Частина восьма. Я тримаю на відстані людей, а ти не зводиш з мене очей – тобі мало мене назовні

Музика до частини:

Лівінстон – Колискова

Артем Пивоваров Х DOROFEEVA – Думи

Арсен Мірзоян – Вулкан

 

            О пів на сьому вечора четверга Ніколь відчувала, шо зараз лусне зі сміху. Її милі сусіди ділили кабінет, і Міша скандалив з Арестовичем, так натхненно, так чуттєво, так гарно, що серце заходилось в шаленому ритмі. Як виявилось, терпіння пана радника вистачило ненадовго і тепер Ніка вислуховувала уривками «чому не варто чіпати мої речі, Льоша!» і «треба мати повагу до особистого простору кожного, Олексію!» (отут він і видав, цікаво, шо ж він її власний «особистий простір» не поважав), і, найпрекрасніше – «неі я не буду переставляти цю картину, Арестович!». Ніколь хіхікала і робила чергову помилку в емейлі, який набирала вже двадцять хвилин. Даша, яка напросилась до неї попрацювати, як усі нормальні люди за столом, а не в коридорі на підлозі, лише сумно зітхала. Напевно, окреслювала для себе безрайдужні перспективи майбутньої спільної роботи цих двох.

            - Слухай, давай зробимо перерву і підемо кави поп’єм, а? – Ніка відірвалась від екрану комп’ютера і поглянула на блондинку.

            - А як вони битися почнуть і доведеться рознімати? – втомлено підняла очі Даша. Ммм, володіє сарказмом? Вони спрацюються.

            - Та ні, навряд. А як і полізуть, то не наше це діло, двох дорослих чоловіків заспокоювати, - за стіною почулось: «це моя половина, а оце ось твоя!», - А ні, я помилялась, вони не дорослі. Пішли, то надовго, а я вже засинаю, - Ніколь встала з-за столу і заблокувала комп’ютер.

            Вони взяли каву і розмістились за столиком. Даша майже не відривала погляду від телефонів – особистого і робочого, на який безперервно приходили різні оповіщення. Ніколь позіхнула і відпила кави.

            - Якщо це буде продовжуватися й далі, я напишу службову записку Андрію Борисовичу з проханням політичного прихистку хоч в іншому кабінеті, хоч в якійсь коморці, - відізвалась Даша.

            Ніка засміялась. – Не допоможе, знаєш, скільки я паперу звела, коли прийшла сюди два роки назад, щоб Мішу віднадити подалі від себе? Найшла коса на камінь, як кажуть, а в нас Михайло Олексія знайшов, - через сміх продовжила вона. Даша лише втомлено закотила очі і пригубила свій напій.

            - Давно ви працюєте разом? – Ніколь зацікавлено схилила набік голову.

            - З Льошею? З кінця 2017-го. Зустрілись на конференції у Німеччині, з тих пір я в рабстві, - Даша схопила телефон і почала швидко комусь відповідати. Ніка з розумінням похитала головою.

            - Довго вже. Мабуть встигли зблизитись.

            - Я повністю відповідаю за його робочий графік. Знаю усі капризи і вимоги. Знаю напам’ять всі уроки і семінари «Апейрону». Оформляю йому абонемент у спортзал, оплачую комунальні послуги та іноді навіть готую поїсти. Так, трохи зблизились, - тепло посміхнулась Дарина.

            - Хіба в нього немає дівчини чи дружини для таких простих речей як приготування їжі? – Ніколь вражено підняла брови.

            - Він був одружений, але з тих відривків, що я чула – йому не дуже пощастило з вибором. Тепер він сам.

            Хм. Ніколь задумливо відпила ще кави. Або правда не пощастило, або ж людина дійсно дуже важка. Тут, щоб розібратись, не каву треба пити. І очевидно, що не з Дашою.

            - А ви з Михайлом?..

            - Що ми з Михайлом? – Ніколь підозріло зіщурила погляд.

            - Ну… - Даша окреслила рукою у повітрі якусь незрозумілу фігуру і красномовно подивилась на неї. – Типу разом?..

            Ніколь розсміялась так голосно, що привернула увагу двох працівників за дальнім столиком у кутку.

            - Ні, ти що? Міша мій найближчий друг. У нас просто манера спілкування така. Багато хто плутається і думає так, як ти, - вона стишила голос на останній фразі.  

            - Ой! Вибач за це, - Даша винувато посміхнулась.

            - Я б не витримала, повір. Мені його і так іноді забагато. Та одночасно я вже не уявляю своє життя без нього. Він хоч і нестерпна, але чудова людина. Та й взагалі, в ньому поєднуються апріорі речі абсолютно протилежні.

            - А от в мене просто не вистачає часу на справи сердечні. Та я не жалкую. Олексій каже, що доля всеодно мене знайде, де б я не була.

            Ніколь мовчки пила каву. Теж їй, філософ. Знайшов собі невинну дівчину для усіх своїх забаганок і тішиться як мале дитя. Чи, можливо, Даша вже сама залежна від нього?..

            - Всеодно ти будеш змушена рано чи пізно схилитися до сім’ї і поставити її на перше місце над Олексієм Арестовичем.

            - Я це розумію, але… знаю, скажу зараз дурну річ, та.. інколи мені здається, що крім школи в нього нічого й немає. Нічого, щоб змушувало очі горіти та прокидатись вранці. Інколи він мені здається дуже самотнім. І, - Дарина відвела очі, соромлячись, - сумним.

            - Тільки йому про це не кажи, чуєш? Чоловіки не полюбляють подібні речі, - Ніколь посміхнулась.

            - Не скажу, та він і сам непогано вміє читати мої думки. Тож, думаю, в курсі. – Даша також посміхнулась.

            - Невже він такий неперевершений психолог? Що ж він закінчував? Де вчився? – Ніку аж розпирало від цікавості.

            - Що стосується психології, то сім років вчився у авторській школі Олександра Каменського. Він ще відомий під псевдонімом Авессалом Подводний. - Ніколь ніколи не чула цього імені. Тому перше враження було не дуже позитивним. Треба буде почитати праці того Подводного. – Ще закінчив військовий інститут в Одесі за спеціальністю військового перекладача. Теологію вивчав в Києві. Та навіть актором був! – Даша ладна була розповідати дуже довго, так в неї блищали очі.

            - Нічого так життя його помотало, - Ніколь лише посміхнулась, почувши про той послужний список.

            - Він навіть в АТО був.

            - Воював?

            - І воював, і здійснював психологічну реабілітацію солдатів, що повертались звідти. Мав за мету допомогти пережити всі ті жахіття.

            - Що вносить ще більше досвіду в його психологічну роботу, - Дарина кивнула, погоджуючись.

            - Він взагалі дуже любить допомагати людям. Наші учні проходять деякі курси по декілька разів аби ще трохи відкусити шматочок його доброти. А він ніколи себе не шкодує. Я мало пам’ятаю трьохгодинних семінарів, які закінчувались вчасно. Він не заспокоїться, поки не відповість на всі запитання, на всі прохання про пораду. А потім серед ночі ще сідаємо записувати відео з консультаціями для тих, у кого немає грошей на платні заняття. Прямо в нього на кухні, - Даша важко зітхнула. – Він не вірить у існування поганих людей і прагне кожному показати щось хороше в собі, віднайти його.

            - Погані люди існують, - Ніколь серйозно подивилась у блакитні очі.

            - Льоша каже, що це лише установка, яку людина обрала як життєвий шлях. Але насправді всі ми створені з любові та доброти, і не можемо бути іншими.

            Ні це маячня якась. Казка, в яку повірить лише дитина. Дурня, не від сорокашестирічного чоловіка, а від шістнадцятирічного підлітка. Ніколь бачила на своєму віку не просто поганих людей, вона своїми очами бачила справжнісіньке зло, що носило маску порядної людини. І це було найстрашніше. Всі ті жахи, що відкривались в підроблених документах та за закритими дверима. На засіданнях судів і за переказами найближчих знайомих. Таке зло не з установок витікало, воно жило з комфортом і росло отруйним плющем у душі людини. А людина та ним насолоджувалась.

            - Як людина, яка пройшла курси психології і захистила дисертацію, не можу з цим погодитись та така думка теж має право на життя, - Ніколь задумливо дивилась кудись в бік.

            - А що ти закінчила? – запитала Даша.

            - Оксфорд. Все звідти. Юридичний факультет, курс психології та курс по вивченню мов.

            - Нічого собі! – Ніколь не любила привертати увагу до своєї освіти, але щире захоплення її співбесідниці все ж таки трошки лестило. – І як там?

            - Жорстко. Тебе ламають сотні разів, а потім дивляться, вийде з тебе щось путнє або ж ні. Показують, що життя зовсім не ласкаве, - Ніка уважно глянула на Дашу і посміхнулась. – Мене їм зламати не вдалось, як бачиш.

            - І саме тому ти вважаєш себе найбільшим злом в цьому офісі? – Ніка здивувалась такому висновку та не подала виду про це.

            - Скоріше так, чим ні. Я не вмію довіряти людям. Навіть найближче своє оточення я іноді підозрюю в поганих речах. Перевіряю потім по сто раз. Навіть Міші… - Ніколь задумалась. А чи варто про це взагалі говорити? – Навіть Міші я не можу іноді довіряти. Він про це знає, знає про цю дурну рису характеру, а я нічого не можу з собою зробити. Це просто виникає у підсвідомості, їдка думка: «а раптом це не так, а ось так?» і все, - Ніколь показово клацнула пальцями. – Почуття, наче ти зовсім не знаєш людину, наче в ній криється щось погане, якийсь умисел, не покидає, допоки я не впевнюсь або в підтвердженні, або в спростуванні. Я занадто багато знаю, чула і бачила такого, що вже не можу схилити себе до іншої поведінки.

            - Я тебе розумію, чесно. Та Льоша сперечався б з тобою до ночі аби таке почув.

            - Господи, прошу, не розказуй! Ти ж не хочеш, щоб він і мене до того стану довів, що й бідного Подоляка сьогодні? – дівчата обидві розсміялись.

            - До речі, згадуючи наших невгамовних, - Ніколь хитро дивилась кудись вбік. - Тільки не повертайся різко. Зараз буде шоу, – підмигнувши вона тихенько встала зі свого місця.

            Михайло Подоляк і Олексій Арестович, як ні в чому не бувало, прийшли попити кави в той же кафетерій. Видно було, що дійшли консенсусу, обличчя та кулаки були цілі, а самі радники щось жваво обговорювали. Ніколь тихенько підкралась з-за спини Міші і гаркнула на самісіньке вухо:

            - Ну шо, поділили стола? – Міша відскочив і гучно вилаявся, впустивши до всього телефон з рук. Олексій, з нервами очевидно міцнішими, просто здивовано обернувся на шум. Ніколь задоволено хіхікнула.

            - Бляха, Ніка, ти мене в могилу зведеш! – Міша шарив по підлозі в пошуках телефону і лаявся одночасно.

            - А вам вже і так скоро туди, пане Подоляк.

            - Ти що тут робиш? – Михайло нарешті знайшов багатостраждальний гаджет і образливо подивився на дівчину.

            - Ну, якщо ти про Офіс Президента в цілому, то я тут працюю, Міша. А якщо ти про кафетерій, то ми з Дарією, - тут вже підійшла і помічниця Арестовича, скромно посміхаючись, - дуже сильно втомились від шуму в сусідньому кабінеті і вирішили трохи відволіктися. Можливо, трошки попліткувати. Секретиками жіночими поділитись і таке інше, - в цей момент очі Олексія зацікавлено блиснули. Буде випитувати в Даші душу, це точно. Дай Боже їй сил. – До речі, ви не знаєте, ну так, чисто випадково, хто то в сусідньому кабінеті вирішує справу поділу одного стола на загальнодержавному рівні? Ну не могли ж мені почутися ваші голоси? От на тебе, Мішо, це взагалі ніяк не схоже, - Міша тільки рукою махнув. Сперечатись з сарказмом Ніколь було собі дорожче.

            - Насправді, ми вже все вирішили, - вклинився Арестович. – Хоча та картина…

            - Арестович, я сказав, вона залишиться, там де вона зараз стоїть!

            Ніколь лише плечима знизала і потягнула за собою Дашу. Треба було допрацювати і їхати додому. А судячи по цих двох, сперечатимуться вони до Нового року.

 

***

 

            Історія картини «Темне янголятко Подоляк» була дуже цікавою. Починаючи з її появи у володіннях Міші і закінчуючи місцем, де вона розміщувалась. Це був подарунок Ніколь на його 49-річчя і тут важливо зазначити один важливий факт.

            Ніка була помішана на числах. Вона вірила у «щасливу сімку», магічну тринадцятку з її позачасовим постійним хайпом і мала дивну звичку додавати багатозначні числа в суми. Тож додавши вік Подоляка рік назад і отримавши ту ж саму тринадцятку, вона подумала, що це точно неспроста і вирішила подарувати щось таке ж саме, містичне та унікальне.

            Міша обожнював мистецтво у всіх його проявах: від картин до хороших книжок, від архітектури і до вуличного арту. Тож вибір пав саме на картину. Тепер залишалось обрати напрямок.

            Ніколь перебувала в постійних роздумах і вже голову собі зламала, поки придумувала це «унікальне», аж поки їй не приснився сон. Чорний ворон кружляв поряд з нею, голосно каркав, а потім сів їй на руку і ластився. Дивився своїми чорними очима і наче хотів щось сказати. А очі були Мішині. Ніколь прокинулась різко, посеред ночі, занотувала той сон, щоб не забути деталей, а наступного ранку вже роздумувала, як то все поєднати. І врешті-решт вийшло: зобразити автопортрет Міші у поєднанні з чорними крилами, наче темного янгола. Її особистого янгола-охоронця. Мішин характер точно не сходився на трактуванні білого і святого янгола, а от такий образ – чогось темного, по ту сторону, але все ж праведного, сходився на ньому як істинна іпостась.

                Міша був на сьомому небі від щастя. Міша носився з тою картиною, наче з писаною торбою і не знав, куди притулити ту красу. Вийшло й справді гарно: серйозний та спокійний вираз обличчя, темний костюм-трійка, строгий силует і чорні янгольські крила ворона, що огортали його тіло та возвишались над його головою. Міша й слів не знайшов, щоб описати захоплення тією картиною, лише посміхався і кидався час від часу обійматись.

            А картина виявилась, як і Міша, з характером. Коли він власноруч заходився забивати гвіздок у стіну, щоб її повішати, тричі відбив собі пальця. Коли ж нарешті та затія вдалась, картина наче неслухнянка, перекособочувалась і не хотіла висіти рівно. Коли Міша, ціною своїх пальців, численних матюків і душевного спокою Ніколь, яка те все вислуховувала, нарешті її примостив, вона на наступний день гучно шандарахнулась прямо йому на голову. І то б ладно, аби тоді в нього не гостював Єрмак, який так ржав, що аж забув, чого власне прийшов.

            Бідний Міша тулив свого янгола всюди: і на підвіконні тому не подобалось, картина попросту сповзала (ну чого ти, Міш, йому просто не подобається те, що він не бачить, що на вулиці коїться!), і на сейфі той сидіти не хотів (мабуть не подобалось дивитись на всіх знизу) і падав з усіх шаф. Міша зціплював зуби і ледве тримався, щоб не почати, у прямому сенсі, сратися з картиною за місце під сонцем. А янгол дивився байдужими очима і наче насміхався над своїм живим втіленням.

            Все, як завжди, вирішила випадковість. Просто одного разу Міша давав чергове інтерв’ю черговому українському таблоїду. Журналістка зацікавилась картиною, а Міша самовдоволено засяяв, як і завжди, коли мова йшла про його власну вельмишановну персону. Вона запропонувала йому зробити фото чорного янгола для журналу, Міша звичайно ж погодився, та на запитання, де таку красу взяв – змовчав. І просто поставив картину на маленьку тумбу біля телефону, на гарно освітленому, вигідному місті. Якраз поряд з собою.

            Місце було унікальним: з Мішою вони не схрещувались очима, бо стояла вона боком, але хто б не зайшов і де б не сів, янгол завжди бачив і дивився на гостя кабінету. Коли Міша сидів у себе за столом і працював, коли приймав гостей за іншим, білим та круглим – неважливо, янгол наче та Мона Ліза у Луврі не зводив погляду з кожного. Дехто його навіть більше побоювався ніж самого Мішу, так той в душу заглядав. І то було єдине місце, яке припало до душі тій картині.

            Янгол знайшов свій п’єдестал. Готуйте підношення, прості смертні.

 

***

 

            - Та картина і дійсно трохи якась дивна, - Даша навіть говорила про неї пошепки. – У того янгола такий погляд… в мене мурашки від нього. – Вони вже повернулись до кабінету і повсідались за робочі місця. Двійко сварливих базарних баб залишились пити каву. Ну або кидатись один в одного посудом, хто знає.

            - Хіба в Мішиному кабінеті є щось не дивне чи звичайне? Я розповідала тобі вже про його унікальну організацію робочого простору. Думаю, якщо дуже захотіти, з Мішиного кабінету можна і з самим Люцифером вийти на зв’язок, - Ніколь засміялась. – Картину він точно Арестовичу не вступить. Знаєш, що? – Даша запитально кивнула. – Ти можеш працювати в мене, якщо наші голубки будуть часто виясняти свої стосунки. Роботу ти повинна виконувати якісно, а той лишній шум тобі лише заважатиме. До того ж, сама чуєш, які тут стіни. Ти завжди будеш в курсі усіх подій.

            - Я не відмовлюсь. Дуже тобі дякую, Ніколь.

            Ніка лише тепло посміхнулась. Їй не завадить мати під боком ходячу енциклопедію Арестовича. Так, про всяк випадок.

 

 

            - …І ось тому я вважаю, що в абзаці три, вісім та одинадцять ти трохи перегнув палку, - Ніколь діловито вказала на відповідні абзаци олівцем, який тільки-но витягнула з саморобної зачіски. – Свої правки я скинула тобі на електронку, роздрукуй і скажи, що думаєш. 

            Суботній вечір вони вчотирьох зустрічали у Мішиному кабінеті, вже вдесяте проганяючи його майбутній виступ на одному з політичних телешоу. Ніколь виперлась прямо на стіл, всілась посеред паперів і гризла олівець, поглядаючи іноді на того самого багатостраждального янгола з картини. Їй здавалось, він одобрює її роботу. Все проходило на диво без криків, мабуть Міша вирішив взяти передишку на деякий час або ж вони занадто потомилися. Навіть Арестович вже не мав сил зиркати на неї так як раніше, розгубивши свій минулий лоск. Міша закуняв прямо за столом.

            - Гей, сонне царство! – Ніка кинула в нього ластиком. – Чув, що я казала?

            - Га? – Міша різко підняв голову і озирнувся. – Так, так, - широко позіхнув, - мені не варто вступати в конфронтацію з іншими і називати їх тупими ледарями. Але ж це правда… чого брехати?

            - Так, зрозуміло. Я перепишу всі твої документи і завтра по обіді скину тобі на пошту. До вівторка ти встигнеш все вичитати. А тепер поїхали по домам, вам треба виспатись.

            Всю п’ятницю Михайло і Олексій пропадали в кабінеті Єрмака з іншими радниками. Ніколь краєм вуха почула, що йшлося про інформаційну безпеку, мабуть, той їх муштрував в черговий раз, щоб не пизділи. Та всього також не знала, тому вирішила діяти на випередження і максимально посилила моніторинг усіх інформаційних заяв, що виходять з Офісу. Очевидно, вони вчора сиділи допізна, вона поїхала додому сама і з радниками зустрілась лише наступного ранку в суботу. Вони були втомленими і зашуганими, а Ніколь з Дашою навпаки сяяли красою та новими силами.

            Сьогодні Ніколь на роботі затримуватися не збиралась, у неї ще були плани. Тож вона спритно зістрибнула зі столу і заходилась збирати та сортувати папери. Даша кинулась їй допомагати, а от Олексій навіть головою не поворухнув. До речі, його телефон в точності віддзеркалював Дашин чи навпаки: оповіщення приходили на нього з шаленою швидкістю і кортіло глянути хоч одним оком, що ж там за військова таємниця така затаїлась. Можливо їй це вдасться, але не сьогодні.

            - Я тебе підвезу, - Міша ледь розліпив очі і знову широко позіхнув.

            - Хто б тебе підвіз! Навіть не думай сідати сьогодні за кермо. Ви взагалі, сьогодні спали?

            - В перспективі, - меланхолічно відповів Олексій і повторив Мішин жест з позіханням.

            - Я ніяк сьогодні не можу, в мене інші плани, - зітхнула Ніколь.

            - Все добре, я про них подбаю, - Дарина врятувала ситуацію і дорогоцінні нерви Ніки.

            - А куди це ти намилилась? – Міша розім’яв шию і зацікавлено втупився на дівчину.

            - Вові пообіцяла заїхати на вечерю. Ще до Італії пообіцяла, не можу ж я відмовити, м? – Міша тільки розуміюче кивнув, Даша, мабуть, ще не встигла зрозуміти, що за Вова такий, а от Олексій… Ніколь знов отримала чергову варіацію його зацікавлено-вивчаючого погляду. Їй би слідувало подумати над тим, скільки ще інформації йому не довіряють і чому так вчиняють. Можливо не варто їм працювати тут усім разом? А що як?..

            Ні, знову ось це її «а що як?». Вона ж вже говорила собі про це. Недовіра існує, недовіра – це її паранойя, та ж вона з цим сама всеодно не справиться. З Арестовичем все було не так однозначно, але зрозуміло. Його взяли до них за виключні навички, наявність бойового досвіду, підвішений язик… Він не міг бути зрадником, Єрмак таких наскрізь сканував і вичисляв. Та й, в кінці-кінців, вона не може брати на себе таку відповідальність, у неї робота, до біса своєї роботи, а зрадників хай служба безпеки шманає. То ж, вона відмахнулась від безрадісних думок, і швидко з усіма попрощалась, ще раз наголосивши, щоб обидва радники не сміли сідати за кермо.

 

            - Вечеря? З президентом? - тихий, оксамитовий голос, трохи здивований, трохи вражений.

            - А чого ти дивуєшся? Вони досить близькі, - голос співбесідника втомлений та хрипкий.

            - Але ж Ніка прийшла сюди лише два роки тому. І така довіра…

            - Володимир знає Ніколь з дитинства. Вона буквально виросла на його руках. Він навіть замінив їй батьків в якійсь мірі.

            - Оу..

            - Ніколь Терещук – сирота, Льош.

 

 

            - Ніколь! Ніколь приїхала!!! – не неї налетіли, ледь не збиваючи з ніг два урагани дитячих голосів. Вона заключила в обійми одразу обох.

            - Мої зайчики, як же я скучила! Ну, розказуйте, як у вас справи? – вона посміхалась, роздивляючись усміхнені, щасливі личка.

            Олександра, старша з сімейства Зеленських завжди була їй за молодшу сестру. Вона навіть надумала вступати до юридичного, наслідуючи її. Ніколь несильно її відмовляла, обіцяючи взяти в учениці і вимуштрувати як треба. Як її вчили. Саша була здібною, розумною, цілеспрямованою – копією свого батька, розумом, і за схожістю зовнішніх рис. Молодшому Кирилу було лише вісім – і він був наймилішим братиком, якого вона завжди хотіла, але не мала. Вона любила їх однаково безмежно і зараз розуміла, як сильно скучила. Діти провели її на кухню, де Олена, дружина Вови, вже закінчувала сервірувати стіл до вечері.

            - Привіт, - вона тепло посміхнулась і заключила її в обійми. – Ти чудово виглядаєш, як і завжди, Ніколь.

            - Дякую. Чимось допомогти?

            - Так, витягни вже главу сімейства з кабінету, бо він вже й забув, що у нас вечеря запланована.

            Легко постукавши в двері, Ніколь заглянула до кабінету. Вова щось читав з планшету.

            - О, ти вже тут! – він підійшов, легко обіймаючи її.

            - Досі працюєш? Щось сталось? – вона насторожено обвела поглядом його обличчя.

            - Справи накопичуються, я вже ледве встигаю спати по шість годин, - Ніколь завбачливо причинила двері і присіла на диванчик.

            - Так, нам всім зараз нелегко, - вона серйозно кивнула. Ніколь кинула погляд на вхідні двері і знову повернулась до чоловіка, - Олена вже знає?

            - Так. Не міг приховувати, - він винувато похитав головою. – Тепер відчуваю тягар ще й за її переживання. Але вона сильна… і мене цим надихає. – Ніколь тепло посміхнулась. – А ти як? Справляєшся?

            - Я не можу скаржитися.

            - А я б хотів вислухати пару скарг, як твоє безпосереднє начальство.

            - Їх не буде. Я почула тебе ще за нашої минулої розмови. Я зробила висновки зі свого відрядження. Та й взагалі. Ми тут не заради цього зібралися. Вся робота залишилась в офісі і якщо в тебе немає до мене питань по моїм безпосереднім завданням, пішли вже за стіл, не засмучуймо твою дружину.

            Вечеря була затишною та сімейною. Вони говорили про плани, нові події, вислуховували дітей, їхні нові інтереси та успіхи у навчанні. Саша знову завела розмову про вступ до юридичного, а Ніколь радила, куди вступати і з чого починати. Вечір дотлів так швидко присмаком смачної вечері та теплоти її рідних людей. Тих, хто став їй за сім’ю.

            Вони наполягали залишитись та Ніколь вирішила заночувати в себе. І оскільки в офіс в неділю їй їхати було не потрібно, планувала працювати вдома. Наскільки і якщо вистачить сил.

 

 

 

            На електронному годиннику автомобільної панелі таксі світились цифри 2:14. Ніколь вже в’їхала у Київ з передмістя. Водій трапився мовчазний і це радувало, на розмову її точно зараз би не вистачило. Вона знову не знала остаточно, хоче вона повертатись додому чи їй страшно почути ту тишу. Аж занадто боляче вдарило по ній відчуття всього того сімейного і теплого, затишного, того, чого в неї ніколи не було. Хотілось утнути щось безумне, щось їй не властиве, та вона ніяк не могла придумати, що. Цікаво, то в ній грав адреналін одного дня як єдиного чи просто дурість спіткала?

            Дощ бив по лобовому склу, а автомобілів наче не залишилось у цілому місті. Вона знову була сама. Мішу тривожити не хотілось, він ще ввечері, поки вона була у Зеленських, скинув фото з склянкою віскі і своїм домашнім каміном, що служило підтвердженням, що він був вдома і відпочивав. Йому було так само тяжко, як і їй, і не хотілось знову по-новому прокручувати ті розмови і інформацію. Нехай хоч день відпочине від неї і від себе.

- Вибачте… я вийду тут, дякую, - Ніколь вже не сила було сидіти в замкнутому просторі авто. Хотілось подихати на повні груди і пройтись пішки. І нехай дощ. Водій мовчки зупинився і прийняв оплату.

Вона вийшла прямо під холодний дощ, підставляючи лице. Стояла і цілувала дощ, не розуміючи насправді, що їй робити та куди йти. Задзвонив телефон. Ну хто там так пізно не спить? Вона не буде відповідати. Нехай зачекають до завтра.

            Вона провела по обличчю руками, розтираючи дощову воду. Телефон все не стихав. Може, щось сталось? Треба все ж відповісти, не та робота, щоб мати право ігнорувати дзвінки, щоб давати собі волю пропадати з радарів. Ніка знайшла у сумці пристрій і вдивилась на екран, який одразу почав покриватися крапельками дощу. Невідомий абонент. Чогось вона відчула, що знає, хто дзвонить. Клацнула кнопку прийняття вхідного дзвінка.

            - Слухаю.

            - Привіт. Я знаю, що вже пізно, але…

            - Не пізно. Ніколи не пізно.

            - В тебе все добре?

            - Якщо чесно – ні.

            - Де ти?

            - Інститутська. Біля нацбанку.

            - Зараз буду. Нікуди не йди.

            Зв’язок перервався. Господи, що вона робить? Ніколь сховала телефон і обхопила себе руками, намагаючись трохи зігрітись. Хотілось опуститись прямо на мокрий асфальт, хотілось розчинитись у цьому дощі, стати цілющими краплями, які завтра просто щезнуть у круговороті води в природі. Так, хотілось просто щезнути.

            Знайомий автомобіль загальмував зовсім поряд. Засліпив фарами, які одразу вимкнули. Вона відчула, як вода на її обличчі стала теплою. І закрила очі.

            Теплі, гарячі долоні обхопили її плечі. Вона зустрілась з занепокоєними карими очима Олексія Арестовича, що відчайдушно вдивлялись у її, зелені.

            - Чому?..

            - Бо мені нестерпно самотньо.

            Він зажмурився, наче від болю. Стиснув її плечі ще міцніше. Дихання збивалось і сльози все текли по її обличчю. Вони нестерпно швидко мокли під осіннім дощем і мовчали. Дихали одним подихом на двох. Він, наче побоюючись, торкнувся її щоки і відвів прядки волосся. Дивився очима, кольору червоного дерева і не смів відвести погляду.

            - Ми пожалкуємо про це.

            - Я знаю.

            Гарячі губи впились в її з відчайдушною ніжністю. Він цілував, випиваючи її біль, задихаючись від сповнених почуттів через край. Вона відповідала, торкаючись долонями його лиця, стираючи краплі дощу. Вони не могли відірватись один від одного, не могли відпустити, наче стояли на краю прірви. Відпусти – і впадеш. Не відпускай мене. Тільки не сьогодні. Вона з усіх сил вжалась в його тіло і віддала усю себе на поталу тим губам: таким п’янким, таким солодким, єдиним на усьому світі. Грілась від його жару і згорала. Задихалась від нестачі повітря та не сміла його відпустити. Проводила тремтячими пальцями по волоссю, обличчю і плечам, впивалась в мокру тканину пальто. Притягувала до себе ближче, хоча між ними не було й сантиметру вільного простору. Важко дихали, насилу відірвавшись один від одного. Він торкнувся її рук на своєму обличчі і взяв до своїх, цілуючи, ніжно торкаючись губами сантиметрів шкіри. Стиснув їх, зігріваючи диханням.

            - Скажи, чи це насправді? – все ще задихаючись, прошепотів він.

            - Якщо ти захочеш, щоб це було справжнім – так і буде, - ледве чутно, у відповідь.

            Дощ потиху щезав з їхніх рук та з вулиць. Та вони так і не щезли. Їм ще довго мучитись під цим небом. Одним на двох.