Частина шоста. Чи існує істина у цьому безумстві? – Мені потрібно знати

Музика до частини:

Two Feet – Tell me the truth

Otta_man – Фіалки (cover Океан Ельзи)

Kris Allen – I Need To Know

 

            Ніколь вирішила не придавати значення цій ситуації. Олексій був не першим чоловіком в її житті, хто виказував захоплення до неї. Він був не першим, хто хотів залізти до неї в душу і подивитися на вміст своїми великими карими очима. В кінці-кінців, він був далеко не перший, хто розсипався такими галантними, заворожуючими жестами. На відміну від інших наївних дівчаток, вона не збиралась танути від одного доторку його губ до її шкіри.

            Але ж, мать того Арестовича, він умів дивувати, умів залишати після себе правильне і вигідне для себе, враження.

            І це було цікавою темою для роздумів, поки вона їхала додому з роботи. Ніколь написала коротку смс-ку Подоляку, що гонець передав його послання і можливо вона його пробачить, і мала за мету якнайскоріше опинитись у рідній квартирі. Знову йшов дощ, авто рухалися повільно і вона з затримкою дісталась до свого під’їзду. Поглянула на заднє сидіння, де розміщалися квіти та подарунки і з сумом відмітила, що прийдеться здійснювати два походи, щоб вперти це добро в квартиру.

            Спускаючись вже в третій(!) і останній раз за букетом з білих троянд, вона почула, як різко і голосно загальмували поряд. Вона зачинила дверцята авто і оглянулась. Світло фар неприємно било в очі, та цей чорний мерседес, на якому вона їздила навіть частіше, ніж на своїй білій ауді, вона б впізнала серед тисяч інших. Ну і ще тому, бо номерний знак пам’ятала.

            - Та невже ти про мене згадав! – Ніколь показово-здивовано притулила долоню до рота. Міша вискочив з авто з паперовими пакетами, мабуть з їжею, і посміхнено прямував до неї.

            - Вибач, що запізнився. На «плюсах» що не ефір, то повна катавасія. Не відпустять, поки всю душу не витрясуть.

            - Тю, і де вони в тебе її знайшли, ту душу? Хіба в демонів вона буває?

            - Та ж знайшли як бачиш! Пішли в будинок, я вечерю привіз. І вина.

            - Я сприймаю це як хабар, пане Подоляк. Незаконна дія. Кримінальна справа. Ой, що буде, який скандал!

            - Якщо хочеш їсти тут, так і скажи, я дам тобі парасольку.

            Ніколь не знайшлась, що відповісти, тільки фиркнула від сміху і передала чоловікові ключі, бо самій було не зовсім зручно відчиняти двері. Вже в ліфті вона легенько штовхнула своїм плечем його і заглянула у втомлені очі.

            - Дякую за квіти. Вони прекрасні.

            - Дрібниці, не дякуй. Ти читала мою записку? На більше мене не вистачило.

            - Більшого й не треба.

            Вони ввійшли в квартиру і зняли верхній одяг. Ніка одразу побігла розміщувати квіти у всіх існуючих вдома вазах, а Михайло на кухню - відкорковувати вино. Коли вона майже закінчила, він наблизився з двома келихами білого напівсухого. Вона вдячно прийняла один келих.

            - За тебе, Нікусь. Будь щасливою.

            - Дякую, Міш.

            - Я привіз твою улюблену дорадо з ресторанчику на Контрактовій, - Міша тепло всміхнувся і відпив ще трохи вина.

            - І ти досі мовчав! Я голодна, як зграя вовків! – у неї аж очі загорілись, вона знову забула, що майже не їла сьогодні. – Та дай мені хвилинку, я переодягнусь. До речі, ти залишаєшся сьогодні чи додому поїдеш? Нагадаю, ми вже випили, – Ніка хитро підмигнула.

            - Якщо ти не проти, залишусь. Всеодно завтра їхати в офіс. Від тебе ближче.

            - Ясно. Рушники і твій змінний одяг на тому ж місці, де й завжди. Іди в душ, а я поки накрию на стіл.

 

***

 

            Вони часто ночували один в одного. Вперше це відбулось, коли Ніка схопила ковід у вересні 2020-го. Нічого такого, вона спочатку подумала, що то звичайна простуда – боліло горло, трохи голова, невелика слабкість, але тест вона здала одразу – показало негативний результат. Від них вимагали негайних результатів при найменшому симптомі -  в офісі тільки епідемії не вистачало. Відходила тиждень на роботу, всі дивились косо і вона намагалась ні з ким не спілкуватись, щоб не нервувати людей. Міша звично не боявся і літав між їхніми кабінетами по сто раз на день, аргументуючи, що зараза до зарази не липне.

            В суботу ж Ніколь була вихідна, та встала рано – чекала Мішу, який повинен був заїхати за планшетом – вони ненароком переплутали їх. Горло вже майже попустило, та й інших симптомів вона не відчувала – наскоро приготувавши собі яєчню та запивши апельсиновим соком, чекала дзвінка. Коли Міша приїхав, вона швидко спустилась донизу з планшетом, аж враз – перед очима різко потемніло. Останньою думкою промайнув факт, що вона так і не відчула смаку їжі. А потім її просто виключило.

            Міша метушився, наче та квочка: вилив в обличчя півпляшки води, на руках відніс в машину, примусив лягти на задніх сидіннях і навіть знайшов та силоміць запхнув в неї таблетку валідолу – нащо, вона не до кінця розуміла й по цей день. З абсолютно безкровним обличчям нісся по дорозі до найближчої лікарні і не слухав її переконань про те, що це проста перевтома і їй нормально, що нічого страшного. В лікарні після довгого і нудного огляду їй зробили повторний тест – цього разу він виявився позитивним. Лікар запитав, з ким вона тісно спілкувалася впродовж останніх трьох-п’яти днів, а Ніка лише протяжно застогнала у відповідь. Міша також виявився хворим.

            Зараза, яка прилипла до зарази: саме так вона назвала їхній карантин. Було прийнято рішення ізолюватися разом – Міша жив один і тільки входив у першу фазу хвороби: температура, слабість, нав’язливий головний біль. Ніколь непогано готувала та й взагалі йому потрібен був хтось разом. Тож він наскоро перевіз до неї свої речі першої необхідності і на два тижні став її сусідом і дуже великою занозою в її… голові.

            У них обох були важкі характери: вперті, скандальні та неприступні. А хвороби, як відомо, загострюють найгірші якості особистості. Ніколь стримувала себе, як могла на капризи Міші: холодний чай (бо нам не можна пити гаряче, лише тепле!), несмачні ліки (а які ліки смачні, от ти мені скажи?), несолений бульйон (звичайно несолений, як він може бути солений, ти смаку не відчуваєш, ідіот!) і намагалась не розбити об голову Міші чашку чи тарілку, щоб вирубити його хоч не надовго, та не слухати ті капризулі. До того ж, він ніяк не йшов на поправку, бо працював з дому в такому ж темпі, перевтомлювався швидко, а коли йому зовсім не вистачало сил, злився і нервував. Зривався і скандалив, навіть більше сам з собою, бо Ніка не особливо звертала на його матюки увагу.

            Коли вони повністю одужали, здали по два тести, щоб вже точно не помилитись і повернулись на роботу, вони намагались не помічати багатозначні переглядки колег – по офісу потягнулись плітки та слухи. Їм було наплювати. Але Міша всеодно не забрав з її квартири всі речі. Ніка їх попрала, попрасувала і виділила для нього поличку у шафі. Нехай буде.

 

            Вдруге це сталось в жовтні, на річницю загибелі батьків Ніколь. Жовтень того року був дуже холодним з самого початку і 10-го вранці вона купила букет червоних троянд і поїхала на кладовище. Місце зустріло її абсолютною тишею і кричущою жовтизною опалого листя. Вона знайшла могили батьків і змахнула рукою вже мертві, пожухлі кленові листки. Мертві… як і її батьки. Поклала троянди на товстий чорний граніт і доторкнулась до ініціалів та дат на плитах. Минуло вже стільки років… Та час не лікував. Ким би вона була, аби не її батьки? Ким би стала, аби вони були живі?

            Вона просиділа поряд з ними, аж поки не змерзла до кісток, бо з неба весь час крапав холодний дощ. Розказувала їм про життя, про роботу, про ще якісь неважливі дрібниці. Була щирою, казала, що дуже любить і сумує. А додому не хотілось. Там ніхто не чекав. Та коли вже зрозуміла, що не відчуває пальців на ногах, підвелась з лавки, попрощалась і пішла не озираючись.  Сіла в машину, завела двигун і поїхала в єдине місце, де, можливо, її чекали. По дорозі заїхала до супермаркету і купила пляшку віскі. По вулицям вихідного дня, без заторів вона швидко дісталась будинку Міші. Подзвонила у дзвінок, один раз, другий. Ніхто не відповідав. Ніка невчасно згадала, що Міша часто працював по суботах, тож і зараз, скоріше за все, був ще в офісі. Ну і плювати, вона не поїде в свою пусту квартиру – зачекає його тут.

            Вона взяла пляшку, сигарети і ввела код пропуску у двір (Міша повідомив їй його на випадок надзвичайних ситуацій). Зайшла всередину і присіла за столик на відкритій терасі, дякувати Богу, Міша ще не встиг його прибрати, адже ключів від дому в неї при собі не було. Відкоркувала пляшку, відпила три ковтки і затягнулась димом підпаленої сигарети. На душі пекло від болю та самотності.

            Коли за воротами почувся звук авто, Ніка випила більше половини віскі, викурила з десяток сигарет і добряче замерзла, знаходячись хоч і не під мрячкою, та все ж на вулиці. Алкоголь не зігрівав достатньо її втомлене думками тіло. Михайло ввірвався у двір зі стривоженим обличчям.

            - Ніка? Що сталося? Чого не подзвонила? Ти довго тут взагалі… - він підійшов ближче і оглянув дівчину та її скромний набір самотності. – Маленька, ти в порядку?

            - Привіт, Міш. Вибач, що приїхала так, без попередження. Але мені більше нема, куди йти.

            - Ходімо в дім.

            Вона тоді багато плакала і багато розказувала. Вперше за багато років робила обидві ці речі. А Міша сидів і слухав, не перебиваючи її. А коли всі сльози висохли, а слова закінчилися, він міцно обійняв її і прошепотів,

            - Відпусти минуле. Ти більше не сама.

 

***

 

 

            - Знаєш, - Міша відпив вина з келиху і наколов на виделку черговий шматочок риби, - Льоша сьогодні за обідом тричі намагався вивідати в мене твій номер телефону. Думаю, ти йому сподобалась.

            - І що, чим закінчились його спроби?

            - Нічим. Сказав, щоб сам попросив, - Ніколь їдко посміхнулась.

            - Він його вже має. Коли зайшов до мене ввечері, повідомити, що ти затримуєшся, стягнув візитівку з мого столу.

            - І ти дозволила? – Міша вражено подивився не неї.

            - Що в цьому такого? Наступного разу, коли в тебе буде чергова істерика, він буде знати, кому дзвонити. Дуже завбачливо з його боку, я вважаю.

            Міша посміхнувся. - Як справи з тим італійцем, який ледве не загнав мене в могилу?

            - Була в Вови, була в Єрмака, - Ніколь відпила ще вина, підвелася і почала класти брудний посуд до посудомийки, - вони дали відгул на три дні. Поїду домовлятися.

            - Сама?

            - Нє, блін, з Льошою! Звичайно що сама, Міш.

            - Мені здається, ніби ти ревнуєш мене до Арестовича.

            - То може тобі не здається? – вона жартівливо пхнула його плечем, коли він передав їй тарілки. Міша засміявся до зморшок біля очей і приобняв її за талію.

            - Я, звичайно, ні з ким не зустрічаюсь та повір, все не так погано.

            - Чому? Хіба сорок дев’ять років не час для камінг-ауту?

            - Терещук, ти справжнісінька зараза!

            - Подоляк, ти не відкрив мені Америку цими словами.

            Балкон розташовувався суміжно з кабінетом і Ніколь вже хотіла вийти на свіже повітря і закурити. Красномовно взявши до рук айкос, вона пішла вглиб квартири. Мішу вона загубила десь по дорозі.

            Знов думки про цього Льошу. І цей дурний запах парфумів, який не хотів вивітрюватися з пам’яті. Вона мала декілька думок щодо цього чоловіка та не знала, як почати з Мішою розмову. Чи було це взагалі доречним і чи не варто взагалі поки притримати язика за зубами? Поки була на свіжому повітрі, настрочила коротеньку смс-ку Франсуа, нічого такого, шаблонне привітання та зацікавлення його справами. Було вже трохи пізно, але вона враховувала різницю часових поясів в одну годину та глибоке зацікавлення нею політика в минулому.

            Коли Ніколь повернулась до кабінету, Міша стояв до нею спиною і тримав щось в руках, уважно вивчаючи.

            - Мішику, читати чужі папери шкідливо для здоров’я, - він обернувся з непроникним виразом обличчя, - що таке, Міш?

            - Не хочеш мені дещо пояснити? – він простягнув їй лист Саржені.

            Чорт. Вона його хотіла залишити напам’ять, закинула на стіл, та так і не сховала подалі від очей.

            - Лист від доброго знайомого. Мій наставник після університету. Вітання з днем народження.

            - Я вмію читати, Ніколь. І англійську добре знаю. Про який вибір тут йдеться?

            Вона лише зітхнула. Міша кинув папір на стіл і підійшов ближче.

            - Що ти від мене приховуєш?

            Вона мовчала, закусивши губу. Слів було так багато, і, водночас, вона не знаходила їх.

            - Ніколь, я чекаю, та терпіння моє не безмежне.

Вона пройшла до столу і взяла до рук листа. Продивилась текст ще раз. І вирішила почати з найважливішого.

            - Міш, Зеленський дає нам час до Нового року.

            - Час до чого?

            - До війни.

            Міша як був, так і осів на диван. Втомлено потер обома руками обличчя. І мовчав.

            - Звичайно що, в Європі всі також про це знають, - вона продовжувала. - Політична еліта стурбована. А я отримую не одне, і не два попередження на добу, коли це буде, як це буде і з ким це буде. Октаво занадто переймається мною, бо тісна співпраця зблизила нас як батька і дочку. Разом з цим листом, - вона знову взяла його до рук, - він вислав мені квиток на літак назад до Швейцарії. То був його подарунок мені. Порятунок.

            Міша вражено підняв на неї очі.

            - І ти?..

            Ніколь мовчки пішла на кухню і знайшла у смітті клаптики паперу, що ще вчора вночі був можливістю втечі від біди. Повернулась до кабінету і вклала їх до холодних рук Подоляка.

            - А я зробила ось це.

            Міша стиснув кулак з залишками паперу так, що пальці побіліли.

            - Міша, я не збираюсь тікати, не збираюсь рятуватися, і тим більше не збираюсь покидати тебе, Вову і свою країну. Моє місце тут, і я вирішила це ще тоді, коли прийшла на роботу в офіс два роки тому. Та потрібно дивитися правді в очі. Наше майбутнє висить на тонкому волоску.

            - Ти… - Міша досі не міг підібрати слів, - ти налаштована вкрай депресивно. Розвідка каже…

            - Плювати, що каже розвідка, Мішо! Та й що вона каже? Вона не уточнює часові рамки та вона, я впевнена, окреслює повну бойову готовність! Не в січні, так в лютому, не в лютому, так в березні. Факт залишається фактом. Ти думаєш, просто так тобі нового стажера підкинули прямісінько в твій кабінет? Чи в офісі закінчилися приміщення, хочеш сказати? Ти ж не наївний, Міша! Військовий розвідник, який вміє стріляти, який знає, що таке війна, який бачив її на власні очі! У відділі кадрів повнісінько досьє на військових. Сьогодні бачила на власні очі, - Ніка взяла свій келих з вином, промочила горло і продовжила, - чи ти думаєш, я просто так радую власною персоною кожен відділ, поки документи їм розношу? Тоді я тебе розчарую – це зовсім не так! Офіс готується до оборони. А Олексій Арестович не радитись сюди прийшов. Він прийшов сюди охороняти твоє життя. І моє, я так підозрюю.

            - Господи… - Міша знову потер обличчя однією рукою, встав з дивану і викинув залишки квитка у смітник поряд зі столом. – Я так хотів тебе вберегти від всього цього, а виявляється ти знаєш більше, ніж я. І знаєш вже давно. Пробач мені, - тихо попросив він, вдивляючись у зелені очі.

            - Даремно ти хотів мене врятувати таким чином. Не вийшло в тебе. Не зі мною.

            - Олексій радив тебе не нервувати, от я і повівся. Ти стала сама не своя останнім часом, я переймався і не хотів тебе ще більше турбувати.  

            - Знаєш що, Міш? Чоловіки мають дуже лиху рису ще з початку часів – звичку недооцінювати жінок. І ви ніяк не вчитеся на власних помилках, оступаєтесь на кожному кроці історії еволюції. Ти міг сьогодні просто мені подзвонити, коли виникла проблема з Франсуа і хоча б спробувати запитати в мене поради. Понадіятись, що я щось все-таки знаю! Бо я знаю. А Арестович… - Ніколь жорстко посміхнулась, - він також засвоїв урок. Коли побачив мій диплом. Думаю, він все зрозумів. Не намагайтесь вирішувати за мене, як мені буде краще. Не дозволяй комусь впливати на твої власні рішення. Я вже не маленька беззахисна дівчинка. Мене ніколи ніхто не жалів, ні життя, ні викладачі, які показували мені це життя! Я прекрасно вивчила всі його закони. А нервувала я лише по одній простій причині, - вона підійшла ближче і ткнула пальцем Мішу в груди. – Я надто переживаю за життя близьких мені людей.

            Міша мовчав. Його темні очі світились виною та сумом. Розумінням невідворотного. Недоречністю того самообману, в який сам себе втягнув, бо думав, що так дійсно буде краще. Як в цій дівчині могла критися така сила і розум? Він по цей день не знаходив відповіді.

            - Ти пробачиш мене? – хрипко прошепотів він.

            - Ми в цій багнюці усі разом загрузли. І вибиратись з неї доведеться усім разом. Я не серджуся, Міш. Ти мій найкращий друг і будеш ним завжди. Все добре. Просто не роби так більше.

            - Обіцяю, - він полегшено зітхнув і заключив її в свої теплі обійми.

 

 

            Ранок для Ніколь розпочався з гуркоту посуду на кухні і ледь чутної лайки. Міша збирався на роботу. Вона позіхнула і перевернулась на інший бік. У вітальні заволав на повну гучність вхідний дзвінок на телефон її навіженого гостя.

            - Міша, або ти даси мені виспатись, або я викину тебе з вікна вслід за тим довбаним телефоном!

            - Я не навмисно, вибач! – і почав голосно про щось розмовляти зі своїм співбесідником.

            От засранець. Ніякого тобі особистого простору. Ніка встала з теплого ліжка і з сумом відмітила, що виспатись їй вдасться хіба що в наступному житті. Накинула домашній халат і пішла робити собі каву. Міша все ще розмовляв по телефону, ні, Міша все ще срався з кимось по телефону, доводячи, що суботній ранок для когось перестав бути легким та вдалим. Ніка тихенько хіхікнула, подвинула його в коридорі, дісталась кухні і ввімкнула кавоварку. Ну наче тобі справжнісінька подружня пара.  Потягнувши з холодильника шматочок сиру, вона зацікавлено жувала його і спостерігала за радником. Чекай, це що, інший костюм?.. Він же вчора наче в чорному був?

            - Чого не попередив, що переїжджаєш до мене? – запитала вона, коли Міша нарешті добалакав. Чи досварився, хто його зна. Подоляк мав необачність саме в той момент зробити черговий ковток кави і поперхнувся, голосно закашлявшись. – Вчора був інший костюм, - вона окинула рукою його зовнішній вигляд. – Сьогодні вже іншого кольору. Я не пам’ятаю, щоб ти залишав у мене його. Тишком-нишком перевозиш до мене свої речі, Подоляк? Тобі понизили заробітну плату і власний будинок вже не тягнеш?

            - Нема таких грошей в світі, щоб я погодився жити з тобою на постійній основі. Скажи, хто захоче мешкати на одній площі з отруйним скорпіоном? Ні-ні, мені життя дорожче. А змінний костюм я завжди вожу з собою в авто, так, про всяк випадок, - Міша аж просльозився і все ніяк не міг відійти від приступу кашлю.

            - Ну-ну, дорогенький, заспокоюй себе тими словами частіше. Я всеодно знаю правду, і яку шалену закоханість ти відчуваєш до мене, ще з тих пір, коли наші погляди вперше зустрілись в офісі, коли вперше ти торкнувся мене…

            - Ніка, ну перестань! – Міша тепло засміявся хрипким сміхом, встав з-за столу і заходився мити чашку. – Ти абсолютно безсовісна і противна!

            - Розпочинаєш ранок з очевидних речей, Міша? Притримай свій талант для ділових розмов та переговорів, будь так ласкавий. До речі, тобі вже час бути деінде.

            - Вражаюча гостинність. І хто тебе таку заміж візьме?

            - Хіба не в цьому ключ до щасливого подружнього життя? У взаємних підйобках і приниженнях? Господи, невже я помилялась! – Ніколь наздогнала чоловіка вже в коридорі і тепер спостерігала, як той поправляє піджак, одягає пальто і перевіряє робочі папери та папки. – Гарного дня, любий, подзвони як доберешся в офіс, - піднесла пальці до своїх губ, легко їх торкаючись і послала Міші повітряний поцілунок.

            - Ти нестерпна. Коли твій літак? Я відвезу тебе в аеропорт.

            - Не варто. Я ще не купувала квиток, сьогодні цим займусь. І я вимагаю трохи самотності і відпочинку, тому, все ж таки, хочу поїхати в аеропорт самотужки.

            - Чому ще не придбала квиток? А як не встигнеш?

            - Міша, в Італії похолодання і от-от розпочнеться сезон дощів. Туристичний сезон у самому розпалі, навіть і не знаю, чому я так не поспішаю?

            - Ну хоч пиши мені що і як, - ображено насупився Міша. Не любив, коли його тикали носом в чужу обізнаність. Навіть якщо це була Ніколь. – Не подобається мені той Франсуа, склизький тіпочок.

            - Міша, Франсуа - стратегічно важливий партнер – і це все, що нам потрібно про нього знати. Вимкни свій психологічний аналіз і вимітайся, благаю. В мене багато справ, - вона провернула дверний замок і схопилась за ручку, відчиняючи Міші двері. – О, і ще одне. Передай Арестовичу мій палкий привіт. Якщо посміє написати смс-ку чи подзвонити – загризу.

            - Я думаю, такими заявами ти лише підігрієш його інтерес до власної персони. Тому обов’язково передам йому все дослівно, - Міша швиденько вискочив за двері, поки в нього щось не полетіло.

            - Міша, іди в сраку і не смій мене ні до кого сватати більше ніколи в своєму житті!

            Вона чула заливистий сміх ще декілька прольотів від своєї квартири.

            Залишок дня промайнув непомітно. Вона одразу ж подзвонила і мило протріпалась з Франсуа близько години - він надзвичайно радий був її чути і ще більше зрадів, коли вона сказала, що хоче приїхати до нього на декілька днів. Все-таки італійська кров породжувала надзвичайну гостинність цього народу. Він наобіцяв їй багато прогулянок, багато зустрічей, відпочинок від її важкої роботи і пообіцяв вислати за нею водія, щоб той зустрів її з літака. Вона замовила електронні квитки в обидві сторони до Катанії, що на Сицилії (Франсуа перебував вже тиждень там, поєднуючи відпустку та справи з партнерами) і забронювала номер у милому колоритному готелі недалеко від центру міста. По обіді прийшов емейл на пошту від Міші з усіма необхідними документами по італійській співпраці і поки принтер друкував ті талмуди, Ніколь збирала речі. Багато брати з собою сенсу не було, але до вибору підходила скрупульозно: поїздка було зовсім не діловою, скоріше дружньою зустріччю зі старим знайомим, тож і виглядати вона повинна відповідно. Італійці, та й чоловіки загалом, люблять очима.

            Паралельно Ніка відповідала на важливі емейли і телефонні дзвінки, адже була доступна навіть у вихідні дні, і незчулась, як за вікном знову потемнішало і на столицю опустилась вечірня тиша. Вирішила прийняти ванну і спробувати розслабити тіло та думки хоч на годинку-дві, а після одразу впала на ліжко і забулась аж до ранку.