Частина тринадцята. У мить, коли все щезне, у мить, коли все полетить в тартарари, можливо, ти станеш моїм попелом?

Музика до частини:

Tom Ellis – Creep (Radiohead cover)

Claire Guerreso – Ashes

Klergy – And So It Begins

 

 

            - … І от ти уявляєш, закінчується запис, вимикаються камери, і це прекрасне сонце підходить до мене і майже шепоче на вухо, заглядаючи в очі: «Пане Михайло, може вип’ємо кави?». Я аж збавив, ну серйозно, така прямо сувора та серйозна, а коли без камер, то одразу можна й на побачення запросити! – Міша змахнув руками і з незрозумілим виразом обличчя випив зі склянки води. В кафетерії було людно, час обідів та перекусів, і вони ледве встигли зайняти вільний столик. Ніколь взагалі не хотіла йти, та одразу троє голодних колег поставили за мету її переконати поїсти. Вона лише махнула на те рукою і погодилась. Відмовила б  - отримала б більше запитань, на які вона не хотіла відповідати.

            Ніка приїхала до офісу - ще навіть толком і не роз’яснилось на вулиці. Вся тривожна та на нервах, здригалась від страху та того сну, такого реалістичного, що перехоплювало дух. Намагалась одразу зануритись у роботу – не виходило, перед очима стояли ті багряні ріки крові, ті тіла рідних та близьких, холодні доторки і той страшний гул. Їй пощастило не пересіктись ні з ким із сусіднього кабінету – справді, от не до них було зараз, вона не могла і не хотіла ховати свої емоції, хотіла пережити їх та потребувала для того більше часу наодинці. Бабуся завжди їй казала, що сни несуть важливу інформацію до сновидців, сни не потрібно ігнорувати, треба вміння зрозуміти їхню суть. Здається, суть та сенс власного Ніколь не потрібно було пояснювати, щоб зрозуміти. Зрозуміти, як насправді може бути боляче.

            Вони вчотирьох вирішили не їхати в місто, а пообідати в офісі – роботи було як завжди до біса: потрібно було заощаджувати дорогоцінний час, до того ж, бути завжди під рукою. Вона зовсім не слухала розповіді Міші про якесь там тисячне інтерв’ю, скоріш навпаки: він влазив у думки і заважав своїми балачками. Даша час від часу сміялась над найбільш вдалими коментарями, що теж зараз бісило. Шум дратував – хотілось абсолютної тиші, хотілось прокричатись, в кінці-кінців. Ніколь стримувала себе з усіх сил. Звідкілясь, невідомо звідки з’явилась комаха – муха, у грудні! і літала поміж ними. Здавалось, її помітила лише Ніколь і спостерігала за слабкими потугами тої всістись хоч на якусь поверхню. Вона чула те тихе дзижчання, що водночас нарощувало злість. Чому не можна помовчати хоч секунду, чому?..

            «Це ти винна!», «Це твоя вина!», «Ти не змогла їх врятувати!» - чулось у дзижчанні, перепліталось з ним, зливалось в одне ціле, знову нарощуючи паніку. Образи закривавлених тіл породжували тремтіння і прискорене дихання. Муха опустилась на їхній стіл, злісно потираючи лапки. Ніколь ненавиділа мух. І здається, вона ненавиділа саму себе.

            «Ти винна!», «Винна!», «Винна!», «Винна!», «Винна!», «Винна!!!» – комаха підходила все ближче до неї.

            - …Так що, я просто купив їй ту каву і півгодини вислуховував оди про себе, уявляєте? Я думаю, це успіх, га? - довольне хихотіння.

            «ВИННА!» - Ніколь з усієї сили стукнула долонею по столу, вбиваючи ненависне створіння. На неї одразу ж втупились три пари очей. Голоси звинувачень нарешті стихли. Вона підняла злий погляд і глибоко вдихнула.

            - Досить вже цих балачок, - процідила вона крізь зуби.

            - Ніколь, ти чого?..

            Вона нарешті відняла руку від поверхні стола і не побачила там нічого і нікого. Чортове створіння, мабуть втекло. Чи її там ніколи і не було?..

            Вона роздратовано зажмурилась і знову постаралась глибоко вдихнути. Істерика чи паніка просились на волю, та вона не збиралась психувати перед свідками.

            - Вибачте, - вона окинула всіх награним байдужим поглядом, - мені потрібно працювати.

            Ніколь якнайшвидше щезла у лабіринті офісних коридорів.

            Вона влетіла у всій кабінет, грюкнувши дверима і зачиняючись на замок. Злість і роздратування, паніка та істерика, сум та біль: все сплелось у неймовірну суміш і потребувало хоч якось виходу наззовні. Вона схопила пусту склянку і швирнула її у протилежну стіну. Та розсипалась на безліч крихітних скляних бризків і таке видовище дівчині дуже сподобалось, тож вона взялась за другу і вже занесла руку для кидка, та враз злість минула, тріскаючись наче те скло. О, дорогенька, невже ти не розумієш, що кидатись в стіну скляними об’єктами не вирішить твоєї проблеми? Мало того - це нічого не вирішить. А може ще й прилетіти у відповідь, хіба ж можна передбачити траєкторії тих шматочків.

            Ніколь видихнула, нахмурилась і гучно поставила нещасну склянку на стіл. От не вистачало зараз ще й встрягнути у якісь нервові зриви, негаразди чи прото підсісти на заспокійливі чи антидепресанти. Тільки цього, бляха, не вистачало! Вона нервово міряла кімнату кроками і не могла знайти собі місця. Намагалась заспокоїтись, та всередині все кипіло, наче діючий вулкан. Намагалась взяти себе в руки, але…

            У двері тихенько постукали.

            Ніколь завмерла на місці. Повернула голову в сторону входу і насторожилась. Якщо, хтось із сусідів прийшов її заспокоювати, вони можуть одразу йти куди подалі. І навіть Льоша. Особливо, Льоша. Почне зараз пояснювати психологічні особливості та наслідки впливу накрученого та невивільненого стресу на її настрій. Короче, дістане та розізлить ще більше. Стук повторився. Дивно, та знайомі б люди вже щось би сказали, хіба ні? Чи це Льоша і в нього нові прийомчики і так він спонукає її відкрити ці чортові двері? Так багато запитань, так мало відповідей.

            Ніка рішуче повернула замок та відчинила двері. На порозі ніяково чекала її відповіді Олеся – одна з помічниць Володимира Зеленського.

            - О, Ніколь Олександрівно, вибачте, що відволікаю та Володимир Олександрович просив вам передати ось це, - дівчина ввічливо посміхнулась та протягнула їй конверт з цупкого коричневого паперу.

            - Дякую, Олесю, та що це? – Ніка прийняла конверт і намагалась прощупати, що ж там такого цікавого.

            - На жаль, Президент мені того не повідомив, - помічниця просто знизила плечима. – Я піду, була рада з вами побачитись, Ніколь.

            - Навзаєм, - вона знову зачинилась, пройшла до робочого столу і висипала вміст на нього. Якийсь срібний ключ та дві рукописні записки.

           

 

«Коли буде час – спустись у підвали цього Офісу. Знайди двері зі своїм іменем. Ключ від них.»

 

           

            «Хочу показати тобі правду майбутнього. Повір мені – легко не буде. Подумай гарно, перш ніж прийняти рішення.»

 

 

            О, чергове випробування? Та сьогодні прям день – виведи психологічний стан Ніколь Терещук на новий рівень максимальної дратівливості. Що ж, коли вона не відповідала на виклики долі?

            Вона нечасто була в підвалах. Там зберігалось багато архівів з документами та Офіс поступово переходив на електронний облік документації, тож все частіше вона відшукувала потрібні оригінали відсканованими у доступній всім працівникам базі. Вона знала, що підвали тут були глибокими, старими і трохи моторошними. Вона часто тягнула туди Мішу за компанію, бо трохи боялась тих стін. Неяскраве, неякісне світло, надміру пилу та купа непотрібних або ж потрібних не завжди речей наганяли страх.  А ще, сам вхід приносив незрозумілу паніку, двері там були металеві та грубі, дуже товсті, наче…

            Укриття.

            Ніколь різко зірвалась з місця, зачинила кабінет, взяла до рук славнозвісний маленький срібний ключик і спустилась вниз до головного входу. Сходи знаходились аж у самому кінці коридору на першому поверсі, у правому крилі. Спустившись вниз, вона зіштовхнулась з десятком чоловіків у робочих комбінезонах, які прибирали, демонтували, виносили меблі, сверлили в стінах і просто снували туди-сюди та перегукувались між собою, отримуючи вказівки.

            - Доброго дня! – зовсім молодий хлопчина підскочив до неї і привітно посміхнувся, - ви мабуть тут працюєте, так? – Ніколь намагалась посміхнутися так само привітно. – О, за сьогодні у нас ще не було ні однієї екскурсії! Коридор для розміщення працівників Офісу прямо по коридору і ліворуч. Може вас провести?

            - О, ні, дякую, але якщо почуєте вереск, знайте – то я зустріла павука, - Ніка врешті-решт змогла привітно заговорити з ним.

            - Буду на поготові і одразу прибіжу вас рятувати! – хлопчина відкланявся та побіг допомагати з меблями. Ніколь попрямувала по коридору.

            Освітлення вдосконалили – тепер люмінісцентні лампи не жовтого, а холодного білого світла яскраво світили на стелі вузького коридору. Двері розміщувалися не часто, і деякі були вже з табличками – «Конференц-зал», «Зал для нарад», «Кімната для брифінгів», «Їдальня» - від таких повсякденних назв ставало моторошно. Невже вони дозволять самі себе тут зачинити?.. Наскільки?..

            Пахло свіжою фарбою та деревиною. Робочі безперестанку бігали, заповнюючі кімнати усім необхідним і, скоріш, за все, оскільки це був крайній коридор – все інше вони вже облаштували. Наскільки ж тягнуться ці простори?.. Ніколь повернула ліворуч, і вже в цьому коридорі двері розміщувалися трохи щільніше – значить, кімнати зовсім маленькі. Прості сірі двері, абсолютно однакові з чорними ручками і білими табличками зі вказаними на них іменами мешканців. Ніка вловила закономірність, що потрапила в радницьке крило, бо минала прізвища тих, з ким працювала постійно. Заради інтересу вона пройшла до кінця – і заглянула за вугол – ще ряди й ряди дверей тягнулись по коридору. Вона швидким кроком пробіглась по табличкам – міністри, Єрмак та Зеленський. Усі в рівних умовах, всі в одному підвалі. І таблички на сірих дверях – наче написи на гробових плитах. Ніколь здригнулась від такої метафори, постаралась вигнати ті думки з голови і повернулась до попереднього коридору, відшукуючи власне прізвище.

            Вона закотила очі, коли знайшла, бо знов сусідствувала з Подоляком. Вова точно не втратив свого почуття гумору. Двері ж Олексія Арестовича розміщувалися навпроти її власних. Вставивши ключ і провернувши його декілька разів вона відчинила двері.

            Кімната була розрахована на проживання однієї людини – компактна та з мінімумом меблів. Світла з коридору не зовсім вистачало, щоб досконало роздивитись, тож Ніколь намацала внутрішній вимикач. Світло осяяло кімнатку. Одномісне ліжко з матрацом стояло в дальньому кутку під стіною. В іншому кутку стояв простий робочий стіл з двома стільцями. За дверима у кутку сховалась вузька шафа на два відділення – для вішалок і з поличками. Чотири розетки: дві біля ліжка, дві біля столу, а в верхньому лівому куточку висів пристрій чимось схожий чи то на радіо чи на колонку. «Для термінових оголошень» - подумалось їй.

            От і все. Вони замкнуть себе в маленьких кімнатках-тюрмах і будуть виходити лише за викликами маленького гучномовця у куточку. Будуть тут пересиджувати щось, у цих світло-сірих стінах, не бачачи сонця і справжнього природнього світла. Ого. Ще не було ніякої необхідності тут сидіти, та стіни вже моторощно тиснули на голову. Вона боязко, наче страшилась, що підлога провалиться під нею, пройшла до ліжка і сіла на краєчок. Потрібно було звикнути до цього, прийняти як данність, але усвідомити це було важко. Можливо пізніше, коли тут з’являться усі ті люди…

            - Ти диви, вони все-таки поселили мене поряд з тобою! А я вже й не надіявся! – Ніколь підскочила від страху і ледь не скотилась з ліжка на підлогу. Обернулась і роздратовано зиркнула на Арестовича.

            - Якого ти підкрадаєшся до мене, Льоша?! – вона важко дихала і мабуть, виглядала досить наляканою та трошки неврівноваженою, бо його весела посмішка миттю сповзла з обличчя.

            - Гей, ти чого? – він підійшов ближче. – Це всього лиш я. Що з тобою сьогодні? В тебе погляд, наче ти скрізь бачиш привидів, - він нахмурився, коли Ніколь у відповідь лише вражено відсахнулась, а в її очах блиснули сльози. Ні, тільки не плакати, тільки не влаштовувати істерики, не вести себе так, наче вона от-от зірветься, бо бачила цієї ночі щось таке, чого воліла б ніколи б не бачити.

            Олексій мовчки взяв її за руку і міцно стиснув долоню. Потягнув за собою і сів на ліжко. Вона не сідала у відповідь, лише стояла поряд і дивилась кудись вбік, відновлюючи дихання.

            - Давай, іди до мене, - вона недовірливо подивилась у карі очі. Часто заморгала та, на щастя, непрошені сльози вже висохли, - давай, тобі стане легше, - і стиснув її руку міцніше, але сам до себе не притягував. Ніколь сама повинна була вирішити, чого їй зараз хотілося і чого вона потребувала – самотності в сірих стінах чи дозволити йому просто побути поряд. Зробити вибір. Вона ще декілька разів глибоко вдихнула і видихнула, та все ж присіла поряд, ховаючи очі від аж занадто уважного погляду навпроти.

            - Ти можеш сісти ближче. Можеш обійняти мене і сховати погляд або ж сісти спиною і притулитися до мене. Тобі необов’язково зараз показувати чи говорити про це, але я можу і хочу тобі допомогти. Я поряд, чуєш? – він знову майже шепотів міцно стискаючи її руку. – Ти не будеш тут сама, наодинці зі своїми думками, - його руки обережно обхопили плечі і коли вона сама потягнулась до нього, у обійми, він прошепотів, лоскочучи подихом, - я буду поряд.

            Ніколь мовчки сиділа у його обіймах і заплутувалась в думках. Слухала глибоке та трохи пришвидшене дихання і роздивлялась гудзики на його сорочці. Так дивно. Льоша нічого не говорив, а відповіді знаходились самі собою. Він нічого й не робив особливого, та ставало краще.

            - Це місце створено заради нашої безпеки. На випадок надзвичайних ситуацій. Та такі можуть і взагалі не настати, знаєш? Радники безпеки просто хочуть перестрахуватись, от і все, - він розповідав тихим розміреним голосом, а вона слухала і навіть не хотіла з тим сперечатись, хоч і могла.

            Авжеж, надзвичайні ситуації не стануться. Саме тому вони в офісі готуються до війни. Саме тому на декілька метрів вглиб, у приміщенні Офісу збудували справжній гуртожиток для працівників. Саме тому туди заносять техніку, меблі, формують продуктові запаси і проводять інтернет. Так Льош, може нічого й не станеться. Схоже, у неї з’явився конкурент по мистецтву брехати всім і вся. Та вона була йому вдячна. Звісно ж він розумів, що вона вже про все здогадалась. Та все ж казав ці прості і трошки дурні речі, бо вона хотіла їх почути зараз більше, ніж правду. До гіркої правди вони ще встигнуть звикнути.

            Вона на досить довго вкрала його обійми. До того навіть не розуміла, наскільки за ними скучила. Коли Ніка трошки відхилилась, Олексій уважно вивчав поглядом її обличчя і кивнувши власним думкам легко поцілував її. То був ніжний, скромний поцілунок, який не тривав більше ніж декілька секунд – просто ніжний доторк вуста в вуста.

            - Краще? – він знову уважно поглянув прямо їй в очі.

            - Так, тепер трохи краще, - вона намагалась видавити з себе хоч якусь посмішку. – Вибач мене за ту істерику, я… погано сьогодні спала.

            - А я казав, що тобі місце в моєму ліжку, а не на самоті, в себе вдома, - він посміхнувся щиро і підмигнув. – То ти ж мене не послухала, - вона у відповідь лише зітхнула. – Як ти взагалі сюди потрапила? Коли ти промайнула повз на першому поверсі, я спочатку думав, що мені здалось, та все ж вирішив перевірити. Пішов слідом. Ніхто з радників ще тут не був і нікому не повідомляли, - він допитливо подивився у відповідь.

            - Вова сьогодні зробив подарунок, - Ніколь підійшла до дверей, витягнула з них срібний ключ і показала його Олексію. – Він так мене загартовує, бо думає, що я не готова. А ще він хоче, щоб я поїхала кудись на Західну і працювала там, віддалено. Таким чином він намагається мене огріти разом цим майбутнім по голові.

            - Ти давно вже вирішила, що не поїдеш, так? І ти точно нікуди не поїдеш, - Олексій і сам встав та підійшов ближче.

            - Хоч ти мене не вмовляй, будь ласка.

            Олексій вражено втупився в неї поглядом, - З чого ти взяла, що я буду тебе вмовляти? Це твій вибір і нічий більше, - він знизав плечима. – До того ж, нагадую, наші двері навпроти і я залюбки поселю тебе в своїх розкішних апартаментах, міледі, - він галантно поклонився. Ніколь не те щиро розсміялась.

            - А за безпеку та моє життя ти також не дуже переживаєш? Бо мені й такі аргументи наводили.

            - Ну, якщо ти будеш у мене в полі зору, я тебе захищу. Ну або ж захищатиму, поки зможу це робити – то вже як події розвиватимуться. Та обіцяю тобі – нудно нам точно не буде – він знову зграбастав її у міцні теплі обійми і не відпускав від себе. Вона знову тихенько сміялась десь йому в груди. Олексій не говорив високими фразами про збереження власного життя, навпаки, залюбки ув’язувався в будь-які авантюри, як ось в цю, офісну, і з задоволенням тягнув її вслід за собою. Невгамовний, хаотичний, непосидючий…

            - Слухай, а хто ти по знаку зодіаку? – Ніколь висковзнула з його обіймів і з зацікавленням подивилась йому в очі.

            Він виглядав надзвичайно молодо, хитро сяючи очима, наче хлопчина-бешкетник. Примружившись, він схилив голову на бік.

            - Я – Лев, а ти – Скорпіон, - він почергово тицьнув пальцем спочатку на себе, потім на неї. І закусивши губу, замовк.

            О, ні. Дві найсильніші стихії – Вогонь та Вода, дві взаємознищувальні сили. Тобто вони поглинатимуть один одного, боротимуться один з одном і, можливо, не дійдуть взагалі ніякого консенсусу. Тепер вона розуміла, чого їхня близькість була настільки чудовою.

            Дві найпристрастніші протилежності зіткнулися в одне ціле. І цей факт пробирав до кісток і змушував серце битися частіше. Цікаво, що на них далі чекає.

            - Ну все, мені стає нудно, пішли звідси, - Льоша потягнув її за руку. – Ще встигнемо тут набутися, як прийдеться. - Вона мовчки погодилась з його словами і зачинила дверці свого майбутнього прихистку. І дійсно, зачекається.

 

 

            Михайло Михайлович Подоляк з такою силою лупив по сенсорним літерам планшету, наче той йому завинив у всіх бідах його життя.  Ніколь не наважилась сідати і стояла біля його столу, наче чекала догани від вищого керівництва. Її він нарочито не помічав і сердився, що грубо перебила його казки про походеньки на каву за обідом. Вона голосно зітхнула, намагаючись звернути на себе увагу. Не допомогло. Зиркнула на Арестовича, мовляв: «допомогай!», та він тільки заохочував кивками і поглядами. Тобто, ніяк не вирішував скрутну ситуацію.

            - Льоша, в тебе роботи мало? То докину зараз, - не відриваючись від екрану, пробурмотів Міша. Льоша на то уваги не звернув, але втупився в телефон. Дарина, варто сказати, поїхала в справах ще з моменту обіду, в школі на завтра планувалось чергове заняття.

            - Міш, а Міш, давай допоможу, - Ніка тихенько підійшла ближче.

            - Не треба мені твоя допомога. Знов будеш гаркати. Мені то все набридло, - Міша ще сердитіше заклацав на віконечко чергового файлу, який ніяк не хотів відкриватися.

            - Міш, на файлах класу «А» у застосунку Офісу апріорі стоїть блокування. Ти його не відкриєш. Та ти можеш зайти під моїми даними. Тобі просто треба перестати на мене злитися.

            - Ага, тобто твоя поведінка в мене питань викликати не повинна! - він хляснув багатостраждальний планшет на стіл. Льоша багатозначно прокашлявся, шепнув «я за кавою» і змився з кабінету. Зрадник. Залишив її на самоті з хижаком. Ну, добре, і не з такими працювали. Ніколь піджала губи і потягнула собі його планшет.

            - Все досить просто, Міш. Нерви здають, знаєш, - вона ввела свої паролі в потрібні рядки. – Інколи таке трапляється, вибач за це. – Вона віднайшла у пошуку запрошуваний Мішою документ і простягнула йому відкритий текст. – Ось, тримай. – Чоловік лише мовчки прийняв гаджет і почав вичитувати документи. Ніка зітхнула знову і пройшлась біля столу навкруги, чіпляючи поглядом Мішин безлад. Щоб чимось зайняти руки, почала сортувати папки і папери на дві купи.

            - То що в тебе там з тїєю журналісткою? Зацікавився? – вона задумливо перебігала очима по рядкам документів, та майже не вловлювала сенсу. Міша мовчав, але в тій тиші вона аж чула, як він силиться заговорити. Вона кинула на нього погляд і продовжила, - Знаєш, я не проти, та треба хоч пробити, чи нема в неї якихось інших, поганих бажань щодо тебе. Скандалів нам і так вистачає.

            - Не збираюся я нічого пробивати. Я добре знаю, хто вона, - заговорив, це добре, це прогрес.

            - Ти впевнений? - вона недовірливо хмикнула.

            - Так. Я впевнений, - він врешті підняв на неї погляд. – Поясни, чому я це читаю?

            Ніколь вражено відірвалась від свого заняття. – В сенсі? Ти ж хотів відкрити цей файл, - вона посміхнулась.

            - Ти сама сказала – в мене немає до нього доступу.

            - Це правда, та цей документ мого авторства і моєї роботи, а в мене є повноваження, кому надавати розголошення щодо моїх паперів, а кому ні, - вона знизала плечима і продовжила розкладати Мішині документи. Міша на те лише кивнув і знову втупився в текст.

            - Я не знав, що ти працювала над Мінськими домовленостями, - він перемотував пальцем текст донизу, ковзаючи по ньому поглядом та хмурячись.

            - Я працювала над їхнім вдосконаленням для Паризького саміту у Нормандському форматі в 2019-му. Вова попросив написати своє бачення і проаналізувати, а мене тоді був вільний час. Це неофіційний мій документ, як працівниці Офісу, тоді я ще й не думала, що працюватиму тут.  Ти зараз читаєш першоджерело, яке зазнало перевидань більше, ніж абищо, що я створювала та писала у своєму житті, - вона зітхнула, перегортаючи чергову папку. – Сам знаєш, до чого те все дійшло. Наші колеги визнали майже всі пункти неприйнятними і Вові довелось йти на поступки. Ми зчепилися з ним і не раз. Ти ж знаєш, я не звикла вступати нікому, коли це стосується моєї роботи і моєї країни. Та його хтось зміг переконати. Довелось прописувати те, що маємо зараз.

            - Хто переконав Президента, Ніколь?

            - А хіба я знаю? На зустріч я не поїхала – бо була на той момент в Штатах на переговорах, та й акредитації не мала. А те, що відбувається в тих стінах – залишається в них назавжди. Може Німеччина, може Франція. Сам Вова не захотів коментувати, а якщо він сказав, що так краще і вже все вирішено, пізно щось заперечувати, ти так не вважаєш? Вони підписали ті документи та й усе, - вона глянула на нього і сумно посміхнулась кутиком губ. Міша зітхнув, кивнув на стіл перед собою та закотив очі, - Ніколь, от що ти робиш? - на білій поверхні, біля майже розібраної та неохайної купи розміщувалось два акуратні стоси паперів та папок. Вона й незчулась, як майже все розсортувала.

            - Ой! Пробач будь ласка, то звичка в мене. Я зараз все… - вона витягнула декілька дуже підозріло знайомих аркушів з загальної купи та так і заїкнулась на півслові, - приберу. Міша, господи, це що? – вона налякано оглянулась на двері, молячись, щоб саме зараз сюди не вперся Арестович чи бодай хоч хтось. – Міша… це ж ті координати чи не так?

            Міша враз посерйознішав, хутко підійшов до неї і вирвав листки з рук. Передивився аркуші, скріплені звичайної скріпкою декілька разів, не вірячи своїм очам. Перечитав цифри, нечутно рухаючи губами. Ніколь заклякла на місці. Якщо це знайдуть тут, їм кінець.

            Документи такого класу заборонено було пускати у друк. Якщо ж це ставалось – внизу кожного листка значився серійний номер копії та дата друкування. Вона придивилась уважніше – числа співпадали з датою витоку інформації. Хтось, у кого був доступ, роздрукував їх, намагався злити інформацію та – і тепер було зрозуміло, чому дані було злито неповністю та дещо невміло: підкинув їх до кабінету Міші. Мета була не стільки розголосити – мета була його підставити.

            - Що за хрінь? Я не друкував цього! – Міша крутив в руках ті координати, наче чекаючи від них конкретної відповіді на поставлене ним запитання. Ніколь приречено потерла обличчя.

            - Це означає, що хтось під тебе копає, Міш.

            У двері щось голосно гупнуло і змусило їх підскочити з переляку.

            - А мені хтось двері відчинить? Бо мені тут трохи незручно з чашками стояти! Ей, народ! – у Арестовича стався мисленнєвий дисонанс можливості входу до приміщення, тому він завис за зачиненими дверима. Ніколь вирвала компромат з рук Міші і постаралась його абикуди сховати. Та хоч під стіл.

            - Почекай, давай розкажемо! – Міша схопив її за руку. – Ти що, не довіряєш Арестовичу? 

            - Нікому не можна довіряти в таких речах, Михайле Михайловичу, - Ніколь панічно шукала шпаринку, куди всунути документи. Взагалі, хто б то не був, він виявився дурним в кінці-кінців, серед безладу в кабінеті Подоляка можна було й літак заховати за бажанням – і його б довго шукали.

            - Та почекай ти! Тоді б ти й мені не мала довіряти, а може то все ж я зробив? – Ніколь лише роздратовано відмахнулась від Міші. - В нього знаєш які зв’язки тут? Він допоможе… - Мішу безсоромно перервали.

            - Я зараз винесу вам тут двері, невдячні!

            - Да? Ану ризикни! - Подоляк завжди на агресію, примарну чи справжню, спалахував як сірник.

            - То відкрий мені двері, Міша! Ну, їй-Богу, як ідіот тут стирчу!

            - Не метушись, - Міша пішов відчиняти двері, а Ніка, хоч і завмерла, та все ще поглядом шукала шанс на сховати те добро куди подалі.

            Льоша невдоволено вплив у кімнату з сервізом з трьох чашок в руках. За пазухою ще й печиво притаскав, ну хіба не мило? Так він їх і застав: Мішу, який одразу ж зачинив наглухо двері і намагався віддихатися та Ніколь, яка не знайшла нічого кращого, ніж завести руку з паперами за спину і вдати, що її тут взагалі нема.

            - Я щось важливе пропустив? – Олексій примружився. – Армагедон? Наступ? Ви цілувались?

            - ЛЬОША! – вони скрикнули в обидва голоси. Він вдоволено захихотів.

            - Ми дещо знайшли у моїх документах. Точніше, Ніколь знайшла, - Міша підійшов ближче і простягнув руку за підтвердженням. Вона міцно стиснула губи та документів не віддала. Міша схилив голову набік і подивився на неї своїм козирним жалісливим поглядом. Вона лише цикнула і кинула папери на стіл. 

            - Будь ласка. Вітаю в клубі «Щасливці до трибуналу», - вона забрала свою чашку, стягнула пакунок з печивом і всілась на диван, подалі від них. Одразу ж пожалкувала, що не захватила айкос, бо дуже хотілось покурити.

            Олексій уважно і мовчки переглядав нещасні три листки вже хвилин зо двадцять. І з усієї тієї ситуації виходило лише одне – ясно, що нічого не ясно. Чому їх підкинули саме в цей кабінет? Хто такий сміливо дурний, що діє прямо в них перед носом, наче дражнячись? І який взагалі шанс побачити щось по камерах?

            - Може просто спалимо копію та й діло з кінцями? – у відповідь вона отримала дві пари сердитих поглядів. – Що? Чим вам не вихід із ситуації?

            - В реєстрі відобразився факт друку, це нічого не дасть, - Льоша похитав головою.

            - Але звідки хоч комусь знати, де шукати?

            - А що, як ця сволота тільки того й чекає? Доки той, хто це знайшов, в паніці просто вирішить знищити копію? Що викличе більші подозри – замітання слідів чи щире зізнання керівництву? – тут він був абсолютно правий.

            - То що, ми отак от просто підем до Єрмака зізнаватись? А що, як не повірить? Та ще й розпатякали один одному! Виглядає як змова, ага, - вона витягнула з пачки ще одне печиво і захрустіла ним. Ці довбані нерви так і хотілось заїсти. 

            - Так, ми отак просто до нього підемо, - Олексій знизав плечима і уважно поглянув на неї, - чи в тебе є що, приховувати, Ніколь?

            Вона вловила підколку і відповіла отруйною посмішкою, - Ммм, те, що я приховую від Єрмака, хоч і відноситься до нас обох, дорогенький, та Офісу точно не стосується, – вона підійшла до нього ближче і забрала координати. – Ну, хіба що опосередковано, бо ж то через мене ти дізнався про витік цієї інформації лише вранці, - Міша аж закашлявся від такої нахабності.

            Те, що вона успішно зіграла цю партію було зрозуміло по тому, що у Льоші не знайшлося слів, щоб їй відповісти.