виринула зі сну різко і навіть не зрозуміла толком, що стало причиною, просто різко прокинулась, здригнувшись. Було ще зовсім рано – за вікном не світало, лише нічна темрява та рідкі вогні міста. Наступне, що вона відчула, м’які, ледь чутні доторки пальців до її тіла: плеча, спини, стегна – вони були несвідомими, на автоматі, та навряд хотіли її потривожити чи розбудити. Напевно, Льоша перебував в роздумах, а роздумуючи малював візерунки на її тілі. Вона повернулась на інший бік, дозволивши ковдрі трохи сповзти з плечей і знайшла його поглядом. Олексій сидів, опираючись на подушки, вдивляючись в ніч за вікном і виглядав трохи розгубленим і втомленим. Ледве вона заворушилась, він забрав руку, а погляд його став більш осмисленнішим.

​- Я розбудив тебе? Вибач, я не хотів.

​- Ти занадто голосно думаєш, тож мене розбудили відголоски твоїх розмірковувань, - Ніколь лагідно посміхнулась і потягнулась за поцілунком. Підтягнулась на руках ближче, дозволила обійняти себе міцніше і притулилась до гарячого тіла, зігріваючись. Розімкнувши поцілунок, вона вляглась збоку, роздивляючись риси його обличчя, а пальцями торкаючись контуру татуювання. Воно здавалось їй найцікавішим з усіх трьох, які він мав, воно давало багато просторів для роздумів та переосмислень: чи то павутинка, чи то візерунок розбитого скла. Та ще й розміщення… прямісінько навпроти серця, що також не можна було не осмислити, не обдумати. 

​- Скажи… - карі очі одразу ж знайшли поглядом її зелені, - чому ти так відреагував на мої слова ввечері? Що не так з почуттями та бажанням інколи нічого не відчувати?

 ​Він відповів не одразу. Знову перевів погляд на панорамне вікно і місто за ним та довго мовчав. Вона зрозуміла, що до того, як вона прокинулась, саме думки про це не залишали його в спокої. Ніколь здалось, що вона зараз або почує щось таке, що ніхто до неї ніколи не чув, або ж Олексій не удостоїть цього откровення і її. Вона готова була прийняти обидва варіанти, та все ж, схилялалась до першого та й природня цікавість трошки з’їдала її зсередини.

​- У 2016-му, коли я ще служив в АТО розвідником, нам часто доводилось перетинати нульові рубежі. Знаєш, що це таке? – він не дивився більше на неї, поглядом блукаючи по обрисам кімнати. Вона кивнула. – Той вихід був плановим, черговим у низці нескінченних таких же самих вилазок. До останнього хотів іти сам, не тягнути за собою нікого, спочатку перевірити обстановку, внутрішня чуйка підказувала мені, що щось не так. Та хлопці самі наполягли, та й це було не за інструкцією. Нас було четверо, – його очі якось дивно блиснули у темряві, а в Ніколь прокотився спиною холодок. 

​- Всі казали потім: факторів було багато, суцільна темрява, неточність координат, гарантій ніяких. Та я точно знав – сам був винен. Я сам завів їх на неправильну стежку. Переплутав, бо був втомленим і неуважним. Я завжди виїзжав на самовпевненості та егоїзмі, завжди вважав свої рішення єдиноправильними. Та війна не любить таких ігр. І по заслугам, аби ж вона мене покарала, та в долі надто жорстокі жарти, - він невесело посміхнувся кутиком губ і продовжив майже нечутно, - тож ми напоролись на ворожу міну. Смертельну майже у ста відсотках випадків – як мені потім казали, ніхто не пам’ятав фактів виживання у разі зустрічі лоб в лоб з таким типом. Двоє загинули одразу, третій – у мене на руках, бо поранення були несумісні з життям. Я намагався щось зробити, врятувати, та все, що міг - лише спостерігати, як згасли його очі, - здавалось, він тремтів від кожного вимовленого слова. – А на мені ні подряпини не залишилось. Від міни, яка вистрілює в повітря стальними кульками на мені не залишилось ані сліду. Їх усіх прошило наскрізь – а мене оминуло. Отак доля мені відплатила за мою самовпевненість, оцінила моє життя, забравши взамін цілих три. – Ніколь завмерла, відчуваючи, як кров холоне в жилах від його розповіді. Олексій продовжував.

​- Ніхто мене не осудив. Всі наче разом осліпли: не бачили чи не хотіли бачити там моєї вини, знаходячи все нові й нові пояснення. Я дослужив свій строк вже з повністю поламаною психікою, хоч й добре вмів те приховувати. Образи, душі бойових товаришів, що смерть забрала замість мене, переслідували мене як в снах так і наяву, і зводили з розуму. Я винив себе і продовжую це робити. В мозку наче щось повільно ламалось і виходило з ладу: емоції то нахлинали до сліз та істерик, то щезали зовсім до повної апатії. А я лише хотів, щоб це все зникло, щоб все закінчилось. Щоб вина перестала мене з’їдати зсередини. Вимагав трибуналу, вимагав суду, достойного покарання за все, чому я був виною. Нічого цього не сталось. 

​- Коли я повернувся в Київ – бомбу в моєму мозку вже було запущено. Я не бачив сенсу ні в якій діяльності, не мав інтересів, не брав нічого за мету. Багато пив, слав усіх знайомих та друзів куди подалі від себе. Я не пам’ятаю, та в якийсь із таких моментів емоційна шкала перейшла максимально допустиму межу і враз все щезло. Я нічого не відчував. Неначе перегоріли запобіжники в акумуляторі – а нових я не мав і все враз погасло. Емоції притупились до мінімуму. В мені не було нічого негативного, але й позитивного також. Головою почав керувати холод і банальна необхідність вижити. А щоб вижити, потрібні були гроші і варіанти як їх діставати. Так і жив, міняючи амплуа і професії, фірми і компанії, не знаходячи себе. Потім, на одній з конференцій в Німеччині познайомився з Дариною. Спочатку вона здавалась надоїдливою, та ідеї мала свіжі, такі, які можуть принести дохід. Вона, дізнавшись про мою психологічну освіту, запропонувала створити власну школу психології та філософії. Я не сприйняв ту ідею спочатку всерйоз – щоб мати змогу допомагати іншим, спочатку потрібно навести лад у своїй душі. Та все ж прописав декілька семінарів – поверхневих, для первинного ознайомлення. Люди пішли, зацікавились, з охотою слухали і повертались знову й знову. 

​- Разом з тим, як до мене повертались люди, поверталось щось забуте в мені. Відчуття, наче я знову важливий, значимий, потрібний. Наче я в цьому житті щось означаю, живу недарма, - він переривисто дихав і затих. – Відчуття, що ті хлопці не дарма за мене вмерли, - і він нарешті подивився Ніколь в очі, яка аж завмерла, так вбирала кожне слово його історії. Вона й не думала, що під ідеальною обгорткою успішного, привабливого та розумного чоловіка криється така поранена життям душа. Було цікаво запитати, як же йому вдалось повернутися до початкової повної емоційної наповненості, адже вона бачила, зараз у нього не було з цим ніяких проблем. Але чомусь здавалось, що відповідь їй не сподобається. 

​- І як тобі вдалося… повернути себе? – її голос звучав трохи хрипко, боязко і тихо.

​- Повернути себе – це надзвичайно вдалий вираз, Ніколь, - він ствердно кивнув. – Переживаючи негаразди інших людей, моїх учнів, проговорюючи з ними травми і проблеми, я переживав емоції разом з ними, заново відчуваючи увесь біль. Доводилось брати найскладніші випадки, майже не спати, перечитувати ворох додаткової літератури. Та останнім шматочком пазлу стала ти, – вона здивовано підняла брови. – В той вечір я не знаходив собі місця, щось не давало мені спокою, тягнуло до тебе, хоч я тебе зовсім не знав. Тож подзвонив, а ти почала говорити дивними фразами, та чомусь такими влучними для мене. І коли я приїхав до тебе, коли ти сказала про свою самотність, коли я поцілував тебе… саме тоді біль досягнув свого піку, а потім я нарешті відчув себе живим. Коло замкнулось, - він провів кінчиками пальців по її щоці. – Тож, коли я почув ті слова, коли уявив, що ти хочеш подібного, не зміг себе стримувати. Ти не повинна навіть задумуватися про таке. Цей біль знищує, цей біль вбиває. Якщо поруч немає підходящої людини, повернувшись до емоційності ти ризикуєш повністю втратити розум і свою свідомість від надлишку забутих емоцій. Мені пощастило – ти була поряд, - він обхопив долонями її обличчя, - та ти повинна мені пообіцяти: що ніколи, ні за яких обставин ти не захочеш це зробити з собою. Я чесно розказав тобі про можливість здійснення цього, та заклинаю: ніколи до цього не звертайся.

​Його очі ледве не благали випиваючи її поглядом. Ніколь такого точно не очікувала, для Льоші вона стала якорем, своєрідною точкою неповернення, ліками і цей вантаж був занадто важким для осмислення. Їй було страшно так багато означати для людини, нести відповідальність за її емоційний стан, за повернення його до стабільності. Хіба вона щось зробила заради того? Анічогісінько. Просто відповіла на нічний дзвінок від майже-незнайомця. А у висновку – врятувала людину від… безумства? Порожнечі? Вона й сама до кінця не розуміла. Ніка не без зусиль відвела погляд від його очей і знову зупинилась на татуюванні.

​- Що це означає? – вона провела пальцями по тонким чорним лініям. Він глянув на те місце, якого вона торкалась, на мить притис її руку сильніше, даючи відчути, як голосно і сильно б’ється серце об грудну клітку, а потім підніс пальці до губ, ніжно цілуючи.

​- Емоції тягнуться з серця, одна з найсильніших – любов. Любов до ближнього, до друга, до коханої людини, до тварин – неважливо. Коли вони вириваються на поверхню, - він торкнувся її рукою середини татуювання, направляючи, - вони пробивають собі шлях, розбиваючи скло нашої байдужої зовнішньої оболонки, - він відвів її пальці від середини до кінців промінчиків малюнку. – Розбиваючись, уламки завдають нам болю, але тільки так ми починаємо заново відчувати. Лише з болем ми стаємо тими, ким ми є насправді.

​- Цікава метафора, - вона задумливо прослідила доторками кожну ниточку химерного символічного малюнку.

​- Я маю поїхати туди, - він важко зітхнув, шукаючи її погляд. – Маю впевнитись, що ми готові.

​- Якщо ти чекаєш, що я благатиму тебе залишитись – цього не станеться, - Ніколь хмикнула, відповідаючи на погляд карих очей.

​- Я знаю це, - він обійняв її міцніше. – Мені необхідно знати, що ти не наробиш дурниць, поки мене не буде поряд.

​- О, а мені здається, це більше стосується тебе чи ні? – вона засміялась. – Це ж не я знову лізу під кулі, прямісінько в саме пекло. Не хвилюйся за мене – я зможу дати собі раду. До того ж, я не буду сама, - вона підмигнула, - і хтось повинен потурбуватися про нерви Подоляка, - він на те лише посміхнувся. 

​– То що, це наша остання ніч? Один з видів прощання? Льош, не потрібно так сильно розводити тут трагедію. Я справлюсь, - мабуть, брехати собі вже ввійшло у звичку, бо вона навіть на мить повірила у ті свої слова. 

​- Раніше ввечері ти серйозно задумувалась про перспективу життя без емоцій. Ти на повному серйозі хочеш, щоб я тобі повірив? Чи думаєш, не бачив подібного раніше, не слухав схожих історій, не зустрічав таких же людей? Не був на твому ж місці в кінці-кінців? – Олексій сердито дивився на неї. – Я бачив, як Міша за тебе хвилюється, а він знає тебе набагато довше, ніж я. І ти хочеш, щоб у мене не було приводів для хвилювання! 

​- Це нічого не вирішить, Льош, бо ти для себе вже обрав шлях, - вона спокійно відповіла на його палкі слова. – Хвилювання за мене не полегшить твого перебування там, та ще й, цілком можливо, послабить твою продуктивність та зосередження на цілях, бо думками витатимеш далеко, розмірковуючи: «а як вона там?».

​- Я лише хочу тебе захистити. Усіх, кого зможу, - він вперто не відводив погляду, намагаючись її переконати. – Не може військовий сидіти в офісі перебираючи папірці, я давав присягу! 

​- Я припускала, що тебе до нас позвали не папірці сортувати, а виконувати свій безпосередній обов’язок. Захищати Офіс, коли прийде для цього час, наприклад, - вона обережно висловила своє припущення.

​- Охорона Офісу і без того зміцнена і вдосконалена, один військовий розвідник на ситуацію не вплине.

​- Тоді я не розумію, чому ти так переймаєшся, Льош, - вона вдоволено замуркотіла, підставляючись під теплі торкання пальців і обійняла його. – Я буду в безпеці, охорона нам забезпечена, укриття повністю підготовлено. На відміну від тебе, тут буде відносно спокійно. Це мені варто переживати за тебе, а не навпаки.

​- Ніхто тобі не дасть гарантій, де буде спокійно і безпечно, - Олексій зітхнув. – Зовсім скоро може статися так, що безпечного місця ти не знайдеш ніде в нашій країні. Відносно безпечно – так. Абсолютно безпечно – ні. Та я за це не переймаюсь. Мене бентежить, яких змін зазнає твоє внутрішнє «я». Я знаходжу у цьому схожість з власним минулим - ось що не дає мені спокою. Війна людей змінює, Ніколь. Я не хочу, щоб війна забрала в мене тебе.

​- Такого не станеться, я обіцяю, - вона відвела очі і зажмурилась, наче від болю. – Просто… бережи себе, - тонкі пальці легенько підняли її підборіддя і перед тим, як поцілувати, він прошепотів їй прямо у вуста, 

​- Буду. Заради тебе.

 

Музика до частини:

Billie Eilish – Ilomilo

LELÉKA – Запізно

Sarah Blasko - Illusory Light

 

*Прим. Автора

« Ця пісня про людину, яка втратила того, кого вона любить і тепер намагається знайти цю людину знову. Відсилаючись на одноіменну гру, Біллі Айліш коментує: «Раніше я часто грала в Ilomilo. Я любила Ilomilo, це була моя найулюбленіша гра в світі. Це така гра, де є ці дві маленькі істоти – одного звати Іло, а іншого – Міло.

Це – своєрідний антигравітаційний світ, де існують усі ці маленькі блоки, і вони починають окремо один від одного. Ідея в тому що ви просто пробираєтесь один до одного, і коли знаходите один одного, вони просто обіймаються і ніякого виграшу немає.»

 

 

 

 

 «Рано чи пізно настає момент, коли ваші шляхи розходяться. Кожен обирає свій шлях будучи впевненим, що рано чи пізно вони знову зустрінуться. З часом вони стають все далі й далі один від одного. Спочатку ти вважаєш це нормальним – адже ви створені один для одного! Адже рано чи пізно хтось із вас повернеться. Однак, цього не стається.

 

А замість цього настає зима.»

[«Три метри над рівнем моря»]

 

 

           Вони ще недовго проговорили про всілякі дрібниці, але Ніколь була занадто вимотана нервами, роботою і самим Льошою (чого вже там приховувати), який мучив її поцілунками та доторками, словами і обіцянками. Казав, що повернеться, як тільки впевниться, що все під контролем (їй все було цікаво, чиїм саме контролем) і наказував не шукати пригод на свою п’яту точку, піклуватися про Мішу і берегти себе. Під ранок заколисав в своїх обіймах, і так вона й заснула, в теплому коконі рук, з важкими думками та намаганням переконати себе, що справиться, не зважаючи ні на що. Поспала вона не так і довго, може години зо дві, і прокинулась з недобрим передчуттям, що залишилась сама. Та помилялась.

            На годиннику значились цифри 8:53. В офіс тридцять першого грудня їй можна було вже й не їхати, але вроджена скрупульозність та принцип змушували підбити підсумки і закінчити вчорашні справи. А з кухні тягнуло чимось горілим. Ніколь тяжко зітхнула, потягла знову ж таки Льошину сорочку з крісла і помандрувала квартирою, виясняти, чи треба викликати пожежників чи ні.

            Олексій Арестович, в одних лише джинсах і з лопаткою в руках, насвистуючи тільки йому відомий мотивчик пісеньки собі на ніс, готував сніданок на її кухні. Серйозних руйнувань на площі помічено не було, хіба що трохи муки розсипав по поверхнях, бо готував Льоша саме млинці. Млинці на сніданок, ну хто б міг подумати! Вона сама собі ніколи їх не готувала і було дико спостерігати на кухні таке явище. Схоже, що відома приказка про перший млинець не оминула і його, перша партія підгоріла і ось звідки був той запах. Та у всьому іншому вдача Олексія не підвела – на столі вже було засервіровано дві тарілки – милі млинчики политі сиропом і зверху прикрашені свіжими ягодами малини і чорниці. Ніка з зацікавленням почала думати, звідки в її холодильнику посеред зими опинились ягоди. Тихенько стягнула одну з тарілки, насолоджуючись кисло-солодким присмаком і навшпиньках підійшла до чоловіка. Ніжно провела пальцями по спині і поцілувала поміж лопаток.

            - Доброго ранку, - вдоволено промуркотіли у відповідь. Він обернувся, легко підіймаючи її за талію і саджаючи стільницю. Вона щасливо засміялась і обхопила його за шию, міцно обіймаючи, крадучи солодкі поцілунки. Льоша притиснувся міцніше, проводячи кінчиками пальцями по її нозі, посилаючи табуни мурашок по тілу, лоскочучи доторками. Поглибив поцілунок, обхопивши її обличчя обома руками, наче якийсь рідкісний скарб. Знову так солодко, так ніжно, так щемливо, наче в їх найперший раз. Поцілунок, наче єдиний, життєдайний ковток повітря. Вони не поспішали відриватись один від одного, та все ж коли час прийшов – не відсахнулись занадто далеко, лише на кілька сантиметрів, так, щоб вистачило для вдиху – одного на двох. Глибокі світлі карі очі з пухнастими густими віями уважно вивчали її обличчя, вдивлялись у її, зелені очі. Неможливо було відвести погляду, бо в них дійсно було щось таке, гіпнотизуюче: на відстані ще була можливість боротися з його чарами, а от отак, в його руках, гріючись теплом його тіла, відчуваючи бархатистість і м’якість його шкіри під своїми руками – було просто неможливо опиратись.

            - Ти наче як збирався їхати, - вона поцілувала його ще раз, коротко, у вуста. Отримала у віповідь коротку посмішку і ніжний поцілунок в лоб.

            - Не хотілось йти просто так, не прощаючись.

            - Це ти відтягуєш неминуче, щоб не відчувати суму якнайдовше, чи не хочеш дарувати його мені? – вона заглядала в його очі, а він і не збирався їх ховати.

            - Звідки ти така пронирлива взялась? – він посміхався і водив губав по її щоці.

            - Місто Київ, вулиця Банкова, будинок номер одинадцять, четвертий поверх, кабінет номер п’ятдесят вісім. Заходь як буде час. Та я приймаю лише за попереднім записом. Олексій вдоволено замуркотів у відповідь.

            - Надаю перевагу приватним зустрічам, - і обійняв ще міцніше.

            Та їхньому теплому та затишному ранку швидко прийшов кінець. Ледве приступивши до сніданку, будучи не в змозі відірватись один від одного надовго (Ніколь прониклась емоціями вкрай сильними після його передвранішньої сповіді і тепер ловила легке тремтіння пальців, навіть просто торкаючись цього чоловіка) у обох майже одночасно задзвонили телефони. Їй телефонував Андрій Борисович, який, можливо знову, ночував в Офісі і дуже здивувався, коли не знайшов її на робочому місці (аякже, наче вона повинна була поселитись там, знахабніли всі, вкрай!), а Льоші вже нагадували про його майбутнє відрядження. Вона враз спохмурніла і засмутилась, та намагалась виду не подавати. Ніколь, на превеликий для себе жаль, попри свої упередження, почала вже щось відчувати до нього. І от їм доводилось прощатись. Ба, навіть більше – вона абсолютно точно розуміла, що ні боротись, ні переконувати його не стане.

            Вона і розуміла, і не розуміла його. Ніколь не до кінця могла відповісти собі на питання, що насправді відбувається в Олексія Арестовича в голові. Бо як от він міг обіцяти бути поряд, допомагати їй, захищати її від майбутніх загроз і разом з тим бажати поїхати туди, де не зміг виконати ні одну з тих обіцянок. Це холодило її почуття. Виливалось у пустоту та невпевненість у майбутньому. До того ж, сьогодні – останній день року. Спокійного року. Можливо, вже завтра, вони прокинуться у зовсім іншій реальності. 

            Вона знову зробила ту ж саму помилку, яку до цього повторювала незчисленну кількість раз. Ніка махнула рукою на свої переживання і почуття, заховала їх якнайдалі і повернулась до своєї роботи. Вона не дозволила Льоші відвезти її на роботу, бо вже й правда набридло тягнути кота за хвіст з тими прощаннями, і вони розійшлися біля її під’їзду. Хоча, Олексій Арестович так довго не міг відірватися від її губ, що Ніколь грішним ділом подумала, що він все ж таки передумав і вони повернуться в ліжко, щоб проспати (ні, зовсім не до сну їм би було) години до півночі 2022 року.

            Та все ж, казки не сталось, а мрії залишились мріями. Вона сиділа в повній тиші власного кабінету і додруковувала останній в цьому році звіт по виконаній роботі, зосереджено клацаючи по клавіатурі. Ще вранці від Вови прийшло повідомлення з нагадуванням про те, що вона обіцяла відсвяткувати разом з ними, а вона вперше не була готова від слова «зовсім». Ані вбрання, ані образу, та навіть подарунки вона замовляла по інтернету і без звичної власної дотошності до деталей. Не було передчуття щастя, не було приємного мандражу, були лише спогади про повністю обладнаний під сховище підвал, чотирма поверхами нижче і те, що другого січня їй знову на роботу. І все почнеться по новій.

            Не хотілось нікого бачити, не хотілось ні з ким розмовляти. В придачу хотілось би отримати впевненість в завтра. Так, мабуть би навіть сам Дід Мороз не зміг би виконати оце її бажання. А що вона й правда загадає, коли годинник проб’є дванадцяту?..

            Неодинокості для себе?

            Здоров’я для бабусі?

            Миру для своєї країни?

            Вхідні двері різко відчинилися, що змусило її здригнутися. Ну не було у Подоляка відчуття цінності особистого простору, тільки не з нею. Чи нудно стало вже зовсім? Вона краєм ока кинула поглядом на чоловіка: той був у верхньому одязі, на якому танули крапельками сніжинки. Тільки з вулиці. На годиннику робочого комп’ютера значився час 13:03.

            - Ти так рано сьогодні, Міш, - вона мило посміхнулась, не відриваючи погляду від екрану.

            Той лише скривився у відповідь на її репліку і мовчки поставив перед нею пакуночок з кав’ярні і паперовий стакан з кавою. У кабінеті одразу запанував аромат шоколаду і кавових зерен. А у Міші був настільки зосереджений вигляд, що неможливо було не звернути на те увагу.

            - І тобі привіт. Смію припустити, день у тебе ще кращий, ніж у мене, - він розстібнув гудзики пальто і всівся навпроти неї, відпиваючи каву з власного стакану, подібного, що приніс їй.

            - В мене все прекрасно, - тихо відповіла Ніколь.

            - Я бачу.

            Вона невдоволено зітхнула. Може, якщо ігнорувати цього привида, він щезне?

            Але «видіння» не збиралось зникати. Міша втупився в телефон і мовчки щось переглядав на екрані. Іноді комусь відповідав, дуже мило тикаючи вказівним пальцем по сенсорній клавіатурі. Він завжди безцеремонно вривався до її кабінету, але, очевидно, отримавши вказівку від свого дружка, турбуватися про неї, аж занадто стрімко кинувся виконувати це бойове завдання. Та й розсекретили його занадто швидко. Ніколь легко посміхнулась кутиком губ, теж відпиваючи кави. Так, пане Подоляк, не вийде з вас шпіона. Вона крадькома поглянула на нього з-за монітору.

            Зате вийшов класний друг.

            - Які плани на вечір? – Міша запитав навіть не відриваючись від телефону.

            - Закупитись вином, всістись на підвіконні, курити і думати про нього, - вона ледве стримувалась аби не засміятись від виразу обличчя Міші. – А в тебе?

            - Знову твій сарказм. Я ж серйозно спитав, - він сховав телефон і невдоволено на неї поглянув. – Замість того, аби сидіти і хандрити, як збираєшся, відсвяткували б разом, - він не дивився їй в очі, та це було і не потрібно, щоб розгадати його наміри прийтись їй за няньку. Господи, краще б дітям подзвонив.

            О, то він сприйняв її слова за чисту правду?..

            - Знаєш, перед тим, як заявляти про можливі причини моєї хандри, ти б мені пояснив, чого я взагалі повинна це робити, - Ніколь фиркнула і посміхнулась.

            - Я подумав, що буде логічним співставити твій поганий настрій з нещодавніми подіями, - Боже, Михайле Михайловичу, чому ви так не завуальовуєте свої відповіді на інтерв’ю у журналістів? В неї б хоч головного болю поменшало.

            - З Льошею ти хочеш все співставити, Міша, - вона закрила папку з документами і встала зі свого місця, аби покласти її до інших в шафу. – Ти прекрасно знаєш, що я не хочу говорити про це.

            Подоляк зітхнув на її грубощі. Може він зараз образиться і піде собі далеко і надовго?

            - Я всього-на-всього хочу, щоб ти зрозуміла, що ти можеш зі мною поговорити. Про все. Стане легше, ти ж знаєш…

            - Мені не важко, Міша, мені нормально! – вона зі злістю стукнула дверцятами шафи і обернулась до нього. – З чого ти зробив такі висновки? Нема про що говорити, розумієш? Нема часу думати про тупі почуття, в мене немає на це права! – вона роздратовано взмахнула руками і пройшла назад до свого місця за робочим столом. – Я раджу тобі також не звертати на це увагу.

            - Добре, я все зрозумів, вибач, - Міша понуро встав зі свого місця і попрямував до дверей. – Поїж, чула? З самого ранку ж, мабуть, як завжди, ані крихти в роті, - і вийшов геть.

            Ніколь хотілось ще навздогін кинути парочку злих реплік, та настрій вже був точно не той. Та й совість миттєво почала торочити надоїдливим противним голоском, що вона образила єдину людину, яка хотіла їй лише добра. Вона втомлено потерла обличчя і зажмурилась. Аби хто знав, як їй хотілось зірватись. Та, як завжди, на це ти просто не маєш права, Ніколь Терещук.

           

            Закінчивши всю роботу, Ніколь зосереджено наводила порядок на своєму робочому столі. Хотілось, аби все було бездоганно, а сама не розуміла, чому так тягне час і не їде з Офісу. Міша більше не заходив до неї, та й чого б йому це було робити, а за стіною не чулось ніяких звуків. В решті-решт, в неї не зосталось явних причин витрачати час тут, а за вікнами вже добре стемніло. Треба було їхати додому, збиратися і хоча б намагатися знайти десь святковий новорічний настрій.

            Вона вийшла з Офісу, сіла в свій автомобіль і з великими затримками добралась додому. Київ кишів заторами, а з неба безперестанно сипав густий сніг, що ніяк не сприяв кращому руху авто. Вдома заходилась займатися звичними приготуваннями до святкування – сходила в душ, висушила волосся та уклала його в густі крупні локони, зробила макіяж. Зайшовши в спальню, кинула оком на все ще розстелене ліжко, піддаючись спогадам. Дивно, як їй було добре і тепло ще рано-вранці тут разом з ним. Безпечно і затишно. Щасливо… Вона відсахнулась від тих думок і підійшла до шафи, перебираючи вішаки. Все повернулось на круги своя, чому вона так засмучується? Так було потрібно, вона обіцяла собі не придавати цьому великого значення. Самотність знов була поряд з нею, її вірна подружка на всі роки її життя. Можливо, колись вона щезне, та зараз було надто боляче давати собі надію. Адже ж вона йому обіцяла, що все з нею буде добре? Отже, так і повинно залишатись надалі.

            До Зеленських Ніколь приїхала вже близько десятої вечора. Це мав бути тихий, сімейний вечір, сповнений душевних розмов і щирих привітань. Вона помітно розслабилась за ці декілька годин, спілкуючись з дітьми, розпаковуючи подарунки і просто обіймаючи свою другу та єдину сім’ю. Ніка багато сміялась і жартувала, майже забувши про роботу і душевні проблеми. Вже о дванадцятій, коли били куранти і вони заходились вікорковувати перше шампанське в цьому році, по іронії, слухаючи Вову і по телевізору і вживу (кожного разу було дивно як вперше!), Ніколь задумалась над своїм бажанням. Та так і не змогла сформулювати, навіть у своїх думках конкретне твердження.

            Хочу, щоб все було добре.

            Спостерігаючи за різнокольоровими вогнями фейєрверків на вулиці, Ніка радості та захоплення не відчувала. Вона завжди так на них реагувала, сумом і тихою ностальгією. Вони нагадували їй про батьків.

***

            - Мамусю, дивись-дивись! – маленька семирічна дівчинка з вереском заскочила на підвіконня, торкаючись долоньками шибки скла. – Які ж вони гарні!

            Висока вродлива жінка з темнокаштановим волоссям і добрими карими очима, посміхаючись, підійшла до підвіконня і поцілувала її в волосся. – Так, люба, просто прекрасні. Що ти загадала, дорогенька? – темні очі хитро прищурились на відповідний погляд дівчинки. – Ану, признавайся, негайно! – теплі мамині руки обійняли і заходились лоскотати.

            - Мам, ну перестань! – маленька Ніколь сміялась і намагалась уникнути дотиків. Потім враз поглянула серйозним, майже дорослим поглядом. – Загадала, щоб ви з татом частіше зі мною гуляли.

            - Ох, сонце, - Наталія Терещук похитала головою. – Ми з татом багато працюємо, а тобі зовсім нас не вистачає. Ми так рідко буваємо разом… Та ти повинна знати, ми з татом дуже тебе любимо. Ти – найдорожче, що в нас є.

            - Знаю, мамусю. Я теж вас люблю, - Ніколь обійняла маму за шию, міцно притулившись у відповідь. За вікном розірвався різнокольоровими зірками черговий салют. Кімнату освітили мигливі золотисті відблиски.

            - Я чула одну історію від твоєї бабусі про фейерверки… хочеш, розкажу? – Наталія хитро подивилась у зацікавлені очі дівчинки. Та лише радісно закивала головою і всілась зручніше на підвіконні, де за вікном все ще розривались різнокольорові вогні.

            - Колись, дуже давно, в одному із сіл, жив дракон. Великий, вогненний ящір мешкав поряд з людьми, ще в ті часи, коли у людства не було ані електрики, ані сучасного опалення для домівок. Дракон той не ображав людей та не вбивав, а раз на рік, у новорічну річ спускався з гір до селища і дарував людям вогонь. Жителі села користувались ним протягом року, зігрівали свої домівки вночі, готували їжу, освітлювали свої вулиці і шляхи. Та в кінці року той вогонь згасав і тоді ящір знов повертався аби запалити його. Люди боготворили те створіння, вважали його святим, а новорічну ніч чекали як особливе свято – єдину можливість побачити свого хранителя. Хоч і була та ніч холодною та зимною, всі від малого до старого збиралися на вулицях, бо знали – як тільки зійде вогонь – усе селище обігріється його теплом.

            Час йшов, усе змінювалось. Дракон обзавівся родиною і маленьким драконеням. Слава про створіння розійшлася краями, до селища у єдину магічну ніч завжди з’їжджалося багато охочих – всі хотіли віддати повагу та шану володарю вогню. Та й охочих привласнити собі часточку безсмертного вогню існувало. Один з таких людей поселився у селищі, випитував у місцевих, де мешкає дракон і ходив в гори, шукаючи його гніздо. У святкову ніч він не став з іншими спостерігати за щорічним дарунком ящера, а вже очікував, коли той покине свою дитину. Прокравшись, він убив маленького дракона, а з горла дістав Вічне Кресало – магічний артефакт, за допомогою якого дракони й породжують той вогонь, - Наталія на мить завмерла, вдивляючись в очі Ніколь, що вже наповнились сльозами жалю. Лагідно посміхнулась і торкнулась дитячої щічки.

            - Чому він вбив маленького дракона, мамо?

            - На жаль, на світі існують як добрі люди, що знають ціну очікуванню та терпимості, поважають все священне та недоторканне, так і люди жорстокі, які не здатні чекати. За душею вони мають лиш чорноту привласнення та володіння, а за ним і бажання, аби інші за те їм поклонялись, - жінка зітхнула і продовжила. – Той чоловік сам захотів стати божеством, подібним до дракона, та не зважив, що дар той не його і не він в праві його привласнювати. Кресало обпекло йому руки так, що він не зміг його забрати. Таким його й застав дракон, повернувшись до рідної домівки. Зі злості та горя за своєю дитиною, він спалив лиху людину дотла і, пізнавши справжню жадібну сутність людей, не захотів більше жити з ними бік о бік. Він зібрав свою сім’ю, що залишилась і покинув селище. Наостанок божество пролетіло над селищем, здійнялось високо вверх і вивільнило священне полум’я у самісіньке небо, опалюючи його червоним заревом. Дракон розтопив сніг та обпалив хмари, що яскравими іскрами розірвались над людьми. А потім назавжди щез. Ось так, моя люба, і з’явився перший у світі фейерверк як символ свята та скорботи, священної відданості та гріховної зради.

            - Як же потім люди жили без вогню, мамусю?

            - Дракон залишив Вічне Кресало, єдину пам’ятку про свою дитину на тому місці, де її було вбито заради такої мізерної, як здавалось жертви. Аби люди пам’ятали вічно, яку плату вони понесли за бажання володіти тим, що по-справжньому їм ніколи й не належало, - жінка посміхнулась і стерла зі щічок дівчинки сліди від сліз. – Ну-ну, не засмучуйся, моя дорогенька. Тож всього лиш легенда.

            - Виходить, що фейерверки зовсім не добрі та веселі, вони не несуть радість, а лиш нагадують людям про те мертве драконеня?

            - Фейерверки, нагадують нам про помилки, що ми здатні зробити у пориві найсильніших емоцій. Інколи навмисно, а інколи ні. Одна лиха людина не вартує сотні добрих. Той чоловік був монстром і чужаком, а жителі селища до кінця своїх днів спокутували його вчинок та продовжували поклонятися вогняному дракону, пам’ятаючи про останній дар, що він їм полишив і передаючи цю історію з покоління в покоління. Фейерверки є символом того, що навіть у найтемнішу ніч людина може знайти світло, або ж існує той, хто їй його віддасть. І освітить шлях, здавалось би темний та невідомий. Ці вогні слугують нам нагадуванням, що за все у цьому світі своя ціна та своя жертва, яку потрібно прийняти і понести, - рука Наталії лагідно торкнулась волосся дочки і провела по ньому.

            - Не сумуй, люба. Все ж, у тому вогні та в цій історії добра більше, ніж зла та суму.

            - Мамочко, мені вже не подобаються фейерверки, - Ніколь сумно хлюпнула носом і вдивилась в мамині очі своїми зеленими вогниками.

            - От тобі й на! І навіщо я тоді їх купував! – Олександр Терещук, що вже досить довго стояв на порозі і тихо слухав легенду з вуст своєї дружини, з гуркотом поставив велику різнокольорову коробку на підлогу і засмучено хляснув руками. – Правильно, щоб моя дружина засмутила мою доньку і відбила все бажання запускати ці вогні! – він посміхався доброю посмішкою, спостерігаючи за своєю сім’єю.

            - Саша! Не сварися перед дитиною!

            - Тож це ти почала ті сумні казки, та ще й в новорічну ніч, - чоловік підійшов до доньки і взяв її на руки, міцно обіймаючи. – Не приймай то все до уваги, принцесо, мама все вигадала, - і поцілував Ніколь у щоку.

            Ніколь міцно обійняла батька, а потім відсахнулась, уважно вдивляючись в лучисті і такі самі яскраво-зелені очі.

            - Татку, я хочу запустити ті вогні у пам’ять про маленького дракончика, - тихо прошепотіла вона, все ще до кінця не звільнивши очі від сліз.

            - Як скажеш, моя прекрасна Ніколь, - він кивнув головою і обійняв її міцніше. Повернувся до дружини і самими лише губами прошепотів: «Навіщо мені засмутила дитину?». Наталія лише легенько штовхнула його в бік у відповідь на те.

            У передмісті Києва, біля великого двоповерхового будинку подружжя та їхня маленька донька святкували Новий рік, запустивши у небо великий золотий фейерверк вогнів, спостерігаючи за ним з надвору, під густим лапатим снігом. Маленька Ніколь міцно тримала тата за руку і не відводила погляду від неба. Мама торкнулась її щоки і ласкаво промовила,

            - Загадай бажання, доню. В новорічну ніч воно обов’язково збудеться.

            Хочу, аби мама і тато завжди були поруч.

 

***

            - Виглядаєш засмученою, - Володимир тихо підійшов до Ніколь, поки Олена відволіклась на дитячі спори з приводу останнього шматочка торту та доцільності його на сьогодні між дітьми. – Ніколь стояла, обхопивши себе руками, не відводячи погляду від вікна, де гриміли святкові фейерверки.

            Вона обернулась і вимушено посміхнулась. – Ні, все добре. Просто ці вогні, - вона вказала на вікно, - нагадують про батьків. Вони кожного року їх запускали, скільки я себе пам’ятала.

            Володимир кивнув і розуміюче стиснув її плече. – Розумію, як ти за ними сумуєш. Скільки часу пройшло, а мені все й не віриться, що їх нема.

            Ніколь лише мовчки хитнула головою, роблячи ще ковток шампанського. Вже було досить пізно, вона почувалась втомленою і трохи спустошеною. Нічого не сталось ні опівночі, ні за годину, ні за дві. Вона встигла допомогти Олені прибрати зі столу, і з дітьми поспілкуватися, аж тут відволіклась, бо якісь сусіди Вови запізнились і заходились знову пускати ті салюти. Вирішила поспостерігати, і такою їй й застав Вова.

            - Мені треба поїхати в Офіс, - і тільки тут вона звернула увагу на те, що Володимир був повністю одягнений. Чоловік піймав її стривожений погляд і посміхнувся. – Не напружуйся ти так. Обов’язкові телефонні дзвінки до деяких високопоставлених осіб. А ти залишишся чи поїдеш?

            - Якщо тобі неважко, підкинеш мене до передмістя? – Ніколь побачила, як до воріт під’їзжає чорний позашляховик, освічуючи вогнями сніг.

            - Без проблем.

            Вона хутко попрощалась з Оленою та дітьми, і ще раз подякувала за теплий прийом, не бажаючи затримувати Вову більше, ніж це було потрібно. Вже в машині він, легко посміхаючись, обернувся до неї.

            - На вечірку зібралась, га?

            Ніколь на те лише відмахнулась, теж посміхаючись. – Аби ж. Поїду миритися з другом. Негоже в Новий рік та зі старими сварками.

            - Знов з Подоляком погиркалась? Слухай, те, як іноді ви гризетесь, чутно навіть мені по коридору. - Ніколь засміялась.

            - Та то ж з великої любові та поваги, як же по-іншому!

            - Передаси йому привіт і мої привітання.

            Ніка кивнула, запевнивши Володимира, що так і зробить. Якщо та вредна образлива заноза їй не пошле, звичайно ж.

            Алкоголь її трохи розслабив та звільнив думки, а вечір в домі, де її люблять і завжди чекають, нагадали совістними відголосками, як негарно вона вчинила по відношенню до Міші. Це надавало наснаги наважитись на вибачення та налагодження стосунків. І на відверту розмову, про яку він так довго та вперто її вмовляв. Авто під’їхало до будинку так швидко, що вона не зчулась, все ще витаючи у своїх думках. Вона наскоро попрощалась і вийшла на вулицю, прямо у сніг. Постояла так трохи, тупцяючись на місці, спостерігаючи лапаті сніжинки, що опускались нескінченним потоком, з тихим шелестом вкривали землю і обплутували вуличні ліхтарі. Як і завжди, коли пускався сніг, на вулиці було незвично тепло – таке от дивне зимнє тепло.

            Ніколь вирішила не вести себе занадто нахабно і вриватись, ввівши код від воріт, тому просто подзвонила у дзвінок. За мить гупнули вхідні двері і за ними почулися тихі кроки і невдоволене бурчання. Ніка захихотіла.

            - Цікаво, і кого могло принести сюди в такий пізній час? – Міша був як і вона сама – надзвичайно гостинним іноді. Особливо тоді, коли супився на неї за всяке. Вхідні двері відчинились і він очікувано всміхнувся, вступаючи їй вхід. – Та заходь вже.

            - Ти вже випив усе шампанське без мене чи ні? – вона не стала очікувати повторного запрошення і ввійшла в двір.

            - Може й знайду ще на парочку келихів, та не надійся, що я тільки те й робив, що сидів та чекав на тебе.

            - Звичайно що чекав, у тебе ж це на обличчі написано! – Ніколь засміялась, струшуючи з себе сніг.

            - Та йди ти! – почулося вже з глибин дому.

            - Я тільки прийшла, а ти мене вже виганяєш, Подоляк! І як можна бути таким грубіяном! – Ніколь скинула пальто і пройшла до каміну, відігріваючи руки біля вогню. Окинула поглядом прикрашену вітальню, пухнасту ялинку, недалеко від каміну і гірлянду вздовж панорамного вікна. Ледь приснула від сміху, уявляючи як той її вішав. Господи, кого просити, щоб побачити те видовище? На столику перед телевізором були розкидані різнокольорові олівці та фломастери з усіяними повсюди дитячими малюнками. Он воно що, Міша приймав гостей… Ніколь помітила, що й деякі робочі документи були трохи помальовані нехитрими карлючками. У Міші ще ті бешкетники, так схожі на нього самого. Вона нахилилась до одного з папірців і взяла до рук. На неї відверто дивився автопортрет Михайла Подоляка, ну, щось дуже наближене до нього, виконаний в найкращому стилі імпресіонізму. Вона б, на місці Міші поставила б такий витвір мистецтва у себе в кабінеті замість «Янгола». В самому куточку кривеньким дитячом почерком було виведено: «Люблю тебе, тату». Вона посміхнулась, милуючись тій дитячій щирості.

            - Маша збагрила мені дітей на декілька передноворічних днів, - Міша підкрався з-за спини нечутно, і Ніколь трохи здригнулась від його голосу. – А вони змусили прикрашати дім, рознесли половину кімнат і помалювали мої папери. Коротше, було весело. – Він протягнув їй келих, посміхаючись. Видно було, що спогади ще до кінця його не відпустили і читались на обличчі, в погляді та усмішці. Йому дійсно їх часто не вистачало. Вони однаково привітали Новий рік і відпили з келихів. Ніколь повернула малюнок до Міші і знову посміхнулась.

            - Я за те, щоб ти замінив подарений мною автопортрет у себе в кабінеті на цей. Набагато правдоподібніший, хіба ні? – Михайло забрав у неї з рук малюнок, вдивляючись у нехитрі лінії. – Краще тоді одразу в музей сучасного мистецтва, чого дрібницями розкидатись, - відповів на те він. Ніколь задумливо дивилась на вогонь в каміні.

            - Як думаєш, хтось з них піде по твоїм стопам? – Міша запитально не неї подивився. – Стане відомим журналістом, успішним політиком чи антикризисним менеджером самого Офісу Президента?

            Михайло зітхнув, також наблизившись до каміну. – Я роблю все заради того, аби ніхто з них не пішов моїми стежками. 

            Оце так откровення. Ніколь здивовано поглянула на нього, та він одразу відвернувся і пішов в крайній вугол кімнати, до великого дивану, куди не сягало багато світла і царював напів морок. Присів там і відпив віскі, задумливо споглядаючи за снігом у вікно. Вона не здвинулась зі свого місця, обернувшись до вогню і мовчки спостерігала за догораючими поліннями в ньому. Ніколь задумалась, а чи насправді добре вона знала цю людину? Два роки – то не все життя, зважаючи на те, яку кількість таємниць він приховував і не тільки від неї. Згадались ті папери інтерв’ю його дружини, що більше року тому вона тримала в руках. Тоді для неї не було легшого рішення, аніж те, що вона прийняла за долі секунд – вона не прочитала і слова звідти, бо так їй підказувала інтуїція, так вона відчувала, що повинна була зробити. То був один з небагатьох разів, коли Ніколь не дозволила собі забрати і дізнатися інформацію. Володіти нею. Наче відчувала – вона точно не принесе їй ніякої користі, якщо не нашкодить.

            - Я нічого про тебе не знаю, Міш, - вона тихо проговорила те вогню в обличчя. – Тільки зараз я зрозуміла, що ні чорта про тебе не знаю!

            - Знала б – ми б не були друзями. Мені пощастило з тобою, Ніколь. З тобою легко – це як почати життя з чистого листка. Ніяких попередніх вражень, зібраних пліток та навіяних іншими думок, - він хмикнув зі свого кутка і продовжив. – Таке давно забуте відчуття.

            Вона з силою, майже крізь зуби зізналась собі, що боїться повертатися до нього обличчям. Боїться побачити щось таке, що змусить її переосмислити всю сутність Михайла Подоляка. Та на порозі війни і на порозі кінця хіба не був для того саме час? Нарешті відважитись почути ту правду, якщо він дійсно захотів би їй довірити це. Чи був у нього ще хтось для тої правди? Чи варто було їй володіти нею і продовжувати жити безпечно з тими знаннями? Ніколь вагалась і губилась у власних запитаннях і не знала, як почати.

            - Ні, Міш, так далі не піде, - вона враз для себе все вирішила. – Ти постійно тиняєшся в моєму кабінеті, читаєш мої папери, ми вечеряємо разом, підвозимо один одного на зустрічі, ти постійно вимагаєш від мене чесності і откровенних розмов, обгрунтовуючи це дружбою, а сам мовчиш! – вона обернулась до нього і вдивилась в силует в кутку. Чоловік потупив очі і тихо розмірковував про щось своє. Наче її і не слухав. Та вона його занадто добре знала, аби розуміти – це зовсім не так. Ніколь підійшла до дивану, зняла туфлі і залізла з ногами, зручно вмостившись на подушках. Тепер, коли його обличчя було набагато ближче, не вимагало багато зусиль його читати і зчитувати. Та він лише дивився на вогонь і мовчав.

            - Ти прекрасно знаєш, в мене був шанс хоча б зануритись у твої секрети та таємниці, - вона зухвало продовжувала. – Прочитати. Запитати. Знайти. Та я цього не зробила. Я чекала, поки ти сам мені розкажеш. Думала, що твою довіру я вже заслужила.

            - А я заслужив твою? – він різко повернувся до неї, звузивши очі. – Адже в суті своїй ти – людина, яка не може довіряти нікому. Ти сама про це казала мені прямо в очі, неодноразово. Ти просиш мене про таємниці, і сама ж собі суперечиш.

            - Ми можемо сперечатися про ступінь довіри один до одного аж до самого ранку, Міш, - вона втомлено закотила очі. – Та ти й так знаєш, що довіряю. Не зважаючи ні на що.

            Міша якось дивно глянув їй в очі і знову відпив зі склянки. Провів рукою по оббивці дивану і з силою стиснув руку в кулак.

            - Слухай, якщо ти думаєш, що після твоїх слів моє ставлення до тебе зміниться – ти помиляєшся, - Ніколь дивилась на всі ті відголоски сильних емоцій у його жестах і намагалась до нього достукатись. – Я просто хочу, аби ти зрозумів – існують просто люди, друзі, які просто тебе вислухають. Не зроблять висновків, не відвернуться, не підуть розносити той весь бруд в перші-ліпші видання, а просто послухають та збережуть таємницю. Скільки можна тримати те все в собі? Чому б просто не почати говорити?

            - Та невже тобі мало знань про поганих людей, якими ти володієш і оперуєш?

            - А яке ти до них маєш відношення, Міша?

            Його голос звучав тихо і вкрадливо. – Бо я саме та погана людина. Був нею в минулому, іноді вчиняю погано зараз. Це сидить глибоко в мені, завжди було і назавжди залишиться. Я заробив своє ім’я та статки не на правді і не в праведній боротьбі за справедливість. Справедливість відстоював, так, але робив це будь-якими можливими шляхами. Зрадою, брехнею, брудними чутками. Погонею за великими грошима, яких ніколи не цурався. Знищував одного, підставляв іншого, - він посміхнувся жорстокою посмішкою. – Іноді оступався, як з тою клятою Білорусією. Та ніколи не відступався від шляхів занадто темних для твого розуміння, аби вивідати правду, а потім, - він клацнув пальцями, - легко віддати туди, де краще заплатять за неї. Ти ж читала мої дописи за минулі роки, Ніколь, - він обернувся і подивився їй прямо в очі. – Ти на зборах про це казала між рядків. Упевнений, ти все відчувала і так. І чомусь єдина дала мені шанс на дружбу. А з такими як я вести дружбу зовсім не варто. – Вона ледь здригнулась від його слів.

            - Ти ніколи не вчиняв мені зла. І не хотів його вчиняти, я впевнена. 

            - Чому ти так впевнена, що не хотів? - він зло блиснув очима їй у відповідь.

            - Перестань, чуєш, - вона прошипіла у відповідь, чутно штовхаючи його у передпліччя. – Не вдавай з себе того монстра, яким насправді не є.

            Він на те лиш відштовхнув її руку. – Це ти перестань осліплювати себе тим, чого насправді немає.

            - Захочеш, аби я розізлилась? Хочеш, аби почала тебе ненавидіти і зневажати за те, чого навіть не знаю? – вона прискіпливо окинула його поглядом. – В мені святого незнання набагато більше, ніж твоєї правди. Та навіть, якщо почую ще – не стану цього робити, - вона відвернулась від нього, ховаючи сльози, що завмерли в її очах. – Не потрібно намагатися відобразити на мені своє минуле, Міш. Ти сам сказав, я зовсім не звідти. І не стала б людина, яка бажає мені завдати шкоди, піклуватися про мене так, наче я тобі приходжусь чимось на кшталт сім’ї, а не простою колегою по роботі, - вона непомітно стерла сльозинку зі щоки, сподіваючись, що він того не помітив. – У нас і так нікого не залишилось поряд, Міш, - він обернувся до неї, вона те відчувала, та не спішила відповідати йому тим же. – Не знаю, чого ти добиваєшся своїми словами, та на порозі того, що вже так довго на нас чатує, не змушуй мене лишатись ще й кращого друга. 

            - Ви що, з Арестовичем розійшлися? – Міша нахмурився і схопив її за руку, намагаючись повернути до себе. – Ей, подивись на мене, Ніколь! Той йолоп, що, тебе кинув? – і завмер, коли холодні зелені очі з застиглими там крижинками сліз відповіли їй поглядом. – Я з нього всю душу витрясу, як повернеться, клянусь.

            Дівчина витримала досить довгу паузу мовчанки, спостерігаючи як карі, майже чорні очі наповнюються злістю та люттю, так властиво, так схоже, так нормально для її друга. Та потім лиш тепло посміхнулась.

            - І от це ти мені тільки що розказував про якесь там зло, яке планував заподіяти мені? Ти, який здатен зараз вбити цим поглядом, бо думаєш, що мене образив чоловік. Ти був надзвичайно правим, Міш. Ти зовсім не вмієш брехати, - вона засміялась. – Ніхто мене не кидав. Він просто пішов, бо так треба, а я мовчки відпустила. Та знаєш як воно буває… знов страшно вертатись у самотність, коли вже спробувала трохи іншого відчуття і чужого тепла.

            Міша кивнув і підсів ближче, штовхаючи її плечем і заглядаючи в очі, що враз потепліли і сяяли розумінням.

            - Повернеться той твій довбень, не переживай. Йому там буде занадто нудно, повір. Та й Борисович його заяву не підписав і не збирався того робити. Так що вважай, що той у відрядженні, яке й не затягнеться надовго, - Михайло їдко і вдоволено сипав фактами.

            - Все плітки по офісу збираєш, так, Мішенька? Коли ж ти працювати почнеш?

            - Я – оперую фактами, Ніколь, - він фиркнув на її сарказм. Та потім враз посерйознішав і торкнувся легко її руки. – Вибач. За те, що тут наговорив.

            Вона з усіх сил стримувалась, аби знов не сказати якусь шпильку. Якими ж нікчемними були ті його спроби змусити її хоч на мить повірити, що він зло всія країни. Та навіть в Офісі він займав почесне друге місце, після неї самої. Загроза Подоляк, аякже. Загроза стабільного психологічного стану Ніколь, хіба що. Вона знов зітхнула.

            - Аби ж я вам хоч на хвилинку повірила, пане Подоляк.

           

 

 

 

            - Та все ж, ти повинна пам’ятати, що у реальному світі не існує єдинодобрих або єдинозлих людей, Ніколь. Вмій слухати кожного, вчись вірити в кожного і не приймай поспішних рішень. Інколи за чимось, здавалось поганим та невиправданим криється лише простий біль, проста самотність, проста безвихідь. Люди – глибокі колодязі, в них криється цілий Всесвіт. А у всесвітах, зазвичай, добро і зло навіки міцно пов’язані.

            - Але той чоловік, що вбив маленького дракона був злим, мамусю.

            - Він зробив неправильний вибір, донечко. І не було поряд з ним нікого, аби в нього був сенс вчинити інакше.

Музика до частини:

Ruelle – Game of Survival

Billie Eilish - Bellyache

Kovacs – My Love

 

            - Ні! Стоп! Це нікуди не годиться! – Андрій гаркнув з дальнього кутка залу, де вони займалися вже третю годину поспіль. Різко зірвався з місця і загрозливою горою направився в її сторону. – Твої думки зараз зайняті зовсім не тим, чим потрібно! Ти не зосереджена! Палець з курка, швидко! – і коли вона виконала вказівку, вирвав у неї пістолет з рук. Вона була захекана, мокра від поту, втомлена і мучалась від головного болю, що спричиняли голосні постріли, та все не збиралась здаватись і кидати сьогоднішнє заняття. Схопившись за бік, в який гострими голками вганявся біль, вона ледве стримувалась, аби не зігнутись пополам.

            - Скільки раз казати, Ніколь, це не іграшка! – інструктор вказав на зброю. – Поводитись з нею потрібно з повагою і відповідно до правил техніки безпеки! Чи ти хочеш ходити з простріленою ногою? Може, прострелити щось в мені? – він гнівно міряв її поглядом.

            - Ні… не хочу, - вона все ще не могла ніяк відновити дихання. Андрій змусив її бігати по всьому тренувальному залу, поміж перешкод і манекенів, стріляючи і захищаючись від невидимого ворога, та їй все не подобалось, як вона працює: занадто неповоротка, занадто повільна реакція, жахлива міткість. Нічого не виходило, бо думала вона дійсно про що завгодно, лиш тільки не про заняття зі стрільби.

            - Тримай, - він простягнув їй пляшку води, яку вона вдячно схопила і почала пити, всівшись прямо на підлогу. Руки майже не слухались і тремтіли, тож вона з зусиллям відкрутила кришку, а права нога неприємно нила, внаслідок невдалого падіння. Чергового падіння, бо за сьогодні вона виваляла, мабуть, кожен сантиметр цього клятого приміщення.

            - На сьогодні досить, Ніколь, - Андрій повернувся, щоб вийти.

            - Ні! Все нормально, я зараз віддихаюсь і продовжимо!

            - Я сказав, досить. Не сенс в тому, віддихаєшся ти чи перепочинеш. Приведи до ладу свої думки, - він обернувся і невдоволено подивився на неї. – Ось це, - він підняв догори пістолет, - коли в твоїх руках – істинне продовження твоєї руки. І твоя кінцівка враз стає смертоносною. І коли тобі доведеться вирішувати, стріляти або ні – твої думки повинні бути холодними і чистими, рішення зваженими і обміркованими. Зброя не терпить емоцій, запам’ятай і закарбуй це назавжди. Після пострілу, - він підняв пістолет і мітко вистрілив манекену прямо в голову у неї за спиною, від чого вона здригнулась, - доведеться зустрітись з наслідками. Холоднокровність і розважливість, Ніколь. Зустрінемось в суботу.

            Вона зітхнула і відпила ще води. Андрій був правий, бо чим далі вона заходила в цей ліс, тим більше ламала дров. Емоції в її серці перевантажували мозок, бо з кожним днем ситуація напружувалась, а вона все більше брехала – на роботі, друзям і найголовніше, брехала самій собі. Це розшатувало її психологічний баланс і заважало нормально функціонувати.

            Січень добігав свого логічного кінця. Роботи не меншало, ні, її додавалось і валилось з такою ж самою кількістю, з якою сипав сніг на вулиці Києва. Вона вела переговори з декількома країнами водночас, взвалила не себе якнайбільше за проханням Вови і не їздила у відрядження, боячись, що Президент силоміць змусить її залишитись в іншій країні, щоб продовжувати працювати звідти. А прецендентів для того було більше ніж достатньо. На їхніх кордонах нарощувалась активність ворога, розвідка волала про небезпеку найвищого рівню і в повітрі наче вже витало передчуття небезпеки. Вова пропадав у поїздках – закордонних та всередині країни, перевіряючи, вдосконалюючи, наголошуючи. Ніколь навіть не помічала, як її сили швидко закінчуються – день змінювався на ніч, потім знову по-новому, декілька годин на сон і знову вперед.

            До того ж, покою не давали люди, яких досі знайшли, та які чатували прямо в будівлі, де вони працювали. Зрадники, що злили інформацію, що хотіли підставити Мішу. Більше подібних ситуацій не ставалось, та це не вселяло спокій. Лише напругу в очікуванні чергового удару. Ніколь вже декілька разів поривалась піти до Єрмака та поговорити про того айтішника Олександра, бо іноді ловила себе на думці, що своєю мовчанкою може спричинити ще більші проблеми, накликати ще гіршу біду. Та все ж, передумувала та вичікувала. Так і минав день за днем.

            Вона все частіше задумувалась над тим, як би вчинив Льоша в цій ситуації? Вона так і не призналась йому в тому, що і кого підозрювала, хоч він тоді її й дуже просив. Арестович все ще не повертався до Офісу, хоча й тішив її дзвінками раз на декілька днів, квітами, що часто доставляли їй додому і тихим голосом, що переконував її у стабільному нормальному становищі. Та з кожним тим дзвінком його голос ставав все тихішим, а тривалість їхніх розмов скорочувалась. Він не казав прямо, але тим голосом нічого й не приховував. Лихо вже було зовсім поряд, на порозі їхнього життя.

            Вже було досить пізно, та з тренування вона поїхала назад, до Офісу. Ще залишалось декілька нездійснених дзвінків та недописаних емейлів, та й поміж того, робота б в будь-якому випадку, знайшлася  б. Ніколь навіть застала Єрмака, (чи він вже повноцінно переїхав в Офіс, бо здавалось, що саме так і було) і відчиталась по стану своїх справ. Він запитав, чи їхатиме вона додому сьогодні, Ніколь запевнила, що сьогодні залишиться на роботі. Не було сил на дорогу, а часу тим більше. У кабінеті вона одразу переодягнулась в зручніший одяг (благо, вдалося прийняти душ після тренування) взяла планшет і заходилась вичитувати доповіді і документи. Букви рябіли в очах, вона все частіше позіхала, та змушувала себе працювати далі. Десь о пів на п’яту, коли більш-менш важливі та насущні завдання вона виконала, Ніколь вирішила, що можна собі дозволити трохи поспати.

            Ніколь спустилась по східцям на перший поверх і підішла до пункту охорони.

            - Доброї ночі, хлопчики, - вона мило посміхнулась охоронцям.

            - О, Ніколь Олександрівно, чим завдячуємо такому приємному візиту? – один з охоронців підійшов до неї ближче.

            - Можна мені ключ від 57-го, будь ласка. Під мій підпис.

            - Так-так, звичайно, - військовий підійшов до ключниці і вибрав потрібний ключ. Подав їй разом з журналом. Ніколь поставила свій підпис, подякувала і повернулась на свій поверх. Взяла телефон, планшет (провсяк випадок, а раптом її спіткає бесонниця), плед, зачинила свій власний кабінет і попрямувала до Міші.

            Вона не могла навіть самій собі відповісти, чому їй тут спалось набагато краще, ніж в себе. Може справа була в тому, що працюючи разом ночами, вони з Мішою завжди були в нього. Можливо тому, що вона почувала себе в безпеці поряд з «Янголом». Ще більш можливо, що вранці Михайло увірветься сюди, знову її відчитає, та від того буде лише приємно, бо хоч хтось побажає їй доброго ранку щиро.

            Ніколь посміхнулась своїм думкам, та не вмикаючи світло, користуючись лиш ліхтариком на телефоні, пройшла вглиб кабінету і вмостилась на маленькому одномістному диванчику. Годинник на телефоні показував сумні цифри – 4:47. В неї було приблизно три години і тринадцять хвилин, щоб поспати. І це – в найкращому випадку. Не пройшло і хвилини, після того, як дівчина заблокувала телефон, як її звалив сон.

            Прокинулась вона раптово, від притишених звуків розмов за дверима і аромату кави десь зовсім недалеко. Очевидно, що уві сні вона замерзла, на ніч в Офісі опалення притишували, тож вона заховалась під плед з головою. Крізь її нехитру ковдру вже пробивалось вранішнє світло з вікон. Вона виглянула зі своєї схованки, та в кабінеті нікого не побачила. Широко позіхнула і, закутавшись, не встаючи, перемістилась на інший бік дивану і стягнула чашку з уже теплою кавою з тумби поруч. Тепліше закутавшись у плед і прийнявши сидяче положення, відпила напій, зручно вмостившись на подушках. Знов позіхнула і за цим заняттям її й застав Міша, що повернувся до кабінету з телефоном в руках.

            - Доброго ранку, блін, - він буркнув, ховаючи посмішку. – Змушуєш мене оце працювати на коридорі, аби не будити. - Ніколь захотілось показати йому язика, та вона вчасно згадала, що їй вже двадцять сім, а не сім.

            - Ну ти ж знаєш, - вона відставила чашку, солодко потягуючись, - іноді, коли я вирішую зостатися в Офісі, ти можеш випадково мене тут знайти, - і знов позіхнула. Ех, знов вона ні чорта не виспалась.

            - Я завжди тебе тут застаю, - він розбирав свої папери і пошту за столом, розмірковуючи про своє, - медом тобі тут намазано чи що, Ніколь? Ти мене так заїкою скоро зробиш. То спочатку ключа мого знайти не можуть, потім затримують внизу, вишукуючи в журналі, хто такий розумний того ключа поцупив, а потім вже в самому кабінеті я кожного разу застаю ось це, - він окреслив її рукою, відкидаючи непотрібні папери вбік. – Кожного разу одне й те саме.

            - Якщо одне й те саме, чого ти до цього ще не звик? – Ніколь і не збиралась покидати тепле місце, тихенько п’ючи свою каву. – Все тільки бурчиш та бурчиш. – Невчасно подумала про те, що навіть аби Подоляк почав заїкатися з якоїсь там причини, це не завадило б йому перебивати і гиркатися з усіма на такому ж рівні, що і завжди.

            Він посміхнувся. – Я б, навпаки, волів би не звикати. У тебе ж є свій кабінет, це не раціонально і не обгрунтовано, ввалюватись сюди, як…

            - Так-так, занудо, продовжуй, я уважно тебе слухаю, - Ніколь відмахнулась, шукаючи свій телефон. Навіть не намагаючись втихомирити набридливу позіхачку, вона продивлялась повідомлення. Очі ще погано фокусувались і, мабуть, були червоними від втоми. Міша уважно на неї подивився.

            - Знову працювала до ранку? – вона лише кивнула у відповідь. Він зітхнув. – Коли ти повернулась вчора? Коли я їхав додому, тебе ще не було.

            - Не пам’ятаю точно. Десь об одиннадцятій чи щось таке. – Вона пожала плечима, потягнулась за планшетом, щоб відповісти на терміновий емейл. Ці розриви в часі з іншими країнами вимагали її цілодобової уваги. – Коротше, одразу після тренування.

            - Ніколь, я нічого не хочу сказати, та нам і на роботі фізичних навантажень вистачає. Ти ж себе заганяєш такими темпами, - Міша не відводив від неї погляду.

            - Нічого страшного. Від сидячої роботи моя спина мене вже шле нахєр, Міш, вибору в мене особливо немає, - брехати получалось вдало, адже від Андрія на стрільбі вона отримувала таке якісне навантаження на всі групи м’язів, що ніякому спортзалу і кардіо не снилось.

            - Я забрав твою пошту, до речі, - Міша кивнув на купку листів, що лежали на столі, поряд з нею.

            - Дуже дякую, ти чудо, - Ніколь посміхнулась і відклавши планшет, різко встала з дивану. У правій нозі різко спалахнув гострий біль і, вона, замруживши очі на секунду, повільно осіла назад. Дивно, напередодні вночі той біль майже стих і вона його вже зовсім не помічала, та за ніч він знов повернувся, та ще й сильнішим, ніж був до цього. Вона невдоволено поморщилась від неприємних відчуттів. 

            - Що сталось? – у Міші прокинулась нянька, і він підлетів до неї вмить, ледь не знісши стола і, очевидно, забувши, що йому вже майже п’ятдесят. У Ніколь від різкого болю виступили сльози на очах, та від його дій вона пирснула від сміху.  – Ану покажи, що в тебе там таке!

            - Та нічого страшного, Міша, все нормально, - вона намагалась справитись з болем і проморгатись.

            - Да? – він підозріло примружився і схопив її прямо в тому самому місці, де боліло найсильніше.

            - Ай, ну боляче, що ти робиш!

            - Ніколь, там щось серйозне!

            - Просто вдарилась, мине! – вона фиркнула і легенько вдарила його по руці. А він навіть не збирався відступатись від свого.

            - Тобі потрібно звернутися до лікаря, Ніколь! Ти ж навіть встати не можеш!

            Вхідні двері відчинились і заглянув Єрмак.  – Міша, скільки можна чекати, збори вже… - він хитро примружився і тільки очі закотив.  – Навіть знати нічого не хочу. Подоляк, нарада, зараз же! – і з гуркотом зачинив двері. Ніколь роздратовано поглянула на цього недорадника.

            - От же ти й придурок, ну! Знову плітки по Офісу збирати, Міша!

            Міші було так сильно всеодно на те, що про нього думають, що той навіть вухом не повів. Михайлу Подоляку було не всеодно на нараду, тому він лише невдоволено відступив і попрямував до столу за планшетом.

            - До лікаря звернися, будь так ласкава, бо після наради сам повезу!

            - Хто тобі сказав, що я з тобою поїду хоч кудись? – Ніколь все ще була незадоволеною від всіх неприємностей, що звалилися на її бідну голівоньку.

            - Хто тобі сказав, що я тебе питатиму? – він зиркнув не неї своїм впертим і непримирим поглядом і вийшов за двері.

            - Гірше мамці, - пробурчала Ніколь, важко зітхаючи.

            Вона вирішила спробувати стати на ноги ще раз. Було боляче, некритично, але при опорі на ногу все ж досить відчутно. Вона майже не могла не шкутильгати, але старалась зробити це непомітним. Скоріш за все, вона зовсім невдало впала вчора на тренуванні і підвернула ногу, а за ніч, будучи втомленою і згарячу, не помітила наростаючого запалення. Ну просто чудово, краще нікуди.

            Що ж, до лікаря і справді треба. Вона на витримає так довго, особливо, якщо травма була серйозною. Про це, звичайно, думати не хотілось, але біль не минав, що навіювало погане передчуття.

            Вона зателефонувала своєму лікарю і домовилась про прийом прямо на зараз. Хотілось змитися раніше, ніж повернеться Міша, той точно повезе сам, вона занадто добре знала цю людину. Чим-чим, та обіцянками він розкидатись не звик. Вона не збиралась знову збирати ті підозрілі погляди з усіх кутків офісу від осіб, що не розуміли сутності та дефініції слова «дружба».

            Щоб дістатись першого поверху, довелось скористатись ліфтом, чого Ніколь не робила вже досить давно. В неї було ще достатньо часу до дванадцятої – до офіційного початку її робочого дня, та зволікати теж не варто було. Вона залишила повідомлення для керівництва, що відлучилась до лікаря і швидко виїхала з офісної парковки.

            Лікар діагнозував їй розтягнення м’язів, наклав фіксуючу пов’язку і виписав ліки та знеболювальне. Для перестраховки їй зробили знімок, та кістка була цілою – ані тріщин, ані перелому. Отримавши останні рекомендації не напружувати ногу декілька днів і не займатися фізичними навантаженнями близько двох тижнів, Ніколь наостанок запросила довідку з висновком. Їдко всміхнулась і направилась знову в Офіс. В машині (по дорозі Ніколь заїхала до аптеки і купила знеболювальне) вона одразу ж випила дві таблетки заразом. Через хвилин п’ятнадцять, якщо вірити інструкції, біль повинен був стихнути.

            Повертаючись до Офісу, вона вловила поглядом чорний автомобіль, що не відставав від неї упродовж усієї дороги. То тулився десь поряд, то прилаштовувся позаду, за декілька авто, наче й ненав’язливо, але не втрачав її з виду. Ніколь параноїком не була, хтозна, може хтось тільки-но здав на права, та всеодно було не по собі. Коли ж чорне авто завернуло за нею, на Офіс, вона видихнула з полегшенням. Усього-на-всього свої. Вона вийшла з авто і крадькома вдивилась, хто виходитиме з того авто.

            Олександр Годзинський привітно помахав їй рукою, виходячи з авто, привітався і попрямував до будівлі. Ніколь пробігся мороз по шкірі. Здавалось, неспроста.

 

 

            Оскільки, в неї ще був час, вона вирішила поснідати і обдумати ту ситуацію, що склалась. Взявши собі салат і чергову порцію кави, вона сиділа за столиком наодинці сама з собою і роздумувала. Переконувала себе, що вона себе лиш накрутила, що це просте співпадіння, але інтуїція підказувала бути надзвичайно обережною. Апетиту зовсім не було і вона скоріше змушувала себе з’їсти, аніж снідала з задоволенням. До її ще більшого нещастя, в кафетерій вперся Подоляк з Арахамією, мабуть за кавою, і все що їй залишалось, непорушно принишкнути і вдавати з себе невидимку. На Мішу, в якому очевидно були влаштовані локатори на її нещасну особу, той фокус не подіяв він одразу її запримітив і, шепнувши щось наостанок Давиду, від чого вони вдоволено пошкірилися один одному, рішуче попрямував в її бік. Ніколь лише роздратовано закотила очі.

            - Ти в лікаря була? - та як же ти дістав, Міша. Вона мовчки дістала довідку з сумки і урочисто вручила йому її в руки.

            - На, тільки відчепись від мене.

            Він пробігся очима по рядкам. – Тут написано, що тобі обмежено фізичні навантаження.

            - Та ти що, Міша, ти читати вмієш?

            Той зиркнув на неї своїм фірменним поглядом. Не подіяло, вона невимушено на нього дивилась, спокійно продовжуючи снідати. – Тут ти що робиш, Ніка?

            - Та ти тільки подивись на нього! Михайле Михайловичу, я юрист Президента, я тут працюю, знову ви все те забули, купіть собі вітаміни для пам’яті, благаю! – Арахамія фиркнув від сміху аж з другого кінця біля кавової машини, так голосно вона йому те відказала. Вона й сама захихотіла і привітно помахала Давиду. Той у відповідь підмигнув і, діждавшись свого напою, попрямував до них.

            - Доброго ранку, Ніколь. Що, робочий день ще не встиг початися, а він тебе вже дістає? - Давид багатозначно кивнув на Мішу. Той ледь не зірвався, метаючи блискавки на всі боки.

            - Раночку, Давид. Мені ж не звикати, ти ж знаєш, - Ніколь лише махнула рукою на його співчутливий погляд. – Скоро піду прохати Єрмака про компенсацію за нанесену моральну шкоду моєму психологічному стану. Ну, або повній його відсутності, - вона знов зиркнула на Мішу, який всівся навпроти неї і сверлив поглядом, не випускаючи довідку з рук.

            Давид засміявся. – До речі, про Єрмака. Він щось казав про юридичний відділ, так, Міш? Нарада, наче на другу половину дня?

            Ніколь враз схопила телефон. – Дивно, та мені ніхто… а, так, вже бачу, - в повідомленні, що щойно надійшло, значилось коротке: «Нарада. 17:00. Порядок денний – безпека працівників юридичного відділу». Як, бляха, передбачувано, особливо, коли вона їсть себе безперервними думками про те, що за нею слідкують. – Дуже дякую, Давид.

            Він лише знизав плечима. – Та немає за що. Міш, тоді о 18:00, біля офісу «України», да? – Подоляк лише мовчки кивнув.

            Ніколь враз побіліла обличчям. – Ви що, записуєтесь разом? Чому я про це дізнаюсь тільки зараз, Міша?

            - Сьогодні Андрій Борисович віддав розпорядження. Ми і самі не знали, - телефон Арахамії дзвінко оповістив про вхідний виклик і він швиденько розпрощався з ними, щось голосно доказуючи якомусь там Сергію.

            - Міша… - очі Ніколь потемніли від злості і сама вона ледь стримувалась від бажання взятись за голову. То була катастрофа. Подоляк сам по собі був стихією майже нестримною та скандальною. В компанії Арахамії, ефір ризикував перетворитися у справжній базар. Неконтрольований і хаотичний. Компрометуючий для Офісу Президента. Вона добре пам’ятала їхній жовтневий спільний виступ, який наробив такого шуму, що їхній радницький четвертий поверх ледь не злетів у повітря від криків Єрмака. А головними «зірками» того вечора були Подоляк і Арахамія. Першому пред’явили за повну нездатність відстояти правильну та істинну позицію Офісу, іншому ж – за абсолютну некомпетентість та відкриту неповагу до опонентів. Ніколь, щоб вловити увесь сенс тої розмови, навіть не потрібно було виходити зі свого кабінету, вона була впевнена, що матюки Єрмака було чутно навіть на вулиці.

            Подоляк загадково мовчав.

            - Міша, якщо ви, ні, якщо ти, не дай Боже, влаштуєш те ж саме, що було в жовтні…

            - Нічого я не влаштую, - радник був спокійний, як удав.

            - Міша, блять, чому я тобі не вірю? – Ніколь таки взялась за голову і тихенько застогнала. Вона вже забула і про біль в нозі, і про клятого Годзинського, і про збори в Єрмака, вона вже уявляла, який це буде чортовий скандал, бо чуда їй чекати точно не вартувало би.

            - Єрмак уже все сказав до тебе, повір. Не панікуй, - Міша закотив очі на її страждання. – Мене цікавить ось це, - він показав їй власну ж довідку з лікарні. – Після наради, прошу тебе, їдь додому.

            Тікати від кінця світу? Цікаво, куди ж від нього можна сховатися? Та Ніколь вже роздумувала над перспективами та можливостями виправлення ситуації, що склалась. Тож, вона повільно видихнула, розслабилась і довірливо вдивилась в обличчя Міші.

            - Добре, Міша. Так і зроблю.

            Ну що ж, пане раднику, пограємо?

 

 

 

            - Я дякую усім вам, що зібралися, - Андрій Борисович встав зі свого місця і розвів руками в жесті вітання. – Я не затримаю кожного з вас надовго, всього-на-всього загальна заява. Усі ми знаємо, як важко зараз працювати у наступних умовах. Ми переходимо на новий рівень юридичної та державної безпеки, що безпосередньо стосується відділів, за які ви відповідаєте. Ваше керівництво довело вас до відома, та мій обов’язок наголосити на цьому ще раз. Ви не співпрацюєте з засобами масової інформації, ви не даєте офіційних коментарів. Робота з документами під печаткою Офісу Президента – лише у будівлі вищезгаданого органу. За факт наявності інформації на інших ваших цифрових носіях – буде введена відповідальність.

            Що стосується регламенту роботи. У разі виникнення надзвичайних ситуацій, що призведуть до неможливості роботи в Офісі (Єрмак дуже гарно завуальовував слово «війна»), кожен із вас в праві приймати власне рішення щодо варіантів виконання своїх обов’язків. Рішення прийматиму особисто я з кожним із вас окремо. Це відносно другорядних юристів та помічників керівників відділів. Та ми маємо також певне число працівників, які безпосередньо забов’язані залишатися на місці, не зважаючи на обставини. Переважно, це невелике коло. Я впевнений, що кожен із вас обдумав та прийняв зважене рішення щодо цього, адже назад вороття вже не буде. Тож, я прошу залишитися цих людей. Інші – вільні, дякую за увагу.

            Їх залишилося лише шестеро. Юрист Андрія Борисовича, відповідальний за міністерство закордонних справ, міністерство оборони, і трійка особистих юристів Президента України, в число яких безпосередньо входила і Ніколь. Всіх вона знала особисто, з усіма були нормальні, робочі стосунки.

            - Що ж, панове, питання наступні. Хто з вас прийняв рішення у разі виникнення надзвичайної ситуації працювати віддалено? – ніхто з них не сказав ні слова і не поворухнувся.

            - Добре. Чи отримали ви відповідні інструкції, щодо поведінки в Офісі в разі виникнення подібних ситуацій? – усі як один ствердно кивнули.

            - Тоді, повертаєтесь до своєї безпосередньої роботи і я дякую вам. Офіс розцінює такі кроки як вірність та відданість Президенту і вдячний вам за прийняття таких непростих рішень в такий час. Та, наголошую, ваше керівництво залишає за собою право про рішення щодо можливого відсторонення та перенесення дислокації ваших робочих місць або ж термінових відряджень за наказом. Будьте до цього готові, - вони знову мовчки погодились.

            - Ще раз дякую вам і можете бути вільні.

            Усі п’ятеро найвищих юристів Офісу Президента попрощались з керівником і з усіма та по черзі вийшли з кабінету. Ніколь не здвинулась з місця.

            - Так, Ніколь, я уважно тебе слухаю. Що цього разу ви з Подоляком знайшли у себе в документах? – Андрій Борисович все ще був невдоволений ситуацією, що склалась зовсім недавно.

            - Дякувати Богу – нічого. Я хотіла поговорити про сьогоднішій запис Подоляка і Арахамії на телеканалі «Україна». Я, на жаль, нічого про це знала і була неприємно здивована перспективою їхнього виступу без підготовки. Зокрема, Михайла Михайловича, бо це моя зона відповідальності.

            - Так, я знаю, сам не на сьомому небі від щастя, - Єрмак сів і глибоко зітхнув. – Журналісти самі наплутали з датами, чим і себе, і нас ввели в оману, та відмовляти було б підозрілим та непотрібним, це б викликало ще більше питань. Тож, я прийняв рішення їх туди направити. Вони запевнили мене, що ексцесів не буде.

            - Ви їм повірили, Андрію Борисовичу?  

            - А ні на краплю, - Єрмак вдивився в проникливі зелені очі дівчини і тепло посміхнувся. – Я обожнюю твою прямоту. - Ніколь посміхнулась у відповідь. Вона з усіх сил намагалась налагодити з ним стосунки після того проколу, бо і свою провину в тому вбачала. Хоча й прямих причин в неї для того не було.

            - Андрію Борисовичу, я хотіла б вибачитись за мою деяку грубість під час нашої розмови в колі радників. Я дозволила собі неприйнятний тон, не хотілось би, щоб ви мене зрозуміли неправильно. Я всього лиш віддана Президенту і виконую те, що мені наказали виконувати.

            Він лише махнув рукою. – Не бери в голову, Ніколь, я все розумію. Я був би здивований почути від тебе якусь іншу відповідь. Володимир не помилився в тобі ні на секунду, і тоді я лиш черговий раз в тому переконався. – Ніколь вдячно кивнула і посміхнулась.

            - Повертаючись до запису. Чи можу я якось посприяти на ситуацію?

            Єрмак уважно на неї подивився. – Дивлячись, що ти хочеш запропонувати.

            - Включіть мене у список запрошених.

 

 

 

            Вона ніколи не працювала на телебаченні. Вона ніколи не виходила до камер з публічними заявами. Та Ніколь була впевнена, що така пригода подібна до її світських раутів та вечірок з найвищими політичними кастами. Такі ж зубаті стерв’ятники, які хочуть вивідати побільше скандалів.  Нічого складного – трошки вдачі, трошки кокетливості та оперування інформацією в межах дозволеного – і в неї все вийде. І не так хотілось показати Міші, що можливо спілкуватися зціпивши зуби і в спокійному стані, як хотілось довести порядність та виключну правильність дій та рішень Офісу Президента.

            Вона не знала, чи попередили радників про її присутність, та телеканал дізнався про неї в останню мить і, на здивування, легко прийняв рішення про додання її в коло промовців. Вона збиралась, наче на останню битву, від якої залежало її життя, все крутячись перед великим дзеркалом у себе вдома. Вирішила не ризикувати, одягнути простий чорний костюм і білу блузку. З взуттям було складніше, вона випила ще три таблетки знеболювального і сподівалась, цього вистачить на весь час ефіру, але підбори всеодно довелось би взути. По одній простій причині – вона апріорі майже не мала взуття на низькому ходу. Не в кросівках ж їй йти і дивувати те зміїне кодло?

            Перед виходом Ніколь вирішила зробити дещо незвичайне. Відчинила шухляду свого робочого стола в кабінеті і торкнулась одного з пістолетів кінчиками пальців. Приборкати свої емоції, Ніколь. Зважувати кожне своє слово перед тим, як сказати хоч щось. Думати про наслідки, що несуть твої дії. Холоднокровність та розважливість, Ніколь Терещук.

            - До ефіру – п’ять, чотири, три, два, один! І ми повертаємось, та вітаємо нашу чергову гостю на сьогодні – Ніколь Олександрівна Терещук, ведущий спеціаліст юридичного відділу Офісу Президента, - вона окинула присутніх горделивим поглядом і ледь посміхнулась кутиком губ від того, як Міша намагався стримати себе від емоцій, що прямо лізли через край. Господи, ну просила ж перед камерами завжди тримати обличчя, ну не доходить же ніколи.

 

            - Ніколь, ви чи не вперше перед камерами. Офіційних коментарів від юристів самого Президента ми ще чули. Що спонукало вас прийняти рішення взяти участь у такого роді співпраці?

            - Ви самі відповіли на своє запитання. Юридичний відділ частіше залишається в тіні, я вирішила розвіяти цю тишу.

 

            - Вам всього лиш двадцять сім, а ви вже займаєте таку відповідальну посаду. Чи не є це занадто навіть для Президента?

            - Не зовсім можу ідентифікувати це ваше «занадто». Розвію сумніви усіх присутніх, хто не встиг переконатися – до Офісу Президента не потрапляють просто так.  Я володію достатнім запасом знань, навичок та досвіду, щоб Володимир Олександрович надав мені таку високу можливість співпраці.

 

            - «Не потрапляють просто так». Та ми бачимо на кожному вуглу тих, хто потрапив туди просто так і не виконує своїх прямих обов’язків або ж виконує їх некоректно.    

            - Наведіть приклади.

 

            - В сенсі?

            - Ви кажете, про когось, хто ввижається вам на кожному вуглу, та не називаєте імен. Як юрист я не можу собі дозволити співпрацювати з загальними поняттями. Тож, або ви називаєте конкретні імена, або я розцінюватиму це як пусті слова.

 

            - В своїх минулих заявах щодо інформаційної політики Офісу, Михайло Подоляк звучав досить неоднозначно. Це не дуже підкріпляє довіру народу до Офісу Президента.

            - При всій повазі до Михайла Михайловича, я не є його особистим юристом. Що стосується свободи слова в нашій країні – його неоднозначні, як ви висловились, заяви є прямим доказом існування такої в нашій країні. Офіс не переслідує і не обмежує права нікого у волі висловлювань.

 

            - Хіба ви вважаєте правильним саму можливість таких заяв від представників Офісу?

            - Я про це не говорила. Офіс плідно працює над якістю висловлювань усіх медійних особистостей. Якщо хочете знати мою думку, як юриста, а я сподіваюсь, саме для цього ви мене і запросили – всі заяви є обгрунтовані і обмежені буквою закону. Цьому є як письмові, так і усні підтвердження, що відкрито оприлюднені для доступу будь-кого.

 

            - Яка ваша основна функція в Офісі Президента?

            - Забезпечення юридично-коректної роботи вищезгаданого державного органу управління.

 

            - Чи стикалися ви з так званими «некоректними» ситуаціями, що стосувалися безпосередньо Офісу Президента? І як ви їх вирішували?

            - Таке стається. Шляхи вирішень таких ситуацій залежать, перш за все, від серйозності висловлювань. Можу вас запевнити, що ні одна з них не зосталась непоміченою.

 

            - На разі, Ніколь, в інформаційному просторі панує атмосфера вкидів та брехні. Простим людям хочеться знати правду, адже положення в країні погіршується у зв’язку з загрозою вторгнення нашого східного сусіда. На вашу думку, чи може Офіс Президента гарантувати правдивість власних заяв?

            - Безумовно. Офіс Президента дає тверезу оцінку нинішньому стану речей і коментує його. Ми як ніколи близькі з народом, ми прагнемо спілкуватися з ним на рівних і маємо за мету повністю завоювати його прихильність та довіру.

 

            Ведучий схилив голову набік і уважно на неї поглянув. Тримай себе в руках, Ніколь. Ніяких зовнішніх проявів хвилювання. Нічого, що видасть тебе.

            - Чи можете ви, як юрист самого Президента, ручатись за наступні свої слова?

 

            Міша з силою стиснув кулак, непомітно, під столом. Ніколь повільно видихнула і поглянула ведучому прямо в очі.

            - Безперечно.

 

            - Чи чекати країні повномасштабного вторгнення найближчим часом?

            Вона не відводила погляду. Не піддаватися паніці. Не показувати того, що відчуваєш насправді. Контролювати свої слова, бо понесеш відповідальність. І будеш винною. І згадався той сон. Згадались голоси, що кричали їй про вину, згадались жертви і мерві тіла, що вкривали землю аж до небосхилу. Всередині все разом обірвалось і холодом розтікся страх по венам. Неймовірними зусиллями Ніколь стрималась від того, щоб заплющити очі від накотившого на неї жаху від тих образів.

            - Точних прогнозів не дадуть вам жоден з аналітиків, політиків чи спеціалістів. Занадто багато чинників та похідних. Але запевняю, Офіс Президента, інші органи державного управління і сам Президент особисто готові до будь-якого розвитку подій. Захист населення України – наш найбільший пріоритет та мета. Вам немає про що хвилюватись.

Музика до частини:

2WEI & Edda Hayes – Pandora

Hidden Citizens – Immortalized

MELOVIN - З тобою, зі мною, і годі

 

 

Згідно з давньогрецькою міфологією, Пандора (дружина Епіметея, молодшого брата Прометея) дізналася від свого чоловіка, що в їхній оселі є скринька, яку в жодному разі не можна відчиняти. Якщо порушити заборону, то на увесь світ і всіх його мешканців чекають незліченні біди. Піддавшись цікавості, вона все ж таки зняла накривку скриньки — і на людей як стій упали всілякі лиха. І коли Пандора її зачинила, то на її дні, з волі Зевса, залишилася лише надія.

 

 

            Вона все зробила правильно.

            Вона все зробила правильно.

            Вона все зробила правильно.   

 

            Ніколь сиділа після ефіру у власному авто і не могла заспокоїтись, так в неї тремтіли руки. Вона збрехала зараз на всю країну. Подарувала народу, усім, хто це споглядав з телеекранів, надію та впевненість. Вона все зробила правильно, та якою ціною? Ціною скількох життів, в кінці-кінців?..

            Вони всі жили у брехні. На порозі війни, стикаючись з неминучим у документах та інформацією, що кричала до них звідусіль, вони відхрещувались від неї глибоко всередині себе, даючи собі ще хвилину, годину або день на «подумати про це потім». Відкласти, як неважливе, другорядне питання, а потім його обов’язково розглянути. Адже ще ж нічого не ясно, нікого не видно, це все ще не тут, не поряд. Тож, я дам собі ще часу аби подумати, та зроблю це не зараз.

            Так само жила і Ніколь. Та вона не врахувала один важливий факт. З легкістю брешучи всім, вона не могла брехати собі. І мала усі підстави думати, якою ціною для неї обернеться та брехня. Що вона зробить з нею?

            Пускався сніг, а вона все не заводила двигун і не їхала додому. Вона не бачила в тому сенсу, адже скоро займеться новий день, який не відрізнятиметься від її інших. Робота поглине і втопить її в собі, а думки продовжуватимуть кричати про все. Про те, що вона взяла на себе колосальну вагу відповідальності і не розрахувала, що цей тягар вона навряд чи осилить.

            Вона була настільки розбита своїм останнім, таким простим, але водночас таким важким коментарем, що навіть не почекала Мішу. Не перекинулась з ними жодним словом після ефіру, хутко щезнувши, наскільки це їй дозволяв настирливий біль в нозі, серед коридорів студії. Та вона й не знала, що йому сказати. Він знову злитиметься або ображатиметься, за те, що явилась туди, повчати його, а зараз вислуховувати все те не було сил. Та й біль доймав. Сьогодні вона повністю ослухалась лікаря, Мішу, свій здоровий глузд і порушила всі рекомендації. Скоріш за все, завтра вона не зможе нормально функціонувати в Офісі. Це пригнічувало.

            Та коли Ніколь побачила, як відчиняються двері чорного входу і звідти виходять Міша та Давид, про щось понуро переговорюючись, її охопила паніка. Міша точно побачить її авто і знов захоче поговорити. Він не може інакше, не вміє тримати нічого в собі, а вона втомилась від власних спроб відкриватися та говорити правду. Змушувати себе до цього. Тож, вона хутко ввімкнула фари, завела двигун і її біла ауді, беззаперечно виконуючи її вказівки, норовливо взвизгнула гальмами і понеслась геть від триклятої студії. Нехай думають про неї, що хочуть.

            Сніг ліпив прямо в лобове скло і двірники працювали постійно, та Ніколь швидкість не збавляла. Їй було трохи соромно за її дитячий вчинок, адже вона могла поїхати раніше, не втрапляючи їм на очі, але намагалась всього-на-всього перечекати, поки вгамуються нерви. Чекала, поки заспокоїться. А тепер втрапила в таку от халепу. Ну нічого, хай спишуть це на жіночі примхи, на високу емоційність, на невдалий день та рік! Плювати. Вона також має право на зрив. Вона не залізна.

            Задзвонив телефон і вона кинула погляд на екран. Андрій Борисович. Вона торкнулась кнопки і ввімкнула динамік.

            - Я слухаю, Андрію Борисовичу, - дихання важчало з кожною секундою.

            - Дивився прямий ефір. На початку брався за голову, але ти зробила мій вечір, Ніколь, - задоволено протягнув керівник Офісу.

            Серце впало кудись далеко вниз, а холод скував її всю. – Я щось сказала не те?

            - О, ні-ні, навпаки. Ніколь, це було неперевершено! Нічого лишнього, та водночас… ти відповіла на все і одразу.

            Вона намагалась з усіх сил, аби вирівняти дихання, та здається, воно наростало панікою всередині все більше та більше. Кров гулом бухкала десь в барабанних перетинках.  

            - Дякую. Я намагалась максимально відвернути їхню увагу від скандальних запитань.

            - Скажу одразу, тобі це вдалось. Знаєш, я б з задоволенням видвинув тебе як речницю, та, боюсь, Зеленський буде проти. Та й…

            - Запевняю вас, я теж від такої ідеї не в захваті, - Ніколь здригнулась і затремтіла. – Як одноразова акція – це було доречно, але ви й самі розумієте, що світитись лишній раз мені не потрібно, - Ніколь почала гальмувати, під’їжджаючи до пішохідного мосту. Потрібно опанувати себе і заспокоїтись. В такому стані вести авто, в таку погоду… Не вистачало ще розбитись нахєр.

            - Ти права. Молодець, Ніколь. До завтра.

            - До завтра, пане Єрмак.

            Остаточно загальмувавши, вона ледве стрималась, аби не закричати і з силою вдарила кулаками декілька разів по керму. Молодець? Вона? Чому?! Бо бреше, а про те ніхто не здогадався? Бо брехня ця всеодно випливе назовні рано чи пізно? Бо за це хтось може поплатитися життям? Вона вийшла на вулицю, з силою хляснувши дверцятами і попрямувала до мосту. Вітер кидався їй снігом і гострими скельцями сніжинок, царапаючи шкіру. А навкруги не було ані душі. Схопившись за поручні обома руками, вона пальцями вп’ялась у сніг, що встиг достатньо їх покрити і схилила голову. Видихнула гаряче повітря з грудей, намагаючись заспокоїтись, та нічого не виходило. Сльози бризнули з очей, і оскільки її всеодно ніхто б не почув тут, вона дала собі волю і заридала. Вона з силою вчепилась в ті поручні і судомно видихала парами гаряче повітря з грудей, задихаючись від сліз. Від розпачу і болю від того, що вона коїть з власним життям і як маніпулює іншими. Вона дивились на себе зсередини і не впізнавала у що вона перетворилась. Чого були варті їй ті зміни. І як далеко вона взагалі зайде у своїх спробах?

            - Ніколь?..

            Вона замовкла, зціпивши зуби і подивилась прямо поперед себе. Переферійним зором вловила світло фар іншого автомобілю і силует, що наближався. Дивно, вона навіть не почула, що хтось під’їхав, так занурилась у власні думки. Тремтячими холодними пальцями стерла доріжки сліз (ой, та наче так важко було не помітити їй стан!) і обернулась. 

            Міша зупинився за метри два, побачивши її погляд. Нахмурився, та чомусь не наближався. Невже з нею все було так погано?

            - Не потрібно тобі було приходити на той запис, – тихо проговорив він.

            Вона лише скривилась. – Це щось би змінило?

            - Так, - він підійшов ближче. – Така брехня тебе руйнує, Ніколь. І тобі цього не приховати. Від самої себе не сховати.

            Вона відвела погляд, не стримуючи сліз, що все котилися по щоках. Чортова сентиментальність, ну чому вона така вразлива?

            - Ти не розумієш… ти не знаєш! – вона підняла погляд і вдивилась в уважні серйозні карі очі. – Міша, тоді, в кафетерії, я не зривалась на твої балачки просто так! В ту ніч мені наснився сон, що всі ви мертві. Мертві через мене! - вона відвернулась від чоловіка і знов підійшла до поручнів мосту. Вдивилась у чорну гладь води, що розкинулась під нею. Хвилі пожирали лапаті великі сніжинки, сніг розчинявся там, безслідно зникаючи. Вона судорожно видихнула повітря, намагаючись з останніх сил себе заспокоїти. Вдавалось погано. – Я не можу допустити, я не можу собі дозволити не робити нічого, коли спроможна на щось вплинути! Навіть, якщо це даватиметься мені такою ціною.

            - До чого тебе це доведе, Нік? – він підійшов зовсім близько, та все ще не наважуючись її торкнутися. – Якими жертвами ще для тебе це обійдеться?

            - Це неважливо, якщо в кінці я не побачу жодного з тих мертвих, скалічених облич, - процідила вона крізь зуби.

            - Цього й не станеться. Ти ж не сама, Ніколь, - він все ж торкнувся її передпліччя, легко стискаючи. – Глянь на мене, - вона обернулась і з болем вдивилась в його обличчя. – Живий, бачиш? Живіший всіх живих, - вона вже зовсім не витримала і міцно обійняла його, зі сльозами виплакуючи той жах і біль, що відчувала вже багато днів. Міша мовчав, лише торкаючись її спини в заспокійливому жесті.

            - Поїхали додому, м? – сказав він, коли вона заспокоїлась. – Тобі треба відпочити.

            Він був правий. Занадто багато всього для одного дня і великий колосальний недосип виснажили її. Тож вона навіть не одразу помітила, що він цілеспрямовано веде її до своєї машини.

            - Міш, я краще до себе.

            - Забери свої речі і я чекаю тебе. За авто не переймайся, я зараз попрошу, аби його відігнали, - він її анітрохи не послухав. Можливо, то було й не такою вже поганою ідеєю. А сперечатись зовсім не хотілось. Вони досить швидко дістались Мішиного будинку, чи то вона здрімалась і не помітила, як вже були на місці. Вона одразу ж пішла в душ, аби бодай зігрітися і розпарити втомлену шкіру. Біль в нозі не відпускав, тож вже переодягнувшись і повернувшись на кухню, вона тихцем випила ще дві таблетки знеболювального. Без задньої думки, вона й не переймалась, перевищила вона допустиму дозу чи ні. Дякувати Богу, Міша того не помітив, бо зносив все необхідне для сну до вітальні на диван – вона принципово спала тільки там, біля каміну, обравши це як найзатишніше місце у його домі ще першого разу, коли була в нього. Тоді вона просто вирубилась на цьому дивані від надмірної кількості випитого віскі і сліз за батьками, що пролила так багато, вперше за стільки років. Міша ніколи не гасив світло у вітальні, воно завжди сповіщало кожного м’яким жовтим світлом нічників, а у зимовий період і язиками полум’я з каміну – що вдома є хазяїн. Те світло відбивалось від панорамних вікон, плуталось у важких шторах і дарувало тепло затишку. Найзатишніше місце в цьому домі. Її місце.

            - Давай, я сама, - вона легко торкнулась його, поки той заправляв подушку. – Іди, тобі також треба відпочити.

            - Ти не голодна? – він все ж передав їй подушку, задумливо роздивляючись камінну поличку. Ніка посміхнулась. Щоб в Подоляка вдома їжа завалялась? Тримайте її семеро.

            - Ні, Міш, та від чаю не відмовлюсь. – Він лише кивнув у відповідь і пішов ставити чайник. Вона нарешті достелила свою незамислувату постіль і, скривившись від болю в нозі, осіла на диван, одразу зариваючись тілом в м’яку ковдру. Торкнулась пальцями шкіри, там де боліло найбільше – на згині стопи, їй здалось, що шкіра трохи припухла. Скоріш за все це було спричинено тими клятими підборами. Ніколь дуже сподівалась, що на ранок їй стане краще. Роботу ніхто не відміняв, а вихідний чи, боронь Боже, лікарняний, вона не збиралась брати. Ніколь сильніше сжала багатострадальне місце – і знов поморщилась від болю.

            - Покажи мені, що в тебе там, - вона аж здригнулась, так тихо він підкрався.

            - Господи, чого ж ти так скрадаєшся! – Ніколь здригнулась, притуливши руку до серця, важко віддихуючись. – Налякав!

            - Ніколь. – Подоляк присів поряд і вперто не відводив погляду. – Покажи вже, в кінці-кінців. - Вона на те лиш приречено зітхнула і відкинула ковдру. Він вивчав місце травми обережно, не так, як вранці і врешті-решт зітхнув. – Це розтягнення. Потрібно зафіксувати стопу еластичним бинтом і нанести зігріваючу мазь. Десь в мене була…

            - Мазь я нанесла після душу, лікар виписав, бинт мені не потрібен, - відмахнулась Ніколь, та його вже й слід простиг. – Міш, тебе на мосту протягнуло, ти тепер не чуєш, що я тобі кажу? Не треба мені нічого!

            - Може й продуло, вибірково, бо твоїх оцих легковажних коментарів я й справді не чую, - він знов наблизився з чашкою і бинтом в руках. Ніколь поморщила ніс і дивилась невдоволено. – Чому тобі так важко просто мені вступити і прийняти допомогу? – і знов ці карі жалісливі очі. Вона лиш фиркнула і мовчки спостерігала, як він досить вміло фіксує її ногу бинтом. Між ними запанувала тиша, але тривала вона зовсім недовго, бо інтерес до його дій буквально пожирав дівчину зсередини.

            - То, який ти лікар, врешті-решт? – вона лукаво поглянула на нього, ховаючи посмішку. Зараз розсердиться або надується, що вона все ж щось шукала про нього за його ж власними плечима. Міша важко зітхнув і закотив очі, знаючи, що Ніколь точно не відчепиться від нього зі своїми розпитуваннями.

            - Справжнім лікарем я так і не став. Звідки ти це вже пронюхала? – він поглянув на неї з-підлоба.

            - Якось мені було дуже сумно на роботі і я мала необачність ввести твоє ім’я в інтернетній стрічці. Вікіпедія сказала, що ти лікар.

            - Ти шукала про мене інформацію в інтернеті, - Міша тихо захихотів. – Дожився. За моєю спиною! – він невдоволено скрикнув, та рухи його були обережними і акуратними, він закінчив з перев’язкою і повернув ковдру на місце. Подав їй чашку. – Могла ж і в мене прямо спитати. Сама постійно всім торочиш, які ми друзі.

            - Тоді ми друзями ще не були, - вона вдячно кивнула на чай і відпила теплого напою зі смаком бергамоту. – Тоді Єрмак як ненормальний дерся у тебе в кабінеті, а мені стало якось не по собі і я притягнула тобі молочну шоколадку.

            - Он як, - Міша кивнув, згадуючи. Помовчав трохи, блукаючи поглядом і думками десь зовсім далеко. – Я хотів бути хірургом. Та вже наприкінці навчання кинув, бо… видались кращі пропозиції, - він сховав очі.

            - Не жалкуєш? – вона зацікавлено схилила голову набік.

            - Іноді трохи жалкую. Та що ж вже зробиш. Доля в мене така – мені не судилось стати хорошою людиною і приносити користь таким добропорядним шляхом.

            - Якщо ж вже ти користі не приносиш, тоді я не знаю, хто взагалі працює в нашому офісі! – Ніколь легко засміялась. – Знов наговорюєш на себе якусь нісенітницю. А дарма, то тобі не Новий рік, я от навіть психанути і втекти звідси не зможу. Авто немає, спати хочеться, - вона солодко позіхнула, допиваючи чай.

            - Тобі вже давно час спати, - він тільки очі закотив. – Поспиш і сили відновляться, - він забрав у неї пусту чашку і встав з дивану.

            - Знаєш, Міш. – Він завмер на місці, не обертаючись до неї обличчям повністю. – Якщо ти думаєш, що твій сум непомітний для інших – то ти помиляєшся.

            Він їй на те нічого не відповів. Просто займався чимось на кухні, перегукувався з нею про щось незначне, вона точно пам’ятала, що попросила його обов’язково її розбудити і нарешті заснула, спокійною і умиротвореною.

 

 

            Ніколь прокинулась від впевненості, що точно проспала. Про це свідчило багато аспектів, по-перше, на вулиці вже було зовсім світло, сніг, що проглядувався у скло, щедро освічував вітальню та й увесь дім. По-друге, відчуття повної тиші, а це означало, що вдома нікого не було. По-третє, будильник не дзвонив. Вона вскинулась з подушки і намагалась віднайти свій телефон. Він був зовсім поряд, прикритий листком паперу, тож вона заразом схопила і те, й те. Телефон був повністю розрядженим, тож було марно намагатися отримати від нього хоч якісь відповіді. Вона розгорнула папір, що виявився запискою.

 

 

«Я попереджу Єрмака, що сьогодні на роботу ти не вийдеш. Не напружуй ногу і відлежись. Твою роботу візьму на себе. Підтвердження твоєї травми в мене на руках – не забувай, тож навіть не смій явитись в Офіс.»

Міша

 

 

            Ніколь лише втомлено зітхнула. Що ж, сама винна, віддала Подоляку в руки всі козирі. Тепер залишалось прийняти це як данне. Якщо вона і явиться в Офіс, Міша її звідти викине з вікна. А нога ж ще так толком і не пройшла.

            Вона повільно готувала собі сніданок на Мішиній кухні. Було досить незвично зустрічати ранок у такій атмосфері, помірній та спокійній, наче з минулого життя. Вона вчора помилилась у своїх думках, і продуктових запасів у Міші вистачало і вражало своїм різномаїттям. Ніколь навіть пару хвилин перебувала у роздумах, що саме їй приготувати. Це на нього було зовсім не схоже, вона не знала, як у них було з Марією в подружньому житті, та холостяком він був досить таки середньостатистичним. Любив чистоту та простоту у всьому, не терпів мити посуд і готувати щось, складніше за каву чи омлет. Міша часто замовляв їжу з ресторанів та доставками, або ж користувався добротою Ніколь, хитро підманюючи її приготувати йому щось, завуальовуючи це черговим фільмом або перевтомою на роботі, від чого не дозволяв їй сідати за кермо власного автомобілю. Вона ж у відповідь задовольнялась його компанією – спасінням від самотності, розмовами ні про що, (але як же цікаво було його завжди слухати!) і промінювала душну та тісну власну квартиру на простір його великого будинку. Вона взяла до рук чашку, потепліше закуталась у теплий плед і вийшла на вулицю, присівши на одне з крісел зовнішньої тераси.

            Сніг, здавалось, не переставав йти з учора. Подекуди стихав, а потім знов посилювався лапатими сніжинками вкриваючи землю. Ніколь затягнулась айкосом і видихнула дим у холодне повітря. Біль в нозі майже минувся, але все ж вона слухняно після ранкового душу нанесла мазь, випила знеболювальне і добре поїла, аби відновити сили. Ніколь окинула поглядом весь простір подвір’я. Міші б сюди хоч когось, і як він справляється з тим усім сам? Як в нього взагалі вистачало сил повертатись сюди, знаючи, що більше ніхто його не чекає? Вона б здуріла.

            Краєм вуха вона почула дзвінок телефону. Похапцем повернулась в дім і віднайшла гаджет. Посміхнулась, побачивши, хто їй дзвонить.

            - Привіт, Льош, - вона зробила ковток кави і поставила чашку на стіл.

            - Привіт, пропажа! І де це ти запропастилась? Телефонував з самого ранку, а абонент все недоступний та недоступний… аж хвилюватися почав, - голос його звучав весело і зовсім не втомлено та понуро, як бувало часто під час їхніх розмов. На фоні чувся який шум, гуркіт двигунів та перекрикування людей.

            - Був важкий день вчора, та й телефон розрядився… - вона трохи зніяковіла, згадуючи вчорашній, зовсім невеселий день. – Тільки от недавно ввімкнула.

            - Ти що, не на роботі чи що?

            - Нєа. Прогулюю, уявляєш?

            - Та ну, ти мене розігруєш! В житті не повірю, що Ніколь Терещук і вирішила по добрій волі та в здоровому глузді пропустити черговий робочий день! – він засміявся від того.

            - Так, тому що так себе можеш поводити лише ти, - вона фиркнула. – Дозволяти собі спізнюватися, відлинювати від роботи і взагалі, кидати все і вся, заради того твого дурного військового обов’язку.

            - Я теж дуже скучив, моя Ніколь, - він сказав ті слова зовсім тихо, але в неї всеодно мурашки пробіглись тілом від його тембру. – В тебе все добре?

            - Так. Трохи пошкодила ногу, тому Подоляк вирішив лишити мене вдома. Ти ж сам знаєш, з ним неможливо сперечатися, якщо вже щось в голову собі вбив.

            - А з ногою то що? – голос одразу змінився на здивовано-стурбований.

            - Розтягнення. Потягнула на… тренуванні, - Ніколь вдавилась повітрям від чергової брехні, але виду не подала. – Нічого серйозного, але Міша як завжди.

            - І він правий, чудово, що наполяг на цьому. Я знаю, як ти себе не шкодуєш на роботі. Краще пропустити один день, аніж зробити собі гірше, - вона лише очі закотила. Нудний, такий же, як і Міша. – В Офісі все спокійно? – вона здогадувалась, на що він натякає.

            - Так, в Офісі все добре, - вона зітхнула. – Тільки от…

            - Що? – він одразу насторожився.

            - Я вчора їздила на запис і виступала від імені Офісу на одній з передач. Сподіваюсь, тобі ще того сорока не встигла на хвості принести і я перша повідомляю цю шокуючу новину, - вона посміхнулась у слухавку.

            Олексій і собі вражено засміявся. – І як же все пройшло? О, ні, дай сам вгадаю - Єрмак тепер співає тобі оди і хоче, аби ти виступала замість тих офісних, нахабних та зухвалих радників!

            - Ти правий як ніколи. Та все ж, я відмовилась від його пропозиції.

            - Правильно зробила. Тобі ні до чого весь той негатив, ти його вже точно не заслуговуєш. Залиш це нам, - цікаво, це він так натякав, що скоро повернеться? Насидівся та надивився вже? Міша був правий, хаотичному Арестовичу довго на одному місці не сиділось. – Коли повернусь – матимуть на кому зриватися. – Точно, таки знудився.

            - Льош, я ж вже говорила вам, що думаю з приводу скандальних заяв, - вона лише втомлено зітхнула на його впертість.

            - Так, і я ж теж казав, що тебе почув, - він посміхнувся. – не зважай, все буде добре. – Вона почула на фоні голосне і радісне «Арестович!». - О, мені треба йти. Я подзвоню тобі на днях, добре? Бережи ногу і відпочивай більше. І передавай Міші привіт, мені подобається, як він паскудить мене в усіх месенджерах, та відповідати в мене знаходиться час лише для тебе, - вона знов закотила очі. Ну що за підлабузництво? – Цілую, Ніколь.

            - Буду чекати твого дзвінка. Цілую.

            А потім розпочалося найстрашніше. Ніколь не знала, чим себе зайняти. Роботи не було, на телефон ніхто не дзвонив, і вона боялась уявити, якою ціною Міші обійшлася та тиша. Вона поривалась декілька разів подзвонити Єрмаку чи хоча б його помічникам, щоб прислали за нею машину, та все ж не відмовилась від своїх же думок. З демоном з сусіднього кабінету вона не наважилась би сперечатись. Вдома було чисто, прибиранням зайнятися не вийшло, вечерю готувати було ще зовсім рано, а обідати не хотілось. Міша вчора навіть посудомийку встиг загрузити, і вона, з радістю понатирала посуд звідти, що не зайняло в неї і двадцяти хвилин. Всього лиш декілька чашок, тарілок і прибори. Ніколь знову понуро оглянулась посеред вітальні. Телевізор вмикати не хотілось, відраза ще толком не минула після вчорашнього, можна було б почитати, та книги були в робочому кабінеті Міші, а вона ніколи туди без нього не заходила. Вона роздратовано видихнула і впала на диван. Сніг піти поприбирати на вулиці чи що?.. Як на замовлення, задзвонив телефон. Ніколь радісно вскинулась і потягнула його до себе. Та на жаль, то була її надоїдлива нянька і за сумісництвом обломщик всього її кайфу робочого процесу в Офісі.

            - Міша, мені скучно! – капризно викрикнула вона в слухавку. Той у відповідь чимось шарудів на тому боці. – Робити нічого, нога не болить, давай я приїду, мені вже набагато краще!

            - Тебе взагалі, вчили вітатися, Ніка? – вона лише фиркнула на те і знов страдницьки застогнала. – Сказав же, сидіти вдома, значить сиди.

            - Тиран. Справжнісінький узурпатор. Не може бути такого, щоб не було роботи для мене. Благаю, Міш, ну пришли ти мені хоч що-небудь!

            - Нам не можна висилати робочі документи, ти ж сама це знаєш, - він всміхнувся. – Слухай, я тут спитати хотів, де твої останні правки по всім моїм доповідям? Все перешукав, ніяк не можу знайти.

            - Ти рився в моїх документах без мого відома? Подоляк, якщо ти розвів там безлад, подібний своєму, я за себе не ручаюсь!

            - Ти сама робиш точно так само в мене. І ніколи того дозволу не питаєш, - він знов чимось зашурхотів. – О, шоколад!  

            Вона роздратовано фиркнула. Ну все, дорвався до її запасів. – Міша, не чіпай нічого в тій шухляді!

            - Та я одненьку, жалко тобі чи що? То де правки ти скажеш, чи мені наряд з собаками викликати?

            - Шафа з документами, друга полиця. На папці так і написано: «Подоляк, який мене дістав»!

            - Знов грубіяниш, - почулись кроки і задумливий голос Міші. – Та я ж вже тут дивився, наче ж… ага, знайшов, дуже дякую. До речі, Єрмак настільки вдоволений твоєю роботою, що я впевнений, що зможу домовитися про ще два-три дні твого відпочинку. Тільки попроси, - він нахабно захихотів в слухавку.

            - От тільки спробуй, Міша, і я точно ніколи більше в житті з тобою не заговорю. Тепер я розумію, чому Льоша тебе ігнорує і правильно робить. Про що взагалі можна з тобою говорити?

            - Арестович тобі дзвонив? От, зараза, а мені він не відповідає, - він задумливо хмикнув.

            - Бо я подобаюсь йому більше, ніж ти, - прошипіла вона. – Не заздри.

            - І Слава Богу. Слухай, Нікусь, тут таке діло…

            О, ні. Зараз щось проситиме. І те «щось» їй може не сподобатись. Вона продовжила мовчки його слухати.

            - … я не знаю, що там сталося, але в Маші якісь справи, а Даніїл навідріз відмовляється з нею їхати. Проситься до мене. Тобі ж не буде важко посидіти з ним, поки я не приїду?

            Ніколь полегшено видихнула. Що ж вона могла йому відповісти, окрім згоди? Очевидно, з Даніїлом вони точно не знудяться. Можливо вони навіть вдвох рознесуть йому півдому, а винних він покарати так і не зможе. Ніколь щасливо посміхнулась.

            - Звичайно що посижу, Міша.

            - От за це велика тобі вдячність, Ніколь. Я постараюсь закінчити всі справи якнайшвидше, та…

            - Та я й так знаю, що роботи до біса, Міш, - вона його перебила. – Не хвилюйся, ми знайдемо, чим зайнятися.

            - Якщо що – дзвони. І ще раз дякую, - вона всміхнулась і попрощалась з ним.

            Даніїл Подоляк був меншим з двох синів Михайла Подоляка. І, на відміну від старшого, дев’ятнадцятирічного Назара, раду сам собі давати ще не міг. Йому було всього лиш дев’ять, та він вже був точною копією свого батька. Допитливий, не по рокам кмітливий і зовнішньо, наче маленький автопортрет Михайла. Вони з Ніколь були знайомі, бо декілька разів він все ж витягував її до себе, коли в нього гостювали діти, а одного разу вони навіть водили Даню вдвох в зоопарк. Спочатку, як і будь-яка дитина, він сприймав Ніколь з осторогою, та після години-півтори спілкування, дитяче серце відкривалось і вони знаходили спільну мову, через розмови, телефон з іграми або ж дитячу безпосередність і безстрашність Ніколь, не зважаючи на її вік і поважну посаду. Американські гірки? – Без проблем! Засунути руку у просвіт огорожі, аби погладити оленя? – Давай, поки тато не бачить! (ох і вислуховувала тоді Ніколь, не гірше самого Даніїла). Гратися в хованки вдвох, вдома, поки Міша з друзями спілкувався на задньому дворі і розбити годинника, необачно повернувшись і зачепивши його рукою? (Вони так і не здали один одного, хоч Міша був злий як чорт). Міша казав, що розуму у них – один на двох, а вона всім серцем полюбила того маленького бешкетника.

            Даніїл був весь і повністю прихильний до свого тата. Коли вони з Марією розлучились, йому було вісім і та подія очікувано болісно вдарила по його ще зовсім дитячому серцю. Він частіше старшого просився до Міші додому, він дзвонив йому беперервно і вихідні або ж літні канікули волів проводити в домі батька. Саме його малюнок Ніколь знайшла на журнальному столику Міші в новорічну ніч і той такий простий напис в куточку так її розчулив – вона знала, наскільки Даніїл прив’язаний до Міші.

            Тож, від перспективи посидіти з ним вона була в захваті. Вони зможуть дати раду один одному.

            Марія була трохи невдоволеною, залишаючи дитину на зовсім незнайому якусь-там-колегу, яка взагалі незрозуміло що робить у Міші в домі, але ззовні того не виказала ніяк. Ніколь просто відчувала у повітрі ту невиказану неприязнь. Та дитяча радість, коли Даніїл побачив її і кинувся обіймати, все самі за себе сказали. Тож Марія ще раз повторила Ніколь усі прохання та вимоги, а також всі алергії сина (Ніка й без неї те все знала, але сумлінно слухала і погоджувалась) і попрощавшись, поїхала з Богом. Ніколь зітхнула з полегшенням.

            - Ну, ходи-но обійматись, швидко! – вона згребла його в теплі обійми, слухаючи щасливий сміх. – Як справи, маленький непосидючко?

            - Все добре, Ніколь! – хлопчик розсміявся і окинув поглядом вітальню. – А де тато?

            - На роботі твій тато, де ж іще, - вона підмигнула. – Та він обіцяв повернутись раніше. Тож, поки що на твою голову впала лише я. Тож чимось займемось? – вона взяла його руку і повела до дивану. – Ти голодний?

            - Ні, я поїв вдома, - він вперто помотав головою. – Уроки зробити ще треба.

            - Неси сюди свої уроки, будемо розбиратися, - Ніколь зосереджено кивнула і приготувалась до нудного згадування шкільної програми четвертого класу. Вона сподівалась, що впорається. Все ж, вносити правки в Конституцію іноді було набагато простіше, ніж осягнути ту всю математику.

            Не сказати, аби Дані знадобилась її допомога. Він лише іноді звертався до неї з простими питаннями, поки вона займалась іншими речами, зробити чай, віднайти солодощі для дитини, розпалити камін. Дивно, та з появою дитини і робота в домі враз знайшлась. Коли вечір спустився сутінками на дім, вона знову подзвонила Міші, аби уточнити, коли він повернеться. Михайло відповів не одразу, поговорив з сином, а потім шепнув Ніколь, що буде змушений затриматися. Вони лише запевнила його, що нічого страшного і в них все добре.

            - Сонечко, твій тато-трудоголік затримується на роботі, тож – вечерятимемо вдвох, - вона підійшла хлопчика, який щось малював в альбомі. Даня лише кивнув і мовчки всівся за стіл. Вона помітила, що з кожною годиною відсутності батька, він ставав все сумнішим і похмурнішим.

            - Не сумуй, Дань. Скоро ж вже приїде, - вона вдивилась в нього, та він лише сумно втупився в тарілку. Потім важко зітхнув і уважно подивився в очі Ніколь, зовсім дорослим, Мішиним поглядом.

            - Мама каже, що ми скоро поїдемо з країни. А тато залишиться. Я не хочу їхати, - в дитячих оченятах забриніли сльози.

            От, чорт. У Ніколь і в самої ще всередині не всі сльози висохли після вчорашнього, та як можна було встояти перед такою твердою та обеззброюючою дитячою правдою.

            - Даніїл, мама прийняла правильне рішення. Ви поїдете ненадовго, та потім все ж повернетесь. Відпочинете, побачите нову країну. То ж пригода, ти чого? – вона намагалась посміхатись якомога щасливіше.

            - Я хотів би залишитись з татом. Або, щоб він поїхав з нами, - хлопчик тільки сумно зітхнув.

            - У твого батька дуже відповідальна робота, сонечко. На жаль, він не може так просто її покинути. Та, повір, ви повернетесь досить швидко. – Він мовчав.

            - Ніколь?

            - Так, Дань?

            Карі очі, так схожі на очі її найкращого друга, уважно дивились у її власні.

            - Пообіцяй, що якщо щось погане станеться, ти залишишся з татом. Щоб він не був сам. - Якби Ніколь щось пила або їла в той момент, вона б точно подавилась.  

            Вона відповіла йому серйозним поглядом і притисла руку до серця. – Обіцяю, Даніїл. Що б не сталось.

            Після вечері і досить важкої і дорослої, як на неї, розмови, вони вирішили подивитися мультики. Точніше, Ніколь вирішила, бо була впевнена, що прості казкові історії змусять їх хоч трохи розвеселитися. Їх обох. Після двох частин Драконів*, вже на на початку третьої у Дані почали злипатися очі, тож вона відправила його в душ і в ліжко. Хлопчик був сонний, але вже не таким сумним, як вдень. Видно, та обіцянка щось для нього вартувала. У Ніколь приємне тепло розливалось всередині. Він їй вірив, це було видно і вона не збиралась підводити його довіру. Вже вкриваючи його ковдрою і бажаючи солодких снів їй згадалось, як мама вкривала і вкладала спати її саму. Скільки було тоді в ній тепла. Як багато його залишилось в тому такому короткому, але щасливому дитинстві.

            - На добраніч, Дань. Солодких снів, - вона легко поцілувала його в лоб.

            - Ти розбудиш мене, коли тато прийде? – він вже наполовину спав.

            - Буду на сторожі, аж поки він не повернеться і одразу ж відправлю до тебе, - вона посміхнулась. – Спи вже. – Встала з дитячого ліжка, стягнула першу ліпшу книжку і тихенько причинила двері.

            Вже було по другій годині ночі, а вона вже змучилась перечитувати довбаного Колобка. Нарешті зашурхотіли ворота і в двір в’їхав Мішин автомобіль. Ніколь позіхнула і пішла розігрівати їжу. Знову, так схоже на сім’ю. Цікаво, чи наважиться вона сама колись завести її? З ким це буде? Чи переживе вона взагалі цю зиму, щоб мати можливість будувати аж такі далекоглядні плани?..

            - Привіт, - Міша втомлено ввалився в дім і скидав верхній одяг. – Ну і день. Даніл вже спить?

            - Міш, ну ти вже зовсім, подивись на годинник. Звичайно що спить, - Ніколь закотила очі. – Так тебе й не дочекався. – Міша мовчки кивнув і пішов на другий поверх. Ніка закінчила сервірувати вечерю, а потім пішла слідом. Мішу вона знайшла в дитячій, той схилився над сином і щось йому нашіптував. Даніїл щасливо посміхався, сонно тягнучись до нього ручками. Наостанок, Михайло легко торкнувся його волосся і поцілував у висок. І попрямував до дверей. Причинивши їх за собою, він обернувся до Ніколь.

            - Ти розбиваєш йому серце, знаєш? Тим, що тебе так мало в його житті. А скоро, - вона гірко посміхнулась, - зовсім щезнеш на невідомо скільки часу.

            Міша уважно на неї поглянув і зітхнув.

            - Усі ми змушені чимось жертвувати заради людей, яких любимо понад усе у цьому світі.

 

 

 

 

*м/ф «Як приборкати дракона» (2010)

Музика до частини:

Iggy Azalea feat. Rita Ora - Black Widow

Один в каное - Пообіцяй мені

KAZKA - Мовчати

 

З будинку Міші Ніколь поїхала рано-вранці, не будячи їх і не тривожачи. Йому потрібно було побути наодинці з сином, вона б там лише заважала. Все, на що Ніка спромоглася – написати коротеньку записку, поспіхом випити кави і як можна тихіше вислизнути з будинку у вранішній холод назустріч таксі. Думки, які не мали чітких обрисів, тривожили її незрозумілим гулом. Чи все вона вчиняє правильно? Чи до кінця виконує свою роботу? Що насправді мав на увазі Міша, коли кинув їй ту нічну фразу?

Вона боялась любові. Вона відчувала приблизне відчуття лише один раз у своєму житті і того їй було достатньо, аби зрозуміти – кохання нищить душу і повністю здатне змінити твою сутність. Вона пам’ятала першу окриленість від того відчуття, сліпоту в подальшому на найменші та найбільші недоліки людини, яку любила і біль та відчуття абсолютної власної непотрібності, коли все скінчилося. Вона тоді сама пішла. Пішла, бо злякалася. І пішла, бо змінилася через нього і ті зміни їй в собі не подобалися.

Ніколь точно знала, що не відчуває закоханості до Льоші. Вони віддались пристрасті, їм було добре один з одним, та навіть та нічна розмова не була здатна звернути її до почуттів таких глибоких і сильних. Як і його прохання, бути з ним чесною і відвертою. Вона тихо всміхнулась сама собі під ніс. То хіба вона не була? Вона йому нічого, окрім близькості й не обіцяла.

Та все ж, час брав і бере своє. Льоша абсолютно їй підходить, манить і спокушає. З ним їй безпечно і неодиноко. Вона навіть могла б уявити, що вони у далекому і зараз такому нездійсненному майбутньому, мали б сім’ю. Можливо, дітей. Льоша надійний, правдивий і відданий, коли справа йдеться про такі глибокі поняття. До того ж, він і сам зрозумів, з якою відлюдькуватою сутністю має справу. Він буде чекати, якщо на те потрібен буде час. Вона в цьому не сумнівалась.

Вдалий варіант, вигідна партія… На порозі війни – ще й вірний захисник. Ти знову користуєшся людьми, Ніколь і знову сама собі в цьому зізнаєшся. І знову не відчуваєш ніякої вини за такі вчинки.

Та інше ятрило душу. Була в її житті людина, до якої вона вже й сама не розуміла, що відчуває. Заради якої йшла на все, робила необдумані, спонтанні вчинки, не задумуючись про результати своїх дій. Ця людина влізла їй в душу, заповнила під шкірою зсередини і знала про неї абсолютно все. Ніколь величала таке діяння «дружбою». Чи приховувала щось більше навіть від себе?..

Клятий Подоляк.

Вона розуміла, чому так реагує. Бо він єдиний, хто ніколи не звертав на неї увагу так, як звертав кожен довбаний чоловік, який зустрічався в її житті. І це не тільки дратувало повним зламом її очікувань, це змушувало задуматися, що він від неї щось приховує.  В тому ж самому плані, що й вона сама від себе.

 

 

В таких безрадісних думках вона готувала сніданок у себе на кухні, поки Льоша зайняв її ванну після палкої зустрічі та майже безсонної ночі. Він увірвався до неї без попередження, напередодні ввечері і вона була дійсно дуже рада і щаслива знову бути з ним, відчувати його, віддаватися йому… Та виснажена і втомлена, вона впустила такі думки в свою голову і тепер ніяк не могла від них відчепитися. Мабуть, ця війна дійсно змусила її божеволіти, інакше чим ще пояснити, що вона підозрює кожного і кожну у всьому і вся?

  Аби Міша не сказав ту фразу вночі, вона б і не задумалась про таке. Але в тому, як він це говорив, вперше чулась якась неоднозначність. Щось таке, ледве вловиме, наче говорив він не про своїх дітей. Спиною пробігся холодок. Та ні, він би сказав. Натякнув. Показав би свої істинні почуття, вона ж його знає, добре знає!

Ага. Ні чорта вона його не знає. Вона лиш обманює себе тим. Не знає і навіть не хоче поглиблюватися в його таємниці і секрети. Хоче залишити так як є. Бо сама собі намалювала образ ідеального друга, який завжди поряд, і з яким надзвичайно легко і спокійно. Для всього іншого в неї є Льоша. І це на краще. Не з Мішою їй варто перетинати такі кордони. Вона лиш все зіпсує тим.

- Ти якась засмучена, - Льоша уважно спостерігав за нею вже декілька хвилин і не відводив погляду, - щось тебе тривожить?

Вона повернулась до нього, відвівши погляд від вікна, де спостерігала за снігом.

Знову брехати.

- Декілька речей. Зрадники у Офісі, війна, яка ось-ось почнеться і найважливіше, - вона посміхнулась кутиком губ, - я не знаю, що брати з собою у сховище.

- Зрадники видадуть себе самі і я одразу ж власноруч їх пристрелю – це раз, - Льоша загнув великий палець, перелічуючи, - коли війна прийде - ми будемо до неї готові і вистоїмо – це два, - він загнув другий палець, - а в тривожну валізку не набирай нічого лишнього, вам же видали приблизні списки – це три, - він загнув останній палець.

- Надійніше почути це від тебе, від людини, яка має досвід на війні. Що там потрібно у першу чергу? Незамінне та необхідне?

- Ніколь, - Льоша нахмурився і сжав міцно її руку, - не забувай, ти йдеш не на війну. Ми просто убезпечуємося, на випадок масованих повітряних ударів. По всій країні перевіряють такі сховища і налаштовують їх. Це лише на деякий час. Не малюй собі поле бою, його тут не буде.

Вона уважно подивилась йому в очі. – Ти впевнений в цьому?

- Київ неможливо захопити просто так. У них на це шансів немає. Я їздив і бачив. І я впевнений, - він легко поцілував її в лоб і заходився збирати брудний посуд. – Не накручуй себе аж так занадто.

Чомусь вона йому не вірила, але вдала, що послухала. Нахмурилась і стояла, спостерігаючи за його нехитрими діями. Він важко зітхнув, відчуваючи той тяжкий погляд навіть спиною, але, завдяки її брехні, інтерпретуючи його для себе зовсім по-іншому. Закінчивши з посудом, він присів на стілець, тягнучи її за собою, у власні обійми.

- Перестань хвилюватися, чуєш? – легкі поцілунки торкались її обличчя. – Я поряд – все інше неважливо. І Боже, я так за тобою скучив… - його руки з силою притягнули до себе і міцно стисли у обіймах, поки губи продовжували виціловувати шию. Що там казати, він умів змусити її забутися, та все ж не так надовго, як варто було б.

- Я теж дуже за тобою скучила, Льош, -  вона із задоволенням торкнулась солодких губ власними, тонучи у солодкому і ніжному поцілунку.

Роздумуючи між тим, як їй пронести зброю в Офіс непомітно.

 

 

 

 

- А от це вже не так погано, як раніше, - Андрій був завжди таким скупим на найменшу похвалу, що вона лише здивовано на нього подивилась. Опустила зброю і глибоко видихнула, заспокоюючи пришвидшене сердцебиття від бігу і навантажень. Вдоволено посміхнулась, адже знала, коли вже почула ці слова – зробила все якнайкраще.

- І руки твої майже не тремтять більше, - його очі звузились, уважно вивчаючи її. – Про що думаєш, коли стріляєш?

- Ні про що. Лише виконую задачу, - вона пожала плечима. – Все, як ти мені і говорив.

- Швидко вчишся на своїх помилках. – Він на те лише кивнув.  – Я так розумію, ти береш перерву в наших тренуваннях?

Вона йому повідомила про це ще декілька тижнів тому. Роботи ставало все більше, що змушувало ночувати в Офісі і в неї просто не вистачало часу ще й на це. Було сумно жертвувати цим заняттям, але виходу не було. Останні тижні вона зачастила сюди, щоб якомога швидше відточити майстерність і відпрацювати всі свої помилки.

- На жаль, це так, - вона кивнула і поклала зброю на столик поряд. – Але мені було надзичайно працювати і вчитись у тебе.

Андрій кивнув і протягнув їй руку для рукопожаття. Стиснув міцно. – Бережи себе, Ніколь.

- І ти теж. Дякую, - вона відпустила його руку і попрямувала до виходу, на ходу забираючи свої речі.

 

 

 

Декілька днів потому.

Ніколь, нахмурившись, вивчала список речей для тривожної валізки посеред власної вітальні серед безладу власних речей. І от як зрозуміти, що саме їй знадобиться там? Всі речі здавались надважливими. Вона вже спакувала дві сумки найнеобхіднішого, закупилась ліками, теплим зручним одягом, стіками для айкос та сигаретами (ну а раптом що!), запасними зарядними пристроями, трьома павербанками і ще багато чим. Чим більше вона складала, тим більше ідей виникало того, що ще їй буде необхідно. Ця її завбачливість іноді була аж занадто скрупульозною. Вона зітхнула і перевірила все ще раз по власному рукописному списку. В самому кінці, великими друкованими літарами значилось одне-єдине слово: «ЗБРОЯ». І вона досі не знала, як то все провернути.

З власним пістолетом було трошки легше. Вона вирішила возити його з собою в авто аж до самого початку якихось серйозних заворушень. По-перше, завжди під рукою, по-друге, їй ні до чого він у будівлі Офісу, де й без того повно охорони, військових і Льоші. Цей пістолет повинен оберігати її від зовнішнього світу, з яким вона все ще успішно взаємодіє, їздить на обіди, додому і просто вулицями на зустрічі – ділові і до друзів. Тож власний Sig Sauer вірно покоївся у бардачку її машини разом з двома коробками набоїв. Так, у неї не було на те дозволу і що з того? Ніхто не перевіряв автомобілі досконально, тож цим вона переймалась найменше. Якщо ж вже знайдуть – тоді і буде з тим розбиратися. Вона сподівалась, що такого не станеться, а коли прийде час – нікому не буде більше діла до того, де вона взяла зброю і чим вона захищає своє життя.

З Мішиним «подарунком» було важче. Як велика любителька пафосу та символізму, Ніколь конче потрібно було піднести у дар його саме на його день народження – шістнадцятого лютого. Та вона вже собі всю голову зламала, як ту зброю в Офіс пронести.

Кожен з працівників Офісу проходив металеву рамку перед входом і виходом з будівлі. Це правило було священним і недоторканним, і, особливо в цей час. Від цього не можна було відмовитися, уникнути або якось з кимось домовитися. Не в той час, коли в самому Офісі працюють і винюхують всіляке зрадники держави. Потрібно було б придумати якусь хитрий трюк, Ніколь перебирала багато варіантів, але, оскільки, шанс на те мала лише один – сумнівалась і металась між варіаціями. На що ніколи не впаде підозра? Що таке до біса просте і зрозуміле, до чого не стануть докопуватися? Яка річ не викличе ніяких підозр?

Ніколь, в роздумах міряючи кімнату широкими кроками враз зупинилась і вдоволено посміхнулась. О, то ось же воно, під самим носом.

 

 

Напередодні, п’ятнадцятого лютого, Ніколь вже ввечері облаштовувала свою власну кімнату в укритті підвального приміщення в Офісі Президента. Вона залишилась вдоволеною власною роботою і, наче нічого й не забула. Обвела поглядом простір – не вистачало лише звичних технічних пристроїв – які наразі знаходились в її кабінеті. Вона притягнула з дому два теплих пледи і купила найтеплішу ковдру з усіх, які знайшла, бо не знала, наскільки їй буде тут холодно і чи не вирублять їм отоплення на зовсім. Вона обзавелась взуттям на низькій підошві – яке ненавиділа всією душою, але поради від Офісу оминути не могла. Вона зарядила павербанки і мала провсяк випадок запасні зарядні пристрої і кабелі. Шафа була майже повною від речей і життєво необхідних дрібниць. Вона зітхнула, уважно передивляючись список вже в сотий раз. Ну, наче нічого не забула.

В кишені задзвонив телефон. Не зважаючи на глибину розміщення – зв’язок її тут ще ні разу не підводив, що не могло не радувати.

- Слухаю.

- Доброго вечора, Ніколь. Мене звати Тетяна і я телефоную з приводу Вашого замовлення. Все готово, на який час вам потрібно доставити на вказану адресу?

- Доброго вечора! Дуже дякую за дзвінок, чекатиму завтра вашого кур’єра до десятої години. Я попереджу охорону, він зможе увійти і зачекати мене у вестибюлі.

- Дуже добре, він перетелефонує вам завтра по факту доставки. Гарного вечора!

Ніколь попрощалась і вдоволено посміхнулась. Все-таки, весь цей адреналін додавав жаги жити і діяти. Поки що все йшло за планом.

В коридорі почулись тихі кроки, слідом скрипнули її двері і світло ламп її кімнатки освітило зацікавлене обличчя Володимира Зеленського.

- Облаштовуєш своє нове житло? - він окинув поглядом простір і ствердно кивнув. - Не тіснувато тобі тут буде? Не зрівняти з твоїми хоромами, га? - він посміхнувся, та якось занадто втомлено. Ніколь вирішила цього не помічати.

- Хороми в тебе, а в мене всього-на-всього маленька малогабаритна халупка з двома кімнатами і нічого лишнього, - вона хмикнула і втомлено сіла на ліжко.

- Ага. Така собі халупка, в центрі Києва, - чоловік саркастично посміхнувся і причинив двері. Трохи потупцявся на місці, наче чекаючи подальшого запрошення чи заклику до дій. Не отримавши ні першого, ні другого, присів на ліжко. Ніколь мовчки вивчала поглядом протилежну пусту сіру стіну.

- Бачу, ти не передумала.

- А збиралась?

- Я сподівався.

- Я б ніколи так не вчинила, - Ніка відповіла на його погляд, вдивляючись нарешті у почервонівші від втоми очі. Він лише кивнув у відповідь. - Ну а ти чого тут так пізно бродиш?

- Вирішив перевірити готовність. Часу зовсім мало залишилось. - Від цих простих, нікчемних двох фраз стелився мороз шкірою. Ніколь на автоматі обхопила себе руками, несвідомо здригаючись та намагаючись сховати те тремтіння. Страх. Він нікуди не дівся і не розсіявся, та залишився первозданним - лише за всіх них, лише за друзів і близьких - ні разу за себе саму.

- Скільки? - вона й сама не впізнала той шепіт.

- Тиждень. Від сили два, - він не відводив від неї погляду. Ніколь лише приречено кивнула, торкнулась пальцем сенсорного екрану телефону, бо враз забула дату сьогоднішнього дня. Відчай охопив крижаними пазурами усе всередині і вона боролась з ним з останніх сил. Руки, на диво, не тремтіли.

- У всіх буде можливість вивезти близьких. Ти вже щось придумала для бабусі? - Володимир легко торкнувся її плеча і несильно сжав, підтримуючи.

- Вже. Вона на лікуванні у Швейцарії. Ще тридцятого січня проводжала на літак, - очі застелила легка пелена сліз, все ж вона тільки зараз зрозуміла, як сильно за нею скучила. Чи побачить вона її хоча б ще раз у цьому житті?

- Щось серйозне? Чому не сказала?

- Справилась сама. Тобі вже точно було не до того, повір, - вона видавила з себе посмішку і часто закліпала, проганяючи з очей непрохані сантименти. - Серце, як і завжди. Там їй допоможуть.

- Ще кого-небудь будеш попереджувати?

- Всі інші близькі в мене тут, - вона знизала плечима. - Нікого попереджувати, всі й так все знають. - Вова все ще не віднімав руки від її плеча і вона торкнулась холодними пальцями на мить. Потім доторкнулась до власного обличчя, намагаючись стерти з себе залишки втоми, та вдавалось погано. Неможливо було приховати все це від того, хто як ніхто був в курсі всього, що з нею відбувалось. Володимир важко зітхнув, прибрав руку, та лише для того, щоб дістати з кишені якийсь предмет. Помовчав трохи, наче зважуючи свої наступні дії та слова.

- Я хотів тебе про дещо попросити. Як вже ти вирішила залишатися і бути тут до кінця. - Він взяв її за руку і вклав в долоню маленьку чорну флешку. Потім так само міцно сжав її руку в кулак і стиснув в своїх. - На цьому носії всі важливі для нас дані. Нехай побудуть в тебе деякий час, добре?

- Як швидко мене вбʼють, якщо дізнаються, що вона в мене? - у Ніколь аж очі засяяли від шаленого передчуття небезпеки та адреналіну.

- Майже одразу. - Володимир не відводив погляду. - Але в тому то й справа. На тебе не подумають. А тримати все в одному місці більше не безпечно і нерозсудливо. Нікому не кажи і не показуй її. Памʼятай - не можна вірити нікому до кінця в цій війні.

- А ти от віриш. - Ніколь заперечно похитала головою.

- Ти не рахуєшся, - він тепло посміхнувся і встав з ліжка, відпускаючи її руку. - Я знаю тебе все життя. - Направився до виходу, та наостанок кинув тихе, сповнене суму і турботи, - надобраніч, Ніколь.

- Надобраніч, Вов. Бережи себе.

Двері тихо зачинились. Ніколь розжала кулак, вивчаючи носій. Нічого особливого - проста чорна флешка, непримітна і звичайна. Дівчина поклала її до кишені своїх брюк, схопила піджак і на ходу його вдягаючи, також покинула приміщення бункеру.

Вже піднімаючись східцями на свій поверх, вона до кінця не розуміла, як спланувати свої подальші дії: де тримати цю флешку, де її ховати, як себе вести аби не виказати нікому. Те, що за нею хтось слідкує залишалось фактом непідтвердженим, Ніколь більше списувала це на власну паранойю. Ніхто з Офісу зараз не був в абсолютній безпеці, та на неї підозра дійсно впала б в останню чергу і Володимир був правий: ніхто на неї не подумав би. Ніхто не був в курсі і Ніколь сама нікому не розказувала, не поглиблювалася ні з ким з неперевірених людей, які функції вона виконувала на роботі. Людей, кому вона більш-менш довіряла, можна було запросто перерахувати на пальцях однієї руки.

Завтра був не менш важливий і нервовий день, тому бачити нікого не хотілось. Тиша коридорів заспокоювала і водночас насторожувала: де були всі працівники? Збирали похапцем речі, як вона зовсім недавно чи просто порозʼїжались додому, борячись з передчуттям невідворотнього і намагаючись абстрагуватись та провести останні дні спокою в теплому колі родин?.. Ніколь насправді не було куди йти, але і в Офісі залишатись не хотілось. І не хотілось зовсім нікого бачити. Тож, зібравши речі і зачинивши кабінет якомога тихіше, вона вислизнула з будівлі і поїхала, не маючи собі на меті чіткого плану та не визначаючи маршруту.

Трохи покружлявши містом, вона все ж вирішила повернутись додому і хоча б спробувати трохи поспати. Та й це їй не вдалось не одразу, телефонні дзвінки по робочим моментам і емейли доймали її аж до опівночі - всі наче сказилися. Нервово видихнувши і закінчивши чергову розмову з черговим надважливим іноземним партнером, Ніколь налила собі келих вина і відпила одразу половину. Алкоголь нерви не заспокоював, лише розганяв ще бурхливіші хвилі, але голову туманив. Вона знов віднайшла флешку і довго роздивлялась її, не відпускаючи її з рук. Природня жіноча цікавість шепотіла і радила подивитись хоча б одним оком, що зберігалось на ній, та Ніка розуміла - не можна. Її власна домашня операційна система компʼютера та ноутбука не захищена від слова зовсім і так ризикувати вона не могла. Востаннє прокрутивши її між пальцями, Ніколь поклала її до маленького домашнього сейфу, де зберігала коштовності і документи, і зачинила замок. Вимкнула світло і без сил впала на ліжко, намагаючись забутись у власних думках, яких було аж занадто багато.

 

 

 

 

Ранок шістнадцятого лютого нічим не відрізнявся від таких самих робочих ранків, що передували йому. Однак для Ніколь він відзначився нервовим мандражем і майже наростаючою панікою всередині. План, що видавався ідеальним, тепер тріщав по швам - абищо могло піти не так. Ще з сьомої ранку перебуваючи на роботі, Ніколь ловила себе на цих думках, та о восьмій, коли пішла відчитуватись до Єрмака, в метушні документів трохи забулась. Винуватця її нервозу вона поки не зустріла і то було добре, Ніколь не хотіла бачити Мішу до того, як отримає і пронесе свій «подарунок». Якщо їй то вдасться. Повідомлення, що курʼєр на місці прийшло одночасно їй на телефон і трохи з запізненням від пункту охорони на першому поверсі. Вона збігала східцями, намагаючись приборкати дихання, а серце наче прагнуло вискочити з грудей. Шалений адреналін переповнював кров, бушуючи всередині. Вона натягнула найпривабливішу з усіх своїх посмішок і з вдячністю прийняла від курʼєра кондитерської прозорий пакунок. Побажала гарного дня і зайшла назад до будівлі, так само привітно посміхаючись охоронникам. Металева рамка загрозливо виблискувала прямо перед нею.

- І для кого ж така краса, Ніколь Олександрівно? - запитав один з охоронників, зацікавлено окидаючи її поглядом.

- У Михайла Михайловича сьогодні день народження, невже ви забули? - вона здивовано вигнула брову. - Тільки ж йому хоч не кажіть, він того не пробачить! - вона засміялась, та враз зажмурилась, наче від болю і схопилась вільною рукою за рамку, - ох… щось мені недобре… - вона квапливо поставила коробку на стійку і почала картинно опускатись на підлогу, наміряючись зіграти непритомність.

- З вами все добре? - один з охоронників, на бейджику значилось імʼя «Сергій», підбіг до неї і підримав, не даючи повністю звалитись на підлогу. Вона повисла у нього на руках, відчайдушно хапаючись за одяг.

- Наче так… в голові дуже паморочиться, - для більшої правдивості вона застогнала і жалісливо подивилась на нього. - Та я буду дуже вдячна, якщо ви допоможете мені пройти до ліфта. Це лише втома, звичайна втома… - і знов тихенько застогнала.

- Так-так, звичайно! - охоронник вже провів її крізь рамку, - пів-діла було зроблено і Ніколь уважно відслідковувала свої подальші дії. - Ой, я зовсім забула про коробку, допоможете мені? - попросила вона, вдивляючись у сірі очі, зі сльозами у власних.

- Саш, подай коробку, будь ласка. Ну швидше, чого завмер? - викрикнув охоронник.

Без лишньої думки, другий охоронник передав коробку через стійку. Не задіюючи рамку. У Ніколь на мить все перевернулось всередині - а що як передумають. Але ні - охоронник ще й посмішку видав, і допоміг дійти до ліфта, пітримуючи її за другу руку. Все йшло якраз по плану. Вони дійшли до ліфта і Сергій натис кнопку виклику, все ще міцно підтримуючи Ніколь за лікоть. Коли ліфт сповістив характерним звуком про своє прибуття на перший поверх, Ніколь трохи випрямилась і вдячно посміхнулась чоловікові.

- Дякую вам дуже, Сергію, далі я вже сама. Все наче минулося, - вона востаннє міцно стиснула його руку і вдячно поглянула на нього, все ще трохи похитуючись та імітуючи слабкість.

- Впевнені? - охоронник виглядав трохи збентеженим і не наважувався відходити від дівчини, яка ще декілька хвилин тому ледве не вирубилась прямо тут, в нього на очах.

- Запевняю вас, все добре, - Ніколь забрала в нього коробку і зайшла до ліфту.  - Ще раз дуже вам дякую, - посміхнулась і натисла кнопку четвертого поверху. Двері зачинились. Ніка хутко випрямилась, поправила волосся і вдоволено всміхнулась власному відображенню у дзеркалі.

Що може бути найочевиднішим подарунком на день народження? Що не викличе підозр, що не спаде на думку нікому перевіряти, яка річ настільки очевидна, що не змусить нікого навіть задуматися над значимістю та якимось лишнім підекстом? Правильно - святковий десерт, звичайний тортик або тістечко, те, чим зазвичай радують людей на свято. Та тільки Ніколь спало на думку замовити коробку з подвійним дном і сховати там зброю. І її план спрацював. Тепер вона лише сподівалась, що Подоляка не хватить серцевий напад від ї витівок. Прямо-таки на власне пʼятидесятиріччя. Вона засміялась від власних думок. Поступово, нервозність відступала і полегшення від того, що все вдалося, накочувало теплими хвилями. Вона вийшла з ліфту і попрямувала коридором, минувши свої двері і прямуючи до сусідніх. Прислухалась біля них, вловлюючи звуки розмови. По тому, що відповіді вона чула, а лише Мішин голос, зрозуміла - пан радник приймають поздоровлення по телефону. Тому вона постукала і, не дочекавшись відповіді, ввійшла до кабінету. Міша кружляв навколо власного білого столу для зборів, угукаючи в слухавку і одразу навіть її не помітив. Ніколь лише всміхнулась кутиком губ, всілась на його місце біля Янгола і мовчки за ним спостерігала. Міша взагалі памʼятав про власний день народження? Навіть костюм одягнув вчорашній - ну ніякого тобі відчуття свята. Хоча, в його то віці… Ніколь захихотіла собі під ніс, поглажуючи однією рукою білий картон коробки. Міша нарешті завершив розмову і обернувся до неї, посміхаючись.

- Привіт, - він підійшов ближче, зацікавлено роздивляючись коробку. - Чим завдячую таким раннім візитом першої юристки Офісу Президента?

Ніколь засміялась. - Не прикидайся, начебто не знаєш, чого це я тут,  - вона встала зі свого місця і підійшла до нього, міцно обіймаючи. - Календарик на моєму робочому столі підказав, що сьогодні мій накращий друг постарішав ще на рік. Не могла ж я оминути таку подію, - теплі руки міцно обійняли її у відповідь, притягнувши до себе міцніше. - З днем народження, Міш, - вона прошепотіла йому у відповідь.

- Дякую, - він відпустив її з обіймів і вдивився у її власні очі теплим карим поглядом. Ніколь відійшла на пів-кроку назад, кивнувши на коробку.

- Маю для тебе подаруночок, - вона вдоволено блиснула очима. - Але для початку дай мені ключі від свого кабінету, - і простягнула руку, очікуючи, поки Міша виконає її прохання. Чоловік нахмурився, знову не розуміючи її намірів.

- Ключі на столі, де й завше, - вона кивнула, згадавши, що там їх і бачила і схопивши їх, швидко кинулась до дверей і провернула замок двічі. Для більшої впевненості натисла на ручку, перевіряючи. Двері не піддались. - Нік, що ти в біса, робиш?

- Тепер можна. - Вона обернулась до нього, підкинувши ключі в руці і посміхаючись. - Ти ж не хочеш, аби сюди несподівано хтось увірвався в кращих традиціях Офісу і розпатякав всім і вся? Повір, мені й так це вдалося надмірними зусиллями.

- О, так, замовити мені тортик - то зусилля і спеціальна таємна операція на найвищому державному рівні, - закотив очі Подоляк, розпакувавши десерт і одразу потягнувши звідти ягоду чорниці. - Блін, так смачно!

Настала черга Ніколь закочувати очі. Вона підійшла до столу і, важко зітхнувши на таку дитячу безпосередність друга, витягла подвійне дно, залишивши десерт в спокої. Мовчки вручила Міші чорний футляр. Той з зацікавленням відкрив його. І оторопів.

- Ти зовсім здуріла?! - він занадто голосно почав говорити, та вчасно себе зупинив, бо Ніка зло на нього зашипіла. - Ти як взагалі додумалась до такого? - вже зовсім тихо продовжив він. - Ніколь, нас обох звільнять за таке! Якщо не посадять!

- Припини говорити дурниці, - Ніколь усміхалась і легенько сжала його руку. - Я не могла придумати нічого кращого, ніж знайти нам обом зброю. Міш, ми повинні будь-якими способами забезпечити власну безпеку. Ти ж сам знаєш, до чого все йде. Я повинна знати, що з тобою у будь-якому випадку все буде добре, що в тебе буде спосіб захиститися, тільки так я зможу бути спокійна. Так що просто мовчки прийми мій подарунок, сховай його в свій сейф, а в момент найбільшої небезпеки, якщо така настане, обовʼязково згадай про нього і не випускай з рук. Сподіваюсь, стріляти ти хоч вмієш?

Міша шоковано переводив погляд зі зброї на Ніколь і назад, та лише зважував почуте. В його погляді читалось забагато, занадто забагато такого, чого вона б воліла не бачити і не читати. Не розуміти. Та не могла. Тому лиш важко зітхнула, торкнулась холодного металу і вийняла його з пакування. Взяла Мішину праву руку і вклала туди зброю. Руки в нього зовсім не тремтіли і погляду він від неї не відводив, у відповідь міцно стиснувши пістолет. Вона ствердно кивнула і сжала свої пальці довкола його руки.

- Все, що я знаю, Міш - я вбʼю заради тебе. А ще, я достатньо знаю тебе, аби стверджувати - заради мене ти зробиш те ж саме. Досить жити марними надіями, що війна не прийде сюди, в ці стіни, по наші душі. Ми не в праві бути нерозсудливими і не забезпечити собі гідний захист. Ти зі мною згоден? - вона уважно вдивилась в його очі, не відпускаючи руку. Міша лише кивнув. - Добре. Тож прийми мій подарунок, будь ласка і найщиріші побажання у цей день, - і відпустила пальці. Подоляк підняв руку зі зброєю, уважно її роздивляючись і зручніше перехоплюючи метал в руці. Повернув, роздивляючись з усіх боків.

- Знаєш, а тобі личить, - Ніколь заворожено роздивлялась його, всівшись на найближчий з білих стільців і розслаблено відкидаючись на спинку.

- Ти сказала - в тебе теж є зброя. - Михайло нарешті обрав найбільш бажану для обговорення тему і поглянув на неї.

- Так. Мій візит в Італію в листопаді закінчився вдалими переговорами щодо її отримання, - вона всміхнулась і кивнула.

- Он як, - він поклав зброю на стіл і сів біля неї. - Скажи мені на милість, Ніколь, ти хоч раз зможеш не довести мене до стану шоку своїми витівками в стилі «я передбачаю все на світі»?

Ніколь засміялась так сильно, що на очах виступили сльозинки. - Та годі тобі! Перестань ти так драматизувати! Зазвичай - це моя прерогатива, - вона підмигнула, продовжуючи при цьому посміхатись.

- Твоя зброя також в Офісі? Як ти взагалі спромоглась на таке, Ніколь?

Вона лише заперечно похитала головою. - Ні, свою я вожу з собою в авто. Поза стінами Офісу більше небезпеки, тут він мені зовсім ні до чого. Та й Льоша майже не відходить від мене останнім часом, як повернувся із тих своїх полів. Тут в зброї у мене немає ніякої потреби. А як пронесла - то таємниця державного рівню, Міша. Однак, все, на що можу тобі натякнути - ніхто не додумався шукати щось заборонене у пакунку з кондитерської.

Міше нервово смикнув кутиком губ. - Олексій знає про це?

- Ні. Йому не варто знати, що насправді я не беззахисна маленька дівчинка. Принаймні, поки не варто. Це занадто вдарить по його его. Навіщо додавати йому лишніх нервів, м?

- Я й сам тепер не впевнений, що до кінця знаю, яка ти насправді, Ніколь Терещук. - Міша смикнув рукою, наче хотів торкнутися її, та враз передумав. І правильно, на сьогодні він і так перевищив допустиму для себе норму тактильних контактів. Ніка відмахнулась від думки, наскільки незвичайно прозвучало її повне імʼя з його вуст.

- Я сприйму це як комплімент, Михайле Михайловичу, - вона всміхнулась і піднялась зі свого місця. - Мені треба працювати, Міш. Заходь як буде час. І сховай зброю й боронь Боже тобі абикому про неї сказати.

Віднайшовши ключі на столі, Ніколь мовчки відчинила двері. Міша вклав пістолет назад до футляру і поклав його на стіл, повернувшись до неї, звертаючись тихим голосом.

- Сходимо разом кудись ввечері? Тож наша маленька традиція - святкувати один з одним, - він наче зніяковів на мить, та враз лучисто посміхнувся, схиливши голову на бік, очікуючи від неї відповіді.

- Так, із задоволенням. Та не можу тебе запевнити, що не напʼюсь до безпамʼятства, - вона розсміялась. - З днем народження, Міш.

Вона легенько торкнулась губ, посилаючи йому повітряний поцілунок і вискочила за двері, все ще посміюючись.

 

 

Яке ж пекельне майбутнє їх очікує…