Частина дев’ята. Моя самотність вбиває мене, та я повинна зізнатися, що все ще вірю. Завдай мені поразки ще раз

Музика до частини:

Isak Danielson – Power

J2 feat Blu Holiday – Hit Me Baby One More Time (Epic Trailer Version)

Один в каное – Ікони

 

            Понеділок – день важкий. Особливо, коли напередодні вночі ти цілувалась з колегою, якого ледве знаєш. Ще більш особливо, коли в тебе навіть не було часу про це подумати. Ніколь просто попросила Олексія відвезти її додому і не питати поки ні про що. Сам він також не здавався натхненним говорити про або що. Наостанок, все ще тремтячими пальцями, він провів по її щоці і легко поцілував на прощання. І поїхав.

            Вона безбожно запізнювалась на нараду і розуміла, що зараз вигребе по повній від Єрмака. Неважливо, хто їй дає вказівки, неважливо, хто її начальник та порушення регламенту роботи не терпітиме ніхто. Вона ввірвалась до кабінету, вибачаючись, ловлячи на собі зацікавлені і не дуже погляди колег. Ну чудово, всі радники тут. Їй не дуже кортіло пересікатись поглядами з одним очевидним варіантом, тож вона, якомога непомітніше просковзнула повз усіх і всілась на вільне місце біля Міші. Той лише жартома пхнув її під ребра, мовляв: «чого запізнюєшся?», а вона у відповідь шепнула йому, куди треба сходити. Міша захихотів. Ну хоч в якихось стосунках у неї було все незмінним.

            - Ніколь Олександрівно, нарада взагалі-то була призначена на 13:00, - ну от, зараз Андрій Борисович почне вичитувати її як першокласницю.

            - Прошу вибачення за своє запізнення. Такого більше не повториться. Я, провсяк випадок, продублювала всю інформацію на електронну пошту, тож, - вона занадто швидко говорила і різко вдихнула, бо повітря закінчилось, - усі мають всю необхідну документацію. - Отак. Запізнюватись безвідповідально, та завжди потрібно залишати собі шляхи для відступу.

            - Що ж, продовжимо.

            Нарада тривала довгі п’ять годин. В якийсь момент, Ніколь настільки втомилась від монотонних голосів, що ледь не задрімала на Мішиному плечі. Та він, невгамовна зараза, почав лаятись з Арахамією, знов, через якусь дрібницю, і її план провалився. Декілька разів вона поглядала на Олексія, який сидів розслаблено, наче й не тут, нічого не занотовував і крутив ручку між пальцями. От у кого все аж занадто спокійно. Треба буде запитати у Даші, на яких він заспокійливих сидить.

            Міша аж заходився, так намагався щось вперто довести Давиду і це викликало посмішку. Інші радники чутно розслабились, відчували, що та вистава надовго. Коли вже тони перевищили допустиму гучність, Єрмак стукнув долонею по столі:

            - Міша, Давид, досить! Так, на сьогодні всі вільні, - радники швиденько почали збиратися, поки Андрій Борисович не передумав. – Міша, будеш так волати кожного дня, я тебе знов в переговорники відправлю! – Ніколь єхидно захіхікала. О, так, будь ласка. Міша ненавидів ТКГ всією душою, бо там його «ораторське мистецтво» було хоч і в нагоді та водночас користі не приносило ніякої, їхні опоненти були тупі і вперті як барани. Вона не раз вислуховувала скарги на це від Міші особисто. Подоляк обернувся і відкрив рот, щоб ще з Єрмаком зачепитись, та Ніколь, ледве стримуючись, щоб не засміятись на повний голос від грізного погляду друга, потягнула його до дверей. Подалі від гріха, як кажуть.

            - Ніколь, залишся, будь ласка, - бляха, от і досміялась. Ну що знову сталось?

            - Так, Андрій Борисович.

            Андрій присів на стілець і кивнув їй на сусідній поряд. Вона сіла і зацікавлено приготувалась слухати як безвідповідально дозволяти собі запізнюватись на роботу.

            - Вова хоче тотального контролю над заявами в медіа. Ми не маємо права посіяти паніку серед людей. Так само, як і не дати противнику дізнатись, що ми повністю готові і озброєні. Міжнародні зв’язки, партнери, усе це – секретна інформація. Так і повинно залишатись.

            - Всі заяви радників, які у людей на слуху, які з’являються перед камерами, ви хочете, щоб це все проходило через мене?

            - Абсолютно правильно. Деяких радників, - Андрій підкреслив цю фразу відповідним тоном. У Ніколь пробігся холодок по спині. Здається, вона розуміла, кого він має на увазі.

            - Усе зрозуміло. А відповідний наказ?..

            - Наказ буде підписаний Володимиром сьогодні, і на завтрашній ранок з ним ознайомлять усіх причетних. Їх і не так багато, насправді. Та важливо просвітити їх та наголосити на відтепер заборонених темах і аспектах. Канали подають усе більше запитів на офіційну думку від Офісу, і я планую дати їм це. За тобою закріплені двоє радників – Михайло Подоляк та Олексій Арестович. Я хочу, щоб ти пропрацювала з ними їхню поведінку перед камерами, їхні висловлювання, їхні настрої, що вони несуть. Ти, як ніхто помічаєш такі дрібниці. – Ніколь приречено зітхнула та виду не подала.

            - Без проблем. Усе зроблю.

            - Дякую, Ніколь. З усіма питаннями звертайся до мене особисто в будь-який час. І ще одне, - він строго на неї подивився. – Не смій більше запізнюватися на наради!

            - Вибачте, я справді не розрахувала час. Можу бути вільна?

            - Наразі, так.

            О, це буде розрив. Ніколь підступно посміхалась.

 

 

            Взагалі, прописувати відповідну поведінку того чи іншого працівника Офісу – було прямим та безпосереднім обов’язком Подоляка. І Ніколь, що вже там гріха таїти, лестило, що їй доручили подібне завдання. Вова озвучив це як безпосереднє випробування і наголосив, що її психологічного досвіду вистачить, щоб провернути це з двома різними і такими скандальними особистостями. Завдання було не з легких, але посильних. Вона засиділась до пізньої ночі, перебираючи відео виступи та заяви вищезгаданих працівників і тішилась, який же вона їм завтра влаштує розйоб. О так, матеріалу назбиралось достатньо, при детальному розборі вони просидять довго і, мабуть, пересваряться. Можливо, вона втратить статус друга у Міші, а можливо, він її прокляне за допомогою її ж подарованої картини. Але вона збиралась безжалісно пройтись по кожному з них.

            Вже за північ, коли вона додруковувала свої нотатки майбутньої наради, назвемо це так, у двері постукали. Ніколь настільки запрацювалась, що взагалі за день не вийшла з кабінету, настільки абстрагувавшись від усіх зовнішніх подразників.

            - Так, заходьте, - навіть від клавіатури погляду не відвела.

            - Зайнята?

            - Та є трохи, Льош. Щось термінове?

            - Чаю тобі приніс, - скромно і тихо прозвучало поряд  і на стіл тихо опустили темно сіру чашку. Вона нарешті перестала друкувати і поглянула на гостя.

            - Ой, дякую, - точно, розмова віч-на-віч про сокровенне. Як же це все невчасно. Вона знову почала набирати букви в документі.

            - Слухай, якщо ти зайнята чи не хочеш поговорити, я зрозумію, - він тихо зітхнув і продовжив стояти над головою.

            - Угу…

            - Але я хочу, щоб ти знала. Я не розцінюю події минулої ночі, як щось одноразове та незначне.

            - Я так і не думаю. Просто багато роботи навалилось і я не можу зараз звернути свої думки в інше русло. На це просто не вистачить сил. Ти ж сам сказав, що ми можемо пожалкувати.

            - Щось ти занадто рано завела розмову про жалкування. Та й жінки, зазвичай, не приходять до такого висновку першими.

            - Господи, точно, я думала, що я забула… ярко виражений сексизм, так і запишемо.

            - Ти що, автопортрет мій пишеш?! – він здивовано насупився. - Ніколь, ти можеш відірватися від роботи хоч на хвильку?

            - Не автопортрет звичайно, але ви завтра і самі про все дізнаєтесь, - Ніколь підняла на нього погляд, відкинулась на спинку крісла і взяла до рук чашку. Пахло м’ятою і мелісою. Згадалось, що м’ятний чай їй завжди давала бабуся в дитинстві, коли болів живіт. Вона з задоволенням відпила напою, розслабляючи думки.

            - Вмієш зацікавити. Ти довго ще? Я можу підвезти тебе додому.

            - Я залишаюсь сьогодні. Не хочу переривати хід думок. Заночую тут.

            - Тут, в офісі? – він здивовано на неї поглянув? – Та де ж тут можна спати?

            - Хто сказав, що я буду спати? Працюватиму. Та якщо й зморить в сон, піду до Міші, я часто сплю у нього на дивані, тільки йому не говори. Він каже, що в мене є свій і виганяє, - вона сумно скривилась. – Так воно і є, але в нього чомусь завжди зручніше. А все інше для нормального існування в цій будівлі в мене є. – Ніколь підійшла до своєї шафи з одягом і відчинила двері. Там акуратно були складені змінний одяг – домашній та офісний на вішалках, косметичка, взуття. – Це моя маленька квартира. А Офіс – мій другий дім.

            - А я думав, Міша тут один такий божевільний.

            Вона легко засміялась.

            - Як бачиш, ти помилявся.

 

***

 

            - Михайле Михайловичу, ти дістав мене своїми скандальними заявами! Мало того, ти вже всіх ними дістав! – Ніколь тільки здрімалась прямо за столом в компанії вірних друзів-документів і її особистої і єдиної Конституції (що служила гарною подушкою до всього того) як грим дверей і крик Єрмака її благополучно витягнув з того сну. У сусідньому кабінеті знов почалася сварка. Господи, не минуло й місяця з її приходу в Офіс, а вона вже забула рахунок таким гучним розмовам за стіною. Цей її сусід, навгамовний радник знов щось утнув, не могло бути такого, щоб не щось серйозне – Єрмак не став би особисто заходити заради дрібниць. Вона принишкла, щоб розчути ще більше дрібниць.

            - Сказав я тільки правду, Андрію, - сердито пробуркотів голос Подоляка.

            - Ти забув, де тепер працюєш, Міш? Ти більше не журналіст, не вільний птах – ти працюєш на державу! – Андрій Борисович і не збирався затихати. – Хіба ти не повинен розуміти зсередини як потрібно, а як не потрібно працювати з подібними тобі?

            - Тільки через те, що добре розумію, саме так і працюю! Вони хочуть рознюхати, хочуть скандалів, а я втомився від завуальованих фраз і висловів! Кляті стерв’ятники! – у Ніколь від того командного голосу потерпли пальці. Вона б ніколи не наважилась розмовляти з Єрмаком у такому тоні. Іноді вона навіть трошки його побоювалась. Може, тому що зросту він був кремезного, а може тому, що в ньому, не зважаючи на м’який та симпатичний вигляд, таїлась велика загроза. Вона відчувалась шкірою, тому Ніка, будучи ще зовсім новенькою у цих стінах, з усіх сил зараз намагалась бути тихішою води і нижчою трави.

            - Я не збираюсь виправдовуватись за кожну твою фразу, Міша. Офіс перетворюється на якийсь балаган, а ти цьому невблаганно допомагаєш. Сподіваюсь, ти мене почув, бо повторювати я не збираюсь, - вхідні двері чутно зачинили і коридорами залунали кроки. Ніколь подавила в собі дитячий страх схопитися і потримати свої – на випадок, раптом Єрмак і до неї в такому настрої завітає. А в неї звіти не здані.

            Та нічого такого не сталось. Запанувала тиша, що знову сприяла нормальній та спокійній роботі. Ніколь протерла очі, позіхнула і заходилась клепати ті звіти. Все сипалось на очах, нічого не клеїлось, слова не хотіли набувати потрібного сенсу, а вона через силу їх писала. Годинник невмолимо відраховував хвилини і години, вони линули навіть швидше ніж зазвичай, так їй здавалось, а робота з місця майже не зрушалась. Ніка вперто заповнювала пусті графи у таблицях і не збиралась здаватись. За стіною панувала тиша, але вона знала, що Михайло теж працював. Іноді чулись кроки і тихий звук відчинення шаф та шухляд.

            Вона вже неодноразово помічала, що він допізна затримується на роботі. То вони стикались на парковці, коли під ранок їхали додому, то в коридорі, теж у занадто пізній час. Вона його особливо не знала як людину (лише по тим крикам за стіною та парочку постів його почитала і вжахнулась), але проникалась душею до такої самовідданості роботі. Щоб там не було в його голові – працював він як навіжений. Та за цим крились вже зовсім інші неприємні здогадки.

            Чи була в нього сім’я? Діти? Хіба б в такому віці не могло їх не бути? Вона впевнена, що були. То хіба б сім’я не вимагала б хоч половини його уваги? Робота роботою, але ж і повертатись теж потрібно мати куди. Кудись, де тебе чекають. То в неї не було нікого і нічого, ну а в успішного журналіста і верховного радника (вона почула цей епітет нишком у кафетерії від інших радників і добре запам’ятала його) повинні були бути. То що ж з цим окремим радником було не так?..

            Вона зітхнула і наважилась на дещо їй зовсім невластиве. Згорнула вікно довбаних звітів і відкрила пошук. Ввела його ім’я та прізвище в інтернетній стрічці. Відкрила перше ж посилання, Вікіпедії. Інформації було небагато і вся поверхнева. Місце народження, освіта лікаря (вона здивовано підняла брови, перечитуючи текст, от цього вона точно не очікувала), журналістська діяльність. Депортація з Білорусі. Вона вчиталась уважно у слова. Ось він і найбільший скандал в його житті. Вона похмуро всміхнулась кутиком губ. Не дивно, після того, що вона чула. Видно було, що журналістського хисту йому точно було не відняти, раз сусідня країна зі скандалом його звідти виперла. Прокрутила все до кінця, та про сім’ю було зазначено лише одну стрічку тексту. Одружений, має дитину. Ніколь відвела очі від екрану і задумливо покрутилась в кріслі. Дивно, він наче й обручки не носив. Вирішила проглянути фото, аби бодай подивитись, як виглядає супутниця його життя, та так нічого не знайшла. Ніка розчаровано закрила вкладку. Все здавалось їй несправжнім, фальшивим, наче хтось навмисно підчистив усю його інформацію. Можливо, навіть він сам. І це здавалось їй аж занадто підозрілим. Підкоркою вона відчувала, що з Михайлом Подоляком і його особистим життям не все так добре.

            Вона роздратовано фиркнула на свої ж думки і заходилась розхожувати кабінетом. Ні, Ніколь, ти його не жалієш, ти не входиш у положення ледве знайомого тобі колеги, бо тобі аж занадто знайома така історія. Ти не відчуваєш схожу самотність, і все в тебе добре, і в житті, і на роботі. Що за дурнувата сантиментальність, та ще й на робочому місці? А в голові все виникали нові й нові питання та підозри. Вона боролась з ними як могла, а вони накочували хвилями. Краще б ти про звіти Єрмака так думала, Ніколь Терещук.

            Вона знов всілась за своє робоче місце, проклинаючи ті кляті документи. Згадала, що ставила чайник і він вже давно закипів, тож зробила собі жасминовий чай. Її вистачило ще на хвилин двадцять заповнень і одну чашку напою. Голосний дзвінок вхідного виклику на телефоні змусив її здригнутися від несподіванки. Єрмак.

            - Так, Андрій Борисович?

            - Ніколь, ти працюєш ще? Бачив тебе онлайн в офісному додатку.

            - Так, ще на робочому місці. Якщо ви щодо звітів, я працюю над ними, все буде готово…

            - Ні, зі звітами можеш почекати, - перебив її Андрій Борисович. – Ти не в курсі, у кого маркетингові напрацювання по останнім проектам? Я віддавав їх тобі, для вичитки, а потім згадав, що згубив їхній слід.

            Звичайно що вона знала. У головного піарщика і скандаліста всія Офісу. Вчора забрав, на вимогу.

            - Вони у Подоляка зараз. Якщо потрібно, я занесу вам їх, вони повністю готові.

            - Буду дуже вдячний, Ніколь. Давай хвилин через двадцять, - і зв’язок обірвався.

            - Добре, Андрію Борисовичу, - проговорила дівчина вже в пустоту.

            У кабінет до Міші, після всіх тих думок з пустими руками йти не хотілось. Вона, усупереч саркастичному внутрішньому голосу, який прямо верещав в голові, що вона довбана сентименталістка, віднайшла у шухляді серед багатьох інших, молочну шоколадку. А що такого? Немає в цьому нічого такого – проста ввічливість. Проглянувши всі вхідні емейли від Міші (він лише писав їй про необхідне, а рідше посилав когось) вона ще прихопила інші запрошувані ним документи. Поклала шоколадку поверх них і попрямувала до нього, на особистий прийом.

            За дверима долинали приглушені звуки розмови. Він говорив з кимось по телефону, тому Ніколь вирішила трохи зачекати. Вона не хотіла підслуховувати, та природня цікавість і тонкі перепони все зробили за неї.

            -…ні, сьогодні не приїду. Багато роботи. Я розумію, Маш, та що я можу зробити з тим? – голос звучав втомлено та трохи роздратовано. – Будь ласка, не кричи. Так, я все чудово розумію, але не вдавай, наче це для тебе вперше, коли я ночую в офісі, - чоловік зітхнув, мабуть, знову вислуховуючи жіночі претензії на тому кінці проводу. – Досить, Маш. Надобраніч.

            За дверима запанувала тиша. Ну чудово, сімейні негаразди, скандали на роботі і вона, Ніколь, посеред тих перепетій. Зараз ще й і їй перепаде до того всього. Дівчина постукала в двері. Голос за дверима тихо запросив ввійти.

            - Доброї ночі, Михайле Михайловичу, - Ніколь завмерла в дверях, не знаючи, чого очікувати після всіх тих подій, що відбулись за минулих півтори години.

            Міша відірвався від планшету і втомлено-ввічливо посміхнувся, коли побачив її на порозі. – Привіт. Чим можу допомогти в такий пізній час?

            - Єрмак попросив документи щодо маркетингових напрацювань, а я вам їх віддавала вчора. Хоче почитати.

            - О, зараз, де ж я їх поклав… - він встав з місця і почав нишпорити по столу. Ніколь відмітила повну розруху і безлад там. Як можна було там орієнтуватися? – Зараз, зачекай секунду… - поки він нишпорив по шафах з документами, вона тихенько поклала свої документи йому на стіл разом з шоколадкою.

            - Я тут вам ще папку принесла, яку ви просили сьогодні ввечері, - вона дивилась, як чоловік загубився в пошуках і вирішила підтримати розмову. – Надсилали по емейлу запит, точніше.

            Міша нарешті віднайшов потрібну їй папку на самій нижній полиці. Випрямився і передав їй. – Дуже тобі дякую, вони якраз би стали мені у пригоді зараз, - вона посміхнулась і забрала папку з його рук.

            - Дякую вам, - він тільки кивнув і повернувся до свого столу. Запримітив шоколадку, взяв до рук і запитально подивився на неї. Ніколь лише знизала плечима на його погляд.

            - Кажуть, покращує настрій. Ну, я піду, Михайле Михайловичу, - і вже розвернулась до дверей.

            - Ніколь, - вона обернулась до нього і запитально кивнула. Він тепло посміхався і їй враз стало навпрочуд приємно, що зуміла хоч чимось викликати ту посмішку. – Просто Міша.

            Ніка подарувала йому більш щиру посмішку і вийшла за двері.

 

***

 

            Збори вона призначила на полудень. О восьмій ранку перед цим вона все ж з’їздила додому прийняти душ і перехопити чогось смачненького. Почувала себе нормально, бо встигла ще й поспати три годинки у Міші, якраз встигнула непомітно вискочити з його кабінету перед самим його приходом. Знову ледве не зловив.

            Зараз вона розставляла для своїх гостей склянки з водою, документи, нотатники і копію наказу Зеленського. Ловила ледь помітний мандраж, передчуваючи бурю від того, що відбуватиметься. Підтягнула до свого місця плазму і підключила флешку з файлами. В останній момент вискочила за кавою і трохи затрималась в черзі, тож коли повернулась до свого кабінету, всі були вже в зборі.

            - Так, всім ще раз доброго ранку, кого не бачила. Перед вами копія наказу Президента про призначення мене контролюючим посередником вас двох у всіх медіа нашої країни. Простіше: на основі ваших прекрасних портретів, досягнень та невдач я повинна прописати вам ключові поведінкові аспекти, з якими ви будете проголошувати на всіх телешоу та засобах масової інформації. Он, Міша вже в курсі, як це буває, - Подоляк тільки очі закотив. 

            - Я й так все знаю. І в мене до стобіса роботи.

            - Так, але ти не бачиш себе зі сторони, - Ніколь кивнула і продовжила. – Завжди важливий посередник, який погляне на кожного з вас як на окремого об’єкта і дасть свою незалежну, суб’єктивну оцінку. Простіше – мої очі, очі народу. Як я думаю, думатиме і народ. І він вас повинен любити, обожнювати і повністю довіряти. А почнемо ми з мого улюбленого, - вона ввімкнула плазму і обрала перший файл. – Я називаю це Міша Подоляк і як не потрібно спілкуватися з молоденькими журналістками.

            Міша красномовно на неї поглянув і закотив очі знову.

            - Спостерігайте, як не треба це робити. Отже, файл датований 2020-м роком. Ми зараз побачимо унікальне явище – намагання дати інтерв’ю для Радіо Свобода. – На екрані відобразились уривки відео.

            - Що ж, перше. Ніяких слів, про те, що ти там колись думав про керівництво Офісу, Міша. Люди й так мають, що почитати з твоїх постів. І це не тільки тебе стосується, наголошую, - вона зло зиркнула на Олексія. Ви дуже багато чого наплодили у своєму фейсбуці, тепер мені з цим розбиратися. Видалити ми це не можемо, тож залишається забути і йти далі. Ми забуваємо про ці слова і не звертаємося до них, не апелюємо. Як вихід, можу запропонувати забити стрічки іншими постами, поки ще є час. Це відверне увагу і не змусить людей пролистувати стрічку якнайдалі. По-друге, Міша, ми не огризаємося до журналістів, наголошую, це тільки тебе стосується! Я розумію і знаю, що ти правий, що ти вважаєш потрібним донести свою думку до інших, але це відверта неповага. Міша, не «темний демон», будь ласка, а м’якенький і пухнастий.

            - Так а шо Міша одразу? – Подоляк знов починав злитися. Вона готова до сварки, нехай тільки почне.

            - Продовжуємо споглядати відео. О, прекрасний момент! І знов, ракушка ти моя, відповідаєш раніше, ніж інтерв’юєр закінчила свою думку. Знаєш, про що говорить твоя дурна звичка відповідати на питання таким чином? Про брехню.

            - Я не брехав!

            - Така складається думка. Далі. Ми не запитуємо журналістів про щось. Не закидуємо їм запитання і не вимагаємо на них відповіді. Не перевертаємо все навпаки. Вас питають – ви відповідаєте, формула надзвичайно проста для запам’ятовування. Якщо журналіст цікавиться – ми відповідаємо. Не хочемо відповідати – відповідаємо абстрактно. Ви всі тут – справжні віртуози такого жанру. – Вона обвела всіх присутніх рукою. Міша на екрані в інтерв’ю знову грубо перебив журналістку. – Диви, знов перебив,  – Арестович легко усміхнувся, чим і в свою сторону накликав спопеляючий Мішин погляд.

            - Наступне. Забуваємо фрази «я не знаю», «я винний», «ми помилились», «це наша помилка». Запам’ятайте, ми не робимо помилок. Ми все знаємо і все вирішуємо. Офіс повністю відповідає і контролює ситуацію, навіть якщо це не зовсім так. Впевненість у своїй правоті – на першому місці у вашому лексиконі.

            - Наче я там не впевнений в собі, - Міша знов насупився.

            - Ми спостерігаємо роздратовуючу впевненість у чомусь, чого я навіть не до кінця розумію. Бачимо, як ти плутаєшся у фразах і перескакуєш з теми на тему. Як ти погано знаєш матеріал бесіди, що свідчить про твою непрофесійність в окреслюваних питаннях. – Міша зло стиснув кулаки, але промовчав. Настала пауза і в цій тиші, почувся голос Міші з екрану.

            «Я, іноді, занадто м’яко розмовляю з людьми.»

            Арестович вдавився водою, яку вирішив невчасно відпити. Ніколь лише філософськи зітхнула. Всі знали правду, який насправді Міша «м’який».

            - О, откровення пішли. Аби ж це було правдою. Міш, скажи, а де саме ти «м’який»? Я б потрогала. – Подоляк глянув з-підлоба своїм поглядом «я тебе вб’ю».  – До речі, забудь про цей погляд. Він виглядає агресивно. Будь «м’яким», Міш. І до речі, мова тіла. Шо тебе швиряє все відео, а ще й півгодини не пройшло? Спокійна, розслаблена поза, без різких рухів - у тебе є в кого повчитися, - Ніколь кивнула на Арестовича. – Оно, подивись, Олексій продемонструє. Ще одне, ми не наголошуємо на тому що «я вже про це казав», «я вже неодноразово повторював», «ви ж і так знаєте» - повторюйте стільки скільки це потрібно. Не до всіх доходить з першого разу, особливо, коли ти сипиш своїми скажено ерудованими дефініціями, Міша, - він тільки зло видихнув. – І кінчай з цими видихами!

            - Та що ж таке, мені не дихати зовсім чи що?

            - Я прошу тебе себе контролювати, контролювати мову свого тіла, а не сопіти як скажений! Не подобається дівчина – нехай, не потрібно це так відкрито демонструвати своїми роздратованими видихами! Ще одне, ми не говоримо про скандальних особистостей. Не згадуємо їх, не виказуємо своє ставлення, якщо воно позитивне – тим більше! Людям за це зачіплятись поглядом не варто. Скандальну репутацію ми собі не створюємо. Хоча… - Ніколь знову сумно зітхнула, - ви обидва тут особистості дофіга скандальні. – Міша на екрані знову перебив і поставив зустрічне питання до журналістки. Ніколь лише кивнула і мовчки вказала на екран. – Продовжуємо і я наголошую: ми починаємо говорити після озвучення основного питання, не піддакуємо, не угукаємо, не виговарюємо всі інші звуки, давайте без «давайте», «продовжуйте» і подібне.

            «Ох, і яким же я був поганим.»         

            - А тепер я прошу звернути увагу, бо Міша тут у нас раптово зібрав комбо – на цей момент. Поза, коментарі, погляд. Ось за таке спочатку Єрмак вб’є мене, потім – вас. І смерть та буде страшна. Люди й так відчуватимуть вашу невпевненість, не давайте їм додаткових умов для цього. Слідкуйте за тоном голосу – він не повинен скотитись до фамільярного з нотками сарказму – ви люди професійні і тембр ваш - рівний, врівноважений і серйозний. Мішенька, я вже сама втомилась від того, як ти нечемно перебиваєш цю дівчину. Хоча, хочу звернути вашу увагу, вона надзвичайно професійно тебе топить, а ти навіть цього не помічаєш.

            - Я доводив свою точку зору!

            - А довів лише неправоту поміж рядків! – Ніколь сердито вдарила рукою по столу і подивилась в темно-карі очі, що горіли злісним полум’ям. Вона ніколи того погляду не боялась, завжди дивилась прямо і відверто, можливо саме тому витримувала всі його сварки і претензії. Можливо, тому вона стала йому за найкращого друга. Ніка ніскільки не гірше могла за секунду перетворитися зі спокійної та холодної в дику субстанцію, що не зважатиме ні на кого і ні на що, аби тільки довести свою правоту. - «Переспективнее» - серйозно, Міш? – прошипіла вона. - Що сталось? Ти забув російську мову? Та хай, про мови ми ще встигнемо поговорити і про ваші унікальні артикуляційні апарати.

            І як висновок, коментарі, я зачитую: «протиречивий», «пристосовуванець», «відкритий цинізм», «авантюрист», «це провал», «склизький тип», «балабол», «шахраюватий тип», «політик, який взагалі не розбирається в людях», «лизоблюдство», «професіональний брехун». І це ще тільки верхівка айсберга, я опустила коментарі з лайкою, яких також предостатньо. Відсоток позитивних відгуків становить десь близько двох-трьох. Погано, пане Подоляк, дуже погано.

            Ніколь вимкнула відеофайл і стримано видихнула. Вона не була жорстоким монстром, важко тикати носом у відверті помилки свого найкращого друга, та іншого виходу у них просто немає. Доведеться чимось жертвувати і якщо Міша буде сердитись на неї за це – то буде найменша жертва, яку вона готова принести.

            - Що ж, якщо у вас нема питань, то перейдемо до десерту, - Ніколь важко видихнула і відкрила наступний відеофайл.

            - Хочу нагадати вам, бо може хтось не знає, що ми живемо в країні, яка носить назву Україна і має свою державну мову. Українську. Не суржик, не діалекти, не росіянізми, не невідомі перекручені слова, прости Господи. Олексію, скажи будь ласка, що відбувається з твоєю українською? – він тільки зібрався відповісти, та вона підняла руку, змушуючи її дослухати. – Ні, це було риторичне питання. Твоя українська – це жах. Коли ти починаєш говорити нею – це подвійний жах. Коли ти говориш українською швидко – мені стає моторошно. Всі ми знаємо, для українського народу перекручена українська мова від посадовців – це удар під дих. Виходи два – або готуйся завчасно, перечитуючи матеріали, або говори російською. Я думаю, гірше від цього не буде. Далі.

            Відвертий сексизм у фразах, некомпетентність у матеріалі, який ти проголошуєш, перехід на особистості – це все крайній непрофесіоналізм. Ти можеш говорити все що завгодно на вулиці, на своєму ютуб каналі, в Апейроні, будь ласка! Промовляєш від голосу Офісу – будь так ласкавий, перевіряй і відповідай за те, що говориш. Я хочу, щоб ви запам’ятали, за всі ваші слова головою відповідаю я. А я звикла гарно виконувати свою роботу. Хочу від вас відповідного розуміння і поваги.

            Далі. Якщо хтось краще вміє перебивати за Мішу, я підозрюю – це пан Арестович, - вона вказала на славнозвісний відривок відео. – Господи, це прекрасно. Прекрасно у своєму навігластві. Тобі б з такими талантами у Верховну Раду, Олексію. Не хочеш спробувати? Ну та ладно, ти хоч виїжджаєш на своїй симпатичності. Я буду сподіватись ще й на це, - Льоша лише спокійно посміхався і мовчав. – Все інше ти чув, коли я говорила про Мішу. Ті ж самі претензії. Прошу вас попрацювати над цим. Детально і плідно. Варто читати тобі коментарі під твоїми виступами чи ти й так усе знаєш?

            Арестович лише мило посміхнувся. – О, мені неважливо, що пишуть люди в коментарях. Головне – що вони їх генерують. Якщо там багато незадоволених і обурливих слів – це означає, що я все роблю правильно.

            Ніколь лише приречено похитала головою на ті слова. Невиправні скандалісти.

            - У висновку. Я хочу, щоб люди вас полюбили. Щоб ви почали їм подобатись. Щоб народ вам довіряв. Хочу чути від вас голос істини, хочу бачити професіоналів. Робіть для цього, що хочете: вивчайте українську, проходьте психологічні тренінги, та хоч влюбіть в себе півкраїни, мені всеодно – але дайте мені і Офісу результат. Будь-якими способами. Дякую, що вислухали. Якщо у вас є питання – я їх вислухаю і відповім з задоволенням.

            Міша мовчки вийшов за двері, не забувши як слід ними грюкнути. Ніколь втомлено потерла обличчя і ледь зжала кулаки. Ну от, вона знала, що так і буде. Було трохи неприємно, але він і сам скоро зрозуміє, що в них усіх немає іншого виходу. Вони, бляха, всі погрязли у повній багнюці цих подій.

            Олексій все не збирався покидати її кабінет. Просто дивився якимось захоплено-мрійливим поглядом.

            - Знаєш, я не очікував такого. Та ти готова на все, я бачу, а от заради чого, поки не зрозумів.

            - В мене є робота, я повинна її виконувати. Я б не працювала тут, аби робила її як-небудь. І всі ми.

            - Я поговорю з Мішою, він все зрозуміє.

            - А свої особисті претензії ти виказати мені не хочеш? Тільки за Мішу переживаєш?

            - У мене немає до тебе претензій. Ти сказала лише правду. Так, вона мені не дуже подобається, так, я не згоден з чимось, але аргументи в тебе залізні. 

            - Не потрібно ні про що говорити з Мішою. Ми самі розберемось. Вже не маленькі.

            - Добре, - він підійшов до неї ближче, спираючись обома руками на стіл, - тоді я хочу поговорити про нас.

            - А є якісь ми? – Льоша пропустив образливу репліку мимо вух і ніякої уваги на те не звернув, продовжуючи вдивлятися в її очі.

            - Я вражений, наскільки ти буваєш різною. І як гарно ти вмієш контролювати свої пориви. Та не раджу тримати їх в собі. Може так статися, що вони тебе поглинуть в одну мить. І ти не зможеш справитися.

            - Льош, знаєш, мені роками говорили дуже багато хто, що я не зможу з чимось справитися. І ні разу ніхто не виявився правим, - вона встала з-за столу і підійшла до підвіконня, спостерігаючи за темною вулицею і першим снігом. Вона й не помітила, а от вже й настала зима. Знову холодно, знову нічим зігрітися. Холодно було й на душі. Якось… пусто.

            Він підкрався беззвучно, темною тінню нависаючи за її спиною. Вона відчувала його тепло, його особистий жар, та не оберталась. Пальці правої руки ковзнули по її власній донизу, переплітаючись з її, холодними. Міцно зжали.

            - Я бачив тебе справжню. Хіба багато хто мав в житті таку привілегію? Хіба для тебе це нічого не означає? – його дихання було занадто близько, обпікало шию і дарувало купу мурашок по тілу.

            - Одномоментні миті слабкості… ні про що не кажуть, - вона тихо прошепотіла ті слова сніжинкам у вікні.

            - Неправда, - руки ніжно огорнули її талію, розвертаючи до себе. Вдивляючись в її очі, пожираючи душу, - вони говорять абсолютно про все. І обхопивши її обличчя своїми руками, поцілував. Той поцілунок був знайомим і, водночас, таким несхожим. Він торкався її, наче боявся заподіяти шкоди, болю, ніжно, легко, але водночас власно і сильно. Водив руками по тілу, хвилями розганяючи мурашки, примушуючи її тремтіти від тих емоцій, що їй віддавав. І вона послала все до чортів. Приникла до його тіла, наче кішка лестячись, запустила долоні під піджак, трохи зсовуючи грубу тканину, забираючи його тепло, гріючись у ньому. Вона не розуміла, як людина такими простими діями могла відігрівати її душу. Але поряд з ним їй дійсно ставало трохи краще.

            - Я готовий чекати стільки, скільки скажеш, - він на мить з зусиллям відірвався від неї і подивився їй в очі. Знову подарував поцілунок, Загубившись в ній, втративши себе, і остаточно заблукавши в усьому, що відбувалось навколо них. Легко провів по волоссю і торкнувся кінчиками пальців таких солодких губ. – Але тільки не мовчи.

            Коли вона на мить, яка здавалась вічністю, прикрила очі і знову розплющила їх, кабінет був пустим. І знову стало холодно.