Частина десята. І навіть якщо ми потрапимо в шторм - я врятую тебе, не зважаючи ні на що

Музика до частини:

Kodaline – Brother

Swedish House Mafia and The Weeknd – Moth To A Flame

Lord Huron – The Night We Met

 

           

            Міша не розмовляв з нею вже третю добу. Ніколь вже втомилась придумувати ідеї для налагодження дипломатичних зв’язків з цим упертюхом. Вона носила йому каву, робила заготовки документів наперед, вона намагалась пожартувати з ним, намагалась поговорити як раніше, по-дружньому. Міша або мовчав, або відповідав сухим беземоційним голосом. Потім казав, що в нього багато справ і натякав, щоб вона покинула його кабінет якнайшвидше. І вона розуміла, дійсно вона його розуміла, якого завдала удару і чим зачепила, та вона сподівалась, що він швидко оклигає і поступиться. Та все ж недооцінила, як сильно вдарила по його чоловічому его. Звичайно ж, кому таке взагалі може сподобатись? Міша, який віддавав своїй справі в Офісі усі свої сили, не очікував, що його так очевидно та зухвало ткнуть носом у власні помилки і недопроцювання.

            Хіба ж ні у кого більше не було цих недопрацювань? Звичайно ж, що були. Сама Ніколь не була взірцем ідеальної роботи. Вона намагалась, зі шкіри вилазила, жертвувала багато чим, та все ж – ідеальних не існує. Та вона сподівалась, Міша зрозуміє, що її така дотошність і противність була спричинена лише одним: вона хотіла як краще.

            Міша не хотів її розуміти. Він все робив так, як вона казала, старався виключити усе те, що вона критикувала, та не йшов на діалог і не приймав каву. І до кінця робочого тижня Ніколь не витримала першою.

            Навмисне приїхавши на роботу зранку, вона закінчила свої справи ще до обіду, здала усі папери на підпис і залишила офіс. Заїхала додому, взяла свої речі, ключі, документи, які могли знадобитись і поїхала до Міші додому. От нехай спробує її вигнати після такого. По дорозі заїхала до супермаркету та закупилась продуктами, знала, що у Міші в холодильнику за великої вдачі знайдеться лише пляшка віскі та парочка яєць, тож вирішила зробити приємне і додати йому деяких запасів.

            Міша сьогодні записувався на черговому телеканалі, тож чекати його раптового чи невчасного приїзду було не варто. Вона ввалилась в будинок з усіма пакетами, швидко відігріваючи руки і стряхуючи з себе холодні сніжинки. На вулиці мело як дурне, але в будинку було тепло й затишно. Великі панорамні вікна відкривали краєвид, вартий не одного атмосферного голівудського фільму про Різдво. Вона на хвильку зачудувалась тією красою – от би так і залишитись споглядати цей сніг, от би все й далі було так: мирно, тихо і красиво…

            У вітальні, перед великим телевізором на журнальному столику царював невеличкий безлад: папери, нотатки, книги і багато різнокольорових стікерів. Підійшовши ближче, вона взяла один із записів до рук і вчиталась в текст. Міша нотував всі її зауваження з власними приписками і коментарями. Вона аж трохи розчулилась: працював все ж таки, все ж таки він її почув і тишком прийняв її слова до уваги. Повернувши все на місце, вона взяла до рук пульт і ввімкнула телевізор для візуального шуму на фоні. Погляд впав на камінну поличку: там розміщувались фото в рамках, небагато, все спогади, посміхнені обличчя, щасливі моменти: Міша на численних прийомах та журналістських конференціях, Міша з друзями, Міша з Ніколь… о, вона пам’ятала той день. Так само добре, як і події, що передували йому.

           

 

 

***

 

 

 

Серпень 2021 року

            Ніка широко позіхнула і перевернулась на інший бік на диванчику. Папери, якими безсовісно покривав її Міша, поки сидів поряд за столом, з тихим шуршанням попадали на підлогу. Вона вже ледве задрімала, як черговий аркуш опустився прямо їй на ніс.

            - Міш, ну от нафіга? Сам же потім не розберешся, - вона скинула документ на підлогу, до інших.

            - Думав, ти все ж таки допоможеш, а не будеш нахально спати у мене в кабінеті, - він говорив сердито, хотів таким здаватися, та все ж не стримав ледь помітну посмішку кутиком губ.

            - Я тобі приносила ці договори не в такому вигляді. Не мені їх складати назад, - вона встала і зібрала той ворох з підлоги, кинувши на стіл. – От. Все, на що я здатна. Слухай, поїхали вже по домам. Не буде діла, ти ж бачиш. Та й не вичитаю я вже більше нічого, - вона знову позіхнула. – Очі плутають букви і хочуть спати.

            - Угу, - він не відірвався від тексту і на мить. А думками наче й не тут був. Ніколь була занадто втомленою, щоб те помітити, тому просто шукала поглядом свій телефон, твердо прийнявши рішення сьогодні ночувати вдома.

            - Ще раз повторюю – і це востаннє, - телефон знайшовся під диванною подушкою, - я їду додому. І тобі раджу, чуєш?

            Міша коротко кивнув і встав з-за столу. Та пішов не на вихід, як вже встигла себе ощасливити Ніколь, а до свого робочого місця і почав щось шукати в шухляді. Дістав звідти якийсь аркуш і простягнув їй.

            - Що це, заповіт? - вона втомлено хмикнула. – Хочеш, щоб я завірила? – Міша тільки ніяково знизав плечима і промовчав. Вона пробіглась очима по буквам. Запрошення на вечірку журналу «Фокус», датоване прийдешньою суботою. 

            - Я хотів тебе запитати… ти не змогла б піти зі мною? – Міша дійсно наче соромився того, про що просив. – Запрошення парні, всі повинні запросити когось, а в мене крім тебе ніхто й на думку не спадає. Розумієш, ти – мій найкращий друг та ще й з колосальним досвідом відвідування таких заходів… а там ще й Маша буде і я подумав, якщо в тебе буде на це час, то я був би дуже вдячний.

            А, Марія, його колишня. Зустріч без супроводу дійсно була б неприємною подією.

            - Міш, я б з радістю, та субота – єдиний мій вихідний на цьому тижні. Та й ввечері я планувала провести онлайн-зустріч з британськими колегами.

            - О, я й забув! То нічого страшного! – він посміхався аж якось занадто фальшиво і різко забрав у неї запрошення. – Поїхали вже додому, га? Я б не відмовився від кави! Можливо по дорозі заскочимо в Мак? - і так само посміхаючись, вийшов за двері.

            - Можливо, - Ніколь задумливо провела Мішу поглядом.

            По дорозі додому Подоляк поводив себе дивно: багато сміявся, жартував, таки заїхав в Мак по каву (ну добре, то була їхня маленька традиція, та тим не менш!) і на розпитування Ніколь про вечірку і чому той не повідомив їй про неї раніше, переводив стрілки або ж відмовчувався. Видно було, що йому ніяково було просити її про таке, що, мабуть, наважувався довго, хоча Ніколь не розуміла й не бачила ніякої проблеми в таких діях і обов’язково погодилась би одразу аби не ті британці. Вийшовши з машини на свіже вранішнє повітря, вона крутила в руках телефон, задумавшись про нюанси цієї ситуації.

            Видно, що Міша дуже засмутився через її вимушену відмову. Вона добре знала його оточення і з жіночого колективу в нього друг був лише один – вона. А Подоляк не дурний, брати у супровід якусь незнайомку чи вертихвостку – він розраховував на згоду Ніколь, тож тепер вимушений був йти сам. Скасовувати чи відмовлятися він також не буде – сам же вихвалявся якось наданою можливістю виступати з промовою на тій самій вечірці, коли ще навіть ні дати не знав, ні місця проведення. Пам’ятається, вона була за нього рада, та мимохідь уявила, яке кодло збереться на заході такого типу і навіть здригнулась від неприязні.

            Міша був правий – вона була професіоналом у відвідуванні вечірок такого типу, та це не означало, що вона їх любила. Вона ніколи в житті не була дурною чи скромною – якщо Ніколь захоче – вона затьмарить будь-кого: своєю красою, своїм образом, навіть вдалим підбором взуття чи прикрас. І їй подобалось збирати зависливі та їдкі погляди суперниць. Особливо, коли ти супроводжуєш правильного, успішного чоловіка і ви доповнюєте один одного. Та після всіх тих поглядів та оцінок, Ніка хворіла вечори поспіль, перебуваючи у поганому настрої та втомившись гірше, ніж після цілої робочої доби в Офісі. Люди висотували з неї багато енергії, а вона не збиралась нікому показувати свою слабкість, спілкуючись та познаючи абсолютно кожного та кожну, хто міг стати їй у пригоді в майбутньому. Ніколь пообіцяла собі хоча б спробувати вирішити ситуацію з цим заходом, повернулась в машину і щасливо посміхнулась черговій байці Подоляка.

            До того ж, вона точно не збиралась так легко віддавати того на поталу жінці, яка заподіяла йому так багато болю та шкоди в минулому.

 

 

 

Серпень 2020 року

(Так флешбек у флещбеці, а що я могла зробити?..)

            Вони розлучились влітку 2020-го. На той час Ніколь вже досить тісно зблизилась з Подоляком, часто працюючи разом, затримуючись допізна і таскаючи тому каву. Вона неодноразово чула ті надоїдливі телефонні дзвінки від його дружини, а іноді й потерпала від поганого настрою її колеги, що вони завдавали. Чомусь його дружина, Марія, аж ніяк не хотіла розуміти, за яких таких причин він ледь не ночував в Офісі кожного дня. Ніколь кожного разу, коли слухала таке, або тікала до себе, або ж роздратовано фиркала, всідаючись подалі, на диван в самому кутку його кабінету, насуплено роблячи і свою, і його роботу, поки той виясняв стосунки. Міша від Ніки нічого не приховував і спілкувався на підвищених (або не дуже – залежало від ситуації) тонах прямо в кабінеті, наче дівчини там і не було. Але вони ніколи не говорили прямо про його особисте життя. Ніколь думала, що неправильно самій туди лізти, а Михайло перший такі розмови не починав. Просто лунав дзвінок, декілька хвилин вони сварились, а потім той, як наче нічого й не сталось, питав в Ніколь, що у них далі по плану роботи.

            Її, як людину, яка взагалі не мріяла ні про любов, ні про стосунки, ні, боронь Боже, про дітей (вона любила дітей, але себе матір’ю уявити ну ніяк не вдавалось) такий розклад подій повністю влаштовував. Захоче – сам почне говорити.

            Ніколь була повністю впевнена, що те явище ненадовго. У будь-яких стосунках настають такі періоди, подумаєш – посваряться, побудуть наодинці один від одного і знову все налагодиться. Спільні вихідні або ж он відпустка разом з сім’єю здатна вирішити такі питання. Та тут її психологічна чуйка вперше підвела.

            Коли по Офісу загуляв бланк з бронюванням дат відпусток, вона довго не могла його перехопити. Всі працівники наче показилися, так хотіли вибити собі найвигідніші дати. Охочих було багато, часу мало, а щоб ще те все узгодити з відповідними відділами і не відпустити парочку надважливих працівників одночасно десь до моря – ох, скільки ж клопоту те все завдавало. За трудовим кодексом у Ніколь ще не напрацювалось півроку для заслуженої відпустки, але особисто у Вови вона виклянчила десять днів за власний рахунок і те, за умови, що вона виходитиме на зв’язок і вичитуватиме найбільш важливі документи в онлайн-режимі – її власну роботу не хотіли довіряти і перекидати на когось іншого. Та вона легко погодилась – то було для неї не вперше і дискомфорту не приносило аж ніякого. Особливо у тремтливому передчутті сонця, моря і відпочинку від офісного життя. Вона аж літала по Офісу, радісно відсчитуючи дні і обираючи тишком вже зовсім інший фасон одягу на найближчі два тижні.

            Бабуся запропонувала їй поїхати в Канни, на південь Франції. Там жили близькі друзі її батьків, що емігрували туди близько восьми років назад. Її бабуся продовжувала тісно з ними спілкуватися і дуже наполягала на можливості з ними побачитися (власне, Ніколь розуміла чому, бо Лідія Аксентіївна дуже горіла думкою засватати Ніку до їхнього внука – Олександра), та відмовити перспективі поніжитися на одному з найбагатших курортів Європи, вона собі була не в силі. Щодо перспективи назойливих кавалерів теж не мала нічого проти – те викликало в неї лише поблажливу посмішку - ну а чого б і ні, побачимо, що в того нещасного вийде. Тож, Ніколь і на те легко погодилась, чим несказанно порадувала бабусю, що в той же вечір подзвонила до сім’ї Каржан з радісною новиною.

            Вносячи свої дати відпустки у бланк, Ніколь пробіглась очима по всьому документу. Його мали оприлюднити вже завтра, для всіх працівників, щоб всі завчасно змогли позакривати питання з тим чи іншим спеціалістом. Навпроти графи «Михайло Подоляк» не значилось нічого, лише пусті клітинки. Так, непорядок. Вона цілеспрямовано попрямувала до сусіднього кабінету.

            - Мішику, привітик! – Подоляк знайшовся у своєму кабінеті, передбачувано занурившись у якісь нудні листки. Зацікавлено поглянув на неї поверх них, не розуміючи, чого вона ввірвалась до нього така радісна і окрилена. Ще ж наче не кінець робочого дня. Вона підняла доверху листок і помахала ним перед його очима. – Дивись, що в мене є!

            - І що в тебе на цей раз? – він примружився, намагаючи роздивитись дрібний текст. – Якщо це чергова конференція з розвитку якогось нашого сотого проекту – мене нема, нехай шукають іншого спеціаліста.

            - Які до чорта конференції, Міш? – Ніколь лише здивовано на нього поглянула. – Зовсім ти вже здурів на цій роботі, про одне тільки думаєш. Графік відпусток! - вона вдоволено посміхалась. – Який скарб для тебе роздобула, га? Ти вже обрав дати?

            Він у відповідь лише махнув рукою. – А, ти про це. Я не братиму.

            - Це через те, що ми ще мало відпрацювали? Не хвилюйся, тобі точно дадуть дні, а якщо ні - я до Вови ще раз схожу. Сподіватимусь, він мене не пошле, - вона захихотіла, уявляючи, як Вова втомлено закочує очі на її забаганки. Ну то нічого – всім потрібен відпочинок.

            - Не треба, - Міша знову занурився у папери.

            Ніколь вражено опустила руку з папірцем. Ну от, зіпсував весь настрій, таким він був нудним. Чи й не нудним зовсім?.. Вона зітхнула і присіла на стілець навпроти нього. Підперла руками підборіддя і мовчки дивилась на стіну листків між ними, за якою Міша намагався сховатись.

            Його вистачило хвилини на три.

            - Я відчуваю, як ти на мене дивишся.

            - Ага.

            - І знаю, що хочеш про щось запитати.

            - Так.

            - Який шанс, що ти відчепишся від мене?

            - Приблизно нульовий.

            Карі очі знову з’явились з-поміж тих листків. Міша намагався виглядати серйозним і роздратованим, та все ж ховав посмішку у погляді від її дій. Ніколь і не збиралась відводити погляд, граючись з ним у переглядки і зацікавлено чекаючи відповіді.

            - У мене забагато роботи зараз, щоб дозволити собі бодай на декілька…

            - Бреши краще, Подоляк.

            - У Єрмака до мене декілька нових завдань, які потрібно розробити прямо…

            - Все ще не вірю, Міша.

            Він відкинув листки і подивився прямо їй в очі. Важко зітхнув і враз став сумним та втомленим. Старшим, ніж зазвичай виглядав. Маска успішного та працьовитого радника розсипалась вщент гірким відчаєм в тих очах.

            - Я розлучаюсь, Ніколь.

            Вона здивовано підняла брови і зі співчуттям потягнулась до його руки. Та він не дав їй себе торкнутися.

            - Не роби таке обличчя. Ти ж і сама про це здогадувалась, чи не так? Всі тільки і говорять про твою виняткову проникливість. А ти ж і так все те чула, - він сумно похитав головою.

            І от як йому тепер сказати, що вона вперше ігнорувала всі натяки та підказки, аби тільки не думати про це? Вони так сблизились, у них з’явились інтереси, багато робочого часу в Офісі вони проводили разом, та вона не дозволяла собі й думки про розлучення. А що, як вона стала тому причиною? Тільки цього й не вистачало! Міша класний звичайно, але… ні. От треба було брати з собою шоколад, чого вона не додумалась одразу?..

            - Міш, ну чого ти? Не здогадувалась я ні про що. Це ваші справи, я в ті розмови не вникала, - вникала звичайно, бо та жінка аж занадто часто почала переходити з просто скандалів на образи і особистості. – Слухай, не роби поспішних висновків. Завжди можна сісти і поговорити, до психолога сходити, дати другий шанс…

            - Не уявляю, як можна дати другий шанс «невиліковному трудоголіку, який не бачить нічого і нікого, окрім своєї роботи». Не знаю, про що говорити у психолога з людиною «що поставила свої інтереси вище власної сім’ї». І не бачу причин розмовляти про щось, коли напередодні тобі в обличчя заявляють, що тебе більше не кохають, а потім відповідають на незнайомий номер, відвозять дітей до матері і пропадають на всю ніч, - і тільки зараз, коли його обличчя було ближче ніж зазвичай, Ніколь почула ледве вловимий запах алкоголю. Мабуть таки точно, нічка була не з легких. Ніколь роздратовано видихнула, відкинула дурний листок з датами відпусток на стіл і встала зі свого місця. Клята маніпуляторша. Вона так ненавиділа таких особистостей, які не вміють справлятися з тимчасовими труднощами, які вимагають від коханої людини все зараз і негайно, не зважаючи ні на що, і не бажаючи слухати. Як можна того не розуміти? Як взагалі можна так ставитись до цієї прекрасної людини?

            - Розлучення – то твоя ідея чи її? – вона розвернулась до нього обличчям, все ще стоячи посеред кабінету.

            - Її. Ось, вже й документи всі оформила, - він кивнув на ті папірці, які так уважно вивчав, коли вона тільки до нього завітала.

            - То нехай котиться під три чорти, - прошипіла Ніколь, злісно блиснувши очима.

            - Як у тебе все легко, Нік! – він на ту фразу лише фиркнув.

            - А як по мені – це ти занадто все ускладнюєш. Все ж і так ясно, що тут ще думати та побиватися! Людина тобі зрадила, бо ти зраджуєш їй з роботою. Здається, кожен із вас обрав свій власний шлях і ті шляхи розходяться. Навіщо мучити і себе, і її? – вона знизала плечами і підійшла ближче. – По тобі очевидно, що поступатися ти їй не збираєшся. Та й пізно вже. Залишається лише прийняти цю ситуацію і жити далі, - так, може вона й не відчула на собі, що таке справжня сім’я, та голос здорового глузду ще ніхто не відміняв. І скласти одне до одного і зробити висновки було не так вже й складно. – Хочеш, пораджу гарного юриста?

            Міша на те лише здивовано округлив очі. – Кого, себе? - і саркастично усміхнувся кутиком губ.

            - Я не настільки самозакохана, - Міша виразно глянув на неї з-під лоба. – Ну добре, тут я збрехала, добре! – вона їдко посміхнулась на той погляд. І все він знає! – Міш, ну от чого ти від мене хочеш? Щоби що, я тебе пожаліла? Або що, магічним способом відновила ваш шлюб і стосунки? Таке просто стається і нічого не вдієш. Єдине, що я тобі скажу – я тебе розумію. Між чоловіками і роботою я завжди обирала друге. І не сказати, аби я була незадоволена чи нещасна.

            Подоляк роздратовано барабанив пальцями по поверхні столу і більше не дивився не неї. Ну все, замкнувся в собі, тепер і кліщами його справжнього наззовні не витягнеш. Що за дурна звичка переживати все в собі і нікому нічого не розказувати? Ніколь зло видихнула на власні ж думки. Ага, дорогенька, хто б казав. Чи знав хоч хтось про її власну самотність, від якої хотілось вити вовком у власній квартирі? Чи здогадувався абихто про її щире щастя, коли вона усвідомила, що знайшла собі гарного друга, від чого на роботу стало ходити в рази приємніше? Вона знов роздратовано фиркнула і мовчки вийшла з кабінету. Зайшла в свій, забрала всі необхідні їй речі, телефон і планшет, і повернулась до Міші. Той все ще сидів на своєму місці і вдавав, що зовсім за нею не спостерігає. Ніколь зосереджено розклала документи на столі і всілась за нього, перечитуючи вже напрацьоване.

            - І що ти робиш? – тихо запитав він.

            - Підтримка. Це називається підтримка.

            Міша на те тільки плечима знизав і занурився у свої документи. Вони просиділи за роботою знов, до пізньої ночі, іноді переговарюючись про незначне та офісне. Більше не заводили розмову про те, про що дійсно треба було б поговорити, та Ніколь терпіла. Вона знала, рано чи пізно, він наважиться на розмову, та це буде не сьогодні. Все, що вона могла для нього зробити зараз – просто бути поруч. Не дати скотитися в ті лихі роздуми наодинці з самим собою. Не дати здатись.

            Від щемкої нагоди займатись Мішиним розлученням Ніколь все ж таки відмовилась. Та довірила це компанії своїх батьків і Власу особисто. Влас Гордищенко - найкращий друг її батька і, за сумісництвом, теперішній власник «Justice», беззаперечно погодився на її прохання. Пообіцяв, що лишнього шуму і розголосу не буде. На диво, Марія не виставляла претензій, за які можна було б погризтись і потріпати Міші нерви. Та Ніколь те все видавалось лише мнимою показухою (в яку вона ні на секунду не повірила), щоб виказати Міші своє нікчемне ставлення до нього і його статків.  Вона не стала відсуджувати в нього ані нерухомості, ані банківських рахунків. Не подала на заборону бачитись з дітьми. Все пройшло якось нудно, занадто швидко і тихо. Підозріло тихо. Тому Ніколь просто терпляче очікувала, повільно потягуючи маргариту на Лазурному узбережжі, поки пастка замкнеться. І вже по закінченню процесу їй подзвонив Влас з запевненням, що договори підписані в двосторонньому порядку. Ті контракти розробляла особисто Ніколь, і почувши ту звістку, вона мстиво посміхнулась. Мабуть, Марія зовсім неуважно читала текст. Тепер залишалось лише чекати.

            Коли Ніколь повернулась з Франції – оновлена, відпочивша і вдоволена гостинним пройомом (Олександр виявився приємним і освіченим, час з ним пролітав непомітно і чого вже там таїти гріха, ніжив в своїх обіймах так само тепло, що міг запросто позмагатися з французьким літнім сонцем, а взамін не вимагав абсолютно нічого), їй подзвонив Влас із проханням заїхати до нього на зустріч. І не було для неї приємнішої новини, аніж дізнатися, що вона виявилась правою як ніколи.

            В одному з пунктів контракту Ніколь прописала цілковиту заборону на коментарі в засобах медіа щодо основи позову. Сторонам накладали табу на промову абикому про подробиці, факти та деталі розлучення. Марія ж, будучи осліпленою бажанням якнайскоріше підписати свідоцтво про розлучення і узаконити процес, ті пункти мабуть і не дочитала. Тож, через декілька днів, поскакала до одного з видань з найскандальнішим інтерв’ю. Інтерв’ю вона дала, ще й таке розгорнуте, якісне та отруйне, що вмістилося на п’ять сторінок розгорнутої шпальти. Та не судилось тому інтерв’ю вийти в світ.

            Як і завжди буває, коли мова заходить про коментарі щодо заяв Михайла Подоляка і про Михайла Подоляка – в особистому кабінеті Ніколь Терещук лунає телефонний дзвінок. Журналіст або видання зазначають факт існування матеріалу і його зміст та на вимогу надсилають їй повний оригінал тексту, що збираються надрукувати/оприлюднити. Вона вичитує і вирішує, у якому вигляді та інформація піде у друк. На сумну долю Марії вженеПодоляк, вона пішла саме у одне з найбільших та офіційних видань, які просто так інформацію оприлюднити не могли. Ніколь завернула статтю, наказала видалити оригінал і надала видавництву підтверджуючий скан договору з підписами. Працівники вибачились і метушливо знищили матеріал.

            Ціна за те інтерв’ю вартувала п’ятдесят тисяч долларів. Якщо б інтерв’ю надрукувало видавництво і віддало на оприлюднення – воно б особисто сплатило ще двісті відсотків збитку поверх. Це все було прописано у контракті під егідою Ніколь. Ніяка б поважаюча себе газета не стала б так ризикувати мільйонами заради простої історії про гіркий невдалий шлюб якогось радника. Звичайно ж не виключаючи деякі небезпечні та непотрібні факти в ньому. Ніколь не могла натішитись та лише закочувала очі, в черговий раз переконуючись, на що здатні люди заради помсти або щоб просто комусь насолити.

            Під час особистої зустрічі з Власом, вона вислуховувала ті ж самі смішки і зойки здивування, що так швидко їм вдалося піймати Марію на гачок. Та Ніколь лише посміхалася на ті слова. Ось, як її вчили і до чого готували. Дивитися вперед, продумувати дії на декілька кроків, нікому не довіряти і володіти гарними завдатками психолога, аби точно знати, як вчиняють люди. І вона знову сдала черговий іспит життя на відмінно. Ніколь точно збиралась сьогодні випити вина на честь цього.

            Вона попрохала власника «Justice» визначити суму та розпорядитися розміром збитку як тому самому заманеться. Точно покрити вартість процесу і всієї їхньої роботи (вона не збиралась надавати таку можливість Міші), а там вже як захоче. Сама від грошей відмовилась, сказавши, що та робота була вся і повністю для душі, а не заради гарної оплати. В кінці наголосила, що сама вона до того причетності ніякої немає. Влас лише підмигнув і все зрозумів без слів.

            Ось так Ніколь Терещук відвернула від Михайла Подоляка черговий розйобистий скандал.

            По поверненню з відпустки, в понеділок, Ніка так і не встигла заїхати в Офіс особисто, постійно перебуваючи в онлайн режимі, виконуючи доручення керівництва і урвавши декілька годин, власне, для юридичної компанії і розмови з Власом. Пропустила декілька дзвінків від Міші і з десяток повідомлень про те, що їм треба зустрітися і поговорити. Вона сказала, що буде на робочому місці лише завтра, але якщо він так сильно скучив, вони можуть зустрітися ввечері і десь повечеряти. Потрібно ж було відсвяткувати… та багато чого.

            Вона взяла у Власа оригінал того нещасного інтерв’ю і по дорозі купила подарункову коробку чорного кольору з таким же чорним бантом. Ніякої помпезності, але все ж хотілося справити враження. Вона просто не могла нарадуватись, як і завжди, коли вигравала чергову справу в суді. Господи, здавалось, то було так давно…

            Вона трохи запізнилась на зустріч (за етикетом власне, анітрохи) і вже застала Мішу за столиком, попиваючого віскі. Налетіла вихром і обійняла сзаду за плечі. Він ледь поморщився, але посміхався і торкнувся її рук у відповідь. Взагалі, Подоляк був людиною не надто тактильною, та вона була рада навіть такій реакції. Ніколь, сяючи посмішкою, всілась і одразу замовила собі вина.

            - Чудово виглядаєш, - карі очі повільно вели по її обличчю і нарешті вдивились в її власні. Міша виглядав нормально, хіба що трохи пом’ято після робочого дня, та все ж бездоганно – ідеально виглажена сорочка, темно-сірий костюм, гладко вибрите і свіже обличчя, навіть аромат парфюму вона відчула – мабуть точно готувався до їхньої зустрічі. – Як там Канни?

            - О, то було неперевершено! Шалений відпочинок, ти собі навіть уявити не зможеш! Ми виходили в море на яхті! Мені навіть дали порулити трошки, а потім ми ледь через те не вдарили іншу яхту, але то таке, - Міша округлив здивовано очі і засміявся. – А яка кухня, яке повітря! Люди, в кінці-кінців, - Ніколь замріяно примружила очі, згадуючи.

            - Терещук, признавайся, ти когось собі знайшла? – Міша відпив ще віскі не відриваючи від неї погляду. Вона у відповідь лише махнула рукою.

            - Як знайша так і втратила, ти ж знаєш. Нехай про це пам’ятатиме лише той безлюдний пляж і прибережні хвилі вночі, які…

            - Все-все-все, перестань, я зрозумів! – Міша її перебив, піднявши руку вверх. – Відпочила і душею, і тілом, молодець, - Ніколь широко посміхаючись, кивнула головою. Офіціант приніс її замовлення. Вона з вдячністю прийняла до рук келих білого вина.

            - Ну а ти як тут? Як на роботі?

            - Що не дивно, все прекрасно. Роботи відчутно поменшало, а Андрій ще й давав час, увесь, який мені потрібен був для… - Міша запнувся і багатозначно помахав рукою. – Ну ти й так все зрозуміла.

            - Зрозуміла, і за це пропоную випити! – Ніколь піднесла келих догори. – За вільного та незалежного холостяка – Михайла Михайловича Подоляка! – вона звела брови, посміхаючись. – Диви, навіть зарифмувала як гарно.

            Він ввічливо посміхнувся і відповів на її жест. Вони відпили кожен зі свого келиха.

            - Хотів тобі подякувати за сприяння у всіх документаційних питаннях. – Міша уважно роздивлявся відблиски від склянки на столі. – Твоя компанія надзвичайно швидко та якісно провела процес.

            - То більше не моя компанія. Та й ніколи моєю не була, власне. Дякувати треба лише Власу, - Ніколь лише поверхнево і в телефонному режимі пояснила Міші ще перед початком процесу розлучення, що таке «Justice» і чому йому варто звернутися саме туди. Міша кивнув.

            - Слухай, я власне ось про що хотів поговорити. Мені трохи ніяково, та я маю деякі проблеми з оплатою рахунку цієї компанії. Кожного разу блокують транзакцію. Дзвонив туди вже декілька разів – там пообіцяли все вирішити і все ніяк.

            Ніколь загадково блиснула очима і посміхнулась. – Не варто перейматись тобі з цього приводу, Міш. Рахунки повністю оплачено і закрито.

            Міша нахмурився і уважно подивився в її очі.

            - Ніколь, я здатен сам розрахуватися і зовсім не потребую, аби ти це робила за мене.

            - Боронь Боже, Міша, звідки в мене такі гроші? – вона прикинулась максимально здивованою.

            - От зовсім і не смішно, Ніка. Я поверну тобі всі гроші.

            - Та якби ж я платила, - захихотіла дівчина. Настрій був неперевершено прекрасним. – За все розрахувалась твоя прекрасна колишня дружина.

            Міша підозріло прищурився. Відставив склянку подалі і нахилився до посміхненого і щасливого обличчя Ніколь.

            - Ніколь, ти й у відпустці, в іншій країні умудрилась викинути якийсь фокус, про який я не знаю?

            - А ти в мені досі сумніваєшся? – вона відпила ще вина, не відводячи від нього погляду. Це було краще усіх її любовних романів разом взятих. Фліртувати мозком, оперувати інтригами та скандалами.

            - Не відповідай питанням на питання, будь ласка.

            Вона лише хмикнула і дістала з робочого кейсу копію угоди, яку пара підписувала в юридичній компанії.

            - Все ж, доведеться відповісти. Скажи, ти уважно читав те, що підписував?

            Михайло, все ще нічого не розуміючи, виглядав спантеличено.

            - Влас пояснив нам всі пункти, пройшовся по всім абзацам, до того ж, саме ти порадила скористатися його послугами і не виникло ніяких проблем і питань…

            - Міш, зупинись. Ще раз, - вона відкрила папку на потрібній сторінці, закріпленій яскраво жовтим стікером. – Ти уважно читав текст договору?

            - Так, - він зовсім не виглядав впевненим у своїх словах. Ніколь на те лиш посміхнулась.

            - Що ж, давай почнемо з початку. І тепер вже серйозно. Знаєш, чим так унікальна, а головне, чому так дорого користуватися послугами саме цієї компанії? «Justice» - не просто юридична контора з широким спектром послуг, що надзвичайно швидко вирішує всі існуючі юридичні питання. За собою вона закріплює створення так званих «договорів довіри» між сторонами, що зобов’язуються на певні дії або бездії після закінчення основного процесу тяжб. Я особисто не люблю називати їх саме договорами довіри, мені більше імпонує «а раптом що». – Ніколь знову посміхнулась. – Вам запропонували ці контракти як обов’язкову процедуру, де зазначені всі основні пункти, претензії, зобов’язання. Задля того, щоб в майбутньому не виникало між вами ніяких недоговорок і невирішених питань. Це значно економить час, адже вам не потрібно таскатись по сто раз в державний суд, аби по черзі відсуджувати майно, потім гроші, потім ще дітей ділити, - вона втомлено закотила очі. – Коротше – час компанія заощаджує. Гроші – не дуже.

            - Я все ще не розумію, до чого ти хилиш, - Міша знов відпив віскі і підізвав офіціанта для повторного замовлення.

            - Ці контракти прописала особисто я. Це не звичайний шаблонний зразок. А писала я його спеціально під тебе, - Ніколь уважно вдивилась в його обличчя, відшукуючи реакції. – Я знаю, Міша. Знаю, що в тебе є таємниці, знаю, що ти щось приховуєш і, підозрюю, що речі ці зовсім не для чужих вух.

            Подоляк помітно напружився і сжав рукою серветку на столі. Карі очі засвітились недобрим вогнем. Ніколь на те увагу звернула, але продовжила мило посміхатись.

            - Тож, в пункті десятому під назвою «Зобов’язання сторін», - вона відкрила потрібну сторінку і вказала на озвучений пункт, - чітко прописано повну заборону про коментування предмету процесу та об’єктів, що приймають в ньому участь. Простіше – ніяких слів на загал про вас і від вас. Двосторонньо. Ви поставили свої підписи. І процес запустився.

            - Процес чого? – Міша не відводив від неї погляду і здавалось, у нього почало сіпатися око від все ще завуальованих юридичних міркувань Ніколь.

            - Процес неминучої матеріальної і/або кримінальної відповідальності за те, що якщо у випадку, коли хтось із вас посміє говорити щось не те для медіа чи таблоїдів. В тобі я не сумнівалась, ніколи. Та в ній… Михайле Михайловичу, я головою відповідаю за репутацію Офісу, невже ти думаєш, що я б допустила таку очевидну помилку? Це було аж занадто очевидно, знаєш. Тож тепер, - Ніколь дістала з кейсу коробку і поставила її перед Мішою, - ми переходимо до найкращої частини.

            - Що це? – Міша обережно провів рукою по чорному картону.

            - Подарунок для тебе. На честь мого приїзду. Знаєш, я могла б звичайно привезти тобі магнітик чи хоча б мушлю з узбережжя, але це для тебе буде набагато ціннішим, - Ніколь закінчила і відкинулась на стільці, знову відпиваючи вина.

            Міша відкрив коробку і взяв папери до рук. Уважно вчитувався довгі хвилини. Перегортав сторінки. І мовчав. Ніколь в якийсь момент настільки відволіклась на споглядання інших гостей і чоловіка за баром, що з усіх сил стріляв в неї поглядом, а в неї то викликало лише бажання сміятися, що навіть не помітила, як Міша не відводить водночас шокованого і захопленого погляду. Коли вона все ж закінчила бродити очима по обстановці, піймала той погляд.

            - Що? – вона легко посміхнулась йому у відповідь.

            - Як тобі дякувати за це? – він вражено кивнув на папери.

            - Ніяк. Це моя робота, - вона лише спокійно знизала плечима.

            - Ти могла б і не робити цього, могла б не витрачати час, могла б…

            - Ой та перестань! А ще могла б не вертатись зі Швейцарії, щоб працювати на Президента, ага! Аби я цього не зробила, Офіс знову б нарвався на черговий скандал, а ти б позбувся роботи. А я б втратила друга. І ким би я була після цього? Правильно – хуйовим спеціалістом. Міш, твої таємниці – лише твої. Ніхто, крім тебе не має права в них лізти без твого відома. Тим паче – оприлюднювати таке. Тим більше, заради образи чи помсти, - вона хижо блиснула очима. – Моя інтуїція мене і тут не підвела, як бачиш.

            Він потягнувся через стіл і міцно стиснув її руку. Це було вперше, коли він сам її торкнувся, за власним бажанням.

            - Дякую. Навіть не уявляєш, як багато це для мене означає.

            - Не уявляю, - вона кивнула, все ще трохи прифігівши від того, що Подоляк вміє йти на тактильний контакт. Ну нічого собі відкриття для одного вечора. – І навіть не хочу знати. Але я знаю цінність дружби. Для мене це найважливіше будь-яких таємниць та скандалів.

            Міша, все ще трохи шокований, відпустив її руку і знову взявся за папери. Вона відповіла ще до того, як він зібрався запитати.

            - Це – єдиний екземпляр. Він – твій. Можеш робити з ним, що хочеш, але моєю порадою буде просто спалити.

            Він широко посміхнувся. – І ти будеш правою.

            То був гарний вечір. В той вечір вона знайшла найкращого друга.

 

 

 

Серпень 2021 року

            Тож Ніколь чудово розуміла, наскільки важко Міші було б на тій вечірці зустріти Марію. Вона не могла того допустити.

            Ніка вкрала друге запрошення у нього зі столу наступного ж дня, коли Міша вже поїхав додому.

            Довелось перенести зустріч з британцями на ранок, з цим великих проблем не виникло. Три години пролетіло непомітно, ще за годину вона надрукувала протокол і висновки зустрічі і відправила Єрмаку на розгляд. Він передзвонив їй майже одразу, дякуючи за оперативну роботу і сказав, що в неділю вона може не виходити, йому треба час до понеділка для узгодження британських питань. Ніколь лише зраділа такому варіанту розвитку подій.

            На вечірках, подібно такій, на яку звав Михайло, потрібно було виглядати неперевершено. Особливо, коли на тебе там чатує твоя мстива колишня. Тож для підготовки було аж занадто мало часу, і Ніколь не планувала втрачати ні секунди. Викликавши свою близьку подругу, яка працювала в одному з салонів Києва, вони в чотири руки дбали про те, щоб ніхто окрім Ніколь не виглядав гарніше на тому збіговиську.

            За годину до початку Ніка вдоволено оглядала себе в дзеркалі. Все, чого вона хотіла, було виконано. Темні важкі локони спадали на спину, трохи підняті догори, а спереду заколоті шпильками від обличчя. Довгі стрілки підкреслювали смарагдові очі, густі брови, трохи блиску на скулах і пухлі виразні губи темно-вишневого відтінку. Чорна довга сукня з вирізом майже до стегна вигідно окреслювала її силует і обтягувала тіло. Чорні босоніжки з золотистими прикрасами – зміями, що обвивались навколо щиколоток – гордість її гардеробу, вигідно доповнювали образ.

            На захід вона трохи запізнилась, по прямій дорозі сталась якась незначна аварія, та рух всеодно перекрили – довелось об’їжджати. Тож, коли вона вже дісталась до готелю – гості почали пригощатись напоями і легкими закусками. Вона показала своє крадене запрошення портьє і також взяла келих шампанського до рук, в натовпі шукаючи Мішу. І знайшла – він вже попався в сіті своєї колишньої і вів бесіду, не дуже приємну як видавалось. Ніка потихеньку почала підкрадатись ближче, підслуховуючи.

            - А що ти, Міш, сьогодні сам? – Марія їдко скривилась і ще міцніше притулилась до незнайомого чоловіка, який її сьогодні супроводжував. От лярва, і веде ж себе так насмішливо. Ну що ж, побачимо, хто кого.

            - Ну чому ж сам? – Ніколь ввірвалась у їхню розмову, легко посміхаючись. – Привіт, Міш. Вибач, що запізнилась, - вона легко поцілувала його в щоку і подивилась на інших. – Дозвольте відрекомендуватись, Ніколь Терещук, юридичний відділ Офісу Президента.

            Марія якось разом здулась зі своїми насмішками, наче повітряна кулька. Такого вона точно не очікувала. Вона через силу ввічливо посміхнулась і пожала їй руку, а потім якось вмить потягнула свого дружка подалі від них. То була їхня перша, і як сподівалась Ніколь, остання зустріч, жінка наче відчувала від неї загрозу. Минуло вже більше року після того суду, та, по словам Власа, Марія гарно засвоїла урок не говорити те, чого не просять. Та й сплатила свою ціну за це. Ну що ж, вона хоч гарного вечора побажала і на тому дякую. Ніколь лише мстиво посміхнулась їй вслід. Міша вдячно посміхався, дивлячись лише на неї.

            - Прекрасно виглядаєш.

            - І ти, - вона схопила ще один келих у офіціанта і протягнула йому. – Вип’ємо за це? – кокетливо підмигнула. – Знаєш, я не втрималась і вкрала з твого столу друге запрошення. Не могла собі дозволити пропустити такий захід.

            - Не могла собі дозволити, щоб не покрасуватися, краще одразу скажи прямо, - закотив очі він.

            - Ти ж знаєш, я за справедливість. А вона в тебе ще те стерво. – Ніколь засміялась.

            Міша тільки фиркнув на її в’їдливу репліку і потягнув ближче до музики.

            - Міша, куди ми йдемо?

            - Танцювати, куди ж іще?

            Вона опиралась як могла. – Ні, Подоляк, перестань, я не танцюю!

            - Ти знову брешеш, Ніколь, як тобі не соромно! Таскатися по всіх вечірках світу, спілкуватися з усіма політиками планети і казати, що не вмієш танцювати! – він міцно схопив її за руку і приобійняв іншою за талію. Вона почервоніла від тих його дій. Якось це все було дивно і неправильно.

            - Ти жахливо перебільшуєш, знаєш? – він відверто насміхався над її сором’язливістю в таких простих речах. - Міша, я не хочу, щоб потягнулися неправильні чутки, - вона вже не виривалась з його рук, але все ще відчувала себе максимально ніяково.

            - А я вражений тому, що ти, як виявляється, боїшся якихось там чуток, - він хмикнув, продовжуючи плавно рухатися під легкі звуки повільної мелодії.

            Вона подарувала йому один танець, і на щастя, одразу ж після цього почалась вступна частина. Вона не особо слухала його виступ, бо провела час у барі, попиваючи шампанське і теревенячи з Єрмаком щодо британців. Той, такий же самий, ненормальний, 24/7 сидів в Офісі і мабуть вже зовсім знудився від тієї роботи. Тож, вирішив і Ніколь не дати забути про її основні обов’язки. Одразу почувши звуки музики на фоні жваво поцікавився, де це вона вже відпочиває, а коли Ніколь сказала правду, лише багатозначно протягнув якісь незрозумілі звуки. Ніка на те лише приречено зітхнула. Виявилось, що Міша відпрошувався особисто, в суботу, на цю подію, тож першим генератором пліток для Офісу стане сам керівник того ж самого Офісу.

            Так, однозначно, Офіс Президента України – це театр, вар’єте і балаган. Ніколь філософськи осушила келих.

            - Он ти де запропастилась! – Міша підійшов до неї, щасливо посміхаючись. – Слухала мій виступ?

            - Нєа, - Ніколь потягнула наступний келих. – Бажала Андрію Борисовичу солодких снів. А то без мене заснути ніяк не може.

            - Ні хвилинки вільної від тієї роботи, - розуміюче кивнув Міша. – Та все ж, - він і собі взяв келих і легко торкнувся її власного, - сьогодні у нас є можливість від неї відпочити.

            - Хто ти і де подів зануду Мішу Подоляка? - Ніколь вражено засміялась.

            «Михайле Михайловичу, дозвольте зробити декілька фото з вашою чарівною супутницею?»

                І коли вони щасливо посміхались, дивлячись в об’єктив фотокамери, рука Міші легко обвила її талію, а він прошепотів їй на вухо:     

              - Дякую за те, що ти тут сьогодні.

 

 

 

***

 

 

 

            Ніколь посміхнулась, легко проводячи рукою по рамці. Поставила її на місце і заходилась готувати вечерю.

            Вона забарилась з їжею не так вже й довго – півтори години у повільному темпі, нікуди було поспішати і хотілось зробити все ідеально. Але час всеодно пролетів якось занадто непомітно. Коли вже все було готово, вона залишила гарячі страви у духовці, щоб не застигли, а холодні навпаки відправила до холодильнику, відкоркувала вино і налила трохи собі до келиху. Знову підійшла до панорамного вікна, де падав лапатий сніг, встеляючи все навколо. Їй подобалось у Міші, така тиша, така краса, чисте повітря окраїни, чистіше, ніж її, міське та багатоповерхове, і шматочок землі, що в теплі пори року вкривалась зеленою соковитою травою, на якій можна було лежати і споглядати небо, збирати друзів на пікніки або ж просто медитувати до схід сонця під солодкий спів вранішніх птахів. Якщо кинути поглядом направо, з-за паркану виднівся дах сусіднього будинку, того самого, що пророчив їй Міша, як заміну квартири. Вона одномоментно здригнулась, краса красою, спокій спокоєм, та аж занадто великим та неосяжним був той пустий простір. Вона й так не полишала своїх думок, хороших та не дуже, а жити отак, на самоті з холодним снігом, що б’ється в скло наче в обличчя мітить, ні, то занадто навіть для неї. Вона не бачила точно, та здається, він все ще був нічийним.

            Вона кинула оком в інший бік двору, де знаходилась кладка дров. У Міші вдома також був камін, та не дешева електропідробка, як у неї в квартирі – обов’язкова умова затишку, та все ж, несправжня. Його камін був великий, з темно-коричневої цегли, з димоходом і справжньою золою. Захотілось його розпалити, тож вона вийшла у хурделицю як була – роздягнена, одразу ж зустрічаючись шкірою зі снігом. Швидко набрала полінницю і повернулась назад, стрягнучи у снігових заметах, збираючи сніжинки у волосся. 

            Коли вогонь вже ласкаво облизував дерево і жар почав розповсюджуватися кімнатою, вона знесилено опустилась поряд, гріючись в його теплі. Вино тануло в келиху поступово, вона не бажала напитись, але бажала забутись. Нарешті почувся звук відкриття воріт і до двору м’яко заїхав чорний автомобіль. Ніколь кинула поглядом вбік та вирішила не покидати затишного кутка. Нехай це буде сидячий страйк, не вижене ж він її в кінці-кінців.

            Вона навіть не повернулась на звук відчинених дверей, все дивилась на той вогонь і не знала остаточно - чи він її гріє, чи спалює все, що є в ній всередині: і сум, і щастя, і радість, і печаль. М’які кроки, тихе зітхання, і Міша опустився поряд з нею, на підлогу. Потягнувся до її келиху, торкнувся поглядом, намагаючись прочитати думки, що блукали її обличчям і світились в очах, змагаючись з відблисками вогню, та мабуть усього було забагато. Мовчки відпив вина.

            - Я приготувала вечерю. Бо ти на мене сердишся. Це типу… вибачення, - вона зітхнула.

            - А я на ефірі ледве стримався, щоб не послати їх усіх під три чорти. Але все ж того не зробив. Це теж вибачення, - Міша ховав лукаву посмішку, та коли Ніколь вражено на нього подивилась, розсміявся на весь голос.

            - То ти не відчуваєш по відношенню до мене праведного гніву і не хочеш мене прибити чимось важким прямо в офісі?

            - Це ти питаєш за сьогодні чи взагалі? – Ніколь насупилась і різко встала, направившись на кухню. – Гей, я ж не договорив! Ну я сердився першого дня, але потім воно якось само пройшло. І знаєш, що? Ти так мило і совісно переживала, я не хотів переривати твою внутрішню боротьбу! – Ніка зло зжала ніж, яким різала хліб. – О, ти м’ясо приготувала? Я обожнюю твоє м’ясо! – він веселився простій вечері, наче мала дитина можливості покататися на атракціонах, а вона лише закотила очі.

            - Воно отруєне, бо ти мене обманював.

            - Та перестань, Нікусь, ну чого ти? Що ти хочеш, щоб я зробив? Чим допомогти?

            - Просто сядь і замовкни, Подоляк!

            - І чого так сильно кричати?

            Вона вирішила сховати посмішку, та Міша знову випромінював лише йому властивий спокій і тепло. Вона часто не могла надивитись на нього такого, а ще частіше зрозуміти – як він може бути таким різним: з поглядом, здатним спопелити і з посмішкою, здатною розрадити у найгірший день. Наче той темний янгол сидів десь глибоко в ньому і показувався у певні моменти і так само різко щезав знов. Міша був надзвичайною людиною, і вона не раз ловила себе на думці, як він легко та непомітно перетворився з людини, з якою вона боялась співпрацювати, на людину, з якою в Офісі проводила більшість свого часу. Наче й не було тієї різниці у віці. Міші менш ніж за три місяці п’ятдесят, а вона наче зі своїм однокурсником бесіду веде. Лише одне його іноді видавало - погляд. Занадто важкий, коли вона намагалась завести розмову за ранні роки, за Білорусь, за Машу. В такі моменти було видно, скільки всього йому довелось пережити, той самий відбиток, що здатен накласти лише час.

            - Слухай, побудеш моєю подружкою на цей вечір і вислухаєш свіженькі плітки про Офіс? – Ніколь залізла на стільницю разом з пляшкою та келихом, пила вино і вже трохи розфокусовано спостерігала за тим, як Міша складає брудний посуд до посудомийки.

            - О, я таке люблю, ти підкормиш мого журналістського звіра ними, - Міша зацікавлено подивився на дівчину. – І чого ти витаскалась туди? Впадеш же, - не сильно він і переживав, подумалось Ніколь, що вона могла собі скрутити голову, бо знов заходився хазяйнувати з посудом. – Кого вони стосуються?

            - Ну скажімо так… однієї з найуспішніших осіб там, і вона дуже красива, і розумна, і незамінна… - Ніколь розмахувала ногами і відверто веселилась, попиваючи вино.

            - Та ти що? І кого це б ти мала на увазі, м? Не знаю, у нас одні ледарі, базіки та скандалісти, - стримано хмикнув Міша. Ніколь різко видихнула і наважилась.

            - Я цілувалась з Арестовичем.

            У Міші відняло мову. Так, саме так, він просто стояв, вражено втупившись на неї і з усіх сил вчепився в тарілку. Та ще й тільки що не жалібно скреготала в його руках. В очах плескались смішки і от-от мали б вирватись назовні сміхом. Він відклав багатостраждальну тарілку і ковтнув трохи вина зі свого келиху. А потім тихенько захихотів.

            - То он чого він ходить, наче в воду опущений. А я думав, що його взагалі може пригнічувати в цьому житті, думав, таких речей не існує. А це ти йому всі думки закрутила!

            - Ей, нічого я не робила! – вона необачно повернулась і ледь не злетіла з поверхні. Засміялась і обережно вмостилась зручніше.

            - Господи, я тебе прошу, злізь звідти. Не вистачало ще нам твоїх травм, - Подоляк втомлено зітхнув, коли вона лише заперечно похитала головою.

            - Слухай, Міш, я, попереджуючи твої питання про те, що я збираюсь робити далі, одразу скажу – я не знаю. Я навіть не знаю, чому я це зробила. Просто хотіла, щоб ти знав.

            Міша лише знизав плечима. – Це твоє право. Хіба я тебе засуджую? Розберетеся. В кожного різні реакції, знаєш… - він враз посерйознішав. – На те, що відбувається.

            - Тобто, ти думаєш, це просто стрес? Тоді було б логічніше, аби я цілувалась з тобою, - Ніколь задумливо похитала головою. Міша на ту репліку фиркнув від сміху. – Що смішного, Міша? – вона прищурила погляд. От же ж нестерпний, як же він іноді бісить. – Я тут ділюсь між іншим душевними стражданнями з тобою! І ні, я не думаю, що це реакція на стрес. Мене тягне до нього, знаєш. Наче я знаю його сто років. А знаю я його дуже мало і це викликає дисонанс і інтерес. Я давно такого не відчувала до чоловіків.

            - Я думаю, ти в нього викликаєш щось подібне. За час нашого знайомства, я не бачив, аби він був з кимось. Тим більше, я не бачив, щоб людина так витала у своїх думках, безпосередньо тоді, коли я говорю йому про справи. А це, знаєш, тривожний дзвіночок для будь-якого чоловіка. Та це не дивно для мене. Це ж ти. Найзагадковіша з таємниць, - Міша посміхнувся. – Не заздрю йому.

            - Компліменти – це явно ваше, пане Подоляк. І ти не скажеш мені нічого проти? Хоча б, що не на часі, хоча б, зачекайте, бо й так всього вистачає?

            - Ні, не скажу. По-перше, ти не послухала б, аби намагався. По-друге, хіба правильно визначати час доречності хоч чогось зараз? А по-третє, Льоша здатен тебе вберегти. А тепер, іди сюди, - він простягнув руки і потягнув її донизу. – Ось так, - вона м’яко опустилась на підлогу, все ще тримаючи в руках келих. Міша заходився налаштовувати режими на посудомийці. Вона все ще стояла, непорушно і тихо, занурившись у свої думки.

            - Вберегти від чого, Міш?

            Ну давай, скажи це. Вона вже знала наступні його слова. Та він мовчав. Зважував вартісність та сенс.

            - Від самої себе звичайно ж.