Частина друга

«С чем черт не шутит», саме так часто говорив Вова. Між Ніколь Терещук та Володимиром Зеленським було більше п’ятнадцяти років різниці, та він заборонив їй називати його абияк інакше, ніж це просте «Вова», бо знав її з дитинства. Його батьки, а в подальшому і сам він активно користувалися послугами компанії її батьків і близько десяти років тісно дружили сім’ями. Після загибелі батьків Ніки, він пропонував гроші, допомогу, абищо, щоб полегшити її участь. Він виказував співчуття і жалість, влаштовував їй вихідні у своєму родинному колі і піклувався, як міг. Він не нав’язував свого оточення, але просто у тяжкі моменти її життя опинявся поряд. Він був її другом.

            Минули роки, Ніка будувала життя. Так само спілкувалась з Вовою та його оточенням, слідкувала за його кар’єрою у шоу-бізнесі і іноді відвідувала його концерти, коли була в Києві. Вони зустрічались на вечірках в Україні, коли вона приїзжала туди на канікули та в Європі, коли він мав там гастролі. Він уважно слідкував за її навчанням та досягненнями і був вражений таким стрімким її ростом. Вітав з успіхами, розпитував про невдачі. Підтримував і дзвонив.

            А потім, наче враз, Вову точно потягнуло не туди, куди треба. Ніколь пам’ятає той Новий рік і його звернення, де він впевнено заявляв, що йде у президенти, йде у велику політику і хоче змінити країну. От чого-чого, та такого вона вже точно не очікувала. Тоді вона святкувала в Британії, та за українським часом і пам’ятала, як сірник, яким вона збиралась підпалити папірець з написаним на ньому бажанням, обпік їй палець, поки вона з відкритим від подиву ротом, слухала слова того дурнуватого базікала.

            Ніка не могла дочекатись ранку, щоб подзвонити і розказати усе, що вона думає про Зеленського. Пробувала вона додзвонитись й вночі, та оператор вперто відмовлявся їх з’єднувати. Видно, таких як вона, активістів, що захотіли пояснити йому який він дурак-дурацький, виявилося більше ніж треба.

            Та ж коли вона додзвонилась… вона й не знала, що може так влучно сипати дефініціями і юридичними термінами. Вона відговорювала його як могла, просила туди не сунутись, обіграти все як жарт, ну, подумаєш, ніхто ж навіть не здивується! Та Вову дійсно наче підмінили: серйозний тон, беззаперечні аргументи і повна відсутність ранкового післяноворічного похмілля в голосі. Наче й не святкував зовсім. Ніколь тоді тільки посміхнулась єхидно: чистиш історію від скандалів вже наперед чи що? А наостанок майбутній президент (йди ти зі своїми амбіціями куди подалі, Вова!) серйозно заявив, що хоче, щоб вона працювала разом з ним у перспективі. Якщо вибори виграє, звичайно. Побажав у новому році щастя-здоров’я, пообіцяв передзвонити пізніше і розпрощався.

            Ніка так сильно стиснула щелепу, що здається заскрипіло. До такої підстави їй життя не готувало. Від цієї авантюри віяло чимось недобрим, чимось поганим, а вона звикла довіряти своїй інтуїції. Завдяки своїй роботі вона вже встигла тісно поспілкуватися з політичним світом декількох країн і вже точно не хотіла, щоб рідна людина (а за стільки років знайомства він був майже членом її сім’ї), туди вляпалась по саме не хочу. За кулуарами та на закритих вечірках ширились чутки та таємниці, друзі за спиною плели інтриги один проти одного і майже у кожного за спиною був якщо не злочин то грішок-два, точно. Її нудило від політиків, та це було основне джерело її майбутнього заробітку, крупна риба, варто лише прикормити. Тож вона кружляла між них, мило хихотіла над несмішними жартами, ніколи нічого не пила і уважно слухала їхній шепіт. Тому багато знала.

            І з того, що знала, була впевнена – нічого йому робити в тому світі. Не з його наївним бажанням все змінити, не з його вмінням доводити кожну справу до кінця, не з його талантом знаходити винних і карати їх чесно. Чесність… ось цього в політичному світі вона не бачила вже давно. Там завжди грали не по правилам.

            Основне правило гри – ніяких правил.

            А потім закрутилось. Масштабна всеукраїнська виборча кампанія, агітація, влучні гасла, ролики-звертання, що чіпляли за живе і сам Вова, що впевненим кроком простував прямо до воріт пекла. Вона не розуміла, навіщо йому це було потрібно. Невже так нудно було тримати в руках один з наймогутніших бізнесів країни, сміятися і стрибати по сцені? Він вважав Квартал своєю сім’єю, як можна було покинути цю сім’ю? Почуттям обов’язку перед державою?  І куди ти поліз, та ж навіть менеджера першої ланки в офіс без досвіду не беруть, а ти одразу, в президенти?

            Ніколь кричала, просила, молила одуматися, а потім здалась і змирилась. Коротше, пройшла всі стадії психологічної втрати за вкрай короткий термін. Не вдалося переконати, доведеться підтримувати ту авантюру, якою б безглуздою вона їй не здавалась. Бо якою б впертою вона б не була, скільки б розривних фактів не наводила, Вова все уважно вислуховував, наче погоджувався, а потім серйозно заявляв, що не відступиться і як ні в чому не бувало, питав як її справи.

            Саме ці події передували величезній вечірці у квітні 2019-го. Коли Ніка вже не рахувала кількість склянок дурного персикового шампанського (і хто її надоумив потягти саме його, тепер навіть не зміниш на інший напій!), терпіла дратуючий головний біль і намагалась якомога ввічливіше відшивати надокучливих кавалерів, які наче сказилися, так хотіли запросити на танець «заморську гостю». Вечірку, присвячену перемозі Володимира Зеленського на виборах Президента України 2019 року.

            Вова був щасливий, Вова наче літав над землею, своїм зовнішнім виглядом показуючи усім: бачите? я казав вам, а ви не вірили! Він, не зважаючи на слабкі відговорки Ніки, що вона не хоче, потягнув її танцювати, а вона лише слабко посміхалась. За усмішками вона ховала стурбованість, страх перед завтра. Заспокоювало враження, що Вова точно знає, що робить. А він, міцно тримаючи її за талію і обпалюючи диханням з присмаком віскі тараторив про те, що це найкращий день в його житті, який він щасливий, що вона знайшла час і прилетіла сюди, казав, як багато хоче усього змінити в країні. Ніка зачудовано слухала, а перед очима бачила кого завгодно – коміка, актора, сценариста, бізнесмена, друга, в кінці-кінців, але точно не політика.

            Вечір тягнувся лимонною карамелькою – і кисло, і так смачно водночас. Вова з сім’єю майже не відпускали Ніколь з власного поля зору, наче побоювались, що вона засумує, чи, ще гірше, втече. Знайомства продовжувались, вона прийняла декілька запрошень на танець і ще більше – візиток. Плюнула на ігристе – і обережно відпивала з товстої склянки чистий віскі. Головний біль десь дівся. Десь вже після другої ночі, коли гості потомилися (а деякі переборщили з шампанським) і почали з’являтися різноманітні ідеї щодо варіантів продовження та місць, де це продовження можна втілити, Ніколь рішуче викликала таксі. Літак назад, в Британію був лише по обіді, та окрім сходити в гарячий душ і виспатись, вона планувала вичитати свою дисертацію ще декілька разів, щоб внест за потребою необхідні правки. Вона швиденько знайшла сімейство Зеленських та ще хвилин п’ять відмовлялась від їхніх пропозицій відвести до готелю, казала, що викликала таксі, і їм самим не заважало б пошвидше добратись додому і знову й знову вітала нового Президента.

            Вова тоді міцно обійняв її на прощання, уточнив її контакти, розпитав, що планує робити після випускного. Нагадав, що в будь-який час буде чекати на неї тут і розраховує на її кандидатуру. Вона відповіла, що має плани мінімум на місяців дев’ять наперед, планує попрацювати у знайомого в Швейцарській адвокатській компанії. Але пообіцяла, що подумає над його пропозицією.           

            Наступного дня, вже в літаку Ніколь ніяк не могла знайти свій годинник. Вона очікувано проспала, бо самонадіяно вимкнула всі будильники. Голова розривалась від болю, і Ніка вже втомилась рахувати, скільки прокльонів відправила за останні 12 годин в адресу нещасного персикового шампанського. Збирала речі швидко, бо запізнювалась, і тільки зараз згадала, що забула застібнути кишеню в своїй сумці. Скоріше всього, саме тоді і випав той годинник. Стало трохи сумно, він їй дійсно подобався. Лівій руці наче чогось не вистачало.

            Та Ніку турбувало зовсім не це. Вона згадала давно забуту приказку: хочеш повернутися – залиш в цьому місці особисту річ.