Частина чотирнадцята. Все, що я можу тобі дати – це спогади. Візьми їх, так ми ніколи не розлучимось. Я сдамся. Та коли я зроблю це – не відпускай мене.

Музика до частини:
RAIGN – Don`t Let Me Go

​

​- Міша, ти взагалі адекватний? – командирський крик Єрмака бадьорив, надавав наснаги, жаги до життя і просто змушував шукати шляхи, щоб провалитися під землю. Ніколь, від гріха подалі, сиділа в самому краю довгого стола для нарад. Картина видавалась досить яскравим прикладом сюрреалізму: керівник Офісу Президента, розлючений і роздратований їхньою тупістю, справа біля нього дві найбільш неоднозначні постаті цього ж Офісу в якості радників і перша юристка цього ж самого клятого Офісу, майже біля виходу, щоб якщо що… ну або одразу у вікно.

​- Як оце до тебе потрапило? – Андрій Борисович потряс в руці координати. Бідні папери, хіба ж знали вони, ще недавно будучи простою деревиною про свою таку складну долю. Хіба ж вони хотіли спричинити так багато проблем і криків? Ніколь була впевнена, що точно ні.

​- Андрій Борисович, ми справді цього не знаємо. Ніколь знайшла їх в моїх паперах, сьогодні, коли… - та його вже й не слухали.

​- Ніколь, навіщо ти рилась в паперах Подоляка? – дуже швидко вони перейшли до розтерзання її бідної душі. Вона лише сумно зітхнула. Перед походом вона всмалила близько сорока крапель корвалолу, тому тепер мала приємний трав’яний присмак і деяку розслабленість думок.

​- Не рилась, просто вирішила поскладати, там такий бардак вічно, ви б знали…

​- От не до твоїх жартів, зараз, Ніка, от геть зовсім! – Єрмак здійнявся з місця і вдарив рукою по документах. Вібрації по столу вистачило, щоб вона підскочила на своєму місці. – І чого ти всілась аж там? Відлинюєш від своєї компанії? Я погано тебе чую! – хотілось сказати щось на кшталт, що якщо погано чуєш, це до лікаря треба, та Ніколь не була самовбивцею. Тому вона просто взяла телефон і пересіла ближче.

​- Я не виправдовуюсь, але ж це навіть краще, що події співпали і вона їх знайшла таким чином. Тільки подумайте, що було б, аби їх знайшов хто інший, - Олексій втомлено потер обличчя. – Сподіваюсь, у вас не виникло підозр, що Михайло Михайлович раптом вирішив викрасти державну таємницю? – Господи, це зараз Арестович впрягався за Мішу особисто? Ай, можливо вони з Ніколь й переспали, та от де вона – істинна любов. Вона непомітно посміхнулась кутиком губ.

​- Це не дає відповіді на моє головне питання, як оце взагалі опинилось у вашому кабінеті, панове радники? Якщо я нічого не плутаю – ви там вдвох працюєте наразі!

​- Всі ми там працюємо наразі… - філософськи прошепотіла Ніколь.

​Єрмак лише зло зиркнув в її сторону. Вона знизала плечима, втрачати всеодно було нічого.

​- Міша, в інших ситуаціях твою полеміку не зупинити, а зараз ти мовчиш? Я хочу відповідей! Ти не замикаєш свій кабінет, коли покидаєш його? Чи може ви, пане Арестовичу, різко забули, що таке таємниця і як її оберігати? Мене щодо вас переконували в іншому!

​- Та замикав я його! Або ж там завжди знаходився хтось з наших! – Міша спересердя підвищив голос. – Покрутіть камери, в кінці кінців!

​- Я сумніваюсь, що щось з того вийде, хоча це зробити також варто, - сумно промовила Ніколь. Три пари очей подивились на неї. – Атака була системною, цифровою, координати витягнули з бази, до якої навіть в мене немає доступу, витік змогли приховати. Працює хтось дуже прошарений та обачний. Він на «ти» з технологіями. Я впевнена, ми нічого на камерах не побачимо. 

​- Я підозрюю, що їх може бути декілька, - подав голос Льоша. – Хтось діяв безпосередньо з базою, хтось організував витік, а хтось підкинув папери так, що цього й не помітили. Це однозначно люди, які знають Офіс і нас дуже добре, – Ніка ствердно кивнула, оце вже їй подобалось краще, Арестович нарешті ввімкнув свій розвідницький нюх.

​Насправді, вона вже вистроїла в голові схему і мала підозри. І вона наче й хотіла б про те їм розказати, але більше була впевнена, що поки це рано робити. Той айтішник Олександр зі своїми проханнями видався їй дуже підозрілим. Та вона розуміла, якщо він в цьому й замішаний - то лише початкова ланка у ланцюжку зрадників. Кине на нього підозру – налякає більшу рибу. До того ж, очевидно, що він позарився на неї  - захотів знати її паролі – та от дзуськи! Вона не перший рік в цих інтригах, її попереджали про таке, ба, навіть більше, вона таке бачила й не раз. Пароль змінено – це надасть їй фору, документи знайдено – Подоляка їм не вдасться посунути – тож тепер потрібен час аби залягти на дно і продумати інший план. Коли вони прийдуть по її інформацію, вона буде готова.  

​- Що ж, камери ми всеодно прокрутимо, - Єрмак одразу почав комусь писати повідомлення у смартфоні. – І запросимо до вас співробітників з айті, нехай перепишуть захист.

​- До мене не треба, мене вже викликали, - Ніка одразу підняла голову, заперечуючи.

​- Нехай перевірять ще раз, на місці, Ніка! Ти розумієш, що стоїть на кону?

​- Андрій Борисович, повірте, я чудово розумію. Але при всій повазі, це не з мого відділу стався цей витік інформації. Я взагалі до цього ніяк не причетна, окрім того, що вирішила навести лад у чужих паперах і поплатилась за це. Я не допущу нікого до своїх даних, допоки не отримаю відповідного розпорядження безпосередньо від президента, - вона випалила ці слова і з осторогою подивилась керівнику Офісу прямо в очі. Це виявилось страшніше, ніж вона собі уявляла.

​Єрмак сжав руки в кулаки, але промовчав. Він знав, що Ніколь права і що вирішувати чи надавати допуск чи ні до її роботи вирішує тільки Володимир або вона сама.

​- Я слідувала усім вказівкам айті-спеціалістів. Я завіряю вас, все досконало захищено.

​Той лише важко зітхнув. – Усі вільні. Завтра зранку, Подоляк і Арестович, надасте доступ до своїх робочих планшетів та комп’ютерів. 

​Вони понуро попрощалися і вийшли з кабінету. Корвалол відпустив надто швидко, і Ніколь знов стало сумно і страшно. Хотілося випити чогось міцнішого і вона ностальгувала по віскі у Льоші вдома. А, до речі, про нього.

​- Чому ти відмовилась надавати доступ? – Міша одразу пішов по нову порцію кави, бо так і не доробив ще цілу купу своїх справ, а вони залишились наодинці, і Льоша одразу скористався ситуацією, перегородивши їй шлях до власних дверей кабінету.

​- Я ж вже все пояснила, Льош, - вона втомлено підняла очі і зупинилась. – Я була в них, нічого нового вони мені не сказали.

​- Ти щось знаєш, так? Когось підозрюєш? – в тиші коридорів не чулось жодного звуку, була вже пізня година, та вона всеодно з осторогою оглядалася по сторонам.

​- Тобі не здається, що це не найкраще місце, щоб говорити про таке, Олексію? Цікаво, і чому Єрмак так злиться на нас? Може тому, що ми бовкаємо про різне направо й наліво? А тепер, посунься, мені треба потрапити до себе, - вона безцеремонно відштовхнула його і відчинила свій кабінет. Звичайно ж, він її не послухав і в спокої не лишив.

​- Я відчуваю, нутром відчуваю, що ти щось знаєш. А я звик довіряти собі у таких справах, - він вперто стояв на своєму.

​- То я тебе розчарую – твоє нутро сьогодні тебе підвело, Льош. Я нікого не підозрюю. Але в якості перестраховки до своїх даних я нікого не допущу. Тут мої шляхи з радниками розходяться, відкрию тобі секрет, я Єрмаку не підпорядковуюсь. А президент дав мені чіткі повноваження та розпорядження, коли приймав на роботу – берегти дані та підкорятися лише йому – ось, що я збираюсь робити, - вона втомлено всілась за робочий стіл і клацнула по клавіатурі. Екран привітно засяяв заставкою.

​Арестовичу не було до чого підкопатись. Ніхто не знав, що вона змінила змінений пароль (ох, ці вже хитросплетіння) і вона планувала, щоб так було й далі. А на одних лише здогадках та передчутті далеко не виїдеш. Він зітхнув і його погляд став м’якшим, ніжнішим. Як вдень у сховищі.

​- Як тобі вдається одночасно ледь не плакати в істериці від факту наближення війни і споглядання нашого майбутнього життя в сховищі, і плести інтриги та воювати з невидимими мені ворогами самотужки, м? – він підійшов до неї і присів поряд, торкаючись її руки і сплітаючи пальці.

​- Я не розумію, про що ти, - вона легко посміхнулась і поглянула на їхні руки.

​- Я не зможу тебе захистити, не знаючи від кого, - ледь чутний шепіт і доторк губ до її руки. Мурашки по тілу, тремтіння пальців, він хотів її надоумити, переконати. Щоб він там собі не думав, їй було важко отак недоговорювати, бачити, що робить боляче. Та хіба вона могла вчинити інакше? Ніколь легко підвелась і провела рукою по його щоці. Подивилась уважно в світло-карі, великі очі, що ледь не благаючи, вмовляли її поступитись. Приникла жадібним поцілунком, заспокоюючи, стверджуючи, що все буде добре. Намагалась передати ці емоції, цілуючи такі жадані вуста, скучивши за цим смаком і ледь відчутними вібраціями по всьому тілу, від нього, від їхніх недовідносин, від тієї незабутньо-пристрасної ночі. Важко дихаючи, відірвалась і обома долонями огорнула його обличчя.

​- Я обіцяю, що розкажу тобі одразу, коли буду сама в цьому впевнена, - прошепотіла вона йому прямо в губи. – Ти просив мене тобі повірити, а зараз я тебе прошу. Просто повір.

 

Дні до Нового року спливли непомітно. Весь Офіс працював без вихідних та без нормованого робочого дня. Холод морозних зимових днів та ночей морозив і душі, а свята не відчувалось від слова зовсім, хоч місто і намагалось нагадати про те, ошатно вбравшись у святкові миготливі гірлянди та різнокольорові ялинки повсюди, куди сягав зір. Ніколь було зовсім не до святкувань, не тільки через роботу, натянуті до максимуму нерви, підозри та страх зрадників, що ходять десь поруч, дихають у спину; так ще й бабуся захворіла. Знову серце підводило єдину жінку, яка кровно була для неї найріднішою. Ніка, хоч і надзвичайно переживала і змарніла через неї, та терміново оформляла документи для проходження шестимісячного лікування у Швейцарії. Спеціально вмовила її, що за кордоном буде краще, ніж тут. Мабуть, вона не мала права так думати – та це загострення виникло як ніколи вчасно. Ніколь була впевнена, бабусі потрібен спокій, без знань з чим вона тут залишається і з чим нарекла себе зустрітися віч-на-віч. Тридцятого січня вона прощалась з нею в аеропорту, посміхаючись і вмовляючи, що все буде добре і те, що сталося – обов’язково на краще. Обіцяла дзвонити якнайчастіше і приїжджати хоч раз на місяць. Брехала і самій від себе було противно. Та розуміла – так вона врятує їй життя. Обмінювала на своє – якщо хочете, адже вирішила остаточно, з Офісу вона не дінеться нікуди. Вові напередодні ще раз виказала цю свою заяву в усній формі – він кивнув і пообіцяв видати інструкції щодо сховища найближчим часом.

​Вже потім, повертаючись в Офіс, зрозуміла, що от вона – справжня самотність. Тепер вона з собою сам-на-сам, в Києві більше не залишилось ніяких родичів. Ніякої сім’ї. На порозі війни це було лише привілегією і поруч з гірким почуттям своєї одинокості вона відчула, як її серце потроху черствіє думками. Іншим доведеться важче: коли прийде час, треба буде оберігати дітей, ховати коханих, залишати з ними свої серце і нерви – а в неї тут більше нікого немає. А ті, хто якимось чином дорогі та близькі – залишаться в Офісі, поряд. У них не було іншого виходу. Раціональність та зрозумілість ситуації додавала впевненості

​В Офісі ніхто з близьких про перепетії Ніколь не знав. На зустрічі з лікарями вона викраювала час, багато питань вирішувала віддалено та в електронному режимі, ось тільки до аеропорту сьогодні в Єрмака відпросилась. Та й на ті нещасні дві години її повністю у спокої не залишили – турбували дзвінками. Вова був занадто зайнятий, щоб проголошувати йому такі мізерні новини, а Міші з Льошою також було не до цього. У них не видавалось на те вільного часу. Вони майже ні про що й не говорили, окрім роботи. 

​Вже близько півночі, Ніколь знесилено перечитувала папери одним оком, лежачи на диванчику. Перед очима рябіло та зір не фокусувався, але вона намагалась закінчити роботу, якої всеодно було набагато більше, ніж в неї сил. Сьогодні вона планувала знов зостатись тут, щоб дозволити собі тридцять першого відсвяткувати у родинному колі Зеленських та першого січня не вийти на роботу – а потім знову все по новому.

​Вона вже майже здрімалась від нудного тексту і загальної втоми, як за сусідньою стіною знов завели дискусію її невгамовні радники. Цікаво, що вони на цей раз виясняли о пів на першу ночі? Бажання було два: або йти ночувати у підвал і звикати потихеньку до нової обстановки, або ж завітати до них в гості. Ніколь обрала другий варіант. 

​З пустими руками в гості не ходять – тож вона дістала з потаємного шкафчика пляшку віскі, три склянки, зачинила свій кабінет на ключ, бо безпека тепер була пріоритетом номер один і підійшла до сусідніх дверей. Прислухалась.

​- Ой, та невже ти не розумієш, що там від тебе буде менше користі, ніж тут? – Михайло голос хоч і притишував та всеодно був сердитим і злим.

​- Міш, ти не розумієш. Нема мені в Офісі спокою, поки на фронті, такі як я будуть гинути.

​- Ти можеш тут багато чого зробити і вплинути, щоб тих жертв було менше! А як же Ніколь? Ти їй вже це сказав?

​На душі якось враз стало холодно і склизько. Ніка постаралась проковтнути те хвилювання, але воно охопило її повністю і ворушилось гидким створінням. То це Льоша зібрався воювати? Хоче побачити війну своїми очима, наче ніколи її не бачив до цього? З одного боку було неприємно і страшно зостатися без нього. Мабуть, їй навіть було б боляче, аби його там вбили або поранили. Та з іншого боку, вона прекрасно розуміла, Льошу не втримаєш нічим і ніким, якщо він щось вирішив. І якщо нема йому тут спокою, навряд чи одна ніч (хоч прекрасна та пристрасна) могла щось вирішити проти цього рішення. Те, про що він говорив – то щось глибинне, таке, що пояснити зовсім нелегко, Арестович не міг тому протистояти. Таке ж саме відчуття, що змушувало її залишатись в Офісі попри все. Вона його розуміла, бо сама відчувала щось подібне. Обов’язок. Принцип. Єдине правильне рішення.

​Неочікувано, та болю чи образи вона не відчувала. Дивно, та вона наче не відчувала зовсім нічого. Холодний розрахунок, бо так було логічно та правильно. 

​Тож вона зайшла одразу після фрази про саму себе і без стуку. Радники одразу сполохнулись і почали вдавати, що не говорили зовсім ні про що.

​- Привітик. А я тут засумувала в себе через всі ті справи, а потім різко згадала, що вже зовсім скоро Новий рік, а провести його з вами в мене не вийде, - вона красномовно помахала пляшкою в руці. – То може вип’єм, га? – і вона вимучено посміхнулась.

​- Нік, ти чого? – Льоша нахмурив брови і намагався її відсканувати своїм поглядом.

​- Я? Я – нічого. Та ви знову шепочетесь за моєю спиною, а я наче як і повинна вдавати, що нічого не чую, але не настільки дурна, - вона розлила по склянкам алкоголь і тепер вручала їх кожному з присутніх. Радники одночасно захотіли їй щось сказати, та вона лише невдоволено відмахнулась.

​- Мені не треба ваших пояснень. Мені потрібно лише випити і бажано, не на самоті, бо набридло косплеїти алкоголічку. Сьогодні мені абсолютно всеодно, скільки в нас роботи, скільки нам залишилось в цілому чи той, факт, що хтось із нас зібрався на війну. Я шалено втомилась і ви, я так підозрюю, теж. Тож, - вона піднесла склянку догори, - прощавай 2021-ий. Ти був класним, - і вона по черзі піднесла склянку до Льошиної, а потім до Мішиної. Почувся легенький дзенькіт. Вона одразу випила залпом, вбачаючи в алкоголі ліки, але навряд би хоч щось її зараз могло вилікувати.  Зразу ж потягнулась за новою порцією.

​- Ніка, ми взагалі-то на роботі і нам не варто… - це Міша завів свою вічну шарманку щодо правил та обов’язків. Вона лише фиркнула на те.

​- Міш, вимкни ти свого відмінника хоч на годинку. Ти сам не втомився так жити? Якщо ж ми не будемо скидати свій стрес хоч якось, що з нами буде взагалі? Подивись на годинник, - вона вказала рукою на протилежну стіну, - хто зараз нас побачить? Чи є хоч комусь до нас діло? – вона пройшла до його робочого місця і поглянула на картину, в очі ангелу, - ні, Міш, нікому немає до нас діла. – Вона задумливо провела пальцем по контуру темного крила. Знов осушила свою склянку одним ковтком. В горлі запершіло від міцності алкоголю. Арестович лише знизав плечима і спокійно тягнув напій зі склянки. Подоляк не припиняв недовірливо вивчати її поглядом. Дивний факт: чомусь з них двох психологом величав себе Олексій, але психологічно впливав на неї лише Міша, робив правильні висновки, читав емоції, залазив в душу… хвилювався за неї. Льоша ж для цього не робив великих зусиль, та вона всеодно йому все розказувала. Вона була щирою з ними обома, та діїї їхні були прямопротилежними. Ніколь зітхнула. Ангел дивився на неї наче з докором і вона поспішно від нього відвернулась. 

​- Бабуся захворіла. Ось, сьогодні відправила до Швейцарії. Тепер я сама, - вона гірко посміхнулась. – І знаєте, що найстрашніше? Я радуюсь тому, що в неї загострення невиліковного захворювання, що потребує довгого закордонного лікування. Бо це дало шанс їй поїхати подалі звідси, - вона підняла на них спокійний холодний погляд, - відправити подалі з цього триклятого пекла, - вона налила собі ще віскі. Тільки хотіла випити знову, як тверда тепла рука її зупинила. 

​- Не роби так. Не зривайся, - Міша ледь на благаючи дивився на неї. – Ти мене лякаєш, коли поводиш себе так. Наче нічого не відчуваєш, наче… це й не ти зовсім.

​- О, я хотіла б нічого не відчувати. Ти знаєш, що психологічно такий стан в людини цілком можливий? Алекситимія – ось як це називається, Міш. Нездатність людини розрізняти свої та чужі емоції та почуття. Як думаєш, чи стало б мені тоді легше жити, м? – Льоша відірвався від склянки і якось дивно на неї глянув після цих слів. – Бо мені здається, що я вже не справляюсь.

​- Вроджена алекситимія не лікується і не виправляється, тобто людина ніколи не вмітиме називати емоції. Лише імітувати, - Льоша встав зі свого місця і підходив до неї не відводячи уважного погляду. – Набута алекситимія страшніша: вона породжується найстрашнішими зривами, найважчими ударами та людина від цього не забуває про свої емоції, мозок пам’ятає їхні дефініції. Коли приходить час – все повертається. Разом, навалою, емоції захлинають в собі. Опанувати той стан важко, іноді навіть неможливо.
Ти не знаєш, чого хочеш, тому ніколи більше не думай про це і не бажай цього, - чомусь від його погляду ставало страшно, чомусь хотілось обіцяти та вмовляти, що вона ніколи так не зробить, ніколи не захоче знову про це говорити. Її дихання пришвидшилось і зіниці розширились, а тіло заклякло, як у зайця перед голодним вовком.

​- Льош, я просто пожартувала…

​- Не варто було, - він осушив склянку одним ковтком, зі стуком поставив її на стіл, взяв свої речі і різко вийшов з кабінету. Вона хотіла було податись за ним, та Міша зупинив її.

​- Що? Що я зробила не так? То ж був невинний жарт, невдала репліка!

​- Не знаю. Я не знаю, Нік. Та ми зараз всі навзводі, розумієш? – Міша відчайдушно хотів до неї достукатись, та вчинок Льоші здавався їй чимось страшним, передвісником лихого, хоч і був у своєму сенсі незначним. Вона закрила очі і повільно видихнула. 

​Що ж такого могло статись в житті Олексія Арестовича, щоб він хотів позбутися своїх емоцій?..

 

 

 

​- Ти справді думаєш, що він туди піде?.. – Міша всеодно не міг зрозуміти мотивів Арестовича щодо фронту, - і навіть більше?.. Не проти цього?

​- Я впевнена. – Міша реагував як абсолютно не військова людина. – І ні, я не те щоб не проти, зважуючи усі ризики я б не бажала, щоб він був там, та нам не зупинити його. Нікому, окрім нього самого. Або він піде і буде на своєму місці, бо так відчуває, або він сам змінить думку про своє місце в цій війні. Як ми з тобою – наш обов’язок залишатися в Офісі і працювати на благо країни – і я б подивилася б хоча б на одного нещасного, хто посмів би тобі сказати: «Пане Подоляк, вам потрібно виїхати у безпечне місце.». Міша посміхнувся кутиком губ і ствердно кивнув.

​- Тут ти права. А як щодо тебе? Виїхала б, аби небезпека підкралась зовсім близько?

​- О, я думаю, до цього не дійде, - вона брехала знову і тепер вже найкращому другу і прямо в обличчя, - та якщо змоделювати ситуацію, ні, залишилась би, однозначно. Помирати – так героєм, знаєш, - вона легко посміхнулась, ховаючи в очах хвилювання. ​- Та все ж, скажи мені, чим я так його сьогодні зачепила? Мені тепер ніяково.

​- Не знаю, та у військових людей багато трагедій і болю за плечима, - Міша зітхнув. – Мабуть, у Арестовича теж не завжди було все так спокійно та гладко.

​На це Ніколь не знайшлася, що відповісти, тому решту дороги вони долали мовчки. Завтра вранці вона планувала ще попрацювати декілька годин, бо не все встигла і емоційно вона була спустошена. Міша, який все ж не наважився пити в офісі, визвався відвезти її, змучену, додому. В’їзд до її двору затулила швидка біля першого під’їзду, тож вона пообіцяла Міші, що до свого власного під’їзду дійде й пішки, наскоро попрощалась з ним і вийшла з машини. Йти було недовго, всього лише пару десятків метрів, та вже біля своїх сходинок вона запримітила знайомий автомобіль білого кольору. Підійшла до нього ближче. Побачивши її, Олексій одразу вийшов з авто і рішуче підійшов ближче.

​- Привіт, я не очікувала тебе тут побачити, слухай, те що я сказала… - наступні слова потонули на його губах. Льоша цілував ніжно, цілував жадібно, цілував, наче хотів напитись і все було мало. Вона приникла до нього усім тілом і затремтіла від такої напористості. Він, наче сліпий, не розбирав, де ставив мітки і куди жалив своїми поцілунками, а їй, як і завжди не вистачало дихання від навали відчуттів. Вона з силою відірвалась, щоб потягнути за собою до під’їзду, а потім у ліфт, і знову обхопити його обличчя і з силою притягнути до себе. Його руки закрадались під одяг, торкались холодними кінчиками пальців, водночас обпікаючи. Вона ледь змогла відірватись від його губ, які одразу спустились до шиї, і знайти ключ від квартири. Вони ввірвались у двері, не відриваючись один від одного. Льоша з силою стискав її тіло, попутно знімаючи її одяг, обіймаючи і дозволяючи їй те ж саме. 

​- Льош, почекай, почекай, любий… - та він наче й не чув, виціловував ключиці, а пальцями плутався у гудзиках її блузки. Вона ледве могла боротися з хвилями мурашок, які спричиняли його губи і закочувала очі від того задоволення. Він знову приник до її губ, зариваючись пальцями у її волосся і ледве відтягуючи його, чим викликав тихий стогін прямо в його вуста. Він підхопив її під стегна, змусивши обхопити за талію, що вона з задоволенням зробила, обійнявши його за шию, поглиблюючи поцілунок і потираючись усім тілом, наче велика кішка. Вона зірвала з себе надоїдливу тканину блузки і так само легко позбавила його сорочки, проводячи руками по грудям. Вони ледве знайшли спальню, мало не впавши по дорозі, та все ж благополучно дістались її ліжка. Вона одразу ж притислась губами до татуювання-павутинки, чіпляючи язиком контур та відчуваючи важке дихання Льоші. Ніколь міцно переплела їх руки і вдивилась в темно-карі, трохи розфокусовані від пристрасті, очі.

​- В мені недостатньо сил… - він важко дихав, та погляду не відривав, - … в мені недостатньо сил як залишити тебе, так і бути поряд, я не можу…

​- Я з тобою, Льош, - вона перебила його, говорити було важко, бо бракувало дихання. – І буду з тобою, щоб ти там для себе не вирішив, - вона поцілувала його в куточок губ. – Бо я сама так хочу.

​Олексій на те нічого не відповів. Тобто відповів, та не словами. Поглядом, що казав абсолютно все про його почуття до неї, про його нестримне бажання тільки її, руками і доторками, що, здавалось, були всюди, рухами і стогонами. Він позбавив їх одягу надзвичайно швидко, і коли вони торкнулись шкіра до шкіри, між ними промайнули електричні розряди. Він ще навіть не взяв її, а вона вже сходила з розуму під цим гарячим і жаданим тілом, хрипла від стогонів і майже нічого не бачила. Та ж коли нарешті взяв… зірки спалахнули під повіками, а солодке задоволення пролилось сльозинками щастя з-під них. Вона вигнулась в його руках, перебуваючи на грані свідомого і несвідомого, і відчувала лише його: його рухи, його тіло, його губи. Їхні тіла рухались в унісон, вони відчували один одного як логічне продовження і задихались від один одного. Народжувались і знову вмирали. Доводили один одного до піку, мучили і відтягували солодкий кінець і не могли насититись. 

​Вони зірвались в прірву різко  і знову разом. Обидва тіла різко здригались і не було сил навіть відірватись один від одного. Лише через пару хвилин вони почали дарувати один одному ліниві поцілунки та торкатись пальцями. Вивчали один одного поглядами і їм зовсім не потрібно було ніяких слів. І так і поснули в затишній темряві її спальні, притиснувшись один до одного – наче то єдине, що в них зосталось.

 

​Вона виринула зі сну різко і навіть не зрозуміла толком, що стало причиною, просто різко прокинулась, здригнувшись. Було ще зовсім рано – за вікном не світало, лише нічна темрява та рідкі вогні міста. Наступне, що вона відчула, м’які, ледь чутні доторки пальців до її тіла: плеча, спини, стегна – вони були несвідомими, на автоматі, та навряд хотіли її потривожити чи розбудити. Напевно, Льоша перебував в роздумах, а роздумуючи малював візерунки на її тілі. Вона повернулась на інший бік, дозволивши ковдрі трохи сповзти з плечей і знайшла його поглядом. Олексій сидів, опираючись на подушки, вдивляючись в ніч за вікном і виглядав трохи розгубленим і втомленим. Ледве вона заворушилась, він забрав руку, а погляд його став більш осмисленнішим.

​- Я розбудив тебе? Вибач, я не хотів.

​- Ти занадто голосно думаєш, тож мене розбудили відголоски твоїх розмірковувань, - Ніколь лагідно посміхнулась і потягнулась за поцілунком. Підтягнулась на руках ближче, дозволила обійняти себе міцніше і притулилась до гарячого тіла, зігріваючись. Розімкнувши поцілунок, вона вляглась збоку, роздивляючись риси його обличчя, а пальцями торкаючись контуру татуювання. Воно здавалось їй найцікавішим з усіх трьох, які він мав, воно давало багато просторів для роздумів та переосмислень: чи то павутинка, чи то візерунок розбитого скла. Та ще й розміщення… прямісінько навпроти серця, що також не можна було не осмислити, не обдумати. 

​- Скажи… - карі очі одразу ж знайшли поглядом її зелені, - чому ти так відреагував на мої слова ввечері? Що не так з почуттями та бажанням інколи нічого не відчувати?

 ​Він відповів не одразу. Знову перевів погляд на панорамне вікно і місто за ним та довго мовчав. Вона зрозуміла, що до того, як вона прокинулась, саме думки про це не залишали його в спокої. Ніколь здалось, що вона зараз або почує щось таке, що ніхто до неї ніколи не чув, або ж Олексій не удостоїть цього откровення і її. Вона готова була прийняти обидва варіанти, та все ж, схилялалась до першого та й природня цікавість трошки з’їдала її зсередини.

​- У 2016-му, коли я ще служив в АТО розвідником, нам часто доводилось перетинати нульові рубежі. Знаєш, що це таке? – він не дивився більше на неї, поглядом блукаючи по обрисам кімнати. Вона кивнула. – Той вихід був плановим, черговим у низці нескінченних таких же самих вилазок. До останнього хотів іти сам, не тягнути за собою нікого, спочатку перевірити обстановку, внутрішня чуйка підказувала мені, що щось не так. Та хлопці самі наполягли, та й це було не за інструкцією. Нас було четверо, – його очі якось дивно блиснули у темряві, а в Ніколь прокотився спиною холодок. 

​- Всі казали потім: факторів було багато, суцільна темрява, неточність координат, гарантій ніяких. Та я точно знав – сам був винен. Я сам завів їх на неправильну стежку. Переплутав, бо був втомленим і неуважним. Я завжди виїзжав на самовпевненості та егоїзмі, завжди вважав свої рішення єдиноправильними. Та війна не любить таких ігр. І по заслугам, аби ж вона мене покарала, та в долі надто жорстокі жарти, - він невесело посміхнувся кутиком губ і продовжив майже нечутно, - тож ми напоролись на ворожу міну. Смертельну майже у ста відсотках випадків – як мені потім казали, ніхто не пам’ятав фактів виживання у разі зустрічі лоб в лоб з таким типом. Двоє загинули одразу, третій – у мене на руках, бо поранення були несумісні з життям. Я намагався щось зробити, врятувати, та все, що міг - лише спостерігати, як згасли його очі, - здавалось, він тремтів від кожного вимовленого слова. – А на мені ні подряпини не залишилось. Від міни, яка вистрілює в повітря стальними кульками на мені не залишилось ані сліду. Їх усіх прошило наскрізь – а мене оминуло. Отак доля мені відплатила за мою самовпевненість, оцінила моє життя, забравши взамін цілих три. – Ніколь завмерла, відчуваючи, як кров холоне в жилах від його розповіді. Олексій продовжував.

​- Ніхто мене не осудив. Всі наче разом осліпли: не бачили чи не хотіли бачити там моєї вини, знаходячи все нові й нові пояснення. Я дослужив свій строк вже з повністю поламаною психікою, хоч й добре вмів те приховувати. Образи, душі бойових товаришів, що смерть забрала замість мене, переслідували мене як в снах так і наяву, і зводили з розуму. Я винив себе і продовжую це робити. В мозку наче щось повільно ламалось і виходило з ладу: емоції то нахлинали до сліз та істерик, то щезали зовсім до повної апатії. А я лише хотів, щоб це все зникло, щоб все закінчилось. Щоб вина перестала мене з’їдати зсередини. Вимагав трибуналу, вимагав суду, достойного покарання за все, чому я був виною. Нічого цього не сталось. 

​- Коли я повернувся в Київ – бомбу в моєму мозку вже було запущено. Я не бачив сенсу ні в якій діяльності, не мав інтересів, не брав нічого за мету. Багато пив, слав усіх знайомих та друзів куди подалі від себе. Я не пам’ятаю, та в якийсь із таких моментів емоційна шкала перейшла максимально допустиму межу і враз все щезло. Я нічого не відчував. Неначе перегоріли запобіжники в акумуляторі – а нових я не мав і все враз погасло. Емоції притупились до мінімуму. В мені не було нічого негативного, але й позитивного також. Головою почав керувати холод і банальна необхідність вижити. А щоб вижити, потрібні були гроші і варіанти як їх діставати. Так і жив, міняючи амплуа і професії, фірми і компанії, не знаходячи себе. Потім, на одній з конференцій в Німеччині познайомився з Дариною. Спочатку вона здавалась надоїдливою, та ідеї мала свіжі, такі, які можуть принести дохід. Вона, дізнавшись про мою психологічну освіту, запропонувала створити власну школу психології та філософії. Я не сприйняв ту ідею спочатку всерйоз – щоб мати змогу допомагати іншим, спочатку потрібно навести лад у своїй душі. Та все ж прописав декілька семінарів – поверхневих, для первинного ознайомлення. Люди пішли, зацікавились, з охотою слухали і повертались знову й знову. 

​- Разом з тим, як до мене повертались люди, поверталось щось забуте в мені. Відчуття, наче я знову важливий, значимий, потрібний. Наче я в цьому житті щось означаю, живу недарма, - він переривисто дихав і затих. – Відчуття, що ті хлопці не дарма за мене вмерли, - і він нарешті подивився Ніколь в очі, яка аж завмерла, так вбирала кожне слово його історії. Вона й не думала, що під ідеальною обгорткою успішного, привабливого та розумного чоловіка криється така поранена життям душа. Було цікаво запитати, як же йому вдалось повернутися до початкової повної емоційної наповненості, адже вона бачила, зараз у нього не було з цим ніяких проблем. Але чомусь здавалось, що відповідь їй не сподобається. 

​- І як тобі вдалося… повернути себе? – її голос звучав трохи хрипко, боязко і тихо.

​- Повернути себе – це надзвичайно вдалий вираз, Ніколь, - він ствердно кивнув. – Переживаючи негаразди інших людей, моїх учнів, проговорюючи з ними травми і проблеми, я переживав емоції разом з ними, заново відчуваючи увесь біль. Доводилось брати найскладніші випадки, майже не спати, перечитувати ворох додаткової літератури. Та останнім шматочком пазлу стала ти, – вона здивовано підняла брови. – В той вечір я не знаходив собі місця, щось не давало мені спокою, тягнуло до тебе, хоч я тебе зовсім не знав. Тож подзвонив, а ти почала говорити дивними фразами, та чомусь такими влучними для мене. І коли я приїхав до тебе, коли ти сказала про свою самотність, коли я поцілував тебе… саме тоді біль досягнув свого піку, а потім я нарешті відчув себе живим. Коло замкнулось, - він провів кінчиками пальців по її щоці. – Тож, коли я почув ті слова, коли уявив, що ти хочеш подібного, не зміг себе стримувати. Ти не повинна навіть задумуватися про таке. Цей біль знищує, цей біль вбиває. Якщо поруч немає підходящої людини, повернувшись до емоційності ти ризикуєш повністю втратити розум і свою свідомість від надлишку забутих емоцій. Мені пощастило – ти була поряд, - він обхопив долонями її обличчя, - та ти повинна мені пообіцяти: що ніколи, ні за яких обставин ти не захочеш це зробити з собою. Я чесно розказав тобі про можливість здійснення цього, та заклинаю: ніколи до цього не звертайся.

​Його очі ледве не благали випиваючи її поглядом. Ніколь такого точно не очікувала, для Льоші вона стала якорем, своєрідною точкою неповернення, ліками і цей вантаж був занадто важким для осмислення. Їй було страшно так багато означати для людини, нести відповідальність за її емоційний стан, за повернення його до стабільності. Хіба вона щось зробила заради того? Анічогісінько. Просто відповіла на нічний дзвінок від майже-незнайомця. А у висновку – врятувала людину від… безумства? Порожнечі? Вона й сама до кінця не розуміла. Ніка не без зусиль відвела погляд від його очей і знову зупинилась на татуюванні.

​- Що це означає? – вона провела пальцями по тонким чорним лініям. Він глянув на те місце, якого вона торкалась, на мить притис її руку сильніше, даючи відчути, як голосно і сильно б’ється серце об грудну клітку, а потім підніс пальці до губ, ніжно цілуючи.

​- Емоції тягнуться з серця, одна з найсильніших – любов. Любов до ближнього, до друга, до коханої людини, до тварин – неважливо. Коли вони вириваються на поверхню, - він торкнувся її рукою середини татуювання, направляючи, - вони пробивають собі шлях, розбиваючи скло нашої байдужої зовнішньої оболонки, - він відвів її пальці від середини до кінців промінчиків малюнку. – Розбиваючись, уламки завдають нам болю, але тільки так ми починаємо заново відчувати. Лише з болем ми стаємо тими, ким ми є насправді.

​- Цікава метафора, - вона задумливо прослідила доторками кожну ниточку химерного символічного малюнку.

​- Я маю поїхати туди, - він важко зітхнув, шукаючи її погляд. – Маю впевнитись, що ми готові.

​- Якщо ти чекаєш, що я благатиму тебе залишитись – цього не станеться, - Ніколь хмикнула, відповідаючи на погляд карих очей.

​- Я знаю це, - він обійняв її міцніше. – Мені необхідно знати, що ти не наробиш дурниць, поки мене не буде поряд.

​- О, а мені здається, це більше стосується тебе чи ні? – вона засміялась. – Це ж не я знову лізу під кулі, прямісінько в саме пекло. Не хвилюйся за мене – я зможу дати собі раду. До того ж, я не буду сама, - вона підмигнула, - і хтось повинен потурбуватися про нерви Подоляка, - він на те лише посміхнувся. 

​– То що, це наша остання ніч? Один з видів прощання? Льош, не потрібно так сильно розводити тут трагедію. Я справлюсь, - мабуть, брехати собі вже ввійшло у звичку, бо вона навіть на мить повірила у ті свої слова. 

​- Раніше ввечері ти серйозно задумувалась про перспективу життя без емоцій. Ти на повному серйозі хочеш, щоб я тобі повірив? Чи думаєш, не бачив подібного раніше, не слухав схожих історій, не зустрічав таких же людей? Не був на твому ж місці в кінці-кінців? – Олексій сердито дивився на неї. – Я бачив, як Міша за тебе хвилюється, а він знає тебе набагато довше, ніж я. І ти хочеш, щоб у мене не було приводів для хвилювання! 

​- Це нічого не вирішить, Льош, бо ти для себе вже обрав шлях, - вона спокійно відповіла на його палкі слова. – Хвилювання за мене не полегшить твого перебування там, та ще й, цілком можливо, послабить твою продуктивність та зосередження на цілях, бо думками витатимеш далеко, розмірковуючи: «а як вона там?».

​- Я лише хочу тебе захистити. Усіх, кого зможу, - він вперто не відводив погляду, намагаючись її переконати. – Не може військовий сидіти в офісі перебираючи папірці, я давав присягу! 

​- Я припускала, що тебе до нас позвали не папірці сортувати, а виконувати свій безпосередній обов’язок. Захищати Офіс, коли прийде для цього час, наприклад, - вона обережно висловила своє припущення.

​- Охорона Офісу і без того зміцнена і вдосконалена, один військовий розвідник на ситуацію не вплине.

​- Тоді я не розумію, чому ти так переймаєшся, Льош, - вона вдоволено замуркотіла, підставляючись під теплі торкання пальців і обійняла його. – Я буду в безпеці, охорона нам забезпечена, укриття повністю підготовлено. На відміну від тебе, тут буде відносно спокійно. Це мені варто переживати за тебе, а не навпаки.

​- Ніхто тобі не дасть гарантій, де буде спокійно і безпечно, - Олексій зітхнув. – Зовсім скоро може статися так, що безпечного місця ти не знайдеш ніде в нашій країні. Відносно безпечно – так. Абсолютно безпечно – ні. Та я за це не переймаюсь. Мене бентежить, яких змін зазнає твоє внутрішнє «я». Я знаходжу у цьому схожість з власним минулим - ось що не дає мені спокою. Війна людей змінює, Ніколь. Я не хочу, щоб війна забрала в мене тебе.

​- Такого не станеться, я обіцяю, - вона відвела очі і зажмурилась, наче від болю. – Просто… бережи себе, - тонкі пальці легенько підняли її підборіддя і перед тим, як поцілувати, він прошепотів їй прямо у вуста, 

​- Буду. Заради тебе.