Частина четверта. Коли я кажу, що зі мною все добре – це неправда

Музика до частини:

Billy Lockett – Hard Act To Follow

Bebe Rexha – Break My Heart Myself

KHAYAT – Темно

Листопад 2021 року.

 

             - Міша, ти можеш, бляха, заткнутись там, у своїй барлозі, і не волати так сильно?! – Ніколь з усієї сили кинула папку у протилежну стіну свого кабінету. Пам’ятаєте про нервовий зрив, який йшов бонусом до роботи в Офісі Президента? Дівчина вже втомилась рахувати, яким був цей. За стіною щось буркнуло, почулись тихі кроки та звук відчинення дверей. Слідом в її тихенько постукали.

             - Не кидай нічого, я здаюсь! – у просвіт ледь показалась усміхнена і ні разу не винувата фізіономія Михайла Михайловича Подоляка, радника Керівника Офісу Президента, журналіста, антикризисного менеджера, радника Офісу Президента і великої занози в одному місті для Ніколь. Найкращого друга, короче.

             - Була б жага витрачати державне майно, - невдоволено буркнули у відповідь. – Міша, друга ночі, в мене завтра, а, ні, вже сьогодні партнери з Чехії, документи не вичитані, нічого не готово, про кінцеві тижневі звіти я взагалі мовчу, а ти базар вирішив влаштувати! Кого ти сюди привів так пізно? В тебе совість є?

            - Вибач, я забув, що ти ще тут. Думав, сам лишився ночувати, - Міша змінив теплу посмішку на майже винуватий вираз обличчя і, нарешті, зайшов в кабінет і причинив двері. – Багато було справ вдень, прийшлось співбесіду перенести на пізній час.

            Дівчина занадто різко підвелась з-за столу і пройшла до протилежної стіни реанімувати багатостраждальну папку. Вона ще була потрібна і не заслужила таких страждань, ставши просто жертвою обставин. Від занадто різкого руху, Міша відступив назад, до дверей, що викликало посмішку. Хіба можна було на нього злитись хоч за щось?

            - І кого ти там співбесідуєш в такий пізній час? Знаю я такі співбесіди. Ану дихни!

            Міша захихотів.

            - Та ну чесно, чого ти! Набираємо в штат нових радників. Розширяємось! Хіба погано?

            - Міша, якщо тобі потрібно носити каву і розбирати твій вічний бардак на робочому столі, така вакансія називається не «радник», а помічник, асистент, секретар чи просто прибиральниця. Наскільки я знаю, в нас є і ті, і інші, навіть треті і четверті, - пройшовши повз на ходу випалила Ніка. – І з яких пір ти спілкуєшся з новими радниками? Я думала, головний у нас все ще Андрій Борисович.

            Міша картинно схопився за серце і з багатостраждальним виразом обличчя опустився в крісло біля столу.

            - Компрометуєш мене після всього, що між нами було? – і ображено глянув на неї своїми великими карими очима. Ну точно, Кіт зі Шреку. Ніка не втрималась і розсміялась.

            У двері знову тихенько постукали. Дівчина закотила очі і вимучено промовила, - Так, заходьте, - не вийде в неї сьогодні допрацювати.

            До кабінету буквально вплив високий, симпатичний чоловік. «Кандидат на нового радника» дійсно виглядав винувато і, на відміну від Міші, який розплився у кріслі і давився смішками, щиро збирався вибачатися. Легко причинивши за собою двері він все ж залишився стояти на місці і уважно поглянув  на всіх присутніх.

            -  Вибачте, це я став виною шуму, що вас потурбував. Ми дійсно думали, що в офісі вже нікого немає, - і глянув темними очима, наче прямо в душу. Дивився аж занадто уважно, наче вивчав міміку та аналізував будь-яку зміну у виразах обличчя. «Ну от, докотилась, тебе вже за істеричку вважають», - якось промайнуло на периферії думок.

            Ніка лише відмахнулась.

            - О, та нічого. То не ваша вина. Просто Михайло Михайлович не вміє користуватись годинником. Уявіть, як його сусідам живеться.

            - Ей!

            Чоловік посміхнувся широко та відкрито і наблизився до столу. Щось було в ньому таке…інтригуюче, що привертало увагу. Рухався граційно, а очей не відводив, наче справжнісінький хижак. Одягнутий у темно-синій діловий костюм і чорну водолазку. Синій йому відверто личив, і Ніколь задумалась на хвилину, що він це також точно знає. З віком визначитись було важче, та промінчики зморшок біля очей видавали, що йому точно за сорок. Цікавий фрукт. Ніколь мимохіть здригнулась. А може варто було б припинити аналізувати незнайомців і просто поїхати додому поспати?

            - Мене звати Олексій Арестович. Мабуть, радник офісу, а може ні – вже як пощастить, - і він протягнув руку.

            - Я – Ніколь Терещук, юридичне забезпечення цього вар’єте, - Ніка посміхнулась і протягнула руку назустріч. Міша знову пирснув зі сміху. 

            Рука Олексія була теплою та м’якою і стиснула її долоню ледь-ледь, та було відчуття, що за потреби, може бути сильною та рвучкою. Метал каблучок на пальцях чоловіка холодив теплу руку дівчини і вона не втрималась: мізинець, вказівний та великий пальці – можливо біле золото, але скоріш за все, просте срібло. Ніка мала дурну звичку, у всіх видивлятись слід від каблучки на безіменному пальці. Так, простий інтерес. У нього каблучки не було.

            - Ніколь – дуже гарне ім’я. Грецьке, якщо не помиляюсь? – Олексій знову блиснув очима, уважно вдивляючись. Міша знайшов гіпнотизера чи що?

            - Ви праві. «Перемога людини» - якщо дослівно, – дівчина втомлено сіла назад на своє місце.

            - А мені при знайомстві ти сказала, що воно означає: «пішов нахуй, Міша»!

            - Бо ти занадто старий, щоб загуглити самотужки!

            Обличчя Олексія здивовано витягнулось і він ледве стримувався, щоб знову не посміхнутися. Міша показово-ображено підвівся з крісла, де, судячи з його пози, збирався лягати спати, не інакше, і рішуче попрямував до дверей.

            - Ходімо, Олексію Миколайовичу, у нас розмова ще не закінчена. І нам тут не раді.

            - Міша, вимітайся з мого кабінету, поки живий зі своїми коментарями!

            Його сміх лунав вже з коридору.

            - Прошу вибачення ще раз. Було дуже приємно з вами познайомитись, Ніколь. Доброї ночі.

            - Навзаєм, Олексію.

            Двері тихо скрипнули і зачинились. Настала така довгождана тиша.

            Вже пізніше, коли стрілки годинника невпинно наближались до третьої години ночі, а Ніколь задрімала прямо на стосі документів, її плече хтось легенько потряс.

            - Вставай, соню, - Міша дивився лагідно і посміхався кутиком губ. – Негоже такій прекрасній дівчині спати прямо в офісі на документах. Вставай, я відвезу тебе.

            - Мішаааааа, - невдоволено протягнула Ніка і втомлено потерла обличчя. – Оставь меня здесь и уходи – у тебя ещё есть шанс спастись… - і лукаво глянула з-під лоба.

            - Ну все, сама нарвалась, - Міша рвучко потягнув на себе папки, на які дівчина все ще спиралась ліктями, сонно позіхаючи. Руки боляче вдарились об поверхню столу, а Міші вже й слід простиг. Ніка лише втомлено зітхнула. Ну от скільки йому років? П’ятнадцять? Двадцять п’ять?

            - Міша, в твої руках конфіденційна інформація країни! – встала з крісла і поправила піджак. – Мішаня, я Єрмаку розкажу, що ти державну таємницю вкрав! – швиденько зібрала в сумку свої речі. – Михайло Михайлович, згідно з законом про збереження та нерозголошення внутрішньої інформації держави, ви будете засуджені і депортовані ще й з України! – телефон знайшовся на краю столу, під паперами на підпис. Вимкнувши світло, Ніка нарешті вийшла з кабінету і попрямувала на офісну парковку.

            Листопад лютував холодним дощем і крижаним вітром, що пронизував до кісток і жбурлявся осіннім листям. На парковці майже не було авто (всі нормальні працівники вже бачили десятий сон у себе в ліжку, а не на документах, ага!) і Ніколь з сумом поглянула на свою ауді. Ні, вона точно не в тому стані, щоб вести авто. Доведеться вранці на роботу їхати на таксі. Кутаючись у незастібнуте пальто, вона рішуче попрямувала до яскравих фар чорного мерседеса поруч. Мовчки сіла в салон на сусіднє поруч з водійським і пристебнула пасок.

            - Тримай свої таємниці і, дивись, не згуби, - на коліна приземлились її папки, а Міша завів двигун.

            - Фу, як грубо, - навіть не повертаючи голови, Ніка почала активно щось шукати у бардачку. Вона точно їх тут залишала позавчора, коли Міша її підвозив на ділову зустріч в обід. Ага! Почата пачка стіків нарешті знайшлась серед інших речей. У Міші взагалі повсюди царював «творчий бардак», як вона лагідно його називала та він почував себе комфортно в ньому, орієнтуючись набагато легше, ніж в строгому порядку, який так любила Ніколь. Відшукавши сам айкос та вставивши стік, вона полегшено затягнулась після характерної вібрації пристрою.

            Київ пролітав за вікном вогниками поодиноких авто та придорожніх ліхтарів. Вони їхали повільно, через дощ, та дівчина не заперечувала, повільно випускаючи дим з легень і спостерігаючи за картинкою у вікно. Хотілось теплого чаю і виспатись. Так щоб дня на три і вимкнути усі пристрої зв’язку. Офіс працював круглу добу, усі, хто були посвячені у «таємницю» мали ненормований робочий день і виконували обов’язки кількох спеціалістів водночас. Сама Ніколь крім юридичного амплуа спілкувалась і дипломатично виманювала у іноземних партнерів для своєї країни найважливіший ресурс – зброю. Вони були за крок від війни і жили в очікуванні: невідворотного, страшного і неминучого. Хотілось вірити у краще, що все обійдеться, але вона відчувала – не цього разу.

            - Все добре? – тихо спитав Міша.

            - Так. Просто дуже втомилась.

 

***

 

            З Михайлом Михайловичем Подоляком Ніколь познайомилась у перші дні своєї роботи в Офісі: вони прийшли туди майже разом, з розривом в декілька днів – у квітні 2020-го. Він викликав двояке враження: чоловік з досить милою зовнішністю і надзвичайно жорстким характером. Він був журналістом від голови і до самісіньких п’ят: скандальним, дотошним і прямим у своїх твердженнях. Один з тих складних людей, з якими вона боялася співпрацювати – неоднозначний, депортований з Білорусі, з таємницями за плечима. Таких хотілось остерігатися, від таких очікуєш якихось вибриків або ножа в спину. Їм дали сусідні кабінети «до лучших времён» і Ніка перші тижні тишком підслуховувала уривки його роботи. Стіни були тонкими, а в неї був гострий слух зроду, що не раз виручав в студентські роки на закритих іноземних раутах. То ж вона слухала, як Міша працює з підопічними, з помічниками, з журналістами, а сама помалу впізнавала в ньому себе: амбіційну і ладну на все, щоб довести свою правоту. З перших днів їй здавалось, Міша працює проти Офісу і заради власної самореклами, але потім вона зрозуміла – Міша працює на Офіс, і в першу чергу – на Вову. 

            Їхні обов’язки тісно переплелись: Ніколь відповідала за юридично правильні висловлювання групи Офісу і Міші в тому числі, за невихід поза рамки законів про інформаційну безпеку і  таємницю, згладжувала юридичні вугли, коли стички все ж таки ставались. Спочатку спілкувались вони виключно у діловому тоні, більше документарно або ж електронними листами: Ніка часто приймала в своєму кабінеті іноземних партнерів і не мала навіть помічників, повністю обмеживши доступ до своєї діяльності. Крім того, вона почувала себе впевнено лише на своїй території, а бігати в сусідній чужий кабінет, наче до якогось начальства на виправдовування, вона точно не збиралась. Вова ясно дав зрозуміти їй ще в перший день, чого чекає від її роботи і не висловив ніяких обмежень у варіантах її виконання: головне, щоб був результат. Тож вона скидала інформаційні відредаговані листи на електронну пошту, передавала чужими помічниками документи, вичитані та завізировані особисто, з кольоровими маркерами та стікерами і рідко приймала на особисті консультації, надаючи перевагу проведенню щотижневих тренінгів та зборів на вимогу. Колег такий розклад повністю влаштовував та поза дверима тягнулися чутки про деяку відлюдькуватість і ізольованість першого юриста Офісу Президента. Не те, щоб Ніку це зачіпало, але розкидуватися довірою вона не звикла. Особливо з погіршенням стану державної безпеки у цих же стінах.

            На відміну від Ніколь, до якої ставились посередницьки, не погано і не добре, просто не знаючи нічого лишнього і не маючи можливість щось таке знайти, Мішу мало хто любив в Офісі, і ще менше – в інформаційних колах. Вона чула, як спільні знайомі шепочуться і косо зиркають в його бік – депортований, зі скандальною репутацією, з неоднозначними мотивами – все це було на поверхні – візьми і зачепись. А Міші було наче з гуся вода – він продовжував розкидатися жорсткими коментарями, строчив у твітер та фейсбук, дориваючись та висміюючи, а на зборах у Єрмака не давав вставити і слова нікому, спопеляючи поглядом. Здається, наче він нікого не боявся і навіть не намагався по-іншому вирішити спори, ледь відчував слабину з боку конкурента – роздирав словами. Ніка слухала уривки розмов з кабінету поряд, і ловила себе на думці – що їй ще вчитись та вчитись до такого.

            Мабуть, минуло близько двох місяців з їхнього приходу в офіс. Вже точно було літо, темніло пізніше, а вікна можна було відчиняти навстіж – щоб свіже та прохолодне повітря наповнювало кабінет. Ніка знову затрималась на роботі допізна: потрібно було зробити для Вови виписку законів з Конституції (він знову там хотів щось міняти та виправляти) і вона хотіла доробити все сьогодні. До того ж, Ніколь сама розраховувала свій робочий день, приїзжала в офіс до дванадцятої але не пізніше і затримувалась до будь-якого часу. Бувало й ночувала на роботі. Вночі працювалось краще: ніхто не шумів, не гупав в коридорі і не вривався до кабінету з «терміновими» проханнями. Таких було мало, все ж Ніка тримала свої принципи щодо приватних зустрічей жорстко, але деяким людям відмовляти було не можна.

            Вона встала з-за столу і солодко потягнулась, розминаючи м’язи шиї та рук. Треба було б повернутися в спортзал, подібний спосіб життя дуже швидко міг заподіяти великої шкоди. Пройшовшись кабінетом, вона зупинилась біля великого вікна, спостерігаючи за вечірніми вогнями. На місто вже опустилась темрява, тільки було чутно далекі відголоски транспорту, гомін людей і шепіт вітру. Очі злипались і хотілось кави. Дівчина вирішила прогулятись до кавової машини на сусідньому поверсі у кафетерії: вона вже не вивозила ту розчинну хрінь, якою часто бавилась за браком часу. У неї в кабінеті був лише чайник і кулер з водою, і вона всерйоз думала купити собі власну кавову машину, щоб пити хорошу каву. Але відговорювала себе - Єрмак тоді взагалі розлінується і буде бігати до неї в кабінет, а не на сусідній поверх по східцям. Бо ж той такий – одразу внюхає що і де з’явилося новенького. А вона точно цього не хотіла. По-перше, Андрій Борисович повинен підтримувати форму, займаючись східцевим фітнесом, по-друге – вона не горіла перспективою споглядати його занадто часто у себе.

            Ніколь посміхнулась власним думкам і рішуче вирушила за жаданою кавою. Вже в коридорі ледь не зіштовхнулась з таким же сонним Мішою Подоляком – той зосереджено ніс одразу дві порції кави і не відривав від них погляду. Видно – запасався.

            - Ой! Привіт, - у Міші був вигляд, наче він зустрів привида. Ніка пожалкувала, що перед виходом не подивилась на себе в дзеркало. Мало що йому там могло привидітись.

- Не знав, що тут так пізно хтось є з наших.

            - Як бачиш, - дівчина посміхнулась і кивнула на каву. – Допомогти?

            - Якщо хочеш, я поділюсь, - він одразу простягнув один з паперових стаканчиків їй.    – Сама ж теж за кавою зібралась?

            - Так. Дуже дякую, виручив, - Ніка вдячно прийняла напій з його рук і відразу зробила ковток. Чистий американо, солодкий і міцний. Вона аж примружила очі від задоволення. А в нього гарний смак на каву.

            - Слухай, я тут запитати хотів… ти сильно зайнята зараз? – Міша також відпив і поглянув на неї.

            - Є трохи та ти приніс мені каву, тож я, що поробиш, спробую викроїти тобі трошки часу.

            - Чудово! - Мішин погляд враз став приречено сумним. – Я абсолютно нічого не розумію в твоїх останніх правках!

            Вони просиділи півночі над документами, які приніс Міша і ще тричі ходили по каву. Спілкуватися з ним виявилось легко, Міша вмів слухати та ставити правильні питання, коли перед ним знаходилась людина дійсно компетентніша за нього. Ніка розкидала по поличкам аргументи, апелюючи до букви закону і чи не вперше з квітня почувала себе затишно у діалозі. І час йшов швидко. Вони незчулись, як перевалило на четверту ранку і потрібно було хоч спробувати побувати вдома. Тоді вона відмовилась від пропозиції Міші підвезти її, викликавши собі таксі і зсилаючись на нераціональність гасати по всьому Києву в такий ранній час (Міша жив на окраїні, у приватному будинку, а вона на Печерську у власній квартирі).

            А наступного дня, вже пообіді Міша знову вперся в її кабінет з кавою і черговими «незрозумілими юридичними правками». І з тих пір Ніколь забула про своє бажання купити кавову машину. Їй було з ким ходити за кавою на сусідній поверх.

 

***

 

            - Отже, знайшов собі нового друга? – очі Міші здивовано округлились і він трохи різко загальмував на перехресті, чекаючи на зелений сигнал світлофору. – Знаешь, как говорят: старый друг лучше новых двух… А ти он як зі мною. Я чула, як тепло ви спілкувалися… Ай, Михайло Михайловичу, ви розбили мені серце.

            До чоловіка доходило довго, бо втома брала своє. Та коли все ж дійшло, він дзвінко засміявся і рушив з місця.

            - Твоєї отрути, Нікуся, вистачить, щоб вбити половину цього міста!

            - Дивно, а я думала – твоєї.

            - Вам потрібно познайомитися з Льошею ближче. Я взагалі здивований, що ти нічого не знаєш про ТКГ. Він один із речників там.

            - Єрмак обмежив мені доступ до цієї інформації, бо там знаходяться цікаві відповіді на мої запитання, я думаю. Мабуть, «жаліє». Сама я запитів не подавала, бо своєї роботи вже по горло. Ще з вашою шайкою піздунів-фантастів не вистачало розбиратися.

            - Справедливо. Та всеодно, дай йому шанс.

            - З чого це раптом? Міша, ти мене чи не сватати різко захотів? Скажу одразу – ідея хєрня! В мене вже є один старий дід під боком, який страждає деменцією очевидно, бо забуває, що його діловий простір для роботи по-сусідству, а не в моєму кабінеті!

            - По-перше, сватати тебе – собі дорожче. Я не готовий бути хоч не прямо, але причетним до мученицької загибелі людини від твого сарказму. По-друге, Олексій молодший за мене, йому лише сорок шість. По-третє, наші з тобою дії зараз занадто споріднені, щоб сидіти в різних кабінетах. Згадай, чи давно ти в мене на дивані дрихла півночі? По-четверте…

             - Міша, давай завтра у письмовому вигляді, бо я відчуваю, що це надовго.

            Міша вперто продовжував.

            - По-четверте, Олексій всебічно розвинена особистість. Багато освіт, багато досвіду, військовий розвідник, блогер і власна школа навіть є. Вам буде цікаво, повір. По-п’яте, поки що він працюватиме в моєму кабінеті, тому тобі прийдеться змиритися, що він мелькатиме перед твоїми очима навіть частіше, ніж я. От, я закінчив, дякую, - Міша повернувся з абсолютно серйозним виразом обличчя і легко кивнув головою в знак вдячності за те що його вислухали. Ніка вирішила поки опустити той факт, що у Міші з’явився «співмешканець» і якось влучно кинути чергову шпильку з цього приводу (просто не могла обрати найкращу з них) і вчепилась до іншого.

            - А яка в нього школа, Міш? Він навчає людей писати свої пости в соціальні мережі так, щоб потім весь юридичний відділ Офісу Президента не сидів, тримаючись за голови, ошаліло розмірковуючи, як те все виправити? То б пішов вже хоч до нього чи шо.

            - Зараз підеш пішки.

            - А ти лишній раз підтвердиш, що передивився дешевих мелодрам.

            - Ні, ну це вже ні в які рамки! – Михайло легенько вдарив обома руками по керму і вони обоє засміялися. І якось враз стало легше. Наче над ними не висіло дамоклевим мечем темне майбутнє. Наче знову все було як раніше, рік тому, коли вони були просто друзями, просто колегами, які не знали тих таємниць, які знали зараз. Наче не проживали кожен день в очікуванні. Як молоточок маятника хиталися їхні долі: так або ні, сьогодні чи завтра, підуть, не підуть…

            Авто зупинилось біля багатоповерхівки, в якій жила Ніколь. Вона купила тут квартиру по приїзду в Київ, не особливо заморочуючись і вимотуючи нерви довгим підбором. Новобудівля, зручна в розташуванні, недалеко від роботи. Нешумні сусіди або їх відсутність і однієї, максимом двох кімнат вистачить з головою. Вона не любила жити у великому просторі наодинці, це виглядало нелогічно і навіювало тугу. Он, Міша пропонував вже декілька разів купити сусідній з ним будинок, навіть обіцяв усі домовленості взяти на себе, та щоб вона робила у великому двоповерховому домі сама?

            Коли залишилась би наодинці зі своїми думками…

            - Я завтра буду пізніше на роботі, - голос був хрипкий та втомлений. Припіднятий настрій від їхнього сміху вивітрився вслід за димом айкосу. – Зустріч з чехами призначена на третю по обіді і я хочу виспатись. Єрмаку напишу сама, та раптом забуде (а вони обоє знали, що забуде), нагадаєш йому, він тільки тебе слухає. Всі потрібні йому документи я залишила в тебе на столі. Чорна папка.

            Міша дивився якось надто уважно і мовчав. Наче хотів щось сказати та не наважувався. У Ніки не було сил ні на що, вона була згодна заснути прямо тут, настільки була втомлена лише думками про десять сходинок до під’їзду, пошуку ключа від дверей, виклику ліфта, відчинення вхідних дверей…

            - Добраніч, Міш. Дякую, що підвіз.

            Вона відчинила дверцята і не чекаючи відповіді, пішла, переступаючи свої десять сходинок додому. Вже на останній її наздогнав Міша.

            - Ніколь, зажди!

            Ого, повне ім’я. Розмова намічається серйозна.

            - Я хотів сказати… - і замовк. Переступив з ноги на ногу і поморщився від холодних крапель дощу, які закрадались під одяг, – якщо тобі захочеться поговорити, знай, ти можеш поговорити зі мною. Про будь-що. Щоб тебе не турбувало, щоб не тривожило – не тримай у собі. Я твій друг. Не давай усьому, що відбувається затягнути себе на саме дно. Добре?

            Ніка мовчала. Вона не знала, що відповісти, бо допоки Міша не озвучив можливість серйозних розмов «по душам», вона й не розуміла, потрібно це їй чи ні. Не знала й зараз. Варто було розібратись в собі, та на це просто не було часу. Вона тихо зітхнула.

            - Дякую, Міш. Та все дійсно нормально. Ти допомагаєш вже своєю присутністю. Більшого мені й не треба.

            Михайло ніжно притягнув її до себе і обійняв.

            - Хотів би я в половину так гарно брехати, як це робиш ти, красуне.

            Дощ шаленів, краплями вбиваючись в дахи будівель. Ніч здавалась нескінченною.

           

Господи, дай мені сил не заплакати…