Частина шістнадцята. Ні здатися, ні втекти. Ми мисливці чи просто здобич? - Це божевільна гра на виживання.

Музика до частини:

Ruelle – Game of Survival

Billie Eilish - Bellyache

Kovacs – My Love

 

            - Ні! Стоп! Це нікуди не годиться! – Андрій гаркнув з дальнього кутка залу, де вони займалися вже третю годину поспіль. Різко зірвався з місця і загрозливою горою направився в її сторону. – Твої думки зараз зайняті зовсім не тим, чим потрібно! Ти не зосереджена! Палець з курка, швидко! – і коли вона виконала вказівку, вирвав у неї пістолет з рук. Вона була захекана, мокра від поту, втомлена і мучалась від головного болю, що спричиняли голосні постріли, та все не збиралась здаватись і кидати сьогоднішнє заняття. Схопившись за бік, в який гострими голками вганявся біль, вона ледве стримувалась, аби не зігнутись пополам.

            - Скільки раз казати, Ніколь, це не іграшка! – інструктор вказав на зброю. – Поводитись з нею потрібно з повагою і відповідно до правил техніки безпеки! Чи ти хочеш ходити з простріленою ногою? Може, прострелити щось в мені? – він гнівно міряв її поглядом.

            - Ні… не хочу, - вона все ще не могла ніяк відновити дихання. Андрій змусив її бігати по всьому тренувальному залу, поміж перешкод і манекенів, стріляючи і захищаючись від невидимого ворога, та їй все не подобалось, як вона працює: занадто неповоротка, занадто повільна реакція, жахлива міткість. Нічого не виходило, бо думала вона дійсно про що завгодно, лиш тільки не про заняття зі стрільби.

            - Тримай, - він простягнув їй пляшку води, яку вона вдячно схопила і почала пити, всівшись прямо на підлогу. Руки майже не слухались і тремтіли, тож вона з зусиллям відкрутила кришку, а права нога неприємно нила, внаслідок невдалого падіння. Чергового падіння, бо за сьогодні вона виваляла, мабуть, кожен сантиметр цього клятого приміщення.

            - На сьогодні досить, Ніколь, - Андрій повернувся, щоб вийти.

            - Ні! Все нормально, я зараз віддихаюсь і продовжимо!

            - Я сказав, досить. Не сенс в тому, віддихаєшся ти чи перепочинеш. Приведи до ладу свої думки, - він обернувся і невдоволено подивився на неї. – Ось це, - він підняв догори пістолет, - коли в твоїх руках – істинне продовження твоєї руки. І твоя кінцівка враз стає смертоносною. І коли тобі доведеться вирішувати, стріляти або ні – твої думки повинні бути холодними і чистими, рішення зваженими і обміркованими. Зброя не терпить емоцій, запам’ятай і закарбуй це назавжди. Після пострілу, - він підняв пістолет і мітко вистрілив манекену прямо в голову у неї за спиною, від чого вона здригнулась, - доведеться зустрітись з наслідками. Холоднокровність і розважливість, Ніколь. Зустрінемось в суботу.

            Вона зітхнула і відпила ще води. Андрій був правий, бо чим далі вона заходила в цей ліс, тим більше ламала дров. Емоції в її серці перевантажували мозок, бо з кожним днем ситуація напружувалась, а вона все більше брехала – на роботі, друзям і найголовніше, брехала самій собі. Це розшатувало її психологічний баланс і заважало нормально функціонувати.

            Січень добігав свого логічного кінця. Роботи не меншало, ні, її додавалось і валилось з такою ж самою кількістю, з якою сипав сніг на вулиці Києва. Вона вела переговори з декількома країнами водночас, взвалила не себе якнайбільше за проханням Вови і не їздила у відрядження, боячись, що Президент силоміць змусить її залишитись в іншій країні, щоб продовжувати працювати звідти. А прецендентів для того було більше ніж достатньо. На їхніх кордонах нарощувалась активність ворога, розвідка волала про небезпеку найвищого рівню і в повітрі наче вже витало передчуття небезпеки. Вова пропадав у поїздках – закордонних та всередині країни, перевіряючи, вдосконалюючи, наголошуючи. Ніколь навіть не помічала, як її сили швидко закінчуються – день змінювався на ніч, потім знову по-новому, декілька годин на сон і знову вперед.

            До того ж, покою не давали люди, яких досі знайшли, та які чатували прямо в будівлі, де вони працювали. Зрадники, що злили інформацію, що хотіли підставити Мішу. Більше подібних ситуацій не ставалось, та це не вселяло спокій. Лише напругу в очікуванні чергового удару. Ніколь вже декілька разів поривалась піти до Єрмака та поговорити про того айтішника Олександра, бо іноді ловила себе на думці, що своєю мовчанкою може спричинити ще більші проблеми, накликати ще гіршу біду. Та все ж, передумувала та вичікувала. Так і минав день за днем.

            Вона все частіше задумувалась над тим, як би вчинив Льоша в цій ситуації? Вона так і не призналась йому в тому, що і кого підозрювала, хоч він тоді її й дуже просив. Арестович все ще не повертався до Офісу, хоча й тішив її дзвінками раз на декілька днів, квітами, що часто доставляли їй додому і тихим голосом, що переконував її у стабільному нормальному становищі. Та з кожним тим дзвінком його голос ставав все тихішим, а тривалість їхніх розмов скорочувалась. Він не казав прямо, але тим голосом нічого й не приховував. Лихо вже було зовсім поряд, на порозі їхнього життя.

            Вже було досить пізно, та з тренування вона поїхала назад, до Офісу. Ще залишалось декілька нездійснених дзвінків та недописаних емейлів, та й поміж того, робота б в будь-якому випадку, знайшлася  б. Ніколь навіть застала Єрмака, (чи він вже повноцінно переїхав в Офіс, бо здавалось, що саме так і було) і відчиталась по стану своїх справ. Він запитав, чи їхатиме вона додому сьогодні, Ніколь запевнила, що сьогодні залишиться на роботі. Не було сил на дорогу, а часу тим більше. У кабінеті вона одразу переодягнулась в зручніший одяг (благо, вдалося прийняти душ після тренування) взяла планшет і заходилась вичитувати доповіді і документи. Букви рябіли в очах, вона все частіше позіхала, та змушувала себе працювати далі. Десь о пів на п’яту, коли більш-менш важливі та насущні завдання вона виконала, Ніколь вирішила, що можна собі дозволити трохи поспати.

            Ніколь спустилась по східцям на перший поверх і підішла до пункту охорони.

            - Доброї ночі, хлопчики, - вона мило посміхнулась охоронцям.

            - О, Ніколь Олександрівно, чим завдячуємо такому приємному візиту? – один з охоронців підійшов до неї ближче.

            - Можна мені ключ від 57-го, будь ласка. Під мій підпис.

            - Так-так, звичайно, - військовий підійшов до ключниці і вибрав потрібний ключ. Подав їй разом з журналом. Ніколь поставила свій підпис, подякувала і повернулась на свій поверх. Взяла телефон, планшет (провсяк випадок, а раптом її спіткає бесонниця), плед, зачинила свій власний кабінет і попрямувала до Міші.

            Вона не могла навіть самій собі відповісти, чому їй тут спалось набагато краще, ніж в себе. Може справа була в тому, що працюючи разом ночами, вони з Мішою завжди були в нього. Можливо тому, що вона почувала себе в безпеці поряд з «Янголом». Ще більш можливо, що вранці Михайло увірветься сюди, знову її відчитає, та від того буде лише приємно, бо хоч хтось побажає їй доброго ранку щиро.

            Ніколь посміхнулась своїм думкам, та не вмикаючи світло, користуючись лиш ліхтариком на телефоні, пройшла вглиб кабінету і вмостилась на маленькому одномістному диванчику. Годинник на телефоні показував сумні цифри – 4:47. В неї було приблизно три години і тринадцять хвилин, щоб поспати. І це – в найкращому випадку. Не пройшло і хвилини, після того, як дівчина заблокувала телефон, як її звалив сон.

            Прокинулась вона раптово, від притишених звуків розмов за дверима і аромату кави десь зовсім недалеко. Очевидно, що уві сні вона замерзла, на ніч в Офісі опалення притишували, тож вона заховалась під плед з головою. Крізь її нехитру ковдру вже пробивалось вранішнє світло з вікон. Вона виглянула зі своєї схованки, та в кабінеті нікого не побачила. Широко позіхнула і, закутавшись, не встаючи, перемістилась на інший бік дивану і стягнула чашку з уже теплою кавою з тумби поруч. Тепліше закутавшись у плед і прийнявши сидяче положення, відпила напій, зручно вмостившись на подушках. Знов позіхнула і за цим заняттям її й застав Міша, що повернувся до кабінету з телефоном в руках.

            - Доброго ранку, блін, - він буркнув, ховаючи посмішку. – Змушуєш мене оце працювати на коридорі, аби не будити. - Ніколь захотілось показати йому язика, та вона вчасно згадала, що їй вже двадцять сім, а не сім.

            - Ну ти ж знаєш, - вона відставила чашку, солодко потягуючись, - іноді, коли я вирішую зостатися в Офісі, ти можеш випадково мене тут знайти, - і знов позіхнула. Ех, знов вона ні чорта не виспалась.

            - Я завжди тебе тут застаю, - він розбирав свої папери і пошту за столом, розмірковуючи про своє, - медом тобі тут намазано чи що, Ніколь? Ти мене так заїкою скоро зробиш. То спочатку ключа мого знайти не можуть, потім затримують внизу, вишукуючи в журналі, хто такий розумний того ключа поцупив, а потім вже в самому кабінеті я кожного разу застаю ось це, - він окреслив її рукою, відкидаючи непотрібні папери вбік. – Кожного разу одне й те саме.

            - Якщо одне й те саме, чого ти до цього ще не звик? – Ніколь і не збиралась покидати тепле місце, тихенько п’ючи свою каву. – Все тільки бурчиш та бурчиш. – Невчасно подумала про те, що навіть аби Подоляк почав заїкатися з якоїсь там причини, це не завадило б йому перебивати і гиркатися з усіма на такому ж рівні, що і завжди.

            Він посміхнувся. – Я б, навпаки, волів би не звикати. У тебе ж є свій кабінет, це не раціонально і не обгрунтовано, ввалюватись сюди, як…

            - Так-так, занудо, продовжуй, я уважно тебе слухаю, - Ніколь відмахнулась, шукаючи свій телефон. Навіть не намагаючись втихомирити набридливу позіхачку, вона продивлялась повідомлення. Очі ще погано фокусувались і, мабуть, були червоними від втоми. Міша уважно на неї подивився.

            - Знову працювала до ранку? – вона лише кивнула у відповідь. Він зітхнув. – Коли ти повернулась вчора? Коли я їхав додому, тебе ще не було.

            - Не пам’ятаю точно. Десь об одиннадцятій чи щось таке. – Вона пожала плечима, потягнулась за планшетом, щоб відповісти на терміновий емейл. Ці розриви в часі з іншими країнами вимагали її цілодобової уваги. – Коротше, одразу після тренування.

            - Ніколь, я нічого не хочу сказати, та нам і на роботі фізичних навантажень вистачає. Ти ж себе заганяєш такими темпами, - Міша не відводив від неї погляду.

            - Нічого страшного. Від сидячої роботи моя спина мене вже шле нахєр, Міш, вибору в мене особливо немає, - брехати получалось вдало, адже від Андрія на стрільбі вона отримувала таке якісне навантаження на всі групи м’язів, що ніякому спортзалу і кардіо не снилось.

            - Я забрав твою пошту, до речі, - Міша кивнув на купку листів, що лежали на столі, поряд з нею.

            - Дуже дякую, ти чудо, - Ніколь посміхнулась і відклавши планшет, різко встала з дивану. У правій нозі різко спалахнув гострий біль і, вона, замруживши очі на секунду, повільно осіла назад. Дивно, напередодні вночі той біль майже стих і вона його вже зовсім не помічала, та за ніч він знов повернувся, та ще й сильнішим, ніж був до цього. Вона невдоволено поморщилась від неприємних відчуттів. 

            - Що сталось? – у Міші прокинулась нянька, і він підлетів до неї вмить, ледь не знісши стола і, очевидно, забувши, що йому вже майже п’ятдесят. У Ніколь від різкого болю виступили сльози на очах, та від його дій вона пирснула від сміху.  – Ану покажи, що в тебе там таке!

            - Та нічого страшного, Міша, все нормально, - вона намагалась справитись з болем і проморгатись.

            - Да? – він підозріло примружився і схопив її прямо в тому самому місці, де боліло найсильніше.

            - Ай, ну боляче, що ти робиш!

            - Ніколь, там щось серйозне!

            - Просто вдарилась, мине! – вона фиркнула і легенько вдарила його по руці. А він навіть не збирався відступатись від свого.

            - Тобі потрібно звернутися до лікаря, Ніколь! Ти ж навіть встати не можеш!

            Вхідні двері відчинились і заглянув Єрмак.  – Міша, скільки можна чекати, збори вже… - він хитро примружився і тільки очі закотив.  – Навіть знати нічого не хочу. Подоляк, нарада, зараз же! – і з гуркотом зачинив двері. Ніколь роздратовано поглянула на цього недорадника.

            - От же ти й придурок, ну! Знову плітки по Офісу збирати, Міша!

            Міші було так сильно всеодно на те, що про нього думають, що той навіть вухом не повів. Михайлу Подоляку було не всеодно на нараду, тому він лише невдоволено відступив і попрямував до столу за планшетом.

            - До лікаря звернися, будь так ласкава, бо після наради сам повезу!

            - Хто тобі сказав, що я з тобою поїду хоч кудись? – Ніколь все ще була незадоволеною від всіх неприємностей, що звалилися на її бідну голівоньку.

            - Хто тобі сказав, що я тебе питатиму? – він зиркнув не неї своїм впертим і непримирим поглядом і вийшов за двері.

            - Гірше мамці, - пробурчала Ніколь, важко зітхаючи.

            Вона вирішила спробувати стати на ноги ще раз. Було боляче, некритично, але при опорі на ногу все ж досить відчутно. Вона майже не могла не шкутильгати, але старалась зробити це непомітним. Скоріш за все, вона зовсім невдало впала вчора на тренуванні і підвернула ногу, а за ніч, будучи втомленою і згарячу, не помітила наростаючого запалення. Ну просто чудово, краще нікуди.

            Що ж, до лікаря і справді треба. Вона на витримає так довго, особливо, якщо травма була серйозною. Про це, звичайно, думати не хотілось, але біль не минав, що навіювало погане передчуття.

            Вона зателефонувала своєму лікарю і домовилась про прийом прямо на зараз. Хотілось змитися раніше, ніж повернеться Міша, той точно повезе сам, вона занадто добре знала цю людину. Чим-чим, та обіцянками він розкидатись не звик. Вона не збиралась знову збирати ті підозрілі погляди з усіх кутків офісу від осіб, що не розуміли сутності та дефініції слова «дружба».

            Щоб дістатись першого поверху, довелось скористатись ліфтом, чого Ніколь не робила вже досить давно. В неї було ще достатньо часу до дванадцятої – до офіційного початку її робочого дня, та зволікати теж не варто було. Вона залишила повідомлення для керівництва, що відлучилась до лікаря і швидко виїхала з офісної парковки.

            Лікар діагнозував їй розтягнення м’язів, наклав фіксуючу пов’язку і виписав ліки та знеболювальне. Для перестраховки їй зробили знімок, та кістка була цілою – ані тріщин, ані перелому. Отримавши останні рекомендації не напружувати ногу декілька днів і не займатися фізичними навантаженнями близько двох тижнів, Ніколь наостанок запросила довідку з висновком. Їдко всміхнулась і направилась знову в Офіс. В машині (по дорозі Ніколь заїхала до аптеки і купила знеболювальне) вона одразу ж випила дві таблетки заразом. Через хвилин п’ятнадцять, якщо вірити інструкції, біль повинен був стихнути.

            Повертаючись до Офісу, вона вловила поглядом чорний автомобіль, що не відставав від неї упродовж усієї дороги. То тулився десь поряд, то прилаштовувся позаду, за декілька авто, наче й ненав’язливо, але не втрачав її з виду. Ніколь параноїком не була, хтозна, може хтось тільки-но здав на права, та всеодно було не по собі. Коли ж чорне авто завернуло за нею, на Офіс, вона видихнула з полегшенням. Усього-на-всього свої. Вона вийшла з авто і крадькома вдивилась, хто виходитиме з того авто.

            Олександр Годзинський привітно помахав їй рукою, виходячи з авто, привітався і попрямував до будівлі. Ніколь пробігся мороз по шкірі. Здавалось, неспроста.

 

 

            Оскільки, в неї ще був час, вона вирішила поснідати і обдумати ту ситуацію, що склалась. Взявши собі салат і чергову порцію кави, вона сиділа за столиком наодинці сама з собою і роздумувала. Переконувала себе, що вона себе лиш накрутила, що це просте співпадіння, але інтуїція підказувала бути надзвичайно обережною. Апетиту зовсім не було і вона скоріше змушувала себе з’їсти, аніж снідала з задоволенням. До її ще більшого нещастя, в кафетерій вперся Подоляк з Арахамією, мабуть за кавою, і все що їй залишалось, непорушно принишкнути і вдавати з себе невидимку. На Мішу, в якому очевидно були влаштовані локатори на її нещасну особу, той фокус не подіяв він одразу її запримітив і, шепнувши щось наостанок Давиду, від чого вони вдоволено пошкірилися один одному, рішуче попрямував в її бік. Ніколь лише роздратовано закотила очі.

            - Ти в лікаря була? - та як же ти дістав, Міша. Вона мовчки дістала довідку з сумки і урочисто вручила йому її в руки.

            - На, тільки відчепись від мене.

            Він пробігся очима по рядкам. – Тут написано, що тобі обмежено фізичні навантаження.

            - Та ти що, Міша, ти читати вмієш?

            Той зиркнув на неї своїм фірменним поглядом. Не подіяло, вона невимушено на нього дивилась, спокійно продовжуючи снідати. – Тут ти що робиш, Ніка?

            - Та ти тільки подивись на нього! Михайле Михайловичу, я юрист Президента, я тут працюю, знову ви все те забули, купіть собі вітаміни для пам’яті, благаю! – Арахамія фиркнув від сміху аж з другого кінця біля кавової машини, так голосно вона йому те відказала. Вона й сама захихотіла і привітно помахала Давиду. Той у відповідь підмигнув і, діждавшись свого напою, попрямував до них.

            - Доброго ранку, Ніколь. Що, робочий день ще не встиг початися, а він тебе вже дістає? - Давид багатозначно кивнув на Мішу. Той ледь не зірвався, метаючи блискавки на всі боки.

            - Раночку, Давид. Мені ж не звикати, ти ж знаєш, - Ніколь лише махнула рукою на його співчутливий погляд. – Скоро піду прохати Єрмака про компенсацію за нанесену моральну шкоду моєму психологічному стану. Ну, або повній його відсутності, - вона знов зиркнула на Мішу, який всівся навпроти неї і сверлив поглядом, не випускаючи довідку з рук.

            Давид засміявся. – До речі, про Єрмака. Він щось казав про юридичний відділ, так, Міш? Нарада, наче на другу половину дня?

            Ніколь враз схопила телефон. – Дивно, та мені ніхто… а, так, вже бачу, - в повідомленні, що щойно надійшло, значилось коротке: «Нарада. 17:00. Порядок денний – безпека працівників юридичного відділу». Як, бляха, передбачувано, особливо, коли вона їсть себе безперервними думками про те, що за нею слідкують. – Дуже дякую, Давид.

            Він лише знизав плечима. – Та немає за що. Міш, тоді о 18:00, біля офісу «України», да? – Подоляк лише мовчки кивнув.

            Ніколь враз побіліла обличчям. – Ви що, записуєтесь разом? Чому я про це дізнаюсь тільки зараз, Міша?

            - Сьогодні Андрій Борисович віддав розпорядження. Ми і самі не знали, - телефон Арахамії дзвінко оповістив про вхідний виклик і він швиденько розпрощався з ними, щось голосно доказуючи якомусь там Сергію.

            - Міша… - очі Ніколь потемніли від злості і сама вона ледь стримувалась від бажання взятись за голову. То була катастрофа. Подоляк сам по собі був стихією майже нестримною та скандальною. В компанії Арахамії, ефір ризикував перетворитися у справжній базар. Неконтрольований і хаотичний. Компрометуючий для Офісу Президента. Вона добре пам’ятала їхній жовтневий спільний виступ, який наробив такого шуму, що їхній радницький четвертий поверх ледь не злетів у повітря від криків Єрмака. А головними «зірками» того вечора були Подоляк і Арахамія. Першому пред’явили за повну нездатність відстояти правильну та істинну позицію Офісу, іншому ж – за абсолютну некомпетентість та відкриту неповагу до опонентів. Ніколь, щоб вловити увесь сенс тої розмови, навіть не потрібно було виходити зі свого кабінету, вона була впевнена, що матюки Єрмака було чутно навіть на вулиці.

            Подоляк загадково мовчав.

            - Міша, якщо ви, ні, якщо ти, не дай Боже, влаштуєш те ж саме, що було в жовтні…

            - Нічого я не влаштую, - радник був спокійний, як удав.

            - Міша, блять, чому я тобі не вірю? – Ніколь таки взялась за голову і тихенько застогнала. Вона вже забула і про біль в нозі, і про клятого Годзинського, і про збори в Єрмака, вона вже уявляла, який це буде чортовий скандал, бо чуда їй чекати точно не вартувало би.

            - Єрмак уже все сказав до тебе, повір. Не панікуй, - Міша закотив очі на її страждання. – Мене цікавить ось це, - він показав їй власну ж довідку з лікарні. – Після наради, прошу тебе, їдь додому.

            Тікати від кінця світу? Цікаво, куди ж від нього можна сховатися? Та Ніколь вже роздумувала над перспективами та можливостями виправлення ситуації, що склалась. Тож, вона повільно видихнула, розслабилась і довірливо вдивилась в обличчя Міші.

            - Добре, Міша. Так і зроблю.

            Ну що ж, пане раднику, пограємо?

 

 

 

            - Я дякую усім вам, що зібралися, - Андрій Борисович встав зі свого місця і розвів руками в жесті вітання. – Я не затримаю кожного з вас надовго, всього-на-всього загальна заява. Усі ми знаємо, як важко зараз працювати у наступних умовах. Ми переходимо на новий рівень юридичної та державної безпеки, що безпосередньо стосується відділів, за які ви відповідаєте. Ваше керівництво довело вас до відома, та мій обов’язок наголосити на цьому ще раз. Ви не співпрацюєте з засобами масової інформації, ви не даєте офіційних коментарів. Робота з документами під печаткою Офісу Президента – лише у будівлі вищезгаданого органу. За факт наявності інформації на інших ваших цифрових носіях – буде введена відповідальність.

            Що стосується регламенту роботи. У разі виникнення надзвичайних ситуацій, що призведуть до неможливості роботи в Офісі (Єрмак дуже гарно завуальовував слово «війна»), кожен із вас в праві приймати власне рішення щодо варіантів виконання своїх обов’язків. Рішення прийматиму особисто я з кожним із вас окремо. Це відносно другорядних юристів та помічників керівників відділів. Та ми маємо також певне число працівників, які безпосередньо забов’язані залишатися на місці, не зважаючи на обставини. Переважно, це невелике коло. Я впевнений, що кожен із вас обдумав та прийняв зважене рішення щодо цього, адже назад вороття вже не буде. Тож, я прошу залишитися цих людей. Інші – вільні, дякую за увагу.

            Їх залишилося лише шестеро. Юрист Андрія Борисовича, відповідальний за міністерство закордонних справ, міністерство оборони, і трійка особистих юристів Президента України, в число яких безпосередньо входила і Ніколь. Всіх вона знала особисто, з усіма були нормальні, робочі стосунки.

            - Що ж, панове, питання наступні. Хто з вас прийняв рішення у разі виникнення надзвичайної ситуації працювати віддалено? – ніхто з них не сказав ні слова і не поворухнувся.

            - Добре. Чи отримали ви відповідні інструкції, щодо поведінки в Офісі в разі виникнення подібних ситуацій? – усі як один ствердно кивнули.

            - Тоді, повертаєтесь до своєї безпосередньої роботи і я дякую вам. Офіс розцінює такі кроки як вірність та відданість Президенту і вдячний вам за прийняття таких непростих рішень в такий час. Та, наголошую, ваше керівництво залишає за собою право про рішення щодо можливого відсторонення та перенесення дислокації ваших робочих місць або ж термінових відряджень за наказом. Будьте до цього готові, - вони знову мовчки погодились.

            - Ще раз дякую вам і можете бути вільні.

            Усі п’ятеро найвищих юристів Офісу Президента попрощались з керівником і з усіма та по черзі вийшли з кабінету. Ніколь не здвинулась з місця.

            - Так, Ніколь, я уважно тебе слухаю. Що цього разу ви з Подоляком знайшли у себе в документах? – Андрій Борисович все ще був невдоволений ситуацією, що склалась зовсім недавно.

            - Дякувати Богу – нічого. Я хотіла поговорити про сьогоднішій запис Подоляка і Арахамії на телеканалі «Україна». Я, на жаль, нічого про це знала і була неприємно здивована перспективою їхнього виступу без підготовки. Зокрема, Михайла Михайловича, бо це моя зона відповідальності.

            - Так, я знаю, сам не на сьомому небі від щастя, - Єрмак сів і глибоко зітхнув. – Журналісти самі наплутали з датами, чим і себе, і нас ввели в оману, та відмовляти було б підозрілим та непотрібним, це б викликало ще більше питань. Тож, я прийняв рішення їх туди направити. Вони запевнили мене, що ексцесів не буде.

            - Ви їм повірили, Андрію Борисовичу?  

            - А ні на краплю, - Єрмак вдивився в проникливі зелені очі дівчини і тепло посміхнувся. – Я обожнюю твою прямоту. - Ніколь посміхнулась у відповідь. Вона з усіх сил намагалась налагодити з ним стосунки після того проколу, бо і свою провину в тому вбачала. Хоча й прямих причин в неї для того не було.

            - Андрію Борисовичу, я хотіла б вибачитись за мою деяку грубість під час нашої розмови в колі радників. Я дозволила собі неприйнятний тон, не хотілось би, щоб ви мене зрозуміли неправильно. Я всього лиш віддана Президенту і виконую те, що мені наказали виконувати.

            Він лише махнув рукою. – Не бери в голову, Ніколь, я все розумію. Я був би здивований почути від тебе якусь іншу відповідь. Володимир не помилився в тобі ні на секунду, і тоді я лиш черговий раз в тому переконався. – Ніколь вдячно кивнула і посміхнулась.

            - Повертаючись до запису. Чи можу я якось посприяти на ситуацію?

            Єрмак уважно на неї подивився. – Дивлячись, що ти хочеш запропонувати.

            - Включіть мене у список запрошених.

 

 

 

            Вона ніколи не працювала на телебаченні. Вона ніколи не виходила до камер з публічними заявами. Та Ніколь була впевнена, що така пригода подібна до її світських раутів та вечірок з найвищими політичними кастами. Такі ж зубаті стерв’ятники, які хочуть вивідати побільше скандалів.  Нічого складного – трошки вдачі, трошки кокетливості та оперування інформацією в межах дозволеного – і в неї все вийде. І не так хотілось показати Міші, що можливо спілкуватися зціпивши зуби і в спокійному стані, як хотілось довести порядність та виключну правильність дій та рішень Офісу Президента.

            Вона не знала, чи попередили радників про її присутність, та телеканал дізнався про неї в останню мить і, на здивування, легко прийняв рішення про додання її в коло промовців. Вона збиралась, наче на останню битву, від якої залежало її життя, все крутячись перед великим дзеркалом у себе вдома. Вирішила не ризикувати, одягнути простий чорний костюм і білу блузку. З взуттям було складніше, вона випила ще три таблетки знеболювального і сподівалась, цього вистачить на весь час ефіру, але підбори всеодно довелось би взути. По одній простій причині – вона апріорі майже не мала взуття на низькому ходу. Не в кросівках ж їй йти і дивувати те зміїне кодло?

            Перед виходом Ніколь вирішила зробити дещо незвичайне. Відчинила шухляду свого робочого стола в кабінеті і торкнулась одного з пістолетів кінчиками пальців. Приборкати свої емоції, Ніколь. Зважувати кожне своє слово перед тим, як сказати хоч щось. Думати про наслідки, що несуть твої дії. Холоднокровність та розважливість, Ніколь Терещук.

            - До ефіру – п’ять, чотири, три, два, один! І ми повертаємось, та вітаємо нашу чергову гостю на сьогодні – Ніколь Олександрівна Терещук, ведущий спеціаліст юридичного відділу Офісу Президента, - вона окинула присутніх горделивим поглядом і ледь посміхнулась кутиком губ від того, як Міша намагався стримати себе від емоцій, що прямо лізли через край. Господи, ну просила ж перед камерами завжди тримати обличчя, ну не доходить же ніколи.

 

            - Ніколь, ви чи не вперше перед камерами. Офіційних коментарів від юристів самого Президента ми ще чули. Що спонукало вас прийняти рішення взяти участь у такого роді співпраці?

            - Ви самі відповіли на своє запитання. Юридичний відділ частіше залишається в тіні, я вирішила розвіяти цю тишу.

 

            - Вам всього лиш двадцять сім, а ви вже займаєте таку відповідальну посаду. Чи не є це занадто навіть для Президента?

            - Не зовсім можу ідентифікувати це ваше «занадто». Розвію сумніви усіх присутніх, хто не встиг переконатися – до Офісу Президента не потрапляють просто так.  Я володію достатнім запасом знань, навичок та досвіду, щоб Володимир Олександрович надав мені таку високу можливість співпраці.

 

            - «Не потрапляють просто так». Та ми бачимо на кожному вуглу тих, хто потрапив туди просто так і не виконує своїх прямих обов’язків або ж виконує їх некоректно.    

            - Наведіть приклади.

 

            - В сенсі?

            - Ви кажете, про когось, хто ввижається вам на кожному вуглу, та не називаєте імен. Як юрист я не можу собі дозволити співпрацювати з загальними поняттями. Тож, або ви називаєте конкретні імена, або я розцінюватиму це як пусті слова.

 

            - В своїх минулих заявах щодо інформаційної політики Офісу, Михайло Подоляк звучав досить неоднозначно. Це не дуже підкріпляє довіру народу до Офісу Президента.

            - При всій повазі до Михайла Михайловича, я не є його особистим юристом. Що стосується свободи слова в нашій країні – його неоднозначні, як ви висловились, заяви є прямим доказом існування такої в нашій країні. Офіс не переслідує і не обмежує права нікого у волі висловлювань.

 

            - Хіба ви вважаєте правильним саму можливість таких заяв від представників Офісу?

            - Я про це не говорила. Офіс плідно працює над якістю висловлювань усіх медійних особистостей. Якщо хочете знати мою думку, як юриста, а я сподіваюсь, саме для цього ви мене і запросили – всі заяви є обгрунтовані і обмежені буквою закону. Цьому є як письмові, так і усні підтвердження, що відкрито оприлюднені для доступу будь-кого.

 

            - Яка ваша основна функція в Офісі Президента?

            - Забезпечення юридично-коректної роботи вищезгаданого державного органу управління.

 

            - Чи стикалися ви з так званими «некоректними» ситуаціями, що стосувалися безпосередньо Офісу Президента? І як ви їх вирішували?

            - Таке стається. Шляхи вирішень таких ситуацій залежать, перш за все, від серйозності висловлювань. Можу вас запевнити, що ні одна з них не зосталась непоміченою.

 

            - На разі, Ніколь, в інформаційному просторі панує атмосфера вкидів та брехні. Простим людям хочеться знати правду, адже положення в країні погіршується у зв’язку з загрозою вторгнення нашого східного сусіда. На вашу думку, чи може Офіс Президента гарантувати правдивість власних заяв?

            - Безумовно. Офіс Президента дає тверезу оцінку нинішньому стану речей і коментує його. Ми як ніколи близькі з народом, ми прагнемо спілкуватися з ним на рівних і маємо за мету повністю завоювати його прихильність та довіру.

 

            Ведучий схилив голову набік і уважно на неї поглянув. Тримай себе в руках, Ніколь. Ніяких зовнішніх проявів хвилювання. Нічого, що видасть тебе.

            - Чи можете ви, як юрист самого Президента, ручатись за наступні свої слова?

 

            Міша з силою стиснув кулак, непомітно, під столом. Ніколь повільно видихнула і поглянула ведучому прямо в очі.

            - Безперечно.

 

            - Чи чекати країні повномасштабного вторгнення найближчим часом?

            Вона не відводила погляду. Не піддаватися паніці. Не показувати того, що відчуваєш насправді. Контролювати свої слова, бо понесеш відповідальність. І будеш винною. І згадався той сон. Згадались голоси, що кричали їй про вину, згадались жертви і мерві тіла, що вкривали землю аж до небосхилу. Всередині все разом обірвалось і холодом розтікся страх по венам. Неймовірними зусиллями Ніколь стрималась від того, щоб заплющити очі від накотившого на неї жаху від тих образів.

            - Точних прогнозів не дадуть вам жоден з аналітиків, політиків чи спеціалістів. Занадто багато чинників та похідних. Але запевняю, Офіс Президента, інші органи державного управління і сам Президент особисто готові до будь-якого розвитку подій. Захист населення України – наш найбільший пріоритет та мета. Вам немає про що хвилюватись.