Частина дванадцята. Якщо ви шукаєте, то ніколи не зрозумієте, хто ворог, знаходячись в тіні, я ніколи не порушу цієї тиші

Музика до частини:

Matthew Perryman Jones – Living in the Shadows

RAVN – I Can See For Miles

2WEI, Ali Christenhusz & Edda Hayes – What A Wonderful World

 

 

Прим. Автора

Для християн терновий вінок є нагадуванням про дві речі. По-перше, Ісус насправді був і залишається Царем.

Колись увесь всесвіт схилиться перед Ним, бо Він – «Цар над царями, і Господь над панами» (Об’явлення Св. Івана Богослова 19:16).

Те, що римські солдати замислювали як знущання, насправді продемонструвало дві ролі Христа: страдника-раба: «Жертва Отрока Божого», «… Хто нашій спасенній тій звістці повірив, і над ким відкривалось рамено Господнє? Бо він виріс перед ним, мов галузка, і мов корінь з сухої землі, - не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати! Він погорджений був, Його люди покинули, страдкник, знайомий з хоробами, і від Якого обличчя ховали, погорджений, і ми не цінували Його… Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс, а ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив… А він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, - кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!…» (Книга Пророка Ісаї 53) та переможного Месії-Царя (Об’явлення Св. Івана Богослова 19).

 По-друге, Ісус заради нас був готовий терпіти біль, образи й ганьбу. Терновий вінок і страждання, що його супроводжували, вже давно в минулому, і тепер Він отримав вінця, якого насправді гідний.

«Але бачимо Ісуса, мало чим уменшеним від Анголів, що за перетерплення смерти Він увінчаний честю й величністю, щоб за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх» (Послання до Євреїв 2:9).

У терновому вінку криється ще один символ. Коли Адам і Єва згрішили, принісши у світ зло, частина прокляття людства полягала в наступному: «…проклята через тебе [Адама] земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі…» (Перша Книга Мойсеєва: Буття 3:17-18).

Римські солдати, не усвідомлюючи цього, перетворили об’єкт прокляття на «корону» для Того, Хто мав позбавити нас від цього прокляття. «Христос відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас, бо написано: «Проклятий усякий, хто висить на дереві»» (Послання Св. Апостола Павла до Галатів 3:13).

Терновий вінок став чудовим символом того, ким є Ісус і що Він здійснив заради нас.

 

 

            Крізь сон до слуху доносився дзвінок вхідного виклику телефону. Ніколь ліниво перевернулась і розплющила очі. Незнайома обстановка на секунди змусила запанікувати, та спогади повертались швидко, теплими хвилями і приємним ниттям м’язів по всьому тілу. Чийсь з їхніх телефонів все не стихав, а Олексій взагалі ніяк не реагував на зовнішні подразники, лише зарився обличчям у подушку і солодко сопів. Вона встала з ліжка, прикривши чоловіка ковдрою, стягнула з підлоги його сорочку і накинула прямо на голе тіло. Її одразу окутав терпкий аромат його парфумів. Так романтично, що аж і не вірилось зовсім. Навшпиньки, щоб не розбудити, бо час був раннім, Ніколь відправилась на пошуки дратуючого звуку. 

            Телефон знайшовся на кухні, і галасував зараз Льошин – на дисплеї чітко значилось ім’я «Михайло Подоляк». От же ж блін. Міша її тепер точно дістане і зведе з розуму своїми запитаннями.

            - Алло, - голос був ще трохи хрипким після нічних… розмов.

            - Доброго ранку. Чи не могли б ви передати слухавку Олексію? Це дуже терміново, по роботі. – От же ж блін, дубль номер два. Ніколь важко зітхнула.

            - Міш, це я, Ніка. Що сталось?

            - Тааак, - діловитість Подоляка в голосі враз щезла. – І як вам там спалось цієї ночі, мм? Ти взагалі в курсі, що ще й на роботу треба являтися? Ну

, або хоча б на дзвінки відповідати? О, чекай, знаю, ви були занадто зайняті і не чули, да? – Господи, він же тепер від неї не відстане. Замордує своїми підколками і тупими жартами.

            - Міша, сьома ранку, тільки ти припхався б в офіс в такий час. - Кажи, що сталось або я кладу слухавку.

            - Передай Льоші, я думаю, тобі це буде неважко зробити, що нараду перенесено на дев’яту. Щоб був як штик. Єрмак рве і мече. Стався витік інформації, незначний, сбешніки встигли перехопити, та ситуація серйозна. Думав, що Арестович в курсі вже, слідкував вночі, та виявляється, його знатно відволікали…

            - Міша, перестань! – Ніколь гаркнула занадто голосно і побоялась, що зараз в їхній вранішній променад влізе ще й Льоша. Хоча, це лише питання часу, коли Подоляк їх дістане. – Інформація мого профілю?

            - Ні, це стосується іншого відділу, - Ніколь полегшено видихнула. Ось, що означає до кінця нікому не довіряти.

            - Якщо що, всі мої документи у мене на столі. В п’ятницю додому я нічого не забирала для допрацювання.

            - Бо допрацьовувала з Арестовичем інші важливі питання? – Міша тільки хмикнув.

            - Міша, твою мать, просто заткнись. Побачимось в офісі. Та я вже не особливо того й хочу.

            - А я дуже хочу, чула?! – вона просто кинула слухавку. Ну справжнісінька тобі заноза, а не друг.

            Треба було йти і будити Льошу. Ніякої романтики, схоже, не намічалось, йому треба знати про це якнайтерміновіше. Повернувшись в кімнату, вона присіла на ліжко, все ще не випускаючи телефон з рук. Провела легенько пальцями по обличчю чоловіка і спустилась на передпліччя. Оголила гарячу шкіру і нарешті досконально роздивилась татуювання. Їх було два – дивний замислуватий герб з яскраво червоними елементами, а під ним руку обвивав терновий вінок з таким ж криваво-червоними краплями ягід. Або ж крові. Вона торкнулась візерунків поцілунком.

            - Льош, вставай, - ще один поцілунок, ще і ще, повторюючи контури. Чоловік глибоко вдихнув і нарешті розплющив очі. Сфокусував погляд на її обличчі і щасливо посміхнувся.

            - Доброго ранку, - він широко позіхнув і вже було потягнувся за поцілунком до її губ та вона замість відповіді протягнула йому телефон. Олексій лише запитально на неї подивився.

            - Міша дзвонив, обривав усі лінії. Витік інформації. Твій профіль. Нараду в Єрмака перенесено на дев’яту ранку, - Олексій одразу посерйознішав і схопив телефон. По мірі того, як він проглядав текст на екрані, обличчя ставало все більш занепокоєним.

            - Не буду відволікати, я в душ, - Льоша лише кивнув, на ходу набираючи чийсь номер. 

            Голосів за шумом води вона чула, суті розмови теж і, чесно кажучи, вперше не хотілось бути в курсі і підслуховувати. Було ясно, якщо пішли такі кібератаки, якщо зливають інформацію, ворог почав працювати по них. А отже, той самий ворог відчуває їхню боротьбу і перейшов від погроз до безпосередніх дій. Хвилювання підступало до горла нудотою і Ніколь уже продумувала в голові, як захистити свою конфіденційну інформацію, адже вона володіла чи не найбільшою її кількістю. Навіть дивно, що під роздачу потрапила не вона.

            Додому заїхати в неї часу не було, навіть якщо її і не позвуть на нараду, вона повинна була бути під рукою, провсяк випадок. Довелось виходити з ситуації підручними способами, благо, у сумочці знайшлось пара шпильок, туш для вій і помада. Зібравши мокре волосся в пучок і закріпивши шпильками, вона підвела очі і оглянула себе у дзеркалі. Дякувати Богу, на шиї не було слідів минулої ночі, їй вже достатньо було тих пліток, що мандрують офісом про неї та Мішу. Повністю одягнувшись, Ніколь глянула на годинник. У них ще було трохи часу.

            Коли вона покинула ванну, Олексій все ще говорив з кимось по телефону. Вона не дослухалась, одразу вирушивши на кухню – потрібно було приготувати хоч незначний сніданок, чим вона і займеться. Та вона вловила інтонації – спокійні, тихі і водночас такі загрозливі, що кров стигла у венах. Арестович лише здавався безпечним, таким, який не завдасть шкоди, але це було далеко не так. І він вирішував всі питання, не так, як Міша, на підвищених тонах, ні, він навіть не напружувався, говорим голосом рівним та чітким, вкрадливим, і саме тим вже вселяв страх.

            Коли Льоша договорив і вийшов з душу, вона вже приготувала їжу. Ніка чекала його, сидячи на стільці і переглядала свої робочі нотатки. Дійсно, витік інформації її не стосувався, крім пропущених дзвінків від Міші (мабуть було нудно, бо не міг до Арестовича додзвонитися), її більше ніхто не турбував. Олексій завмер в коридорі, ніби зважуючи, чи є в нього час на поїсти чи одразу треба летіти в офіс і паралельно виганяти її з квартири.

            - Сядь і поїж, - Ніколь навіть не відірвалась від телефону. – Це не займе більше ніж лишніх п’ятнадцять хвилин, а голодним сидіти на нараді, яка точно затягнеться не на одну годину – точно не найкраща ідея. До того ж, - вона подивилась на нього, - я поїду з тобою.

            Вже півгодини потому вони їхали засніженим Києвом в офіс. Льоша був не надто балакучим, видно, що аналізував і роздумував, а Ніколь і не думала його відволікати.

            - Якась сука зливає інформацію прямо у нас перед носом, - прошипів він невдоволено.

            - Про це я й сама вже здогадалась, - серйозно кивнула Ніколь. – Залишилось тільки вичислити, хто це.

            - Твої дані захищені? – він уважно подивився на неї і погляд враз став трохи теплішим; він так і не приділив їй вартої уваги, а вона навіть і вухом на таке не повела. Дійсно, клацала перемикачем серця та розуму надзвичайно майстерно.

            - Усіма можливими способами. Я вже давно позбавилась від задоволення таскати паперові копії окремих важливих даних додому на доопрацювання і просто обмінююсь електронними копіями між своїм робочим та домашнім комп’ютером. Системи захищені, паролі, коди – все що хочеш. Я потурбувалась про це вже давно. А помічників, як ти вже знаєш, я взагалі не маю, - вона серйозно описувала ситуацію і не помітила, як швидко вони заїхали на офісну парковку. Вона вже взялась відчиняти дверцята, але тепла рука її зупинила.

            - Зажди, - карі очі були дуже близько до її власних. – Я ж так і не побажав тобі доброго ранку, - він прошепотів ці слова в її губи і солодко поцілував. Вона легко обхопила обома руками його шию і притягнула його ближче. Ніколь вже починала ловити легку залежність від їхніх поцілунків і навряд чи це було позитивною новиною в такий час. Наостанок легко прикусивши її нижню губу, Льоша відсторонився.

            - Ця ніч була для мене особливою. Просто хочу аби ти знала.

            - Для мене також, Льош. Та нам вже час працювати.

 

 

 

            Півдня Ніколь провела в інших відділах, мотаючись зі звітністю, зокрема й декілька годин у відділі електронного захисту і забезпечення. У айтішніків, коротше. Наказ поступив зверху, і Ніколь дісталось як завжди, вона володіла достатнім обсягом інформації, щоб ворог почав лупашити по них цієї ж ночі, аби викрив все. Сліди перевіряли і шукали, та так нічого й не знайшли. Було цікаво одне: не здогадались взагалі, яка в неї роль чи просто затишшя перед бурею? Їй переписали повністю захист, налаштовуючи нові паролі і заборонили працювати вдома зі стаціонарного комп’ютеру. З одного боку це було розумно, та з іншого це означало лише те, що в офісі вона тепер буквально житиме. Як безпечно, так одночасно і проблематично. Що ж, вона була до цього готова. Олександр Годзинський – спеціаліст, який відтепер писав її захист, видав їй усі необхідні паролі і наголосив, щоб вона нічого не змінювала. Це здалося їй дивним, та вона з усім погодилась. Але вже працюючи наодинці, у себе, вона вирішила змінити власний код доступу для входу на робочий стіл на більш складний, записавши його лише собі в телефон. Пізніше, увечері, важко зважуючи наступні дії, змінила основний код, який дав Саша. Лише одну літеру. «Побачимо, що з того вийде», - подумалось їй.

            Радників і самого Єрмака не було чутно до самого вечора. Вона не отримувала повідомлень, а з кабінету нарад подекуди хтось і виходив, та її ніхто не турбував. Атмосфера додавала деякої бондовості: хотілось підозрювати всіх і кожного. Їй спокійно зовсім не працювалось, от як могло бути по-іншому, якщо в цих стінах поряд з ними гуляє зрадник? А якщо не один?

            І от в якості родзинки цього вечора її ще й викликали до президента. Вона йшла, а серце аж заходилось від хвилювання: їхньої зустрічі не передбачалось в регламенті, тож це буде або дофіга секретно, або дофіга особисто. Вова виглядав схвильовано і повторив текст тієї ж самої промови, яку вона вислухала вдень від айтішніків: ніякої праці з дому, ніяких розголошень і порадив найняти охорону, щоб не таскатись додому наодинці. До останнього вона поставилась досить скептично, але виду не подала. Минуле розмірене та спокійне життя втікало крізь пальці – а вона вперто не хотіла його відпускати.

            - Маю до тебе пропозицію, - Вова виглядав так, наче вже знав, що вона відповість і дивився втомлено і передбачувано.

            - Яку? Я уважно слухаю.

            - Ми можемо організувати деяким спеціалістам віддалену роботу. На Західній Україні наприклад. Хотів би, щоб ти подумала над цим.

            - Хочеш відправити мене якнайдалі? Це ситуації не виправить. Чи думаєш, за бажанням, вони мене там не дістануть?

            - Ніколь, мова вже йдеться про наше і твоє життя, - Володимир зважував кожне слово, - я хвилююсь за нього, ти ж знаєш. Я хочу, щоб ти подумала над цим. Бо може статися так… - він важко зітхнув і продовжив, - може прийти такий день, що в Офісу не залишиться вибору.

            - Я не піду на евакуацію. Краще звільняй одразу.

            - Ніколь – це гарячкові слова. Я хочу, щоб ти подумала ще раз, - голос його звучав залізно, хотів переконати.

            - Я подумала багато разів, Володимире Олександровичу. І це моя офіційна заява, якщо хочете. Я не буду нікуди переїжджати.  Ні на Західну Україну, ні у Францію, ні у Швейцарію, ні на Мадагаскар. Не здвинусь з місця, поки я тут числюсь у штатному списку.

            - Ти не знаєш, на що йдеш. Не розумієш, на що підписуєшся, - Вова не відривав погляду і злився.

            - Ти так само відповідаєш нашим партнерам, коли вони пропонують тобі теж саме?

            - Ніколь! – Вова грюкнув кулаком об стіл. Їй мимоходом вбачився стиль Міші. Цікаво, це вони переспілкувались обидва чи як?

            - Ти можеш мені казати, можеш мене вмовляти, можеш кричати скільки хочеш. Та я нікуди звідси не поїду. Зі своєї волі так вже точно.

            - Ну от чого ти така вперта, - він знесилено опустив голову і зітхнув.

            - Ми всі повинні залишитись тут. Тільки так ми зможемо не тільки якісно організувати роботу самого офісу, а й забезпечити гідну підтримку один одному. Невже ти не розумієш? Кінець прийде швидше, якщо всі кудись розбіжаться. Я готова зустрічати будь-які наслідки, в мене був час обдумати все і налаштуватись.

            Вова на її гарячкову промову лише кивнув.

            - Я тебе почув. Вмовляти тебе немає ніякого сенсу.

            - Я ціную твою турботу і я вдячна за неї, правда. Але я не прийму того рішення, якого ти від мене чекаєш.

            - Тоді в мене все. Можеш йти працювати, - Вова глянув на годинник, - чи ти вже додому?

            - Та ні, ще трохи попрацюю, - Ніколь лише втомлено посміхнулась. – Дякую, Вов.

            Він лише махнув рукою. – Не дякуй. Мої надії успіху всеодно не мали, а я так сподівався, - він відкинувся у кріслі і змучено посміхнувся, - іди вже.

            Вона посміхнулась у відповідь і швиденько вискочила за двері, поки він не передумав і не завів свою шарманку знову. Було дивне передчуття, що це лише початок отаких розмов та вмовлянь. І це дратувало більш за все.

            Спокій вона не знайшла і у власному кабінеті, бо щоб ти був здоровий! – там по-хазяйськи розсівся Подоляк. Прямо за її робочим столом, читав її папери і поганенько так посміхався власним думкам. Ніколь встигла пожалкувати, що Єрмак випустив радницьку отару до того, як вона встигнула б покинути офіс. Бо головний збирач пліток всія української журналістської спільноти тепер від неї точно не відчепиться, поки все не вивідає. Вона лише зітхнула, міцно причинила двері і підійшла до стелажів з документами.

            - Мені здається чи ти кабінети переплутав, Мішенька?

            - О, знаєш, хотів вже їхати додому та згадав, що не зможу заснути без вечірньої казочки, - він мило посміхнувся у відповідь на її сарказм. Вона кинула йому у відповідь їдку посмішку.

            - Теж мені, знайшов Шахерезаду. Може спочатку ти розкажеш історію про сьогоднішній переполох? Вступаю першість старшим.

            Міша насупився. – В тому то й справа, що розказати нема що. Ніхто нічого так і не зрозумів. Витік відбувся по документах щодо координат розміщення нашої військової бази та слідів, звідки це могло початися, знайти поки не можуть. Всі на взводі, всі по сто раз пересварилися, Єрмак попередив, що рознесе голову любому, коли взнає, хто за цим стоїть.

            - Загалом – типовий понеділок, так? – Ніколь вмостилась на диванчику, скинувши туфлі і відкинувшись на спинку. Міша зітхнув, піднявся з крісла і розмістився поруч з нею. Допитливо заглянув в очі. Ніколь на це не купилась.

            - Слухай, я тут тебе попередити хотіла. Зміни свої паролі і нікому їх не показуй. Навіть, мені. І не працюй з дому стаціонарно, мені сьогодні вже всі, кому не ліньки це розказали. Наче малій дитині. Оскільки ми не знаємо, хто за цим стоїть, маємо бути максимально обережні.

            -   Я займусь цим, - Міша серйозно кивнув. – Та все ж, цікавить мене зовсім інша секретна інформація, - він загадково блиснув очима. - Тож розкажи мені, що між вами з Арестовичем відбулось? Бо в мене ще зранку лише одна думка в голові крутиться…

            - І я дуже сподіваюсь, що це думка про те, що ми лише працювали вдвох, засиділись до пізньої ночі, і, він, як істинний джентльмен, не відпустив мене в ніч саму, а широким щедрим жестом запропонував свій диван, ковдру і подушку, - Ніколь змучено заплющила очі, промовляючи ці слова. Ага, так він і повірить. Ці дві офісні радницькі занози, хоч і лаються час від часу, та вже стали добрими друзями, на нарадах сидять поруч, і треба бути сліпим, щоб не побачити у Льоші на шиї її сліди вчорашньої пристрасті. А цей остолоп навіть не здогадався натягнути водолазку сьогодні і пошурував на роботу в сорочці та костюмі. Зовсім невчасно Арестович вирішив покорити всіх своїм відмінним смаком в одязі.

            - Дивно, ви мабуть не змогли узгодити деякі питання, - вальяжно протягнув Міша. Ніка кинула на нього різкий погляд. – Бо, ну знаєш, у нього сліди якісь неоднозначні… прям отут, - він вказав рукою на власну шию. – Я переживав, щоб у вас до рукоприкладства не дійшло. Так відстоювати власну думку і оскаржувати власні погляди… - от зараза, він же ледве стримує сміх!

            Ніколь роздратовано закотила очі і не витримала. - Ой, ну добре-добре, ми переспали, все, тепер ти від мене відчепишся? – вона сердито пхнула того між ребра ліктем. Міша здавлено ойкнув і засміявся. Дівчина на те лише сердито зашипіла. - Уяви собі, переспали, і знаєш, що? Мені сподобалось. І ще, знаєш, що? Я не проти все повторити, - Міша награно витягнув губи у здивоване «о» і сплеснув руками.

            - О, діти мої, я за вас такий радий.

            - Міша, іди в сраку.

            А Міші було по цимбалах, він веселився на всю. Звичайно, адреналін кипів, а тут ще й парочка добрих друзів у нього під самісіньким носом вирішила влаштувати весіннє загострення. Ніколь відверто переживала, аби в того хоч серце витримало від усіх цих пристрастей.

            - Та я ж лише радію за тебе, дурненька! – він легенько торкнувся її руки. – Я вже рік не бачив і не чув, щоб ти з кимось хоч на каву сходила, вічно тільки в мене вдома пропадала та на роботі.

            - Міша, у нас різниця – рівно двадцять років. Ти справді наївно думаєш, що у нас вийде щось серйозніше ніж офісний секс?

            - Ой, хоч сама собі не бреши. Те, що ти зараз стверджуєш – завуальована спроба приховати від мене той факт, що він тебе зачепив.

            Бляха, а Міша поцілив прямо в яблучко з першої спроби. Вона вражено на нього подивилась і зітхнула. Міша посміхався так тепло, так по-дружньому, так розуміюче, що хотілося заїхати йому по зубам. Та злість ця виростала лише через його безсумнівну правоту. Лише через те, що коли думки про роботу стихали і вона дозволяла собі почути голос серця – тут же розуміла, до Олексія Арестовича вона небайдужа. І це лякало. Та, як стало видно, не настільки, щоб йому не вдалося затягнути її до себе в ліжко.

            - До речі, він чекав на тебе, - він дивився їй прямо в очі і зчитував реакції. – Але потім Єрмак піймав його на байдикуванні і кудись відправив, від гріха.

            - Ну й добре. Хоч висплюсь сьогодні, - вона знов їдко хмикнула.

            - Ну чекай, я думаю, що тобі й сьогодні нівроку так добре спалось, ні?

            - Міша, я вже казала, куди тобі треба йти зі своїми підколками. А Льоша хай вибачає, що проміняла його персону на зустріч з президентом.

            - О, то ти у Володимира була так довго? Щось серйозне? – Міша допитливо підняв брови.

            - Нічого такого. Обговорювали безпеку моєї роботи. В тисячний раз за сьогодні, - вона не хотіла вдаватись в подробиці, бо чомусь відчувала, Михайло буде заодно з ідеєю Зеленського збагрити її якнайдалі. Сперечатися про це ще й з ним вона точно не збиралась. Міша тихенько зітхнув і зжав її руку, підтримуючи.

            - Мені залишилось ще пару звітів і вичитати тексти доповідей. А потім можемо поїхати разом додому. Ти ж сьогодні в офіс, мабуть, на метро приїхала? – він весело підмигнув.

            - Ага, на білому позашляховому шведському метро, так, - вона востаннє штрикнула його поміж ребра. – Сама маю трохи ще роботи. Тому, не відмовлюсь від твоєї пропозиції, взамін якщо ти пообіцяєш не говорити більше про Льошу.

            -  Ой, ну якщо про «Льошу», то точно не буду, - саркастично скривився чоловік і захихотів.

            - Міша, бляха, перестань, Богом прошу!

            Коли через дві години вона вже лежала в ліжку і наостанок перед сном вирішила все-таки проглянути месенджери, серед декількох повідомлень від знайомих і ділових сповіщень знайшлося одинокий діалог від абонента «Олексій Арестович». Вона торкнулась і відкрила текст.

 

18:04 «Ти сильно зайнята? Я зачекаю на тебе.»

 

18:57 «В мене зустріч. Борисович таки піймав і припахав. Якщо звільнишся раніше – не чекай.»

 

23:48 «На добраніч, Ніколь»

 

            Вона швидко набрала на клавіатурі у відповідь: «На добраніч, Льош» і вже хотіла заблокувати телефон, як він тут же завібрував вхідним викликом.

            - А я вже думав, тебе викрали потойбічні сили Офісу Президента і відповіді від тебе не дочекаюсь, - голос був втомленим з переривчастим диханням, наче Арестович курив.

            - Я і є та потойбічна сила, а на своїх вони не зазіхають, - вона усміхнулась. – Важкий день?

            - Бувало й гірше, - він зітхнув. – Дзвоню, бо хочу повідомити - ти залишила в мене свою помаду. Це звичайно не зубна щітка, але я сподіваюсь на краще.

            - Залиш собі на пам’ять. Ну або привези завтра, як хочеш.

            - О, ні, дорогенька, хочеш її повернути – приїдеш і сама забереш, - він хмикнув вдоволено, - і я не проти, щоб ти знову лишилась.

            - Як щодо того, щоб ти привіз мені її додому і сам лишився? Я все ж таки леді, - вона кокетливо прошепотіла у відповідь.

            - Я запам’ятаю ці слова, дівчинко, - знову перевчастий вдих крізь зуби. Вона уявила, як Льоша сильно затягується сизим димом, трохи закидує голову і видихає той туман у темну ніч. Те, що вона уявляла, однозначно їй подобалось. - У ліжку без тебе холодно. І запах твоїх парфумів повсюди. Як мені тепер заснути?

            - Арестович, у тебе в квартирі тридцять плюс, а сон на свіжій постільній білизні завжди приємніший, ніж на вчорашній. Я вирішила обидві твої проблеми, так що забувай оці свої лестощі і лягай спати, - вона легко засміялась в слухавку.

            - Цікаво, а куди ж мені тоді спогади про тебе подіти? – на мить запанувала тиша. Вона чекала, що Олексій скаже ще що-небудь, але той лише тихо видихнув, – На добраніч, Ніколь.

            - Добрих снів, Льош.

            О, якби ж вони дійсно були добрими, ті сни.

            У темному-темному лісі, де не ходить хитрий лис, не проглядувались ані зірки, ані місяць, такими густими були крони дерев. Тож, не можна було сказати точно, чи була ніч місячною, зоряною, ясною чи навпаки. Тут вона була найтемнішою, такою, яка торкалась гілками обличчя, а листками запліталась у волосся. Ніколь йшла кудись вперед, повільно ступаючи по м’якій росистій траві босими ногами. Дерева щось нашіптували, здригаючись та вона тієї мови не розуміла. Ніка лише хотіла знайти вихід, бо було щось моторошне в тому лісі, в тих голосах, у траві, яка чіплялась за пальці ніг. Моторошно від того, що куди сягав зір, не було ані живої душі навкруги. Тільки шепіт голосів.

               Вона все йшла і йшла по вологій землі, як раптом позаду розлилось вогненне зарево. Небо враз стало червоно-кривавим і почувся тріскіт гілок та стовбурів дерев. Вогонь. Шалене вогнище пожирало краї лісу і тягнуло отруйний дим. Хащі враз ожили усіма місцевими жителями: своє життя намагались врятувати всі, від малого до велика: благородні олені та лосі граційно пролітали могутніми стрілами, чіпляючись важкими рогами за гілки, вовки та лисиці, сірими та рудими плямами рятували своє потомство, білки та зайці, переганяли стрибками один одного на землі і по деревам, і птахи: різноманітні, різномастні, різнокольорові проносились мимо, ріжучи крилами повітря і криком будячи й проганяючи ніч. Дерева знову намагались докричатись до Ніколь, та через масову біганину вона знов не могла розчути, а вогонь пожирав й зжирав тих, хто ще міг говорити.

             Побігла й Ніколь, з усіх ніг, стрягнучи у мокрій траві, падаючи, дряпаючись об гілки, встаючи і знову тікаючи від того вогню. Коли дерева стали рідшими і вона вибігла майже на край лісу, то ще більше вжахнулась: все поле попереду було вкрито тілами людей. Вона побігла поміж ними, гарячково шукаючи ознаки життя хоч у когось – вогонь позаду бухкав і наближався. Ніка вже вся була в чужій крові і сльози текли по обличчю – всі, хто тут були, всі до одного були мертвими. Покаліченими, жорстоко вбитими, понівеченими. Здорові кулі вогняного зарева розірвались за її спиною, остаточно спалюючи ліс. І червоне світло освітило землю поля, посеред якого метушилась Ніколь і дівчина врешті-решт побачила, що земля та не була чорною – вся вона просякла багряним кольором людської крові. Вона з жахом затулила рот рукою, коли побачила знайомі обличчя – людей, яких знала, людей, з якими вона мимиходом зустрічалась декілька разів, людей, з якими працювала…

            - Міша! – Ніколь впала на коліна поряд та він не подавав ніяких признаків свідомості, лежав серед усіх цих мертвих людей, тихий, блідий, з чорними тінями під очима, з глибокими ранами і одягом, просякнутим кров’ю і вона відчула, як паніка підкатує гірким відчайдушшям, осідає на руках кривавими слідами, охоплює крижаним пазурами, такими холодними, як і її друг… - Міша, Мішенька, ну ти чого? Ну вставай, чуєш? - вона розуміла, що вже зовсім пізно, та що ще залишалось їй робити? Вона ж не могла його тут покинути, вона хотіла сподіватись, що він її почує, що ще є надія…

            - Господи… - вона з жахом знову подивилась на всі тіла. Бабуся, Міша, Вова, всі з ким вона працювала в офісі, не незнайомці, всі кого вона знала, вони були тут і всі були мертвими. А вона окидала поглядом хаос з людських тіл, які колись були живими, яких вона любила, знала, поважала, спілкувалась, сперечалась…

            «Це ти винна…», «Ти зробила недостатньо…», «Їхня кров на твоїх руках…» - нарешті вона розібрала голос лісу, який в агонії тонув у вогні і від цього кричав ті слова.

            - Ні, господи, ні, - вона не відпускала Мішину руку зі своєї, іншою потягнулась до обличчя бабусі, і аж заходилась у плачі скорботи, від болю за всіх цих людей, бо вони були мертвими, всі мертві, всі через неї…

            Тверда рука лягла їй на плече і міцно зжала. Ніколь повернула голову і зіткнулась поглядом впритул з Олексієм. Він виглядав по-іншому – змучений, знесилений, з неглибокими подряпинами на руках та обличчі, одягнений у військову форму, також всю забруднену кров’ю.

            - Ти нічого не зможеш вдіяти. Це не твоя вина, - прошепотів він зовсім близько їй в лице і спробував відвернути її від мерців.

            - Ні, ні, ні! Невже ти не бачиш? Вони всі мертві через мене! Я винна, це моя вина! – Ніколь захлиналась риданнями не бажаючи втрачати з поля зору аби кого, щоб не забути, щоб пам’ятати, що вона накоїла. – Що мені зробити, Льош? Як мені це все виправити? – вона з усіх сил заплющила очі, щоб більше нічого не бачити. Забутися. Не відчувати.

            - Боротися. Ми повинні боротися далі, - голос все віддалявся і вона його чула наче через товщу води. Її вдарила в груди прийдешня свідомість і з різким вдихом вона вскинулась на ліжку і розплющила очі.

            Кошмар відступив.*

 

 

            *Сни з понеділка на вівторок слугують попередженням про можливу небезпеку. Це, в першу чергу, пов’язано з тим, що вівторок знаходиться під покрровительством вогняної планети Марс, а Марс – уособлення боротьби, війни та конфліктів. Сон з понеділка на вівторок несе дві основні задачі: він підкаже, чого боятися сновидцю і застерігає від неоднозначних ситуацій.

            Сон пророкує можливі прямі загрози і те, що потрібно до них бути готовим. Настає момент боротьби за особисті цінності, доведеться їх відстоювати. Потрібно готоватися до нелегкого періоду життя. Бути уважним і обережним, не довіряти, а перевіряти всіх, а особливо малознайомих людей власного оточення.