Частина двадцята. Коханець, мисливець, друг і ворог. Ти завжди будеш кожним із них для мене, бо і в коханні, і на війні немає нічого справедливого.

Музика до частини:

Fleurie - Love and War
Tommy Profitt & Nicole Serrano - One Last Breath
Tommy Profitt & Tiffany Ashton - It Had To Be You (Dark Version)

 

 

Ніколь завжди думала, що чітко може сказати, чого боїться. Окреслити свої страхи, так би мовити, назвати конкретні речі та обставини, що їх викликали. Дівчина завжди думала, що навряд чи до своїх власних страхів може додатись ще щось. Вона була молодою, але з достатнім досвідом і високим інтелектом, аби аналізувати, прораховувати та робити висновки з власних дій та дій інших.

 

Але коли в твій дім приходить війна…

 

Звук був схожий на далекий глухий удар, одночасно далеко і невимовно близько. Вона вловила його на периферії, повністю не змахнувши з себе відголоски сну. Серце пропустило два удари і звук повторився. А потім ще один. І ще. Вона широко відкрила очі і відчула далекі вібрації, що проходили крізь стіни будинку кожного разу, як чула той глухий звук. Десь вдалині вона почула сирени чи то швидкої, чи то іншої служби надзвичайних ситуацій. У небі прямо над їхнім будинком вчувся гулом літак. Ніколь не знала як поворухнутися. В кімнаті було сіро, ледь читалися образи та обриси малознайомої обстановки. За ніч Міша не випустив її з обіймів і вона відчувала його зовсім поряд, але він не прокидався. Коли задвигтіло знову, чоловік у напівсвідомості притягнув її ближче і стиснув міцніше, наче захищаючи. Та все ж, її страх це не утихомирило. Здавалось, дівчина забула, як дихати. Вона проклинала свій, від народження гострий слух, бо зараз, здавалось, вона чула найстрашнішу какофонію звуків. Павутину небезпеки. Рапсодію жаху. Ще було зовсім рано, за вікнами темно, а світ навколо неї вже потихеньку сходив з розуму.

 

І це було першим новим страхом. Звуки.

 

Пізніше, коли стихне паніка, коли вона вивчить достатньо, коли вона звикнеться з війною (як би це божевільно не звучало), Ніколь усвідомить багато правил. Ховатися в укриття одразу, коли почуєш сирену повітряної небезпеки. Падати на землю, якщо почув вибух, але укриття поряд немає. І запамʼятає раз і назавжди: ніколи не намагайся бігти від загрози. Бо від смерті ти не втечеш.

За кілька секунд до того вибуху запанувала глуха тиша. Ніколь добре запамʼятала ті секунди, вони закарбувалася в її памʼяті. Вона зробила глибокий вдих і почула власне пришвидшене серцебиття. Та тиша здалась їй дивною, але перш ніж вона змогла осмислити її, гримнуло з такою силою, що задрижало скло будинку і сильні вібрації віддали поштовхом прямо в тіло. Вона завмерла в невимовному жаху в ліжку, затуливши рукою рот, стримуючи крик жаху. Поряд з нею різко здригнувся і прокинувся Міша. Він різко сів на ліжку, нервово оглядаючись. Ніколь не рухалась, широко відкритими від жаху очима, дивлячись у темряву кімнати.

- Що за чорт? - він навпомацки знайшов її руку і сильно сжав. - Ніколь, ти в порядку? Що це було?

Вона тремтіла усім тілом і не могла взяти себе в руки. Жах і страх не давав мислити правильно та раціонально. Ніколь не могла вимовити й звуку, наче враз забула, як розмовляти. Міша намагався до неї докричатися, говорив слова, а сенс втрачався, не добирався до мозку. Вона чула далекі вибухи, вона знала, здогадувалась, що вони з собою несуть і від того жаху, від усвідомлення того, що відбувалось зовсім не могла зосередитись. Можливо, саме так починаються панічні атаки.

 

Можливо саме через це руйнується щось надважливе всередині тебе.

 

Знайома тиша холодом охопила тіло і все навкруги. Та враз дівчина скинула з себе мару жаху, що сковував тіло до цього. Вона  повернула голову до Міші і уважно поглянула йому в очі. Всі її риси розгладились і вона глибоко вдихнула, перед тим, як заговорити.

- Зараз… - вона міцно стиснула його руку, підвелася з постілі і на мить прикрила очі. - Зараз буде ще один. - Міша лише з жахом подивився на неї, але сказати нічого не встиг.

Здавалось би, вона б мала бути готова. Вдруге вона б не мала так лякатися. Але світ навколо неї здригнувся так само, вибух глушив та налякав так само, вона завмерла так само. Єдине, що змінилося - Ніколь зрозуміла, що сидіти завмерши на холодному ліжку і слухати вибухи вони не можуть і не мають права. Тепер треба було вижити.

Зрозумів це й Міша, що різко встав з ліжка і потягнув її за собою. Все ще стиха бурмотів якісь слова, але вона не надто розбирала їх сенс. Ніколь розуміла його наміри й без слів - вони їдуть до Офісу. Якщо доїдуть, звичайно. Дивом вона не спіткнулась на сходах, світло вони так і не ввімкнули, навіть і не подумали про це. На дивані, на якому вона так і не заснула, віднайшла свій одяг і швидко одяглась. Якийсь дивний тихий гул одночасно відволікав і звертав до себе увагу, але чувся він не з вулиці. Поки дівчина збиралась, вона то чула його, то знову втрачала, перебуваючи у власних думках. Всі дії виконувала механічно, наче й розуміючи, що потрібно робити і водночас, не знаючи і не маючи ніякої послідовності. Гул знову вліз в її думки і боковим зором вона помітила якесь слабке світло на кухні.  Обернулась і підійшла ближче. А потім вдихнула і панічно взяла до рук власний телефон, що залишила тут, напередодні вночі. Обставини вчорашнього вечора нахлинули спогадами, і поки підлога під її ногами здригалась від далеких ударів чогось занадто сильного і смертельного, вона змогла скинути з себе власне заціпеніння. Телефон в її руках перестав вібрувати на секунду, достатньо, щоб вона побачила цифру «57 пропущених викликів» і знов почав гудіти новим дзвінком. Ніколь провела пальцем по екрану, приймаючи виклик.

- Так.

- Мені потрібно, щоб ти слухала дуже уважно. - Льоша не став розкидатися банальними привітаннями чи зацікавленням в її стані. Тільки холодні слова чи то наказу, чи настанов. - Негайно їдьте в офіс. Не збирайте речі, не втрачайте час. Сідайте в машину зараз же. Обирайте не загальновживані маршрути по можливості. Зараз усі ринуться з міста, на дорогах будуть затори. Не звертай уваги на вибухи, це лише початок. Зараз, для вас існує лише одна мета - дістатися Офісу, дістатися укриття. Якнайшвидше. Ти зрозуміла мене?

- Так, я зрозуміла тебе. - Вона проводила поглядом Мішу, який був повністю одягненим і стискав в одній руці ключі, а в іншій маленьку валізу. Він запитально кивнув і вказав на годинник. Ніколь у відповідь кивнула і лише губами прошепотіла «секунду». Чоловік вийшов за двері і почувся звук відкривання воріт гаражу.

- Тоді я чекатиму на вас тут. - Олексій важко видихнув. - Бережіть себе. Все буде добре.

Щось не давало їй спокою. Щось гризло нервами і сумнівами зсередини. Хотілося запитати і дізнатися відповідь.

- Льоша, зачекай на хвильку. - За вікнами загриміло знову і вона почула лайку Подоляка і його заклик до неї, забиратися якнайшвидше. Вона нервово витягнула провід зарядки з розетки і кинула її собі в сумку, застібуючи її. Випрямилась, а чоловік по той бік слухавки мовчав і чекав. - Тут поблизу, зовсім поруч, постійно чутно вибухи. Вже двічі ми чули їх зовсім поряд. Що відбувається, Льош? І якщо ти знав про це, чому цієї ночі ми не залишились в офісі? - Ніколь здригнулась від власного нажаханого голосу і завмерла, чекаючи на відповідь. Нарешті він почав говорити.

- На вашому напрямку працює ворожа авіація. Вони прорвались, бо сили були нерівні. До того ж, вони переважають нас кількістю. Ми не очікували цього. Не розрахували, що вони застосують все і одночасно. А тепер, благаю, досить балачок. Вибирайтесь звідти якнайшвидше. Я зателефоную пізніше, добре?

Вона нічого не відповіла, лише угукнула в слухавку і виклик завершився. Вийшла за двері, де на вулиці її чекав Міша, нервово міряючи кроками сніг. Поки він зачиняв замки, Ніколь вдихнула морозне повітря. Сіре небо було тьмяним і все наче в диму. Загрозливим. Понурим. Все тіло покрилось мурашками. За обрієм знову щось вибухнуло.

- Сідай в машину, - нервово кинув Міша, заводячи двигун. Ніколь кивнула зі згодою швидше для себе самої механічно виконуючи його прохання. Треба було зосередитися і передати інформацію. Треба було взяти себе в руки, в решті-решт почати діяти. Вона набрала повні груди повітря, і поки Міша виїзжав з вулиці, почала говорити.

- Льоша телефонував. Радив шукати обʼїзні шляхи через можливі затори. Люди будуть налякані і тікатимуть. - Міша нервово кивнув і різко повернув вліво, на незнайому їй дорогу. Збільшив швидкість, та поки норм не порушив. Зосереджено вдивлявся в дорогу і мовчав. - Ще він сказав… що саме над нами працює ворожа авіація. Можу зробити висновки, що те, що ми чуємо, це авіабомби. Але я не розумію, чому на цивільних? - Ніколь нервово затягнулась айкосом і після чергового різкого повороту, потягнулась за ременем, пристібуючи його. Від гріха, не хотілось вилетіти через лобове і померти прям на дорозі. Хоча, ще можна посперечатися, яка смерть в такий час буде кращою. Вона понуро усміхнулась у відповідь своїм думкам.

- Від нас неподалік Гостомель, - хрипко відповів Михайло. - Військовий аеродром. Вони цілять в нього, на нараді безпеки піднімалось це питання. Але я не думав, що вони почнуть з нього. Вони… - він на мить прикрив очі і підвищив швидкість ще на позначку. - Вони занадто близько до Києва.

- Як так вийшло, що ти вже другий, хто каже мені про недооцінку, про те, що ви не очікували, не планували? - Ніколь підвищила голос, але все ще намагалась тримати себе в руках. - Хіба рада безпеки не для того була й створена, щоб передбачити та пропрацювати найгірші сценарії? Це ж логічно! - І куди зникло її заціпеніння та страх? Розчинились разом з темрявою, очевидно. Ніколь думала - ненадовго.

- Вони пропрацьовували. Обговорювали багато сценаріїв. Я всього й сам не знаю, радники не допускались до військових нарад. І не забувай, Ніколь, навіть стіни у такі часи мають вуха. Вони так і не знайшли того, хто злив координати. Противник отримав крихти інформації, і навіть така мізерна частина допомогла їм дізнатися про наші слабкі місця, а деякі речі просто неможливо пропрацювати на всі сто відсотків, коли проти тебе суне мільйонна армія! - Міша вдарив по керму і надто різко зайшов у черговий поворот. Авто хитнуло на слизькій дорозі, але він вчасно вирівняв його.

- Я тебе почула, Міш. Давай обережніше, нам треба дістатися офісу, а не розбитися, добре? - посперечатися вони завжди встигнуть. Покричати і пересваритися між собою тим більше. Не на часі. Вона нервово стисла телефон в руках, який майже не заспокоювався від вібрацій повідомлень - на її власну пошту і в месенджерах. Вона виловлювала лиш малу частину, вхоплювала лиш пару слів, як зʼявлялися нові. Вибухи, затори, паніка, відсутність світла, запитання, що робити далі, припинення роботи закладів та магазинів і паніка, паніка, паніка. Люди не розуміли, що відбувається. Мимоходом перечитала вранішній пост Зеленського, на відео сил не вистачило, їй достатньо було лише картинки - рішучий, але нервовий, на межі, з тривожними очима і такими ж рухами - він казав про щось, та вона не ввімкнула звук. Вона й так знала. Почалась війна.

 

І ось настав час для усвідомлення її другого страху. Страх за близьких, які залишились поряд.

 

- Міш? - вона тихо промовила і поглянула на нього наляканими очима. - Ти дітям дзвонив? Маші? Де вони зараз?

Чоловік здригнувся від власного усвідомлення, що забув зробити щось надважливе і на мить прикрив очі. Потім різко вихопив з кишені телефон і натиснув кнопку виклику. Перша спроба ніяких результатів не дала, друга теж. Її найкращий друг марно сподівався додзвонитися і стискав телефон до хрускоту та онімілих пальців, а йому ніхто не відповідав. Господи, вони обоє не згадали про його сімʼю за весь вечір, ніч та ранок, бо були занадто зайняті своїми думками, переживаннями про майбутнє і розмовами про них самих. Вони думали про себе, а про найважливіше не згадали. Ніколь знала, що є чіткий план, що Міша вмовив сімʼю виїхати, але де вони були зараз, чи в дорозі, чи на місці, чи дісталися вони безпечно - ніхто не знав. Ніка бачила, як в нього тремтіли руки і хотіла вже просити його зупинити авто, як він зробив це сам. Чоловік різко відчинив дверцята і вийшов з машини, не припиняючи спроб додзвонитися до своєї сімʼї.

«Як швидко ми стаємо слабкими, вразливими, коли справа доходить до людей, які нам небайдужі.» - подумалось тоді Ніколь. «Якими обмеженими і загнаними ми стаємо. Як сильно цей страх затоплює наше єство і на які жертви змушує нас йти.»

Вона сховала своє обличчя у власних долонях і глибоко вдихнула декілька разів. Не важливо - доберуться вони до Офісу чи загинуть прямо тут - у цьому морозному, темному та страшному ранку двадцять четвертого лютого. Нехай тільки додзвониться. Нехай тільки з ними все буде добре. Чомусь, саме зараз, вона відчувала його біль і страх як свій власний. Відчувала на собі, як він ріже по серцю і не розуміла поки що до кінця - їй так само страшно, бо вона шалено боїться втратити людину, яку дуже давно і надто сильно любить. Це усвідомлення вдарило своєю простотою сприйняття, калейдоскопом подій пробігаючи перед очима: їх перша зустріч у вечірньому коридорі офісу, їхні розмови про все на світі, робота пліч-о-пліч і вдень і вночі, їхні погляди, їхні дотики та всі недосказані слова, які можливо так ніколи і не будуть сказані. Вчинки, заради один одного. І невимовний страх. І непорушний звʼязок з найпершої їхньої зустрічі.

Це потрясіння, здавалось, тривало вічність і ще більше часу займало думки, але все те їй лише здалось. Насправді не минуло й кількох хвилин. Вже втираючи сльози від надлишку почуттів, Ніколь почула, що Міша з кимось розмовляє, а далі й імʼя сина промайнуло в розмові. Вона вдивилась в лобове скло - обличчя чоловіка хоч і було занепокоєним, але вираз полегшеності та легкої радості панував там. Все минулось.

Вона відчинила двері і сама вийшла в холод лютневого ранку. Завмерла від нього за декілька кроків, тремтячи, та зовсім не від холоду. Він тихо говорив щось виваженим та спокійним голосом, пояснював щось, мабуть молодшому Даніїлу. Ніколь розуміла, що вони вже бачили новини, що вони чули звернення Зеленського і що навіть за сотні та тисячі кілометрів, вони всі троє були налякані за Михайла так само, як і він був наляканий за них. А особливо Даня, який обожнював батька. Околиці здригнулись далеким відлунням чергового вибуху і Михайло поспішив прощатися. Наостанок наполегливо запевняючи, що з ним все буде добре, даючи настанови слухатися матір, він вже на видиху прошепотів, що любить їх і попрощався. Тихо видихнув і заплющив очі. Ніколь підійшла ближче.

- З ними все добре, - він випередив її запитання. - Вони в безпеці і нещодавно перетнули кордон.

Ніка стояла мовчки, та слів не знаходила. Його слова трохи заспокоїли її, та все ж не набагато.

- Я розумію. Тепер я все розумію, - вона підійшла до нього зовсім близько, не відводячи погляду, виблискуючи сльозинками в куточках очей. - Усвідомлюю, як буває страшно за тих, кого ти так сильно любиш.

Міша здивовано подивився на неї, наче не повіривши в те, що почув. Вони так і не поговорили, вони знову не встигли, та й не було гарантії, що коли-небудь для того прийде час. Вони обоє уникали цієї розмови, бо боялися того, які потаємні секрети та бажання вона може відкрити. Можливо, вони б ніколи не були готові до цього. Але зараз усвідомити це, прийняти і зрозуміти один одного було надзвичайно легко. Скільки їм залишилось? Скільки ще вони проживуть? Ніка торкнулась кінчиками пальців його щоки, а він несвідомо потягнувся до неї ближче. Не відводячи погляду і не заплющуючи очей, вона відчайдушно кинулась до нього і притислась до гарячих губ. Міша відповідав, стискав її в обіймах міцно і якби міг, сховав би якнайдалі від цієї страшної реальності. Та сам сенс був в тому, що лише в цій реальності смертельної небезпеки, вони могли бути самими собою. Вони могли і хотіли бути чесними один з одним, кожну секунду цієї миті ділячи на двох.

Аби не ця клята війна, вони б ніколи один одному не зізналися.

-  Господи, Ніколь, - Міша дихав важко їй в губи і цілував її обличчя та шепотів, - нам треба зупинити це все. - Він торкнувся її волосся і знову затягнув в ніжний поцілунок. Та замість того, щоб зупинитися, вона обійняла його у відповідь і зовсім втратила себе в ньому. Вона тремтіла усім тілом і тим поцілунком намагалась показати усе, що усвідомила, усе, що зрозуміла і той страх, який переживала вже так давно. Страх його втратити. Не так страшно було ризикувати собою, брехати, йти на небезпеку - але одній. Ця війна могла забрати в неї… кого? Друга? Коханого? Найближчу людину? Ким вони були один для одного? А ким стали?..

- Ніколь… - він прошепотів її власне імʼя на видиху. - Я не зможу так вчинити з тобою. Це не про любов, чуєш? - він провів пальцями по її волоссю, торкаючись обличчя. - Я не про любов.

Вона заплющила на мить очі і прихилилась чолом до нього. - Я знаю, Міш. Але я не перестану вірити в хороше в тобі. Бо я ніколи не бачила зворотнього. Я зостанусь з тобою, - вона завмерла за міліметр від його губ і, перш ніж знову його поцілувати, прошепотіла, - а ти сам вирішуй, як тобі з цим жити далі.

- Я з розуму зійду від тебе, чуєш? - він вкривав її шкіру ніжними поцілунками і шепотів їй ті слова, відчайдушно борячись між тим, чого хотів і тим, що повинен був робити. - Зійду, бо ти залишилась поряд.

- Я не дозволю тобі, Міш, - Ніколь міцно стиснула його долоню і притисла до грудей, до свого серця. - Саме тому, бо буду поряд.

Михайло захитав головою і знову міцно її обійняв. Повз них проносились авто, сліпили фарами і оглушали звуком сигналів. Всі кудись тікали. А їй не було куди тікати. Вона вже відчувала, що зараз, поряд з ним вона вдома.

- Нам треба їхати в офіс, - він тихо прошепотів їй у волосся, торкаючись його губами. - Хоча б я з великим задоволенням наплював би на все і повіз тебе в бік кордону.

- Перестань, Міш. - Вона вперто подивилась на нього і ледь усміхнулась. - Ти без мене не справишся, ми обоє це знаємо. - Ніколь жартівливо підмигнула йому і знову притисла долоні до його обличчя. - І, хоч мені це надзвичайно важко признавати - я навряд чи зможу десь без тебе.

 

На вʼїзді в Київ стало важче шукати шлях, який був би без заторів. Міша намагався з усіх сил, але вони всеодно втрачали час. Хоч і виляли манівцями, маленькими вуличками і провулками, дорога їхня вела всеодно в центр. Тоді як всі інші ринулись геть звідти. Перевищувати швидкість було небезпечно, всі на дорозі були нервовими - хтось вивозив свою сімʼю, близьких, дітей, хтось просто втікав. І неможливо було когось винуватити за те - всі вони просто хотіли спокійно жити своє життя. Ніхто з них не заслуговував прокинутися в цій реальності сьогодні. Відлуння вибухів не стихало. Ніколь подумки молила Бога, в якого вже давно не вірила, аби ніхто не постраждав. Аби не заподіяли занадто багато шкоди. Аби це все їх оминуло. І водночас розуміла - ці наївні дитячі мрії потрібно гнати як можна далі, бо не буває війни без жертв. Навіть вони можуть вмерти в будь-яку секунду. Хіба доля вибирає?..

Та все ж, мабуть таки доля обирала. Вони довго добирались сюди, але врешті-решт їхали центральними вулицями Києва. Тут траплялись серед цивільних багато військових авто. Багато військової техніки, що минала їх. Виїхавши на Хрещатик, Ніколь здивовано кинула поглядом знайомі будівлі. Головна вулиця столиці була сірою, холодною і незвичайно пустою. Поодинокі авто швидко проносились мимо них. Натомість, тут було багато військових і людей з повʼязками в цивільному чорному одязі - вони стояли групками, щось обговорюючи, роздаючи зброю і якісь вказівки.

- Блокпости. - Міша відповів їй одним словом на запитальний погляд. - Вони лаштують блокпости. Перевірятимуть усіх на випадки дезертирства і забезпечуватимуть охорону та безпеку. - Ніколь не знайшлася, що відповісти. Все для неї було новим, незвіданим і до біса страшним. І як би вона себе до цього не готувала, їй було невимовно страшно.

Біля офісу, по всьому периметру переміщувалися військові. Їх пропустили без зайвих питань і Міша одразу скерував авто до підземної парковки. Все дорога зайняла у них більше двох годин. В нормальному світі до домівки Михайла Подоляка Ніколь діставалась за сорок хвилин. Вона вважала, що їм ще пощастило.

На першому поверсі серед багатьох інших, нервово міряв кроками підлогу Олексій Арестович. Він все ще був в тому ж самому одязі, що й минулого вечора, коли вони прощались, в тому, що пізніше давав інтервʼю. Помітивши їх обох, він полегшено видихнув і наблизився. Потягнув за руку до себе Ніколь і міцно стис в обіймах. Не сказати, що їй стало від того спокійніше, але тепер вони хоча б були всі разом і в одному місці. До того ж вона запримітила, який погляд Міша кинув на їхні обійми. В авто він не відпускав її руки, ані на секунду, гладив і стискав, а вона зовсім не була проти. В офіс за ручки вони зайти не могли і перш за все тому, що сам Міша був проти - не на часі, не розібралися, вона з Льошою в стосунках. Всі його аргументи були прийнятними і вона їх підтримувала, але Михайло знов сам собі протиречив - спопеляв поглядом, хоч ніхто того й не помітив. Ну от і буде тобі, Ніколь, чим розважитися під час цього божевілля - ділити себе між двома чоловіками, бо ти не можеш визначитися, з ким хочеш бути. Супер. Дуже по-дорослому.

- Дякувати Богу, з вами все добре. Міш, журналісти чекають в залі для конференцій. Я сказав їм, що запишемо звернення і відповімо на запитання.

- Але без лишньої паніки, - Ніколь вивільнилась з рук Арестовича і подивилась на них обох. - Впевнена, справи у нас кепські, донесіть це народу, але максимально обережно. - Я вже бачила відголоски на вулицях міста. Не робіть гірше. - Міша лише кивнув, хоча видно було, що він був готовий до суперечок. Мабуть, подумала Ніколь, не припиняє егоїстично тішити себе думками відправити її якнайдалі, та мучиться тим, що бачив на свої власні очі підтвердження того, що зараз це точно неможливо. По багатьом причинам, одна з яких занадто особиста. Ніколь їдко всміхнулась сама до себе. Вони вже були одночасно у найнебезпечнішому і безпечному місці. Подоляк переступив з ноги на ногу, наче бажаючи ще щось сказати, але врешті мовчки кивнув і пішов геть. Ніколь проводила його поглядом і обернулась до Льоші.

- Наскільки я чув, тебе чекає президент. - Та звичайно ж він її чекає! Ніколь уже вирвалась, щоб іти, але міцна рука її зупинила.  - Зажди, Ніколь. - Почервонілі, втомлені очі пильно вдивлялись в її.  - Ти в порядку? - Боже, та він наскрізь її бачить! Ніка була в впевнена, аби Льоша був трохи більше відпочившим, він би вже давно викрив би те, що саме вона від нього приховує. Та зараз… навіть брехати не потрібно.

Вона лише пожала плечима. - Ні. Не в порядку. Це щось змінює? - Я не в порядку, Олексію, бо замість того, щоб думати про роботу, думаю, що робити з власним особистим життям прямо зараз! Ніколь видихнула і на мить прикрила очі.

- Я хочу, аби ти знала - це нормально, те, що ти відчуваєш. - Олексій охопив руками її плечі і міцно стис. - Та тобі варто зосередитися. Нас чекає нова дорога. Будуть жертви. Буде багато крові і смертей. До цього ти готова? - він не відводив від неї погляду.

Холодними очима вона відповіла на його погляд. А може він здогадався і тепер намагається звернути її до шляху істинного? Повернути тверезий погляд і показати реалії, якими вони є тепер? Якщо й так, йому вдалося. Холод знову повернувся до неї і мурашками огорнув шкіру. Вона здригнулась від відчуття слизького страху та жорсткої рішучості.

- Я справлюсь. Мені треба йти, Льош. Я знайду тебе пізніше. - І швидко пішла до кабінетів вищого керівництва.

 

Дивно, але в офісних коридорах не відчувалось паніки. Всі діяли виважено, розмовляли спокійно, виглядали лиш трохи більше тривожно - це помічалося в голосі, або в занадто різких рухах. Але в основному атмосфера більше заспокоювала, ніж лякала. Їм роздавали холодні точні вказівки, як діяти під час повітряної тривоги, прямої атаки, загрози диверсійних груп, та більшість інформації Ніколь прослухала. Спостерігала за главою держави, що безперестанно відповідав на дзвінки, сам телефонував та перекидався чіткими, тихими фразами з тим чи іншим військовим чи чиновником. Їх було не так і багато на зборах - лише ті, хто ночував в офісі та ті, кому вдалося приїхати з самого ранку. Здавалось, Володимир зовсім не спав, виглядав подібно до Льоші, але вона знала, що то шалений стрес накладав такий відпечаток. Зеленський вже встиг записати звернення до українців, побувати перед камерами і поспілкуватися з вищими главами декількох десятків держав. Ніколь за цей час не встигла навіть продумати план, як дістати з дому кляту флешку, яка була їй потрібна. Обстановка загострювалася, війська сунули з декількох напрямків одночасно, з півночі в тому числі. Особливо з півночі. Київ був їхньою найважливішою ціллю, а вони всі в цьому кабінеті були найжаданішими мішенями. І в неї залишалось все менше часу, аби вийти на вулиці Києва, доїхати і повернутися безпечно. З іншого ж боку, вся столиця була на ногах і діяти треба було прямо зараз.

Поспілкуватися з Президентом Ніколь так і не вдалося. Вони обмежилися лише короткими кивками, коли зустрілися поглядами на загальних зборах. Вона й не наполягала - він розривався між справами та діалогами набагато важливішими, ніж міг би бути їхній. Її також чекала робота. Дівчина прийняла рішення попрацювати в укритті, та все ж зосередитися до кінця не могла, не давала спокою забута флешка. Говорити з кимось також не хотілось - всі були зайняті і занадто тривожні. Подоляк та Арестович та ще декілька радників були зайняті пресою та її запитаннями. Ніколь думала, що ось він - ідеальний момент для того, щоб непомітно вислизнути з будівлі під якою-небудь вигаданою причиною. Ніхто її навіть не помітить. Вона занадто швидко справилась зі своїми завданнями, на жаль чи на щастя, для рядового юриста Офісу Президента їх зараз було замало. У висновку, все що від неї вимагалось - знаходитись у безпечному місці і не наробити дурниць. Вона збиралась порушити одразу два ці пункти.

Закривши кришку ноутбука, вона встала з ліжка і підійшла до шафи. Переодяглася у зручніший одяг, теплий та непримітний як для неї. Схопила ключі від машини, квартири і телефон. Коридорами йшла спокійно, але все ж трохи нервувала. Вже на виході ледь не зіштовхнулась з Єрмаком.

- О, Ніколь, вибач, не помітив тебе, - чоловік нервово посміхнувся і відступив на крок.

- Нічого, все добре Андрію Борисовичу. Мені… треба піднятися наверх, забула деякі документи, - вона на ходу придумувала брехню, а думками була зовсім далеко. Вдома. Придумувала шлях.

- Слухай, - керівник Офісу озирнувся на пустий коридор і дещо стишив голос. - Президент довірив тобі одну річ, носій даних, він зараз з тобою?

У Ніколь все охололо всередині і нервово затремтіли руки. - Флешка… вона в безпечному місці. - Не можна було брехати про таке. Не зараз.

Обличчя Єрмака враз посерйознішало і він схилив голову набік. - Тобто, ти хочеш сказати, що вона зараз не поряд з тобою? Флешка, на якій важливі дані щодо оборонної здатності всієї нашої країни зараз в безпечному місці, а безпечне місце, я сподіваюсь - це твоя кімната в укритті, чи не так? - він навіть трохи голос підвищив і Ніколь вже зовсім стало не по собі від своєї тупості.

- Андрію Борисовичу, не варто про це говорити в такому тоні. Нас почують.

- Ніколь Терещук, це безвідповідально! Якщо вона потрапить не в ті руки, втрата інформації такого рівню прирівнюватиметься до державної зради! - та наче вона сама цього не розуміла. Навіщо ще більше нагнітати?

- Нічого такого не станеться. - Ніколь сама вражалась від того, якою спокійною була. - Я заберу її і через годину вона буде у вас.

- Де вона? - він ледь не шипів від злості і сверлив її поглядом.

- В мене вдома. Я не знайшла кращого безпечного місця, не в банку ж її сховати! - Ніколь вскинула руки і підійшла до нього ближче. - Я знаю, як це тупо, але я не розраховувала, що отримаю розпорядження не ночувати вдома сьогодні. Аби все йшло по моєму плану, вона була б зі мною.

- Ми розробили план щодо розміщення найважливіших наших працівників перед цим ранком. Все для того, щоб ви дісталися до Офісу в найкоротші строки вранці. Не смій винуватити нас в тому, що ночувала не там, де хотіла. Ти була зобовʼязана тримати флешку поряд з собою.

- Цей план ні на що не годиться, бо ви розмістили свого найкращого радника і першу юристку на околицях Києва там, де в нас ледь не прилетіла ракета! - вона й собі підвищила голос. - Про це вже всі знають? Міша сказав мені. Зовсім поряд Гостомель. Ми могли й не вижити. Тоді ви б навіть не дізналися, де шукати ту флешку, бо я нікому про неї не розказала. - Ніколь не відводила твердого погляду від керівника. - Я розумію, що допустила помилку. Та навряд ви зараз знайдете хоч когось, хто їх не припускається. Займайтеся обороною і радниками. А я піду і поверну вам флешку.

Вона вже повернулась, щоб вийти з укриття, та Єрмак схопив її за лікоть. - Зачекай. Візьми з собою когось з охорони. Або нехай поїдуть за тобою. Те, що ти збираєшся зробити - не є безпечним.

- Зайві люди якраз і звернуть до себе лишню увагу. Ті, хто слідкують - одразу здогадаються. Якщо ж я поїду сама, все буде виглядати так, як наче я щось забула вдома. Зі мною все буде добре, тим більше мій дім зовсім недалеко звідси. Не втрачайте людей задля мене, вони тут потрібніші.  - Ніколь вдало переконувала його у власній правоті.

Єрмак лише кивнув. - Добре. Тільки, будь ласка, будь обережною. І дзвони мені, якщо щось піде не так.

- Обовʼязково. Ще раз, вибачте за мою дурість. Такого більше не повториться. - Ніколь полегшено посміхнулась і побігла сходами до підземної парковки.

Її біла аудіо привітно мигнула фарами, коли Ніколь клацнула брелоком, відмикаючи сигналізацію. Сівши за кермо, вона відчинила бардачок і взяла до рук пістолет. Зброя в руках додала впевненості в собі і притишила страх. Треба було діяти швидко, та без паніки. В неї все вийде, варто лише трохи вдачі і зовсім небагато часу. На мить вона замислилась: може бодай написати маленьке повідомлення Міші, аби не хвилювався, аби не шукав, але це врешті-решт, було поганою ідеєю. З другого боку, можна було взяти з собою Арестовича - їм би не було нудно і вона була б у відносній безпеці. Але Олексій Арестович, на відміну від неї, завдяки медіа, став достатньо впізнаваною особистістю. Він би привернув забагато уваги, Ніколь була впевнена, що за ним і його місцезнаходженням уважно стежать. За її - навряд. У неї не залишалось жодного виходу, окрім одного - треба було їхати додому самою. Тож, вона відкинула телефон подалі, завела двигун і швидко виїхала з офісного кварталу.

Ранок повільно переходив в день - найпохмуріший та найстрашніший у житті кожного українця, якому довелося сьогодні прокинутися в цій реальності. Пробки збільшувалися, кількість військових на вулицях збільшувалася, вона приїхала пару пунктів, де простим цивільним роздавали зброю прямо з вантажівок. Вона з острахом проводила ту картину поглядом. Отже, війна лише на кордонах? Не дістанеться міста, так? Щось не надто було на те схоже.

Вже наближаючись до власного житлового масиву, коли залишалося декілька сотень метрів, Ніколь почула її вперше. Сирену.  Сигнал повітряної тривоги.  Чітку вказівку про небезпеку з повітря, вказівку негайно слідувати в укриття. Їх вчили і говорили, що потрібно було робити в подібних випадках. І це аж ніяк не відповідало тому, що вона збиралась вчинити. Сирена все вила і вила, крадучись жахливим звуком, заповзаючи попід шкіру смертельною небезпекою. Ніколь через силу взяла себе в руки, позбавляючись заціпеніння і відновлюючи дихання. Коли вона заїхала на власну підземну парковку, дівчина відчула себе дещо в безпеці. Але вона не могла тут довго залишатися, потрібно було піднятися до себе в квартиру. Її телефон завібрував вхідним викликом. Дзвонив Міша. Ніколь на хвилину взяла пристрій до рук і легко провела пальцем по екрану. Дзвінок завершився і одразу ж за ним послідував наступний. Абонент не збирався вгамовуватися. По всій видимості, Михайло Подоляк завершив спілкування з журналістами, спустився в сховище після оголошення повітряної тривоги, та не зміг її там знайти. Очевидно, що він хвилювався і перше, що вирішив зробити, це подзвонити їй. Телефон засвітився третім вхідним викликом. Ніколь вивчала поглядом імʼя на екрані ще декілька секунд, а потім кинула його на сидіння і замкнула дверцята авто.

- Вибач мені, Міш, але я не можу наражати тебе на небезпеку, - промовила вона вже в тишу парковки і міцно стискаючи ключі від квартири, почала підійматися східцями на свій поверх.

Руки трохи тремтіли, коли вона відчиняла замок. Її власне житло зустріло її тишею та спокоєм. Нічого підозрілого і небезпечного Ніколь не зустріла ні в коридорах, ні на власному поверсі. Причинивши за собою двері, вона швидко кинулась до кабінету, де в шафі, за книгами ховала сейф для цінних речей. Поспіхом набрала восьмизначний код і дверцята гостинно відчинилися. Всередині поміж її збережень, нечисленних коштовностей одиноко покоїлась славнозвісна флешка. Ніколь полегшено видихнула і схопила пристрій до рук, одночасно зачиняючи дверцята. Обернулась до виходу з кімнати та так і заклякла на місці.

- Дуже дякую, що дістала її для мене. Вже задовбався чекати, чому так довго?

У її власному кабінеті, направивши прямо на неї пістолет, на дивані вальяжно розвалився Олександр Годзинський, один з провідних спеціалістів відділу інформаційного забезпечення Офісу Президента.

Ніколь, вперше за багато місяців відчула себе одночасно і  найрозумнішою, і найтупішою дівчиною в світі. Її підозри виявились правдою, її докази виявились істиною, а, здавалось,  параноїдальне відчуття, що за нею постійно хтось стежив - не було результатом її уяви. Це він стояв за усім цим. Він, і, звичайно ж, спільники, він би сам з усім не впорався б. До неї додому, виконати брудну роботу, спорядили, очевидно, його самого - в Ніколь не вбачали серйозного суперника. Думки хаотично змінювали одна одну. Нікуди тікати. Нічим оборонятися. Ніхто не знав, що все пішло не по плану - телефону немає. Звичайно, вона намагатиметься його обхитрити - потягнути час, але. здавалося, шансів у неї було зовсім небагато. Олександр не відводив від неї погляду і їдко всміхався. 

- Присядь, Ніколь. – він кивнув їй на на її ж власне крісло кабінету і показово повільно опустив зброю, кладучи її на журнальний столик. – Ми просто поговоримо.

- Нам немає про що говорити. – Вона продовжувала вперто стояти біля столу. Чорт! Як же їй не пощастило влипнути у все це. Зброя була в машині, вона була абсолютно беззахисна проти нього. – Я нічого не скажу тобі і тим паче, не віддам флешку.

Він показово ласкаво посміхнувся, окидуючи її поглядом. – Надзвичайна відданість. Та кому? Тим покидькам, які думають, що зможуть вижити? У них немає шансів, Ніколь. А в тебе ще є. Наші люди вже зовсім близько. Ще трохи і в цій країні запанує новий устрій. Вільний від зарозумілих та дурних націоналістів, які вважають, що мають право хоч чимось керувати тут. Які думають, що їм під силу змінити цю країну і з цим цілий світ. Послухай і віддай по-доброму, без моїх цих вмовлянь, бо терпіння моє не безкінечне. - Чоловік кривився і вказав пістолетом на її праву руку.

- Я знаю лише одного покидька і він переді мною, - вона злісно виплюнула ті слова крізь зуби, тамуючи тремтіння всього тіла. Вона не боялась за себе. Вона надмірно боялась за всіх інших і за те, що інформація з флешки може потрапити в ці, страшні та вбивчі руки. - Як ти дізнався, що флешка в мене?

Олександр хрипко засміявся. - Стіни мають вуха, Ніколь! Не повіриш, але я надто довго вивчав і тебе, і вашу брудну компанію. З першого дня моєї роботи в вашому клятому офісі я шукав людину найбільш наближену до президента, але таку, яку ніхто не помітить, яку не виведуть у світло камер, якій не дадуть спроможність виступати з інтервʼю та на телебаченні. Я шукав, але шукати довелось недовго. Маленька, відважна юристка, розумна та кмітлива, по-дурному вірна йому та відважна, яка знає всі таємниці цієї брудної ями. Яка завуальовує скандали. Яка ховає таємниці. Яка нікому не довіряє. Це виявилось так легко. - Він піднявся зі свого місця, все так само не випускаючи зброю із рук і підійшов до неї ближче. Ніколь інстинктивно відступила на крок, воліючи непомітно покласти флешку до кишені, але він схопив її за руку і міцно стиснув так, що вона аж застогнала від болю. - Перевірку ти пройшла блискуче. Ти не змінила пароль так як я просив, тож я переконався - ти та сама, та, хто мені так потрібна. Ти щось знаєш. ти нікому не віриш.

- Навіщо ти хотів підставити Мішу? - вона намагалась вирвати руку, але їй ніяк це не вдавалось, тож дівчина міцніше стиснула пальці, утримуючи в долоні дорогоцінний носій.

- Цього недорадника-сволоту? - Олександр скривився від відрази. - Твій дорогий друг багатьом перейшов дорогу. Була б моя воля, я б всадив йому кулю особисто і не роздумуючи, але хотілось хоча б спробувати забезпечити йому довічне гниття у вʼязниці за державну зраду. - Він жорстоко посміхнувся. - Та нудно йому б там точно не було. Нова влада, що правитиме тут з дня на день, забезпечила б йому розваги в найкращому стилі. Вони знають хист в катуваннях, знаєш. - У Ніки мороз пішов шкірою від його слів. Він натомість уважно вивчав поглядом її обличчя.

- Боїшся за свого дорогого друга? - Він ствердно похитав головою. - Правильно робиш. Зовсім скоро весь Офіс чинного Президента мріятиме про швидку смерть від кулі або ножа. То буде блаженство для них, - злісно прошипів він їй прямо в обличчя.

- Ти будеш горіти в пеклі, тварюка, - Ніколь ненавиділа це створіння усім своїм серцем. Олександр навіть вухом не повів, наче й не почув слів, що вона йому говорила. Все ще стискаючи її руку до синців, він штовхнув її у стіну і направив дуло пістолета прямо їй в груди.

– Давай так. Маленька угода. Ти мені інформацію – я тобі життя. - Він явно не хотів в неї стріляти. Навпаки, він насолоджувався повною її беззахистністю і роллю жертви, яку загнали у глухий кут. Він не відчував в ній ніякої загрози. - Віддаси все, що мені потрібно, і можеш йти на всі чотири сторони, хоч повертайся назад, до свого улюбленого Офісу.

- Давай так. Ти підеш до чорта. – Її слова звучали твердо і голосно. Нехай насолоджується. Нехай погрожує і далі. Але флешку він забере лише в одному випадку - якщо тільки її вбʼє. За вікнами почувся гул літаків і вона знову почула вибухи. Ніколь здригнулась. Там же люди, господи… Чоловік відпустив її руку і різко схопив її за горло, боляче вдаряючи головою об стіну. В неї забилось дихання та вона не відводила злого погляду від нього.

- Яка ти вперта, - він видихнув їй прямо в обличчя, і коли вона схопила його за руку, з силою впиваючись нігтями в шкіру, ще раз і вже сильніше вдарив її об стіну. В її очах потемніло. – Наївно смілива і така дурна. Ніхто не прийде за тобою. Нікому тебе рятувати.

Вона знала, що ніхто не прийде. Вона сама того хотіла. І так вчинити було правильно, вона несла за собою лише одну небезпеку, Ніколь не збиралась наражати інших на неї, особливо дорогих серцю людей. Вона б ніколи і не просила б ризикувати чи страждати когось замість неї. Все своє життя вона звикла вирішувати свої проблеми лише власними силами, без чиєї-небудь допомоги, такою її виховала бабуся і такою, вона була впевнена, виховали б її батьки. Зараз Ніколь була стовідсотково впевнена - вони пишались би нею.  Навіть якщо вона загине сьогодні, вона загине вільною, в боротьбі за справедливе, за добро і свободу. Вона загине, якщо доведеться, пожертвувавши собою заради інших, заради того, аби інші мали можливість жити і боротися далі. Ніколь заплющила очі, міцно стискаючи флешку в руці, проганяючи геть райдужні спалахи перед очима, зосереджуючись на ненависному обличчі навпроти і завданням, яке вона повинна була виконати, не зважаючи ні на що.

Якщо так буде треба, вона втратить життя сьогодні. Та перед тим вона буде боротися до останнього.

- Хто тобі сказав… що я сама за себе не постою? – вона зібрала усі сили і вдарила його прямісінько в пах. Чоловік завив від болю, відпустив хватку, а їй тільки того й треба було. Покидьок не очікував, що вона зможе дати йому відсіч. Відштовхнувши його від себе, Ніколь з усіх сил побігла на вихід зі своєї квартири. Спустившись на один поверх нижче, вона змусила себе зупинитися буквально на хвильку, щоб покласти дорогоцінну флешку до кишені джинсів і переконатись, що вона не вислизне звідти. А потім кинулась стрімголов по сходам вниз, до зброї, до авто і до свого порятунку. Дихання забивалось і наростала паніка, та перше і єдине, що вона повинна була зробити – доставити інформацію до Офісу. Ціною всього. Будь-якою ціною. Вона бігла швидко, аж серце з грудей норовило вислизнути, але чула позаду такі ж самі важкі та швидкі кроки свого ворога.

Вона з розгону врізалась у зачинені двері підземної парковки і панічно натиснула на ручку декілька разів, бо з першого разу вона не піддалась. Нарешті та відчинились і двері глухо вдарили об стіну з характерним гуркотом. На парковці було небагато машин, багато з жителів повиїжджали набагато раніше, тож вона спочатку запаркувалась недалеко від виходу і тепер легко запримітила свою білу ауді та кинулась до неї, на ходу клацаючи брелоком сигналізації. Ніколь вже майже добігла до машини, коли у повітрі прогримів перший постріл. Дівчина від звуку інстинктивно впала на підлогу, але продовжила рух до машини. Серце виривалось з грудей, адреналін зашкалював, кров упала десь аж під горлом, а в думках наростала панічні думки про те, що її ось-ось підстрелять і вбʼють, та вона останніми зусиллями волі та сміливості дотягнулась до ручки і відчинила дверцята. Заповзла на водійське місце і відчинила бардачок, хапаючи пістолет. Зняла з запобіжника. Потягнулась до дверей, щоб їх зачинити. І тоді сталося декілька речей одразу.

 

Голосним звуком прогримів другий постріл.

 

Почувся якийсь незрозумілий дзенькіт зовсім недалеко.

 

В її лівий бік наче щось вжалило вогнем.