Частина п'ятнадцята. Куди ти щез? Я повинна знати, мені так холодно і я не хочу залишатись на самоті. Тож скажи, коли ти повернешся, навіть якщо це буде неправда*

Музика до частини:

Billie Eilish – Ilomilo

LELÉKA – Запізно

Sarah Blasko - Illusory Light

 

*Прим. Автора

« Ця пісня про людину, яка втратила того, кого вона любить і тепер намагається знайти цю людину знову. Відсилаючись на одноіменну гру, Біллі Айліш коментує: «Раніше я часто грала в Ilomilo. Я любила Ilomilo, це була моя найулюбленіша гра в світі. Це така гра, де є ці дві маленькі істоти – одного звати Іло, а іншого – Міло.

Це – своєрідний антигравітаційний світ, де існують усі ці маленькі блоки, і вони починають окремо один від одного. Ідея в тому що ви просто пробираєтесь один до одного, і коли знаходите один одного, вони просто обіймаються і ніякого виграшу немає.»

 

 

 

 

 «Рано чи пізно настає момент, коли ваші шляхи розходяться. Кожен обирає свій шлях будучи впевненим, що рано чи пізно вони знову зустрінуться. З часом вони стають все далі й далі один від одного. Спочатку ти вважаєш це нормальним – адже ви створені один для одного! Адже рано чи пізно хтось із вас повернеться. Однак, цього не стається.

 

А замість цього настає зима.»

[«Три метри над рівнем моря»]

 

 

           Вони ще недовго проговорили про всілякі дрібниці, але Ніколь була занадто вимотана нервами, роботою і самим Льошою (чого вже там приховувати), який мучив її поцілунками та доторками, словами і обіцянками. Казав, що повернеться, як тільки впевниться, що все під контролем (їй все було цікаво, чиїм саме контролем) і наказував не шукати пригод на свою п’яту точку, піклуватися про Мішу і берегти себе. Під ранок заколисав в своїх обіймах, і так вона й заснула, в теплому коконі рук, з важкими думками та намаганням переконати себе, що справиться, не зважаючи ні на що. Поспала вона не так і довго, може години зо дві, і прокинулась з недобрим передчуттям, що залишилась сама. Та помилялась.

            На годиннику значились цифри 8:53. В офіс тридцять першого грудня їй можна було вже й не їхати, але вроджена скрупульозність та принцип змушували підбити підсумки і закінчити вчорашні справи. А з кухні тягнуло чимось горілим. Ніколь тяжко зітхнула, потягла знову ж таки Льошину сорочку з крісла і помандрувала квартирою, виясняти, чи треба викликати пожежників чи ні.

            Олексій Арестович, в одних лише джинсах і з лопаткою в руках, насвистуючи тільки йому відомий мотивчик пісеньки собі на ніс, готував сніданок на її кухні. Серйозних руйнувань на площі помічено не було, хіба що трохи муки розсипав по поверхнях, бо готував Льоша саме млинці. Млинці на сніданок, ну хто б міг подумати! Вона сама собі ніколи їх не готувала і було дико спостерігати на кухні таке явище. Схоже, що відома приказка про перший млинець не оминула і його, перша партія підгоріла і ось звідки був той запах. Та у всьому іншому вдача Олексія не підвела – на столі вже було засервіровано дві тарілки – милі млинчики политі сиропом і зверху прикрашені свіжими ягодами малини і чорниці. Ніка з зацікавленням почала думати, звідки в її холодильнику посеред зими опинились ягоди. Тихенько стягнула одну з тарілки, насолоджуючись кисло-солодким присмаком і навшпиньках підійшла до чоловіка. Ніжно провела пальцями по спині і поцілувала поміж лопаток.

            - Доброго ранку, - вдоволено промуркотіли у відповідь. Він обернувся, легко підіймаючи її за талію і саджаючи стільницю. Вона щасливо засміялась і обхопила його за шию, міцно обіймаючи, крадучи солодкі поцілунки. Льоша притиснувся міцніше, проводячи кінчиками пальцями по її нозі, посилаючи табуни мурашок по тілу, лоскочучи доторками. Поглибив поцілунок, обхопивши її обличчя обома руками, наче якийсь рідкісний скарб. Знову так солодко, так ніжно, так щемливо, наче в їх найперший раз. Поцілунок, наче єдиний, життєдайний ковток повітря. Вони не поспішали відриватись один від одного, та все ж коли час прийшов – не відсахнулись занадто далеко, лише на кілька сантиметрів, так, щоб вистачило для вдиху – одного на двох. Глибокі світлі карі очі з пухнастими густими віями уважно вивчали її обличчя, вдивлялись у її, зелені очі. Неможливо було відвести погляду, бо в них дійсно було щось таке, гіпнотизуюче: на відстані ще була можливість боротися з його чарами, а от отак, в його руках, гріючись теплом його тіла, відчуваючи бархатистість і м’якість його шкіри під своїми руками – було просто неможливо опиратись.

            - Ти наче як збирався їхати, - вона поцілувала його ще раз, коротко, у вуста. Отримала у віповідь коротку посмішку і ніжний поцілунок в лоб.

            - Не хотілось йти просто так, не прощаючись.

            - Це ти відтягуєш неминуче, щоб не відчувати суму якнайдовше, чи не хочеш дарувати його мені? – вона заглядала в його очі, а він і не збирався їх ховати.

            - Звідки ти така пронирлива взялась? – він посміхався і водив губав по її щоці.

            - Місто Київ, вулиця Банкова, будинок номер одинадцять, четвертий поверх, кабінет номер п’ятдесят вісім. Заходь як буде час. Та я приймаю лише за попереднім записом. Олексій вдоволено замуркотів у відповідь.

            - Надаю перевагу приватним зустрічам, - і обійняв ще міцніше.

            Та їхньому теплому та затишному ранку швидко прийшов кінець. Ледве приступивши до сніданку, будучи не в змозі відірватись один від одного надовго (Ніколь прониклась емоціями вкрай сильними після його передвранішньої сповіді і тепер ловила легке тремтіння пальців, навіть просто торкаючись цього чоловіка) у обох майже одночасно задзвонили телефони. Їй телефонував Андрій Борисович, який, можливо знову, ночував в Офісі і дуже здивувався, коли не знайшов її на робочому місці (аякже, наче вона повинна була поселитись там, знахабніли всі, вкрай!), а Льоші вже нагадували про його майбутнє відрядження. Вона враз спохмурніла і засмутилась, та намагалась виду не подавати. Ніколь, на превеликий для себе жаль, попри свої упередження, почала вже щось відчувати до нього. І от їм доводилось прощатись. Ба, навіть більше – вона абсолютно точно розуміла, що ні боротись, ні переконувати його не стане.

            Вона і розуміла, і не розуміла його. Ніколь не до кінця могла відповісти собі на питання, що насправді відбувається в Олексія Арестовича в голові. Бо як от він міг обіцяти бути поряд, допомагати їй, захищати її від майбутніх загроз і разом з тим бажати поїхати туди, де не зміг виконати ні одну з тих обіцянок. Це холодило її почуття. Виливалось у пустоту та невпевненість у майбутньому. До того ж, сьогодні – останній день року. Спокійного року. Можливо, вже завтра, вони прокинуться у зовсім іншій реальності. 

            Вона знову зробила ту ж саму помилку, яку до цього повторювала незчисленну кількість раз. Ніка махнула рукою на свої переживання і почуття, заховала їх якнайдалі і повернулась до своєї роботи. Вона не дозволила Льоші відвезти її на роботу, бо вже й правда набридло тягнути кота за хвіст з тими прощаннями, і вони розійшлися біля її під’їзду. Хоча, Олексій Арестович так довго не міг відірватися від її губ, що Ніколь грішним ділом подумала, що він все ж таки передумав і вони повернуться в ліжко, щоб проспати (ні, зовсім не до сну їм би було) години до півночі 2022 року.

            Та все ж, казки не сталось, а мрії залишились мріями. Вона сиділа в повній тиші власного кабінету і додруковувала останній в цьому році звіт по виконаній роботі, зосереджено клацаючи по клавіатурі. Ще вранці від Вови прийшло повідомлення з нагадуванням про те, що вона обіцяла відсвяткувати разом з ними, а вона вперше не була готова від слова «зовсім». Ані вбрання, ані образу, та навіть подарунки вона замовляла по інтернету і без звичної власної дотошності до деталей. Не було передчуття щастя, не було приємного мандражу, були лише спогади про повністю обладнаний під сховище підвал, чотирма поверхами нижче і те, що другого січня їй знову на роботу. І все почнеться по новій.

            Не хотілось нікого бачити, не хотілось ні з ким розмовляти. В придачу хотілось би отримати впевненість в завтра. Так, мабуть би навіть сам Дід Мороз не зміг би виконати оце її бажання. А що вона й правда загадає, коли годинник проб’є дванадцяту?..

            Неодинокості для себе?

            Здоров’я для бабусі?

            Миру для своєї країни?

            Вхідні двері різко відчинилися, що змусило її здригнутися. Ну не було у Подоляка відчуття цінності особистого простору, тільки не з нею. Чи нудно стало вже зовсім? Вона краєм ока кинула поглядом на чоловіка: той був у верхньому одязі, на якому танули крапельками сніжинки. Тільки з вулиці. На годиннику робочого комп’ютера значився час 13:03.

            - Ти так рано сьогодні, Міш, - вона мило посміхнулась, не відриваючи погляду від екрану.

            Той лише скривився у відповідь на її репліку і мовчки поставив перед нею пакуночок з кав’ярні і паперовий стакан з кавою. У кабінеті одразу запанував аромат шоколаду і кавових зерен. А у Міші був настільки зосереджений вигляд, що неможливо було не звернути на те увагу.

            - І тобі привіт. Смію припустити, день у тебе ще кращий, ніж у мене, - він розстібнув гудзики пальто і всівся навпроти неї, відпиваючи каву з власного стакану, подібного, що приніс їй.

            - В мене все прекрасно, - тихо відповіла Ніколь.

            - Я бачу.

            Вона невдоволено зітхнула. Може, якщо ігнорувати цього привида, він щезне?

            Але «видіння» не збиралось зникати. Міша втупився в телефон і мовчки щось переглядав на екрані. Іноді комусь відповідав, дуже мило тикаючи вказівним пальцем по сенсорній клавіатурі. Він завжди безцеремонно вривався до її кабінету, але, очевидно, отримавши вказівку від свого дружка, турбуватися про неї, аж занадто стрімко кинувся виконувати це бойове завдання. Та й розсекретили його занадто швидко. Ніколь легко посміхнулась кутиком губ, теж відпиваючи кави. Так, пане Подоляк, не вийде з вас шпіона. Вона крадькома поглянула на нього з-за монітору.

            Зате вийшов класний друг.

            - Які плани на вечір? – Міша запитав навіть не відриваючись від телефону.

            - Закупитись вином, всістись на підвіконні, курити і думати про нього, - вона ледве стримувалась аби не засміятись від виразу обличчя Міші. – А в тебе?

            - Знову твій сарказм. Я ж серйозно спитав, - він сховав телефон і невдоволено на неї поглянув. – Замість того, аби сидіти і хандрити, як збираєшся, відсвяткували б разом, - він не дивився їй в очі, та це було і не потрібно, щоб розгадати його наміри прийтись їй за няньку. Господи, краще б дітям подзвонив.

            О, то він сприйняв її слова за чисту правду?..

            - Знаєш, перед тим, як заявляти про можливі причини моєї хандри, ти б мені пояснив, чого я взагалі повинна це робити, - Ніколь фиркнула і посміхнулась.

            - Я подумав, що буде логічним співставити твій поганий настрій з нещодавніми подіями, - Боже, Михайле Михайловичу, чому ви так не завуальовуєте свої відповіді на інтерв’ю у журналістів? В неї б хоч головного болю поменшало.

            - З Льошею ти хочеш все співставити, Міша, - вона закрила папку з документами і встала зі свого місця, аби покласти її до інших в шафу. – Ти прекрасно знаєш, що я не хочу говорити про це.

            Подоляк зітхнув на її грубощі. Може він зараз образиться і піде собі далеко і надовго?

            - Я всього-на-всього хочу, щоб ти зрозуміла, що ти можеш зі мною поговорити. Про все. Стане легше, ти ж знаєш…

            - Мені не важко, Міша, мені нормально! – вона зі злістю стукнула дверцятами шафи і обернулась до нього. – З чого ти зробив такі висновки? Нема про що говорити, розумієш? Нема часу думати про тупі почуття, в мене немає на це права! – вона роздратовано взмахнула руками і пройшла назад до свого місця за робочим столом. – Я раджу тобі також не звертати на це увагу.

            - Добре, я все зрозумів, вибач, - Міша понуро встав зі свого місця і попрямував до дверей. – Поїж, чула? З самого ранку ж, мабуть, як завжди, ані крихти в роті, - і вийшов геть.

            Ніколь хотілось ще навздогін кинути парочку злих реплік, та настрій вже був точно не той. Та й совість миттєво почала торочити надоїдливим противним голоском, що вона образила єдину людину, яка хотіла їй лише добра. Вона втомлено потерла обличчя і зажмурилась. Аби хто знав, як їй хотілось зірватись. Та, як завжди, на це ти просто не маєш права, Ніколь Терещук.

           

            Закінчивши всю роботу, Ніколь зосереджено наводила порядок на своєму робочому столі. Хотілось, аби все було бездоганно, а сама не розуміла, чому так тягне час і не їде з Офісу. Міша більше не заходив до неї, та й чого б йому це було робити, а за стіною не чулось ніяких звуків. В решті-решт, в неї не зосталось явних причин витрачати час тут, а за вікнами вже добре стемніло. Треба було їхати додому, збиратися і хоча б намагатися знайти десь святковий новорічний настрій.

            Вона вийшла з Офісу, сіла в свій автомобіль і з великими затримками добралась додому. Київ кишів заторами, а з неба безперестанно сипав густий сніг, що ніяк не сприяв кращому руху авто. Вдома заходилась займатися звичними приготуваннями до святкування – сходила в душ, висушила волосся та уклала його в густі крупні локони, зробила макіяж. Зайшовши в спальню, кинула оком на все ще розстелене ліжко, піддаючись спогадам. Дивно, як їй було добре і тепло ще рано-вранці тут разом з ним. Безпечно і затишно. Щасливо… Вона відсахнулась від тих думок і підійшла до шафи, перебираючи вішаки. Все повернулось на круги своя, чому вона так засмучується? Так було потрібно, вона обіцяла собі не придавати цьому великого значення. Самотність знов була поряд з нею, її вірна подружка на всі роки її життя. Можливо, колись вона щезне, та зараз було надто боляче давати собі надію. Адже ж вона йому обіцяла, що все з нею буде добре? Отже, так і повинно залишатись надалі.

            До Зеленських Ніколь приїхала вже близько десятої вечора. Це мав бути тихий, сімейний вечір, сповнений душевних розмов і щирих привітань. Вона помітно розслабилась за ці декілька годин, спілкуючись з дітьми, розпаковуючи подарунки і просто обіймаючи свою другу та єдину сім’ю. Ніка багато сміялась і жартувала, майже забувши про роботу і душевні проблеми. Вже о дванадцятій, коли били куранти і вони заходились вікорковувати перше шампанське в цьому році, по іронії, слухаючи Вову і по телевізору і вживу (кожного разу було дивно як вперше!), Ніколь задумалась над своїм бажанням. Та так і не змогла сформулювати, навіть у своїх думках конкретне твердження.

            Хочу, щоб все було добре.

            Спостерігаючи за різнокольоровими вогнями фейєрверків на вулиці, Ніка радості та захоплення не відчувала. Вона завжди так на них реагувала, сумом і тихою ностальгією. Вони нагадували їй про батьків.

***

            - Мамусю, дивись-дивись! – маленька семирічна дівчинка з вереском заскочила на підвіконня, торкаючись долоньками шибки скла. – Які ж вони гарні!

            Висока вродлива жінка з темнокаштановим волоссям і добрими карими очима, посміхаючись, підійшла до підвіконня і поцілувала її в волосся. – Так, люба, просто прекрасні. Що ти загадала, дорогенька? – темні очі хитро прищурились на відповідний погляд дівчинки. – Ану, признавайся, негайно! – теплі мамині руки обійняли і заходились лоскотати.

            - Мам, ну перестань! – маленька Ніколь сміялась і намагалась уникнути дотиків. Потім враз поглянула серйозним, майже дорослим поглядом. – Загадала, щоб ви з татом частіше зі мною гуляли.

            - Ох, сонце, - Наталія Терещук похитала головою. – Ми з татом багато працюємо, а тобі зовсім нас не вистачає. Ми так рідко буваємо разом… Та ти повинна знати, ми з татом дуже тебе любимо. Ти – найдорожче, що в нас є.

            - Знаю, мамусю. Я теж вас люблю, - Ніколь обійняла маму за шию, міцно притулившись у відповідь. За вікном розірвався різнокольоровими зірками черговий салют. Кімнату освітили мигливі золотисті відблиски.

            - Я чула одну історію від твоєї бабусі про фейерверки… хочеш, розкажу? – Наталія хитро подивилась у зацікавлені очі дівчинки. Та лише радісно закивала головою і всілась зручніше на підвіконні, де за вікном все ще розривались різнокольорові вогні.

            - Колись, дуже давно, в одному із сіл, жив дракон. Великий, вогненний ящір мешкав поряд з людьми, ще в ті часи, коли у людства не було ані електрики, ані сучасного опалення для домівок. Дракон той не ображав людей та не вбивав, а раз на рік, у новорічну річ спускався з гір до селища і дарував людям вогонь. Жителі села користувались ним протягом року, зігрівали свої домівки вночі, готували їжу, освітлювали свої вулиці і шляхи. Та в кінці року той вогонь згасав і тоді ящір знов повертався аби запалити його. Люди боготворили те створіння, вважали його святим, а новорічну ніч чекали як особливе свято – єдину можливість побачити свого хранителя. Хоч і була та ніч холодною та зимною, всі від малого до старого збиралися на вулицях, бо знали – як тільки зійде вогонь – усе селище обігріється його теплом.

            Час йшов, усе змінювалось. Дракон обзавівся родиною і маленьким драконеням. Слава про створіння розійшлася краями, до селища у єдину магічну ніч завжди з’їжджалося багато охочих – всі хотіли віддати повагу та шану володарю вогню. Та й охочих привласнити собі часточку безсмертного вогню існувало. Один з таких людей поселився у селищі, випитував у місцевих, де мешкає дракон і ходив в гори, шукаючи його гніздо. У святкову ніч він не став з іншими спостерігати за щорічним дарунком ящера, а вже очікував, коли той покине свою дитину. Прокравшись, він убив маленького дракона, а з горла дістав Вічне Кресало – магічний артефакт, за допомогою якого дракони й породжують той вогонь, - Наталія на мить завмерла, вдивляючись в очі Ніколь, що вже наповнились сльозами жалю. Лагідно посміхнулась і торкнулась дитячої щічки.

            - Чому він вбив маленького дракона, мамо?

            - На жаль, на світі існують як добрі люди, що знають ціну очікуванню та терпимості, поважають все священне та недоторканне, так і люди жорстокі, які не здатні чекати. За душею вони мають лиш чорноту привласнення та володіння, а за ним і бажання, аби інші за те їм поклонялись, - жінка зітхнула і продовжила. – Той чоловік сам захотів стати божеством, подібним до дракона, та не зважив, що дар той не його і не він в праві його привласнювати. Кресало обпекло йому руки так, що він не зміг його забрати. Таким його й застав дракон, повернувшись до рідної домівки. Зі злості та горя за своєю дитиною, він спалив лиху людину дотла і, пізнавши справжню жадібну сутність людей, не захотів більше жити з ними бік о бік. Він зібрав свою сім’ю, що залишилась і покинув селище. Наостанок божество пролетіло над селищем, здійнялось високо вверх і вивільнило священне полум’я у самісіньке небо, опалюючи його червоним заревом. Дракон розтопив сніг та обпалив хмари, що яскравими іскрами розірвались над людьми. А потім назавжди щез. Ось так, моя люба, і з’явився перший у світі фейерверк як символ свята та скорботи, священної відданості та гріховної зради.

            - Як же потім люди жили без вогню, мамусю?

            - Дракон залишив Вічне Кресало, єдину пам’ятку про свою дитину на тому місці, де її було вбито заради такої мізерної, як здавалось жертви. Аби люди пам’ятали вічно, яку плату вони понесли за бажання володіти тим, що по-справжньому їм ніколи й не належало, - жінка посміхнулась і стерла зі щічок дівчинки сліди від сліз. – Ну-ну, не засмучуйся, моя дорогенька. Тож всього лиш легенда.

            - Виходить, що фейерверки зовсім не добрі та веселі, вони не несуть радість, а лиш нагадують людям про те мертве драконеня?

            - Фейерверки, нагадують нам про помилки, що ми здатні зробити у пориві найсильніших емоцій. Інколи навмисно, а інколи ні. Одна лиха людина не вартує сотні добрих. Той чоловік був монстром і чужаком, а жителі селища до кінця своїх днів спокутували його вчинок та продовжували поклонятися вогняному дракону, пам’ятаючи про останній дар, що він їм полишив і передаючи цю історію з покоління в покоління. Фейерверки є символом того, що навіть у найтемнішу ніч людина може знайти світло, або ж існує той, хто їй його віддасть. І освітить шлях, здавалось би темний та невідомий. Ці вогні слугують нам нагадуванням, що за все у цьому світі своя ціна та своя жертва, яку потрібно прийняти і понести, - рука Наталії лагідно торкнулась волосся дочки і провела по ньому.

            - Не сумуй, люба. Все ж, у тому вогні та в цій історії добра більше, ніж зла та суму.

            - Мамочко, мені вже не подобаються фейерверки, - Ніколь сумно хлюпнула носом і вдивилась в мамині очі своїми зеленими вогниками.

            - От тобі й на! І навіщо я тоді їх купував! – Олександр Терещук, що вже досить довго стояв на порозі і тихо слухав легенду з вуст своєї дружини, з гуркотом поставив велику різнокольорову коробку на підлогу і засмучено хляснув руками. – Правильно, щоб моя дружина засмутила мою доньку і відбила все бажання запускати ці вогні! – він посміхався доброю посмішкою, спостерігаючи за своєю сім’єю.

            - Саша! Не сварися перед дитиною!

            - Тож це ти почала ті сумні казки, та ще й в новорічну ніч, - чоловік підійшов до доньки і взяв її на руки, міцно обіймаючи. – Не приймай то все до уваги, принцесо, мама все вигадала, - і поцілував Ніколь у щоку.

            Ніколь міцно обійняла батька, а потім відсахнулась, уважно вдивляючись в лучисті і такі самі яскраво-зелені очі.

            - Татку, я хочу запустити ті вогні у пам’ять про маленького дракончика, - тихо прошепотіла вона, все ще до кінця не звільнивши очі від сліз.

            - Як скажеш, моя прекрасна Ніколь, - він кивнув головою і обійняв її міцніше. Повернувся до дружини і самими лише губами прошепотів: «Навіщо мені засмутила дитину?». Наталія лише легенько штовхнула його в бік у відповідь на те.

            У передмісті Києва, біля великого двоповерхового будинку подружжя та їхня маленька донька святкували Новий рік, запустивши у небо великий золотий фейерверк вогнів, спостерігаючи за ним з надвору, під густим лапатим снігом. Маленька Ніколь міцно тримала тата за руку і не відводила погляду від неба. Мама торкнулась її щоки і ласкаво промовила,

            - Загадай бажання, доню. В новорічну ніч воно обов’язково збудеться.

            Хочу, аби мама і тато завжди були поруч.

 

***

            - Виглядаєш засмученою, - Володимир тихо підійшов до Ніколь, поки Олена відволіклась на дитячі спори з приводу останнього шматочка торту та доцільності його на сьогодні між дітьми. – Ніколь стояла, обхопивши себе руками, не відводячи погляду від вікна, де гриміли святкові фейерверки.

            Вона обернулась і вимушено посміхнулась. – Ні, все добре. Просто ці вогні, - вона вказала на вікно, - нагадують про батьків. Вони кожного року їх запускали, скільки я себе пам’ятала.

            Володимир кивнув і розуміюче стиснув її плече. – Розумію, як ти за ними сумуєш. Скільки часу пройшло, а мені все й не віриться, що їх нема.

            Ніколь лише мовчки хитнула головою, роблячи ще ковток шампанського. Вже було досить пізно, вона почувалась втомленою і трохи спустошеною. Нічого не сталось ні опівночі, ні за годину, ні за дві. Вона встигла допомогти Олені прибрати зі столу, і з дітьми поспілкуватися, аж тут відволіклась, бо якісь сусіди Вови запізнились і заходились знову пускати ті салюти. Вирішила поспостерігати, і такою їй й застав Вова.

            - Мені треба поїхати в Офіс, - і тільки тут вона звернула увагу на те, що Володимир був повністю одягнений. Чоловік піймав її стривожений погляд і посміхнувся. – Не напружуйся ти так. Обов’язкові телефонні дзвінки до деяких високопоставлених осіб. А ти залишишся чи поїдеш?

            - Якщо тобі неважко, підкинеш мене до передмістя? – Ніколь побачила, як до воріт під’їзжає чорний позашляховик, освічуючи вогнями сніг.

            - Без проблем.

            Вона хутко попрощалась з Оленою та дітьми, і ще раз подякувала за теплий прийом, не бажаючи затримувати Вову більше, ніж це було потрібно. Вже в машині він, легко посміхаючись, обернувся до неї.

            - На вечірку зібралась, га?

            Ніколь на те лише відмахнулась, теж посміхаючись. – Аби ж. Поїду миритися з другом. Негоже в Новий рік та зі старими сварками.

            - Знов з Подоляком погиркалась? Слухай, те, як іноді ви гризетесь, чутно навіть мені по коридору. - Ніколь засміялась.

            - Та то ж з великої любові та поваги, як же по-іншому!

            - Передаси йому привіт і мої привітання.

            Ніка кивнула, запевнивши Володимира, що так і зробить. Якщо та вредна образлива заноза їй не пошле, звичайно ж.

            Алкоголь її трохи розслабив та звільнив думки, а вечір в домі, де її люблять і завжди чекають, нагадали совістними відголосками, як негарно вона вчинила по відношенню до Міші. Це надавало наснаги наважитись на вибачення та налагодження стосунків. І на відверту розмову, про яку він так довго та вперто її вмовляв. Авто під’їхало до будинку так швидко, що вона не зчулась, все ще витаючи у своїх думках. Вона наскоро попрощалась і вийшла на вулицю, прямо у сніг. Постояла так трохи, тупцяючись на місці, спостерігаючи лапаті сніжинки, що опускались нескінченним потоком, з тихим шелестом вкривали землю і обплутували вуличні ліхтарі. Як і завжди, коли пускався сніг, на вулиці було незвично тепло – таке от дивне зимнє тепло.

            Ніколь вирішила не вести себе занадто нахабно і вриватись, ввівши код від воріт, тому просто подзвонила у дзвінок. За мить гупнули вхідні двері і за ними почулися тихі кроки і невдоволене бурчання. Ніка захихотіла.

            - Цікаво, і кого могло принести сюди в такий пізній час? – Міша був як і вона сама – надзвичайно гостинним іноді. Особливо тоді, коли супився на неї за всяке. Вхідні двері відчинились і він очікувано всміхнувся, вступаючи їй вхід. – Та заходь вже.

            - Ти вже випив усе шампанське без мене чи ні? – вона не стала очікувати повторного запрошення і ввійшла в двір.

            - Може й знайду ще на парочку келихів, та не надійся, що я тільки те й робив, що сидів та чекав на тебе.

            - Звичайно що чекав, у тебе ж це на обличчі написано! – Ніколь засміялась, струшуючи з себе сніг.

            - Та йди ти! – почулося вже з глибин дому.

            - Я тільки прийшла, а ти мене вже виганяєш, Подоляк! І як можна бути таким грубіяном! – Ніколь скинула пальто і пройшла до каміну, відігріваючи руки біля вогню. Окинула поглядом прикрашену вітальню, пухнасту ялинку, недалеко від каміну і гірлянду вздовж панорамного вікна. Ледь приснула від сміху, уявляючи як той її вішав. Господи, кого просити, щоб побачити те видовище? На столику перед телевізором були розкидані різнокольорові олівці та фломастери з усіяними повсюди дитячими малюнками. Он воно що, Міша приймав гостей… Ніколь помітила, що й деякі робочі документи були трохи помальовані нехитрими карлючками. У Міші ще ті бешкетники, так схожі на нього самого. Вона нахилилась до одного з папірців і взяла до рук. На неї відверто дивився автопортрет Михайла Подоляка, ну, щось дуже наближене до нього, виконаний в найкращому стилі імпресіонізму. Вона б, на місці Міші поставила б такий витвір мистецтва у себе в кабінеті замість «Янгола». В самому куточку кривеньким дитячом почерком було виведено: «Люблю тебе, тату». Вона посміхнулась, милуючись тій дитячій щирості.

            - Маша збагрила мені дітей на декілька передноворічних днів, - Міша підкрався з-за спини нечутно, і Ніколь трохи здригнулась від його голосу. – А вони змусили прикрашати дім, рознесли половину кімнат і помалювали мої папери. Коротше, було весело. – Він протягнув їй келих, посміхаючись. Видно було, що спогади ще до кінця його не відпустили і читались на обличчі, в погляді та усмішці. Йому дійсно їх часто не вистачало. Вони однаково привітали Новий рік і відпили з келихів. Ніколь повернула малюнок до Міші і знову посміхнулась.

            - Я за те, щоб ти замінив подарений мною автопортрет у себе в кабінеті на цей. Набагато правдоподібніший, хіба ні? – Михайло забрав у неї з рук малюнок, вдивляючись у нехитрі лінії. – Краще тоді одразу в музей сучасного мистецтва, чого дрібницями розкидатись, - відповів на те він. Ніколь задумливо дивилась на вогонь в каміні.

            - Як думаєш, хтось з них піде по твоїм стопам? – Міша запитально не неї подивився. – Стане відомим журналістом, успішним політиком чи антикризисним менеджером самого Офісу Президента?

            Михайло зітхнув, також наблизившись до каміну. – Я роблю все заради того, аби ніхто з них не пішов моїми стежками. 

            Оце так откровення. Ніколь здивовано поглянула на нього, та він одразу відвернувся і пішов в крайній вугол кімнати, до великого дивану, куди не сягало багато світла і царював напів морок. Присів там і відпив віскі, задумливо споглядаючи за снігом у вікно. Вона не здвинулась зі свого місця, обернувшись до вогню і мовчки спостерігала за догораючими поліннями в ньому. Ніколь задумалась, а чи насправді добре вона знала цю людину? Два роки – то не все життя, зважаючи на те, яку кількість таємниць він приховував і не тільки від неї. Згадались ті папери інтерв’ю його дружини, що більше року тому вона тримала в руках. Тоді для неї не було легшого рішення, аніж те, що вона прийняла за долі секунд – вона не прочитала і слова звідти, бо так їй підказувала інтуїція, так вона відчувала, що повинна була зробити. То був один з небагатьох разів, коли Ніколь не дозволила собі забрати і дізнатися інформацію. Володіти нею. Наче відчувала – вона точно не принесе їй ніякої користі, якщо не нашкодить.

            - Я нічого про тебе не знаю, Міш, - вона тихо проговорила те вогню в обличчя. – Тільки зараз я зрозуміла, що ні чорта про тебе не знаю!

            - Знала б – ми б не були друзями. Мені пощастило з тобою, Ніколь. З тобою легко – це як почати життя з чистого листка. Ніяких попередніх вражень, зібраних пліток та навіяних іншими думок, - він хмикнув зі свого кутка і продовжив. – Таке давно забуте відчуття.

            Вона з силою, майже крізь зуби зізналась собі, що боїться повертатися до нього обличчям. Боїться побачити щось таке, що змусить її переосмислити всю сутність Михайла Подоляка. Та на порозі війни і на порозі кінця хіба не був для того саме час? Нарешті відважитись почути ту правду, якщо він дійсно захотів би їй довірити це. Чи був у нього ще хтось для тої правди? Чи варто було їй володіти нею і продовжувати жити безпечно з тими знаннями? Ніколь вагалась і губилась у власних запитаннях і не знала, як почати.

            - Ні, Міш, так далі не піде, - вона враз для себе все вирішила. – Ти постійно тиняєшся в моєму кабінеті, читаєш мої папери, ми вечеряємо разом, підвозимо один одного на зустрічі, ти постійно вимагаєш від мене чесності і откровенних розмов, обгрунтовуючи це дружбою, а сам мовчиш! – вона обернулась до нього і вдивилась в силует в кутку. Чоловік потупив очі і тихо розмірковував про щось своє. Наче її і не слухав. Та вона його занадто добре знала, аби розуміти – це зовсім не так. Ніколь підійшла до дивану, зняла туфлі і залізла з ногами, зручно вмостившись на подушках. Тепер, коли його обличчя було набагато ближче, не вимагало багато зусиль його читати і зчитувати. Та він лише дивився на вогонь і мовчав.

            - Ти прекрасно знаєш, в мене був шанс хоча б зануритись у твої секрети та таємниці, - вона зухвало продовжувала. – Прочитати. Запитати. Знайти. Та я цього не зробила. Я чекала, поки ти сам мені розкажеш. Думала, що твою довіру я вже заслужила.

            - А я заслужив твою? – він різко повернувся до неї, звузивши очі. – Адже в суті своїй ти – людина, яка не може довіряти нікому. Ти сама про це казала мені прямо в очі, неодноразово. Ти просиш мене про таємниці, і сама ж собі суперечиш.

            - Ми можемо сперечатися про ступінь довіри один до одного аж до самого ранку, Міш, - вона втомлено закотила очі. – Та ти й так знаєш, що довіряю. Не зважаючи ні на що.

            Міша якось дивно глянув їй в очі і знову відпив зі склянки. Провів рукою по оббивці дивану і з силою стиснув руку в кулак.

            - Слухай, якщо ти думаєш, що після твоїх слів моє ставлення до тебе зміниться – ти помиляєшся, - Ніколь дивилась на всі ті відголоски сильних емоцій у його жестах і намагалась до нього достукатись. – Я просто хочу, аби ти зрозумів – існують просто люди, друзі, які просто тебе вислухають. Не зроблять висновків, не відвернуться, не підуть розносити той весь бруд в перші-ліпші видання, а просто послухають та збережуть таємницю. Скільки можна тримати те все в собі? Чому б просто не почати говорити?

            - Та невже тобі мало знань про поганих людей, якими ти володієш і оперуєш?

            - А яке ти до них маєш відношення, Міша?

            Його голос звучав тихо і вкрадливо. – Бо я саме та погана людина. Був нею в минулому, іноді вчиняю погано зараз. Це сидить глибоко в мені, завжди було і назавжди залишиться. Я заробив своє ім’я та статки не на правді і не в праведній боротьбі за справедливість. Справедливість відстоював, так, але робив це будь-якими можливими шляхами. Зрадою, брехнею, брудними чутками. Погонею за великими грошима, яких ніколи не цурався. Знищував одного, підставляв іншого, - він посміхнувся жорстокою посмішкою. – Іноді оступався, як з тою клятою Білорусією. Та ніколи не відступався від шляхів занадто темних для твого розуміння, аби вивідати правду, а потім, - він клацнув пальцями, - легко віддати туди, де краще заплатять за неї. Ти ж читала мої дописи за минулі роки, Ніколь, - він обернувся і подивився їй прямо в очі. – Ти на зборах про це казала між рядків. Упевнений, ти все відчувала і так. І чомусь єдина дала мені шанс на дружбу. А з такими як я вести дружбу зовсім не варто. – Вона ледь здригнулась від його слів.

            - Ти ніколи не вчиняв мені зла. І не хотів його вчиняти, я впевнена. 

            - Чому ти так впевнена, що не хотів? - він зло блиснув очима їй у відповідь.

            - Перестань, чуєш, - вона прошипіла у відповідь, чутно штовхаючи його у передпліччя. – Не вдавай з себе того монстра, яким насправді не є.

            Він на те лиш відштовхнув її руку. – Це ти перестань осліплювати себе тим, чого насправді немає.

            - Захочеш, аби я розізлилась? Хочеш, аби почала тебе ненавидіти і зневажати за те, чого навіть не знаю? – вона прискіпливо окинула його поглядом. – В мені святого незнання набагато більше, ніж твоєї правди. Та навіть, якщо почую ще – не стану цього робити, - вона відвернулась від нього, ховаючи сльози, що завмерли в її очах. – Не потрібно намагатися відобразити на мені своє минуле, Міш. Ти сам сказав, я зовсім не звідти. І не стала б людина, яка бажає мені завдати шкоди, піклуватися про мене так, наче я тобі приходжусь чимось на кшталт сім’ї, а не простою колегою по роботі, - вона непомітно стерла сльозинку зі щоки, сподіваючись, що він того не помітив. – У нас і так нікого не залишилось поряд, Міш, - він обернувся до неї, вона те відчувала, та не спішила відповідати йому тим же. – Не знаю, чого ти добиваєшся своїми словами, та на порозі того, що вже так довго на нас чатує, не змушуй мене лишатись ще й кращого друга. 

            - Ви що, з Арестовичем розійшлися? – Міша нахмурився і схопив її за руку, намагаючись повернути до себе. – Ей, подивись на мене, Ніколь! Той йолоп, що, тебе кинув? – і завмер, коли холодні зелені очі з застиглими там крижинками сліз відповіли їй поглядом. – Я з нього всю душу витрясу, як повернеться, клянусь.

            Дівчина витримала досить довгу паузу мовчанки, спостерігаючи як карі, майже чорні очі наповнюються злістю та люттю, так властиво, так схоже, так нормально для її друга. Та потім лиш тепло посміхнулась.

            - І от це ти мені тільки що розказував про якесь там зло, яке планував заподіяти мені? Ти, який здатен зараз вбити цим поглядом, бо думаєш, що мене образив чоловік. Ти був надзвичайно правим, Міш. Ти зовсім не вмієш брехати, - вона засміялась. – Ніхто мене не кидав. Він просто пішов, бо так треба, а я мовчки відпустила. Та знаєш як воно буває… знов страшно вертатись у самотність, коли вже спробувала трохи іншого відчуття і чужого тепла.

            Міша кивнув і підсів ближче, штовхаючи її плечем і заглядаючи в очі, що враз потепліли і сяяли розумінням.

            - Повернеться той твій довбень, не переживай. Йому там буде занадто нудно, повір. Та й Борисович його заяву не підписав і не збирався того робити. Так що вважай, що той у відрядженні, яке й не затягнеться надовго, - Михайло їдко і вдоволено сипав фактами.

            - Все плітки по офісу збираєш, так, Мішенька? Коли ж ти працювати почнеш?

            - Я – оперую фактами, Ніколь, - він фиркнув на її сарказм. Та потім враз посерйознішав і торкнувся легко її руки. – Вибач. За те, що тут наговорив.

            Вона з усіх сил стримувалась, аби знов не сказати якусь шпильку. Якими ж нікчемними були ті його спроби змусити її хоч на мить повірити, що він зло всія країни. Та навіть в Офісі він займав почесне друге місце, після неї самої. Загроза Подоляк, аякже. Загроза стабільного психологічного стану Ніколь, хіба що. Вона знов зітхнула.

            - Аби ж я вам хоч на хвилинку повірила, пане Подоляк.

           

 

 

 

            - Та все ж, ти повинна пам’ятати, що у реальному світі не існує єдинодобрих або єдинозлих людей, Ніколь. Вмій слухати кожного, вчись вірити в кожного і не приймай поспішних рішень. Інколи за чимось, здавалось поганим та невиправданим криється лише простий біль, проста самотність, проста безвихідь. Люди – глибокі колодязі, в них криється цілий Всесвіт. А у всесвітах, зазвичай, добро і зло навіки міцно пов’язані.

            - Але той чоловік, що вбив маленького дракона був злим, мамусю.

            - Він зробив неправильний вибір, донечко. І не було поряд з ним нікого, аби в нього був сенс вчинити інакше.