Частина сьома. Як заглушити ті думки, що примушують мене жити у цьому пеклі?

Музика до частини:

Stromae - L’enfer

MS MR – Bones

Артем Пивоваров та Злата Огневич – До весни

 

             Ранок неділі закрався у спальню Ніколь яскравими промінчиками передзимового сонця. Вона прокинулась раніше своїх будильників і почувала себе відпочившою та повною сил. Не поспішаючи, вона прийняла душ, приготувала сніданок і поїла, ліниво перебрала варіанти футболок, які можна було б одягнути у дорогу і попрасувала готовий вибір. Сьогодні вигляд вона мала максимально простий і зручний – чорні джинси, чорна футболка оверсайз, шкірянка і чорні кросівки – при перельотах ти думаєш насамперед про комфорт, а не красу. В такому стилі вона почувала себе трохи незвично – брючні ділові костюми, закриті строгі сукні прямого крою та класичні туфлі на високих підборах наче приросли до неї, завдяки багаторічній роботі в офіційних колах політичної та юридичної сфери. Перевіривши декілька разів, чи вимкнула  вона всі прилади у квартирі, світло та воду, Ніколь потягнула перші ліпші сонцезахисні окуляри з шухляди в коридорі, підхопила невелику валізу та викликала ліфт.

            Вулиця зустріла її морозним свіжим повітрям і сонцем. Шукаючи поглядом свій автомобіль, вона наткнулась на великий білий позашляховик вольво, що стояв прямо перед сходинками до її під’їзду. Водійські дверцята відчинились і звідти, привітно помахав…ну от щоб ти сказився! – Арестович власною персоною з широкою сонячною посмішкою. Ніколь так і застигла на місці з валізою в руках.

            - Доброго ранку! Міша сказав, щоб я вам не дзвонив і не писав, то я вирішив просто приїхати і провести вас на літак! – він відверто знущався, сяючи посмішкою, наче те довбане сонце.

            Вона вб’є Подоляка. Вона вбиватиме цю хижу журналістську сволоту довго і з насолодою. Прямо в його блядському кабінеті і нічого ніхто не посміє їй сказати проти.

            - Доброго ранку, пане Арестович. Що, настільки нема чим зайнятись в неділю вранці, ніж караулити мене під моїм же під’їздом? – Ніка так і стояла на одному місці схрестивши руки на грудях. Валізу перед цим вона демонстративно поставила на землю. Якщо такий джентльмен – підходь, бери й сам її неси.

            З читанням її думок в Олексія, очевидно проблем не було – він все також радіючи від справленого на неї (негативного, чуєш, не-га-тив-но-го!) враження підійшов і, підмигнувши забрав валізу, прямуючи з нею до багажника.

            Він що, фліртує з нею?

            Клацнув замок зачиненого замка і Арестович галантно відчинив перед нею дверцята сусіднього з водійським, сидіння. – Прошу.

            - А мама в дитинстві казала до незнайомих чоловіків в машину не сідати, - сердито пробурчала Ніка і зробила все точно навпаки. Одразу ж витягнула телефон і почала швидко друкувати повідомлення.

            «Мішаня, краще тобі в четвер на роботі не з’являтися. А як посмієш з’явитися – не смій втрапляти на мої очі, бо придушу.»

            Одразу ж прийшла відповідь у вигляді смайлика, що відправляв повітряний поцілунок і сяяв піксельними очима. От стерво. Пославши у відповідь найкращому другу середній палець, вона заблокувала смартфон і демонстративно відвернулась до вікна.

            - Аеропорт? – вона відчувала зацікавлений погляд Олексія шкірою.

            - Бориспіль. Термінал «Д».

            Він мовчки кивнув і завів двигун авто. Воно м’яко рушило з місця.

            Недільний Київ пролітав за вікнами білого позашляховика. Арестович мугикав собі під ніс якусь одну йому відому пісню і зовсім не відчував себе незручно у її мовчазній компанії. Дивно, та це не дратувало, хоча повинно було.

            - Гарна сьогодні погода чи не так? – Господи, серйозно? Він заводить розмову про погоду? Краще вже б одразу до суті.

            - Непогана. Олексію чи можу я вас запитати?..

            - Слухай, давай вже на «ти». Я розумію, що вік наш трохи відрізняється та це шалено напружує, якщо чесно.

            - Та без проблем. Можна тебе запитати? - і дійсно, звертатись до нього так було набагато зручніше. Чоловік мовчки кивнув і посміхнувся. – Це дійсно дуже приємо, що ти вирішив потурбуватися про абсолютно незнайому колегу з офісу і не дати їй добратися до аеропорту самій, і, боронь Боже, не переплатити лишні гроші за парковку і все таке інше та чому ти приїхав? Не зрозумій мене неправильно, та все це, - вона обвела рукою салон авто, - видається трохи дивним.

            - Міша натякнув, що ти вирішила їхати сама, а він сьогодні надто зайнятий, щоб за тобою заїхати, тож добровольцем випросився я, - Олексій загальмував на світлофорі і невинно знизав плечима. – Просто дружня послуга.

            - Чудово, та ми не друзі. А тепер чесно.

            - Що ж нам заважає ними стати? – весело засміявся той. – Хіба погано мати хороших, надійних друзів?

            - Якщо ти не відповіси мені чесно, ми не те що друзями не станемо, а я ще почну тебе ігнорувати. А з твоєю новою посадою тобі точно це ні до чого.

            Олексій зітхнув і посерйознішав. Тепер в його обличчі ясно вгадувався і вік, і досвід, і минуле, яке могло завдати йому різних спогадів: як добрих, так і не дуже.

            - А Міша попереджав, що ти кмітлива. Ну добре… я почувався трохи винуватим.

            Ніколь вражено засміялась. – За що?

            - Я трохи недооцінив тебе. Це завдало шкоди вашим з Михайлом дружнім стосункам, це його особисто засмучувало усю суботу. Я не зовсім люблю, коли мої дії призводять до таких наслідків.

            - Я зрозуміла. Можу переконати, наша з Мішою дружба занадто міцна, аби ти завдав їй хоч якогось впливу, про який кажеш. Та поки ти ходитимеш між нами непомітною тінню, повідомляючи одну дозу інформації Міші, одну мені – в нас не вийде бути друзями, знаєш, - вона задумливо провела рукою по лакованій ручці дверцят. – Якщо тобі вже повідомили, у нас з Мішою дуже суміжна робота. Ну там знаєш, напрямки схрестились, на збори однакові ходимо, а іноді я практично прописую йому усі його інтерв’ю. Юридично прописую, звичайно. Ми найкращі друзі. А тих, хто встає між мною і моїми друзями я жаліти не звикла. Навіть таких симпатичних, як ти.

            Так, вона перша це сказала і що він їй зробить? Хай розуміє, що не на ту напав.

            - Тобто я тобі подобаюсь? – він знову почав усміхатись.

            - Тобто я констатую факт, який ти і так знаєш, - холодно відказала вона. – Я не зацікавлена в стосунках на даний відрізок часу.

            - Чому?

            - А це вже надто особисте питання, - вона знов відвела очі до вікна.

            - То уяви, що я твій психолог! Я, до речі, трохи захоплююсь психологією. І школу свою маю. Учні наче задоволені, - він гордовито випрямився і знов на неї поглянув.

            Ніколь лише гірко посміхнулась. – Кожному психологу потрібен свій психолог… - задумливо проказала вона. – Ні, насправді все не так прозаїчно, як ти думаєш. Серце мені ніхто не розбивав, у ванній під холодним душем я не плакала, та й від любові я не надто в цілому страждала. Просто… не хочеться в такі часи передавати право голосу серцю, а не розуму. І так всього вистачає, аж занадто.

            - Жорстко, але справедливо, - Олексій стримано кивнув.

            - Ти бував в Італії? - все, досить з неї таких тем.

            - Не довелось, а ти?

            - Так. Багато разів.

            - І яка вона?

            - Різна. Колоритна. Шумна. Нестримна. Трохи небезпечна, та дуже гарна. Тепла і жарка. Коли бачиш її вперше, спочатку думаєш, як можна її обожнювати, а потім плачеш гіркими сльозами, коли її покидаєш, - вона й незчулась за цими балачками, як вони під’їхали до аеропорту. Олексій не зводив з неї погляду і наче зважував свої наступні слова. Вона подивилась на нього у відповідь.

            - Італія схожа на тебе, - знову цей вкрадливий шепіт. І вийшов з машини. Ніколь зрозуміла, що затримала подих від його погляду і тільки зараз змогла вдихнути. Заплющила очі на декілька секунд і також вийшла з машини.

            Олексій вже дістав її валізу і стояв, чекаючи. Знову посміхався, наче нічого й не було. Чи може то їй лише здалося?

            - Дякую, що підвіз, - вона забрала в нього свої речі.

            - Можна буде тебе зустріти? – він вичікував відповіді не відводячи від неї погляд карих очей. Вона лукаво посміхнулась.

            - Тільки якщо захопиш з собою стражденне тіло Подоляка.

            - Привезу його в багажнику, - чоловік поклав руку на серце, закріплюючи обіцянку.

            - Тоді можна. Напиши мені в середу. Номер ти маєш.

            - Добре. Дякую. Вдало долетіти, Ніколь.

            - Гарного тобі дня, Олексій.

            І швидко пішла, не оглядаючись. Вона не могла бачити, що Олексій Арестович ще довго не відводив погляд від її силуету. Аж поки не втратив його серед сотень інших.

 

***

 

            Три ночі в Італії дали трохи забутись від тривоги та переживань. Ніколь вже й забула, що можна жити так – безтурботно, щасливо, не гадаючи з завмиранням серця, що принесе наступний ранок на роботі. Франсуа наче прописав усю їхню культурну програму: організував декілька екскурсій, водив на обіди в маленькі закриті ресторанчики з гарною їжею, влаштовував нічні вилазки на вино та багато знайомив. Ніка наче знов повернулась у минуле: так вона працювала після університету, такою мала б бути її кар’єра. Ні, вона не жалкувала, та відчувала якусь сумну ностальгію за тими часами, наче дійсно за ці два роки подорослішала аж на добрих десять. Наче постарішала.

            Франсуа перейшов до серйозних питань у перший же вечір, та зробив це помпезно і з шиком, як усе в своєму житті: у ресторані з видом на Етну, пригощаючи Ніколь вином і середземноморськими креветками. Ніка навіть скинула фото Міші в особисті повідомлення, так її заворожив той вулкан. Величність і небезпека та товсті шапки снігового покриву. Говорили багато, говорили тихо, італієць співчував та переконував, що співпраця можлива та досить вдала. На відміну від Октаво, він ні разу не заїкнувся про її переїзд з України чи залишання справ. Навпаки, захоплювався її мужністю, а коли почув, що навіть при найвищій небезпеці вона прийняла рішення не покидати Київ ні за які гроші світу, відвів погляд і мовчки пив вино. Ніколь продовжувала сипати аргументами, продовжувала говорити, як важлива їхня співпраця, та він наче й не слухав, наче все для себе давно вирішив.

            - Знаєш, давно хотів тобі сказати. Цей вулкан, - він вказав рукою на Етну і подивився дівчині в очі, - досі діючий. Стається – прокидається і руйнує ближні домівки та володіння. Місцеві за це й прозвали Етну vipera1  – бо під час вивержень лавові потоки знищують врожай і будинки. Та ми, італійці, продовжуємо тут жити, радіти та кохатися. Не зважаючи ні на що. Нехай би завтра й настав кінець світу, та я б не відмовився від келиха вина за вечерею в компанії близьких мені людей та поряд з цим краєвидом, навіть якщо знав би, що скоро перетворюсь на попіл. Насолоджуйся, Ніколь, не впадай у відчай і неси іншим своє світло. І тоді навіть вулкан не зможе знищити твою душу. Вулканічна лава не завжди несе у собі смерть. Іноді, з вогню ми перероджуємося.

            Ті слова глибоко запали в душу Ніколь. Вона й сама порівнювала те життя, яким зараз жила, якщо не з вулканом, то з пороховою бочкою точно. І не знала, як справитися з відчуттям абсолютного жаху перед майбутнім., коли та бочка вже б мала вибухнути. Аж тут зрозуміла: немає сенсу боротися з ним, адже майбутнє всеодно настане. Та має сенс, як вона його зустріне. А зустріти вона збиралась гідно.

            У вівторок Франсуа сказав, що хоче зробити їй невеличкий сюрприз і не сказав, куди везе. За вікном автомобілю мелькало море, старовинна архітектура, а в салон вривався теплий морський бриз і розвівав волосся. Їхали довго, будинки мелькали все рідше, дорога звивалась серпантином понад водною гладдю. Вдалині замелькала невисока дерев’яна огорожа з балок, а потім Ніколь побачила коней. Вона вражено приклала долоню до обличчя і ледь не просльозилась.

            Катання верхи було її пристрастю. Вона займалась ним ще в Оксфорді, коли дізналась, що в сусідньому містечку є невелика конюшня. Вона намагалась їздити туди хоча б двічі на тиждень, бо ці тварини як ніхто лікували її абсолютно від усіх думок, переживань та стресу. Сидіти в сідлі, керувати твариною, розганятись у шалений галоп – той адреналін, за який вона ладна була віддати багато. Ніде вона не відчувала таких емоцій, як поряд з конем: гордовитим і вільним створінням – наче вона сама.

            Вона ледве дочекалась, поки автомобіль зупиниться і вибігла назустріч привітному хазяїну ферми. Перекинулась з ними люб’язностями і одразу попросила повести познайомитися. Коли вони зайшли в стайню, вона кинулась розпитувати про кожного і кожну: який характер, що люблять, яка порода. Гладила довгі м’які голови і кормила яблуками. Зачудовано вдивлялась у великі розумні очі. Обрала коня сама, найшвидшого і трохи норовливого чорного як ніч жеребця,  який радісно заіржав, відчувши можливість побігати на волі. Допомагала його запрягати, а коли все було готово, легко заскочила верхи, вдарила шпорами і відпустила себе у передвечірній захід сонця. І нарешті відчула його – абсолютне щастя.

            Freccia2  повністю відповідав своєму імені. Мчав, наче вітер, прямо, гордо, вбиваючись в пісок важкими копитами. І душа вискакувала з грудей. І хотілось сміятися, хотілось жити. Хотілось… щоб усі її близькі відчували те ж саме.

            Вона втекла зі своїм супутником волі на пустинний пляж і дивилась, як сонце тоне в морі. Як закінчується її щасливий день. Ніколь вперше відчувала, наче їй стало трошки легше. Вона присіла на пісок і відчула, як напруження, що жило в її душі вже багато днів потихеньку відпускає її. Від дикого спустошення від того негативу по щоках покотились сльози, і вона просто плакала і дивилась на море. Кінь тихенько зафирчав і підійшов до неї ближче, штовхаючи мордою в плече. Вона здригнулась і поглянула на тварину. Піднялась і обійняла коня за шию. Міцно притулилась, слухаючи важке дихання та потужний стукіт серця. От як ці тварини так гарно могли розуміти?

            У кишені задзвонив телефон. Відсахнувшись від коня, Ніколь дістала його і прийняла вхідний дзвінок.

            - Привіт, - Мішин голос звучав втомлено, – Як ти там?

            - Привіт. Все добре, - Ніколь потягнула коня за вуздечку і пішла пляжем.

            - В тебе голос засмучений. Важкі переговори? Він не погоджується?

            Ніколь посміхнулась. Міша завжди так невчасно виявляв свої психологічні навички. – Міш, ти пам’ятаєш хоч одну ситуацію, коли мені не вдавалось переконати чоловіка хоч в чомусь?

            - То це «так» чи «ні» у відповідь на моє запитання?

            - Звичайно що «так». Все буде і в повному обсязі.

            - Тоді чому в тебе такий голос, наче все ну дуже погано?

            - Ти помиляєшся, Міш. Може ти мене від медитації відірвав? Нові практики і таке інше. Відволікаєш.

            - Ох ну вибачте-пробачте, що заважаю! – Міша чимось грюкнув на тому кінці проводу. Знов чимось кидається спересердя. Хоч би в Арестовича. Ніка захіхікала.

            - Ти такий милий, коли сердишся. Скажи мені, сонечко моє, чому я в неділю їхала в аеропорт не сама? Міш, тобі жити набридло?

            - Знаю-знаю, та Льоша наполягав і приводив чіткі аргументи. Що я мав йому сказати?

            - Ти міг збрехати, що не знаєш час вильоту, ти міг проігнорувати питання, ти міг…

            - Я не бачив в цьому сенсу.

            - Не перебивай мене, Міша! Якщо я прошу тебе про щось, то чекаю відгуку на своє прохання. Я не хочу, щоб мені лізли в душу, не хочу, щоб намагались випитати неіснуючі речі, не хочу, чуєш!

            - А мені здається зовсім навпаки.

            Ніколь розлючено видихнула. Ну от же ж! Який же він впертий осел. Якщо вбив собі якусь дурницю в голову – не переконаєш ніяк.

            - Я скучив, - Міша стишив голос. – Нема з ким пити каву і вислуховувати всіляку юридичну нудність.

            - Ти диви! А шо Арестович тебе кавою не пригощає?

            - Дуже смішно. Коли ти прилітаєш?

            - Завтра о восьмій вечора. Твоя подружка напросилась мене зустріти, - їдко прошипіла вона.

            - Якщо ти так сильно проти, я приїду сам, - серйозно запевнив її Михайло.

            - Все нормально. Тільки не запізнюйтесь, по можливості.

            - Добре, - Міша трохи повеселішав. – Тоді до зустрічі?

            - До завтра, - Ніколь перервала зв’язок.

            Коли вона повернулась на ферму, вже майже стемніло. Дім поряд світився ліхтариками, якими був обвитий ганок і тераса. Франсуа та Комо (хазяїн конюшні) вже накрили на вечерю і фермер відмовлявся їх відпускати, наполягаючи заночувати. Вже далеко за північ, коли вони вдосталь наїлися і напились терпкого червоного вина, а Ніколь ще декілька разів бігала до коней і бажала їм гарних снів, вони залишились вдвох на вулиці, всівшись прямо на дерев’яну підлогу тераси.

            - Я не знав, що подарувати тобі до дня народження, але бачу, що вгадав.

            - Абсолютно, - Ніколь щасливо посміхалась, згадуючи шалену прогулянку і вітер в волоссі, поки вона мчала верхи безлюдним пляжем. – Та в мене до тебе ще одне прохання. І воно буде трохи незаконним.

            - О! – Франсуа вражено розсміявся. – Я з задоволенням послухаю його! Нарешті, щось цікаве!

            Ніка серйозно подивилась на італійця. Ще раз зважила своє рішення. Зробила глибокий вдих.

            - Мені потрібна зброя.

***

            Київ засипало снігом. Варто було відлучитись всього лиш на декілька днів, а тут вже зима простягала свої потворні холодні лапи. Рейси затримувались, тож літак Ніколь приземлився з затримкою у сорок п’ять хвилин. Вона шукала поглядом свій супровід, який або запізнювався, або загубився, або взагалі полетів шукати її назад в Італію. Від протягів, що гуляли по скляній будівлі аеропорту йшли мурашки по шкірі. Вона не брала з собою теплого одягу, тож в шкірянці було некомфортно. Вона вже дістала телефон, щоб здійснити гнівний дзвінок і запитати, де вони лазять, як тут її мало не збили з ніг обіймами. Міша влетів в неї, обсипаючи обличчя і шию холодними сніжинками та краплями дощу. Вона невдоволено поморщилась від неприємних відчуттів та всеодно посміхалась. Ніка почувала себе вдома.

            - А ми тебе вже годину чекаємо! – Міша ледь від неї відплип і знову посміхався. Олексій з такою ж самою посмішкою тихо підійшов і кивнув в знак привітання.

            - Рейс трохи затримали через непогоду. Привіт, - вона звернулась до обох чоловіків. – Поїхали?

            - Я запропонував Михайлу повечеряти усім разом. Ти мабуть голодна з дороги? – Олексій знову якось занадто уважно вивчав її поглядом.

            - Не дуже, але ідея непогана. Ви також мабуть не вечеряли ще? – вона втомлено посміхнулась.

            - Тоді поїхали.

            В ресторані, зважаючи на пізній час і будній день, було небагатолюдно. Ніколь розказала про свою поїздку, опускаючи деякі тези та факти (вона не знала і не мала наміру виясняти, чи в Арестовича є допуск до її інформації) і тепер втупилась в тарілку, в піввуха слухаючи торохтіння Міші про якесь його інтерв’ю і незадовільну, на його думку роботу журналістів. Експертна оцінка, нічого не скажеш. Аспектів, чому на неї знову напала ця апатія і втомленість було предостатньо. А ще середина робочого тижня. Ні, навіть не так, їй точно доведеться працювати й на вихідних, щоб вирішити накопичені справи, і вона вже відчувала їх тягар за плечима. Ніколь розуміла, що треба взяти себе в руки, треба дослухатись до слів Франсуа, переконувала себе, що буде ще важче, в кінці-кінців, та опанувати себе не могла. Все стало аж занадто заплутано.

 

---

[1] Італ. гадюка

[2] Італ. стріла

• 1італ. гадюка
• 2італ. стріла